Шукаю роботу....

Шукаю роботу "Безлімітний витрачатор непотрібних грошей". Якщо у вас є гроші, які вам непотрібні, ви можете звернутись до мене. Витрачу все швидко і якісно. Дотримую дедлайнів, комунікабельний, є вища освіта. Досвід у галузі: 5 років. Пишіть в коменти, якщо зацікавило, зв`яжемось

Це саме те, що не треба

Магазин "Все для НЕгарної рибалки" - поплавки, які тонуть, ліска, яка рветься, тупі гачки та старі радянські вудилища, якими можна кого-небудь прибити. Візьму все. Приїду на озеру. Почну діставати вудку, впущу її пару разів, бо вона дійсно важка. Ліска відразу порветься. Поплавок потоне. Кльову не буде. Клас. Як добре, що я відвідав магазин "Все для НЕгарної рибалки": це саме те, що треба для поганої риболовлі.

Форевер Алоунськ

У недалекому майбутньому в Україні створять ціле окреме місто Форевер Алоунськ. Це буде особливе місто, у якому житимуть гіки, відлюдкуваті хіпстери, тридцятилітні незайманці, мемофіли, летсплеєри, ельфи 50-го рівня та ті люди, які знімають реакції на Ютубі, одним словом всі ті, які уникають суспільства, компаній через багато причин. Ззовні місто нічим не відрізнятиметься від інших міст України, але там не буде супермаркетів та магазинів, бо мешканці все купуватимуть через Інтернет і замовлятимуть кур`єром. Тут буде найкращий Інтернет в країні, адже без нього в цьому місті не вижити - окрім замовлення їжі та всього іншого, Всесвітня Мережа буде місцем роботи.
Вдень вулиці видаватимуться мертвими, і тишу порушуватимуть лише автівки Нової Пошти та шум коліс доставщиків Глово. Натомість вночі з`являтимуться вони... Мешканці Форевер Алоунська. Тихі, ледь помітні фігури вони мовчки брестимуть у різні кінці міста, намагаючись не стикатись з собі подібними. Ніч стане порою, коли вони виходитимуть з квартир, бо вночі не видно людей. Ніч осяюватиме світло з вікон - тих, хто досі сидить в Інтернеті.
Скоро Форевер Алоунськ стане державою в державі, де мером-президентом стане той, у кого на кінець виборчої кампанії буде найвищий рейтинг у "Вікінгах". Президент обіцятиме всім мешканцям двісті голди та безплатний щит, якщо вони, звісно, перейдуть за його ссилкою в опісанії

Кожен із нас трошки мальчік Коля

У дворі будинку, де я квартируюсь (приватний сектор), у весяно-літній-початковоосінній період віднедавна бігає мальчік Коля. Він син одного із синів еее господаря двору. Років Колі два або три. Тільки він мене бачить, так замість "драстє" питає: "А гдє ти бил?". Я кажу, що на роботі. "А сто ти там делал?". Я відповідаю, Коля знову щось питає. Так можна говорити безкінечно, бо в Колі в його малій, ще лисуватій голові, дуже багато запитань. Він постійно мене щось питає, і навіть коли я йду в туалет типу сортір, обов`язково поцікавиться "куда ти ідьош" і "што ти там будєш делать" (хоча варіантів відповідей ніби і небагато (немає)).
Я спочатку думав зверхньо: "Ну шо ж з нього взяти, дитина, от ми дорослі, ми не такі", але, виходячи після спілкування з Колею за двір, іду у своїх справах, крадькома розглядаючи перехожих. Найбільше цікавлять люди з великим торбами. Що вони в них несуть? Новий ноутбук чи пару смердючих кед? Недоїдений обід? Кота в мішку, тобто в торбі? Люди без ручної кладі також цікавлять. Дивлячись на чергового перехожого, пробую вгадати, який у нього був день і що він робить на цій вулиці.
Думати і вгадувати часто набридає, і інколи хочеться підійти до незнайомця і просто спитати: "Куда ти ідьош?" і "Што ти там будєш делать?".
Діти і дорослі мало чим відрізняються, просто діти роблять, те що хочуть, і не зважають ні на що.
Кожен із нас в душі маленький мальчік Коля.

