Як зникне Українська Нація

Телефонував знайомий з Краснограду, говорив, що там багато китайців, які займаються газовидобуванням. За "дивним" збігом обставин в місті багато молодих вагітних мадам. Є підозра, що скоро дамочки видадуть на світ з десяток китаєукраїнців.
Це лише здогад і ніхто свічку не тримав. Але, на жаль, поступове, але впевнене засилля китайськими "братами" бачу власнооч. Працюю у вузі, де чимало студентів з Піднебесної. По-перще, вони взагалі не знають української. У кращому випадку трошки говорять російською. Ви здивуєтесь, але і англійською не всі володіють, хоча, здавалось би, хоча б англійську мали знати. Ходять цілими днями у своїх дорожезних шмотках і лопочуть по-своєму. Але їм і так більше, ніж норм. Я так думаю, лише офіційно на їхніх баксах тримається контора, яка частково фінансує себе сама (так званий "госпрозрахунок"), ну а про неофіційні дотації китайців локальним преподам можна лише здогадуватись. Бабки бабки сука бабки. Контора ледь животіє - корупція (єсєссно) і відсутність нормальних українських студентів, яких, на відміну від китайоз, за останні роки значно поменшало через війну і мізки в головах, поворушивши якими можна допетрати, що краще вступити в престижніший вуз чи просто поїхати в Польщу на збирання меблів чи щось у цьому дусі. Ваукуум заповнюють студенти з жовтуватим відтінком, бо для них фінансова проблема не стоїть гостро, бо в пріоритеті осісти на вільній території, де менша конкуренція, менша густина населення, можна мати хоч десять дітей, де чорнозем можна ложкою їсти, де красиві жінки, які готові все віддати, аби злиняти з цієї сраної України, де постійно жопа, срака, вибори, війна, гнилі труби і відсутність перспектив на зникнення хоча бодай чогось із переліченого. Але, може, перспективи і є, але дуууже далеко, а жити треба тут і зараз.
Інший негативний момент, пов'язаний з китайцями, стосується того, що ці гаспада зовсім не засвоюють українську культуру, навпаки привносять і навіть насаджують свою. В вузі давно є нормою таке собі шефство, коли викладач бере собі в опіку одного-двох-десятьох китайців і пише за них статтю в науковий збірник. Кілька разів попадались такі статті. Наприклад, в авторстві стоїть якийсь Хуй Впень, уроженець якогось китайського Всракіна. Хуй Впень дійсно впень, бо його "навчання" складається з того, що він сидить в телефоні, пиздить зі своїми друзями та бухає в гуртожитку. Однак його стаття - то просто конфетка. Лаконічні речення, повне розкриття проблематики і чудова українська мова. Містика - Хуй Впень не може навіть привітатись українською, а такі статті пише. Але якось можна зрозуміти, коли куратор чергового китайця пхає в статтю шматок дісера і в процесі переробки, щоб не забанили за плагіат, внезапно знаходить якийсь аспект проблеми і починає надалі його розробляти, але більша половина таких статей написані на китайську тематику, про китайську культуру, музику, архітектуру. Це ж як треба себе не поважати, що підтирати жопу китайозі, яка срать хотіла і на тебе, і на мову, і на Україну, та ще і влазити в чужу тематику. Відповідь на "чому" знаєте самі - бабкі бабкі...
Тому коли я почув про жінок гіпотетично-вагітних від китайців, то зразу бомбонув і це мені здалось логічним. Однак мені здається, що це така китайська політика - повільного і мирного наступу. Вони заселяються в країни, де є проблеми з самоідентифікацією, де люди животіють і готові за зайвий бакс підставляти жопу чи розсувати ноги, і починають свою "кампанію". Може для когось я виглядаю ідіотом, однак мені це все давно ріже око і я сракою чую в найближчій перспективі поганий варіант для нас усіх, любі друзі-українці. Поки ми зводимо кінці з кінцями, боремось з внутрішнім та зовнішнім ворогом, китайози куплять нас, а кого не куплять, виїбуть, причому той чи та, кого виїбуть, сама прийде на рандвеву, бо китаєць - це, мать його, суперчєловєк.
Який вихід? Потрібне чітке усвідомлення цього, передусім на найвищому рівні. Перше. Мовний закон. Кожна гнида, яка лізе в нашу країну з Китаю, Сирію чи ще якоїсь сраки, має знати українську. Таким чином, вона не буде насаджувати свою культуру і буде розуміти, коли її пошлють нахуй. Друге. Матеріальний добробут не тільки для топ-менеджерів чи синочків олігархів. Ми маємо переплюнути за рівнем життя не тільки Китай, а і США, Скандинавію і тд. Ми це зрозуміємо, коли поляки почнуть їздити до нас збирати нашу, українську полуницю. Третє. Ну і, звичайно, треба всім мізків. Думати, аналізувати, давити прусака, поки він не виріс і не розплодився. Бо інакше ми станемо пішкою в еволюційному процесі, коли сильніша та розвиненіша нація зжере слабшу.

Про відносини підлог

Мене завжди "дивувала" жіноча звичка (ідеться про процес знайомства з метою заняття сексуальним сексом) коверзувати, говорити загадками, навіть якось знущатись над співбесідником, одним словом, вийобуватись, при цьому зберігаючи грайливий настрій і даючи різноманітні знаки, що вона хоче продовжувати спілкуватись. Насправді це все логічно, бо таким чином жінка перевіряє потенційного жоніха на стійкість і суто чоловічі якості характеру (силу, волю, розум, уміння знаходити виходи з неприємних ситуацій, комунікативні навички). Це такий собі тест, який треба пройти, щоб отримати "приз". Здався - програв, ідеш додому ганяти пісос, а мадам просто чекатиме на іншого кавалера. 
З еволюційної точки зору - однозначно лайк. Але є щось у цьому не надто приємне. Бо це підганяння під певний шаблон. А як же ж людина у її багатовимірності? Людина як сама по собі? Однак не треба зараз строчити комент "а самі самі ви мужики только на сіське пялітесь", бо цей ваш комент буде почасти слушним - мрія кожного чоловіка - жінка з гарним тілом. Шаблони... Шаблони... І, мабуть, так буде завжди.

А ви знали?

Немношк фразеології. "Перший блин комом" - поширена примовка, згідно з якою перший блин (та і загалом перша спроба у будь-якій справі) буде невдалою, зіпсованою, як говорив український народ, "фейловою лол". Однак насправді ця примовка спочатку мала таке собі ритуальне значення, бо колись "комами" називали ведмедів, котрим і віддавали першим блин, щоб клишоногий після зимової сплячки не підкріпився кільком поселянами чи поселянками. Згодом на ведмедів забили, тобто їх забули, закінчення нафіг переплутали і так виникла інша примовка з іншим змістом, однак більше наближена до, так би мовити, побутової сфери. 
Так часто буває з приказками - було щось ритуально-містичне, а стало побутове і зрозуміле. Наприклад, боянистий приклад про "вилами по воді писано". Цікаво, скільки мовців задумались в безглуздості цієї фрази? Які вила? Кому вздумалось ними водити по воді? Так, сільськогосподарський девайс тут і справді ні до чого, бо вила - це кола ("wheel" - "колесо", англ.) на воді, за якими гадали на "суженого" на, мабуть, Івана Купала. Чи до цієї ж купи можна докинути примовку "з місця в кар`єр". Знову-таки, який нахрін кар`єр? Якому крейзі стукнуло в голову стрибати у величезну яму? Дійсно, нікому, бо кар`єр - то надшвидкий біг коняки (інші типи - чвал, галоп). На відміну від попередніх прикладів, початкова семантика цієї приказки (почати нестримний рух зі спокійної позиції) збереглась, бо на конях люди масово розсікали відносно недавно, хоча класифікація конячного бігу, звісно, забулась. 
Такий прикладів купа, може ви шо ще знаєте

Жінки переслідують мене (історія із життя на тему 8 березня)