___
Флуд, спам, перехід на особистості, а також звинувачення автора в інфантильності, лузерстві і тд. будуть каратись видаленням коментаря. Спробуйте поставитись до написаного абстраговано, як до просто тексту

Приємний спогад з дитинства...

 Якось восени 1998 року я сидів в класі на уроці може математики, як до школи під'їхало шикарне авто - "Сітроен". Весь клас ломонувся до вікон, незважаючи на матьоху, бо більшість з моїх сільських однокласників, мабуть, уперше бачили "Сітроен" (машину). Всі гомоніли: "А хто, а що це, а до кого це?", а виявилось, що то по мене - друг батька вирішив заїхати забрати мене, що відвезти до себе в гості на Журавлівку (район у Харкові). Отак мене прямо з урока "зняли" в Харків під заздрісні погляди всіх тих як їх там однокласників. В авто було вже повно народу - батьки і друг батька - харизматичний молдаванин-єврей-росіянин і українець, який по- українському знав лише слово "Аякжеж". Ми їхали атмосферною осінньою трасою, падав дощ і краплі атмосферно стікали по склу. В салоні звучав (тоді ще не олдкусльний) хеппі-хардкор, а над панеллю приладів загадково блимала різними вогнями якась електронна штукенція (як потім виявилось, антиполіцай-радар - гаджет, який ловив сигнали приладів даїшників, якими вони вимірювали швидкість, і попереджав червоним). Через годинку-дві ми приїдемо у великий, новий і двоповерховий будинок, де пахнутиме свіжими дошками і пральним порошком, а ще там буде комп'ютер, банька і вечірній перегляд серіалу "Коломбо", на кольоровому телевізорі! Тоді мені здавалось, що я уві сні, утім, зараз також. Періодично згадую це у важкі життєві моменти і кайфую. Зараз би теж не відмовився, аби хтось забрав мене посеред дня на "Сітроені", тільки вже не зі школи, а з роботи.

Шкільні флешбеки

Школу я, м'яко кажучи, не люблю. Завдяки їй я став тим, ким я - соціофобом і людоненависником. З 8 класу до кінця школи потерпав від булінгу, який, звісно, тоді ніхто так не називав. До 7 класу у мене було багато друзів, але вони буквально за один рік виїхали з села і я залишився сам. Я тримався осторонь колективу, не ходив на футбольну секцію, потім - на т. зв. танці в обриганий місцевий клуб, де, власне, і формувалась вся тусовка. Також не палив, а ще був і є ссиклом, що, мабуть, і відіграло вирішальну роль у посиленій увазі різних школярів моєї школи... 

О, а їх було багато. Мене спочатку намагались "розкусити" одиниці, грубими фразами чи якимись підколками, але я не реагував і не огризався, і дуже скоро моя "слава" терпіли розлетілась по всій школі, і мене почали переслідувати всі, навіть менші учні хотіли бригадою заловити і відпиздити, бо типу можна. 