Завтра 8 березня, хочеться написати щось тематично-хайпове. І в мене є таке, щоправда, мабуть, воно стосуватиметься більше мене, ніж вас, міледі і мадмуазелі. Ну воть... З жінками в мене особливі стосунки, і я точно не можу сказати, чого було в них - доброго чи злого, однак точно можу сказати, що проблем з цим ніколи не було. Я тут так прикинув і раптово виявив, що в більшості випадків ініціатива знайомства була саме від об`єкта виділєній-вожделеній (вибачте за пошлий каламбур). Тобто дівчата зазвичай самі знайомились зі мною, підходили і починали щось говорити, але було зрозуміло, що це не просто спілкування від нічогоробити. Мене спочатку це дивувало, потім насторожувало, а потім втягнувся. Ну а шо? Раз самі підходять, то я не проти. На літвечорі, вечірці, симпозіумі була бодай одна панянка, яка вихоплювала мене з кавової гущі народу, підходила і панєслась. Скільки їх було? Катя, Свєта, Катерина Петрівна Келеберда... Всіх вже і не пам`ятаю.
Це тривало так довго, що я припинив на це звертати уваги і сприймав як даність. Однак віднедавна почала творитись якась чортівня. Мила, фліртована увага змінилась якоюсь агресивною напористістю. Тепер жінки почала знайомитись не тільки на заходах з приємною атмосферою і безплатним вінішком. В метро, в тролейбусах, у трамваях, навіть у, хай їм грець, маршрутках, якими я за минулі пару місяців користувався не більше двох разів - скрізь були жінки, які бажали вивідати в мене, як у мене справи, чим я займаюсь і що роблю сьогодні ввечері. Здавалось би - ну а що тут такого? Однак все має бути в міру. Інколи просто хочеться побути на самоті, послухати крайній альбом Dimmu Borgir чи позалипати у всі ці ваші фейсбуки. Однак ні - тільки я заходжу в громтранспорт, так відразу відчуваю на собі пронизливі погляди студенток з великими очима чи самотніх жінок за тридцять, теж з великими очима. 
Фінальним акордом цієї гісторії став випадок, який трапився зі мною минулого вівторка. Ішов я, значить, районом і відчув, що мені треба купити жуйку "Орбіт" з смаком м`яти. Насправді, треба було 20 гривень розміняти, але тсс... Підкотив до ларька, сказав, те, що хотів, просунув у віконце руку, у якій тримав купюру, як тільки рраз! Мою руку хапає інша рука, а саме продавчині того ларька. Я хотів повернути свою кінцівку на волю, але продавчиня вчепилась у мене, немов та пантєра, і навіть злегка ввігнала в мою шкіру гострі і, як виявилось згодом, наманікюрені нігті. Я зазирну всередину і побачив у томному антуражі баночних енергетиків, пиріжків та газет "Теленєдєля" фрау років сорока з вибіленим волоссям, у яскравому одязі а ля базарні 80-ті та густо нафарбованими очима, з яких прямо лилась нестримна первісна енергія. Не скажу, що некрасива, всі жінки красиві, просто не мій смак. Я, уже відчуваю біль від нігтів, кинув "што ви дєлаєте", однак мадам глибоко видихнула і сказала глибоким голосом: "Я сразу поняла. Ти магістр філолог, преподаватель укрАінского язика і літєратури...". "Ну так..., - розгублено сказав я, збитий з пантелику інсайдерською інформацією". "Оооо, - протягнула вона, хтиво сміючись. - А єщьо, наверно, работаєш в інстітутє і живьош в комуналкє?...". Я лише кивнув головою, просто чекаючи, що вона ще скаже, хоча все вже знав... І от дама схопила мою руку другою наманікюреною кінцівкою, приблизилась і тихо сказала: "Я іменно тєбя і ждала. Іді сюда, я вся своя, займомся самим сексуальним сєксам прямо на лістах "Теленєдєлі!!". 
Я зітхнув, даючи зрозуміти, що погодився, а потім різко смикнувся і помчав у парк, відчуваючи, як пече рука, позначена двома кривавими рівчачками нігтів. Вечір минув неспокійно, мені снились фотомоделі, які гнались за мною, я біг, а ноги були немов ватні. На ранок прокинувся, робив свої справи і бачив на вулиці кілька жінок, які ніби ішли на роботу, але на мить зупинялись і кидали погляди в моє вікно...
Як далі жити - не знаю... Однак тепер я розумію, у чому причина цієї ситуації. Жінки просто бачать, що я філолог, живу в цікавій комуналці і ходжу на роботу, з якої всі тікають через рік (тобто витривалий). Від того все це...Найгірше, що вумен, може, кидають своїх чоловіків ради мене. Можливо, саме зараз у порожній кімнаті з пляшкою віскаря перед фоткою дівчини сумує якийсь програміст чи музикант. Мені загалом на них насрать, але все таки це не дуже правильно. Надіюсь, скоро все буде добре, прекрасна половина буде обходити мене десятою дорогою, а знайомства знову перетворяться на квести і якусь муть. Принаймні, буде спокійно

Я абажаю Інтернет!