Так-сяк сидів уроки, а на великій перерві, перед останнім, шостим, коротав ті півгодини в порожньому класі, і тоді до мене приходили гості - менший на пару класів син з уголовної сім'ї та його прищавий побратим. Вони дражнились, робили різноманітні мавпячі рухи, намагались підійти ближче, але я також робив якісь рухи і вони відступали, так за той період жодного разу і не завдавши мені жодного удару. Досі не розумію, чому - їх і більше було, і мій шкільний статус дозволяв. Хз... Можливо, боялись вступати в сутичку у закритому приміщенні, де нікуди відступати, бо невдовзі та сама компанія, у тому самому складі почала переслідувати мене по дорозі додому, але і тут робили акції здалеку, з сусідньої вулиці. Тут і мені це набридло. Малий звіздюк міг дражнитись і сам, без свого партнера, і в один із таких моментів, я погнався за ним і мене наскільки переклинило від люті, що я схопив шматок цеглини і смачно зарядив нападнику в якусь не надто важливу частину тіла - руку чи ногу. Запал агресора відразу стих - він почав рюмсати, просив припинити, бо "ранений", я сам дещо заспокоївся, і це, на щастя, зіграло позитивну роль, бо якби бійка продовжилась, я б кинув камінь уже в голову, і не знаю, чи вижив би тоді поцик, і що було би зі мною... До речі, поцик підріс, трошки пожив і загинув за невідомих обставин, мабуть, не дотягнувши до 20 років. Кажуть, що його втопили якісь бандити, у яких він щось поцупив... У поцика була клінічна клептоманія. Як і в його матері.

Але в такій історії, звісно, бракує канонічних старшаків. 9 клас був найважчим. Здається, це було взимку. Ми з парою однокласників повертались додому, лежав сніг, багато снігу. Ми пройшли повз єдиний магазин і попрямували вздовж невеличкого місця, де мав бути каток, але його ні разу не заливали, тому там постійно тусив люд просто так. Тільки-но ми підійшли ближче, я помітив групку лоботрясів з 11 класу. Вони тримали в страсі всю школу, чому значно сприяв вожак - жирний кабан, син директриси, яка дозволяла йому все і вся. Моє серце похололо, але вигляду не подав, і ми з товаріщами йшли далі, про щось перемовляючись. Майже минувши каток, відчув удар у вухо. Лапнув рукою, і помітив, що вухо в снігу, а також гуде. Повернувся, і побачив радісне обличчя одного зі старшаків, обличчя усміхалось. Я перевів погляд на однокласників, а ті лише похнюпились. Вони не будуть за мене заступатись, бо, як і всі боялись. Не дав давати відсічі і я.

З синочком директриси потім познайомився ближче. Тільки-ми пересікались в коридорі, на стадіоні, він не впускав менту, щоб якось мене зачепити - то ляпне щось, то почне штовхатись, мацати мене за кишені. Найнеприємніший епізод стався якось перед останнім уроком фізкультури. Ми всім класом стояли в підсобці фізрука, фізрук щось зосереджено писав у журналі, як тут в кімнату завалила знайома всіх школі бригада - дичайша солянка різного місцевого непотребу зі старшої школи, на чолі, звісно, з уже знайомим вам хероєм. Вони відразу мене помітили, і цього разу предводітель був налаштований серйозно. Він хотів бійки, але розумів, що першим бити ні за що, тому підійшов ближче і почав задиратись прямо перед моїм обличчям. Я штовхнув його, він штовхнув мене, я, він, я, він. Свита радісно заулюлюкала, але я зассав і припинив штохатись, так би мовити, здав назад, що було помилкою, за яку я картаю себе і досі. Противник перебільшував кількісно і якісно, але треба було показати силу, вмазати, тоді б адреналін і тому подібне відключили мозок... 
Я б не був побитий, бо вожак той був і є, як це часто буває, також ссиклом. Це стало зрозуміло тієї весни, коли ми всією школою тусили на подвір'ї, в очікуванні автобуса на "роботу" (ми тоді постійно пахали на колгосп, такі були часи), між школярами ходили бригада директорського синулі і всіх діставала. Коли процесія дійшла до мого однокласника Дімона, здорового, але дещо загальмованого хлопця, ситуація набула іншого характеру - вождь красножопих кілька хвилин звично та впевнено задрачував Дімона, допоки його не набридло і він без прелюдій та рекламу схопив граблі і замахнувся на неприкасаємого авторитета граблями, з рішучим наміром зламати їх йому об голову. Свита розсипалась у різні сторони, вождь почав відступати так, що п'яти виблискували, але Дімона вже було не зупинити - він гнався за авторитетом, махаючи граблями, вождь зрозумів, що краще зупинитись і спробувати вести перемовини, після чого відразу отримав гарного удара прямо в єбліщє. Ніколи не забуду той епізод, коли гроза всіє школи стояла біля чиїхось сараю, висякуючи з носа шмарклі, перемішані з кров'ю.

А щодо мене... То мене не побили, хоча полювали. Але і серйозної відсічі я також не дав. А треба було. Тоді можна було. Якби я дав відсіч, відчув би силу, якої зараз не відчуваю. Тікав, ховався. Так і добув до кінця школи. Жив у постійній депресії і почав сторонитись школи, все чекав на вступ у вуз, з надією, що там не буде всіх моїх "гарних" знайомих... Вступив у вуз. Почав навчатись, і, здавалось, все стартувало з чистого аркуша, але в якийсь момент знайоме відчуття постійної небезпеки, бажання самозамкнутись і оминати колективи виникло знову. Не знаю, з чим це було пов'язано. Може, колективи скрізь одинакові, вони завжди пробують людину на міцність, нехай не завжди в грубій формі, і в ситуації, коли мені намагались надати якесь місце і я вибрав звичне місце ізгоя, бо більше ніякого не знав. Це було помилкою. У мене почали псуватись відношення з групою, я скотився в навчанні, бо просто всіх ненавидів і на всіх злився.

Після вузу все знову повторилось. На роботі, серед нових знайомих... Спочатку все йшло добре, але скоро я знову починав усіх ненавидіти, усіх уникати. Зараз мені 30. Після випуску зі школи минуло немало часу, але психіка не загоїлась, вона так само кровить, як і тоді, в "ранніх" нульових. Відчуваючи безсилля від того, що постійно сам собі створюю проблеми, думаю про самогубство, хоча здоровий розум ще живий і думки залишаться думками. Мені 30 і я незайманий, бо жінка - це повна терра інкогніта, яку я не вивчив у час, коли всі вчили, і тепер навіть думка, що мені доведеться розкриватись, роздягатись перед чужою людиною, яка невідомо-як мене сприйме, а чи не буде глузувати чи ще щось у цьому дусі. Вам може здатись це бредом, але це світ, у якому я живу.

Однак, маючи намір усього цього позбавитись, не буду закінчувати на песимістичній ноті. Як у будь-якій ситуації, є дві сторони медалі. Я нормально не колективізувався, але постійна самотність давала багато часу, який треба було якось заповнювати. І тоді, в ті непрості для мене шкільні часи, я почав писати. У мене досі вдома на горищі валяється з десяток зошитів, списаних оповіданнями і романами. Читати їх чи друкувати, звісно, не можна, часто вони були "трошки" переробленими сюжетами канонічних фільмів, але тоді це було гарним способом хоча б відволіктись. Пишу і зараз. У такі моменти відчуваю тимчасове полегшення, писати треба більше, а чому я цього не роблю, і чому ви не знаєте Ратцінгера як як письменника всія Русі, хз. Хоча ні, не хз, це вже лінь, і не більше.

Школярі і останній день літа

Довгочит!!
____
Сергійко, як завжди чекав на товариша біля метро на приковзальній площі. Хлопець стояв і дивився на годинник на масивній будівлі залізничного вокзалу. Цифри показували нічим і нікому не важливий час - 15:45. На самій площі копошився люд: кудись ішов, десь сидів. Довга вервечка тягнулась в АТБ, інша уже випливала з нього. Біля "Куліничів", на траві, безладно валялось сімейство бомжів, вони могли собі це дозволити, бо було доволі тепло, особливо зважаючи на все ще теплу погоду. Десь поряд гула автострада, важко гуготіли трамваї, чаділи авто і ревіли дорогі американські мотоцикли.
Сергійко ще раз поглянув на великого годинника. 15:40. Майже. Часу трошки є, але хлопець уже почав непокоїтись. "Набрати?", - промайнуло в голові, а рука потягнулась до телефону. 
- А я на тебе біля другого виходу чекаю... - почувся поряд знайомий дзвінкий голос.
Сергійко обернувся і побачив перед собою Сашка. Він стояв і важко дихав, видно, помітив Сергійка і помчав до нього на всіх парах.
- Треба було зразу в центр їхати, - відповів Сергійко.
Сашко почухав голову:
- Ну гаразд, - сказав він. - Ну що, по шаурмі?
- Нє... - скривися Сергійко. - Усе літо їли.
- Ну тоді до річки гайнемо? - знову запропонував Сашко.
- Були тисячу разів...
Сашко задумався і по пазу сказав:
- Я знаю, там на Коцарівський віар клуб відкрили! І недорого!
Сергійко лише рукою махнув.
Сашко замовк. Його запал немов здуло. Він тихо промовив:
- Це ж сьогодні вже 1 вересня...
- Ага... - скривився Сергійко. - Осінь. І завтра в школу.
Сашко, замість відповіді, смачно сплюнув під ноги.
- Знову ця математика... - ще сумніше озвався Сергійко.
Сашко знову став чухати голову.
- О, а знаєш, - змовницьки мовив він. - Нам сьогодні пощастило.
- Чого? - байдуже запитав Сергійко.
- Хоча вже і 1 вересня, але сьогодні неділя і ми вдома, - радо відказав Сашко. - А це значить, що сьогодні ще літо. Ще канікули!
- Ну і шо? - перепитав Сергійко уже не так апатично.
- А те, - врочисто мовив Сашко і розправив груди. - Шо треба ловити момент і відпочити по повній. Та так, щоб на весь рік запам’яталось...
- Думаєш? - насторожено перепитав Сергійко.
- Та по любому! - радо вигукнув Сашко.
- Гм... - почухав підборіддя Сергійко. - Мабуть, ти правий. Тільки ти перший.
Сашко зробив рукою «йебой» і напружився, так ніби перебував в туалеті. Його обличчя почервоніло, а тіло почало рости. Воно росло і росло, поки не стало величезним, немов хрущівка, і продовжувало рости, закриваючи сонце. Сергійо зробив те саме. Через хвилину біля того, що колись було метром, стояло дві тварюки — одна чорна, інша зелена, з величезними руками-лапами і масивними хвостами. Люди кричали, розбігались в сторони, намагаючись не випустити телефони і не втратити фокус.
— Ну шо, пагналі? — заревів Сергійко
— Ааааррриууу, — погодився Сашко.
І вони важко погупали до площі, залишаючи в бруківці глибокі вм’ятини. Першою на їхньому шляху трапилась хаурмішна, яку вони розтоптали на маленькі клапті, таджики, які косили під арабів, ледь встигли звідти накивати п’ятами. Вокзал піддався важко — будівля була старою і зроблено на совість, тому в дію довелось включити не лише руки-лапи, а і хвости. Далі пішли до АТБ і довго гамселили в його стіни масивними ногами, потім зняли дах, добили стіни, зайшли і зі смаком потоптались по всіх товарах, навіть тих, що зі знижкою. Охоронець Стьопа бігав між їхніми ногами, намагаючись врятувати бодай частину виручки, але каси, як завжди, заклинило. 
Коли з АТБ було покінчено, хлопці пішли далі гуляти. Сутеніло. День, який ще тиждень тому в цей час, радував місто теплими сонячними променями, поволі згасав. Сумно падав вечір, довгі скісні промені слабнулиі згасали. Місто палало. Кричали люди, вдарялись одна в одну автівки. Перше пожовкле листя плавало у веселкових калюжах бензину. Хлопці йшли Ізюмським шляхом і знічев’я зносили верхівки дерев трамваями. Завтра в школу… Уроки, перерви і новий п’ятий клас. Літо минуло, але воно обов’язково повернеться, і його знову треба так провести, щоби запам’яталось на увесь рік!

Попалимо?

Листя вже палять? Я не чув. Поки що. Паління шкодить вашому здоров`ю, але це той випадок, коли ти залежний від шкідливої звички. Немає нічого атмосфернішого, ніж ці всі льокальні кастріки перед присадибними ділянками, як і пожовкле листя, холодні ранки та високе блакитне небо. Осінь, осінь, ми палити листя не бросім

___

Хейт, флуд, спроби самоствердитись у коментарях будуть видалятися


___

Палите листя?

59%, 13 голосов

18%, 4 голоса

9%, 2 голоса

14%, 3 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Вітаю вас

Славаукраїнігероямславасмертьворогамукраїнапонадусеславанації
смертьросійськійфедераціїбудьмогейправийсекторприйдепорядокнаведе
бандугетькучмугетьвсіхгетьтакющенкозднемпрапоразднемнезалежностізпаскойблять
тримайтесьхлопчикифрісенцовзакрийтезновусавченкозекананарипорошенканаканариізнову
славаукраїнігероямславаславапрапорукримцеукраїнибославаукраїніпузатітулятьменіфуфєл
путінхуйлолавровшуйлошарійхуйлохуйлохуйлолалалалалалавсінамайданвсінаплощу
хтонескачетоймоскальславаславаславаславаславаславаславаславаславаславаслава
___

Повторюйте це тричі на день, і вже через місяць зеленський повернеться в квартал, росія лопне як булька і зарплата стане 4 тисячі долярів

Державна контора? Ні, дякую

Для сучасного українця немає нічого старшнішого, аніж похід в державну поліклініку. В якусь управу за довідкою. Воєнкомат. Укрпошта.
Словосполучення "державна структура" викликає багато емоцій. Огида, страх, злість... Бо хоча б раз там був, навіки запам'ятає всі ті "офіси" зі старезними меблями, безформенних жіночок у дешевому одязі, які впиваються в тебе злим поглядом, ніби питаючи: "Якого хріна ти сюди прийшов?".
Державна структура - мертва структура. Середньостатистичний внз, далеко не топовий і не найкращий. Мутне болітце, бабусі замість охорони і споконвічна відсутність мила в туалеті - дуже жирно вам. Тут - совок у його "найкращих" традиціях. Застій. Розруха. В головах і туалетах без мила. Заклад нічого корисного країні не дає. Випускників викидають на вулицю, немов у розбурхану річку, де вони мають вигрібати самі. Внз свою справу зробив - дав "знання" і ... загріб гроші за навчання. Вгадайте, що для нього важливіше...
Студентам ще якось живеться. Більш-менш. Вони молоді і мають поки достатньо сил, аби злиняти в Польщу і надриватись на збирання меблі 6 тижнів на тиждень. Старшим же людям непросто... Працівникам. Усім. Купа відділів, які дублюють роботу, товчуть воду в ступі і перекладають один на одного обов'язки. Усе це в кращому разі за 5 штук. І над всім цим панують начальники. Їх багато. І всі зловживають владою. Ми не команда. Партнерство. Ми ГУЛАГ, де є простий люд і вертухаї на якомусь вищому рівні. Кожен вважає своїм обов'язком подзвонити тобі і кинути "Ану зайди швиденько". Або, немов у Оруела, почати розмову замість привітання з твого прізвища -  "Петренко! Сидоренко!", а далі ідуть запитання - "Чому ти досі...", "Ви що там всі...", "Ти мені тут не стрибай...". 
Хочеш тут вижити? Обери свою тактику. Сприймай все покірно. Бійся. Плазуй. Вони це люблять. Або протестуй. В другому разі відчуєш весь гнів місцевого болота, а твою спину пропалять ті, які не гавкають. Є ще третій шлях - стати такими, як вони. Плюй на всіх, поводь себе якомога нахабніше. Йди по головах. Система це любить, бо це і є система. Яка доживає свої останні дні, ніяк не здохне, і хтозна, скільки ще в тому болоті потоне нервів, часу і невинних душ, яких випадково в нього занесе
___

хейт в коментах видаляю, якщо що
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
14
предыдущая
следующая