Дуже ґарно працювати через / за допомогою електронних пристроїв. Якщо щось загубилось, це відразу можна знайти на пошті. Читання з екрана, хоча і псує очі, але економить папір (ліс). Вивішені на сайті установи вимоги, документи внеможливлюють хаос і різні ніпанятки, і в такому разі не треба йти і кланятись в кабінет (кілька кабінетів), щоб тобі якась менопаузна бабіща через нехочу і хамство надала потрібну інформацію. Зручно, якісно, швидко. Але чомусь робота в тих же бюджетних організаціях досі грузне в паперах і ультимативних усних командах численних начальників, які (команди, не начальники, начальники працюють десятиліттями і, здається, їм норм) часто змінюються. Тому подібні контори тримаються виключно на бюрократії. Передусім вона вигідна верхам, бо паперами можна тримати підданих в покорі, в разі необхідності чи поганого настрою докопатись до "неправильного" відступу в якісь шапці чи недостаньо синього кольору якоїсь обкладинки. Їм ці ваші Інтернети з компкутерам нафіг не нужни, тим більше, що вони самі часто просто не знають, як ці компуктери взагалі включаються.

І знову про Маруфф і трошки про демократію

Мабуть, зараз тільки лінивий нічого не ляпнув про Євробачення, тому, якщо вас дістала ця тема, можете закривати сторіночку і іти далі працювати. Жарт. Знаю, що працювати ви не підете тому, тому тримайте певні роздуми.
Загалом пересічний глядач Євровізії може справедливо і нецензурно запитати: "Ну якого х..., бл..., с..., нах... заборонили пензлювати Марув на конкурс? Так, вона виступала в Росії, але ж Росія така хароша, то все Путін і його молода команда! Народ ні прі чьом". На жаль, ні, "прі чьом", ще і як. Чомусь ця думка нині не надто форситься, але, якщо поглянути на історію взаємин Росії-України та на саму Росію, то очевидно, що їхні царьки міняються, а політика залишається без змін - загарбницька і ненависницька. Ясно, її ініціюють зовсім не заслані козачки чи якісь унікальні люди, ой, вибачте, росіяни, з надмірними дикаторськими замашками (хоча і це почасти правда), а сам велікій і непабєдімий російський народ, який у своїй масі тримається на ненависті, бажаннях комусь вмазати (неважливо, кому, головне сам процес). Ну а шо ви хотіли? Тривале існування під кочівницьким "іго" (таке тривале, що в багатьох росіян досі очі розкосі), маргіналізація культури, банально лінь і заздрощі роблять свою справу. Мені давно здається, що ці всі нехароші вєщі так злились з "братським" народом так сильно, що, як то кажуть, давно в них у крові. 
До чого тут Євробачення і заборона виступати в Росії? Оскільки ворог наш - не тільки якийсь окремий Путін, а і вся його ватно-агресивна срань, рать, тому їхнє розважання співанням ротом різних пісень за дєньгі - справа злочинна і ворожа. На жаль, повторюсь, очевидна теза про ворожість самого народу у вітчизняному медіа-середовищі не поширюється (мабуть, з наміткою колись-якось-самтаймс) знову почати "дружити", і заборона виступати українцям в Росії радше щире бажання бюрократів дотриматись пункту документа, однак краще так, ніж ніяк, тобто як раніше. У нас має бути чітке розуміння: росіяни нам вороги, причому всі!
Дивуюсь, що багато цього не розуміють, і волають про "ні нада путать палітіку і всьо астальноє". І голосують за артиста, який катається до Раші, смсками, та так, що той потрапляє на перше місце. Воістину, демократія у нас зараз не на часі, і чи не краще просто взяти і відібрати в доброї половини населення паспорти і повернути їх після тесту з принциповими питаннями. Радикально? Ну як ви хотіли... Часу сюсюкатись у нас давно немає.

Лист коханій

Ми познайомились не так давно, місяць тому, може два... І знаєш, з тобою якось відразу було легко і приємно. Зі мною це вперше. Відразу зникли всі питання, недомовленості, впала стіна. Якої, мабуть, і не було. Ми були тоді в тому кафе біля Центрального Ринку, я мовчав і не відчував потреби заповнювати тишу, бо з тобою це непотрібно. Дивно, але я, здається, знав про що ти думаєш, бо сам думав про те саме. Хвилина, дві... і якось само собою відстань між нами почала скорочуватись. Я наблизився до тебе майже впритул і відчував твоє тепло, твої запахи, від яких паморочилось в голові. Очі затягнула пелена, я зробив легкий рук вперед, підвів до тебе свої вуста, розкрив рота і ... відкусив від тебе добрячий шмат. Всі відчуття, які жевріли до того слабеньким вогником, враз розгорілись, немов осіннє багаття в холодний вечір. Я наблизився до тебе знову, відчуваючи, що це тільки початок і на нас попереду чекає довгий вечір - тільки ти і я. Люблю тебе, моя шаурма. Надіюсь, ми скоро зустрінемося знову, коли мені дадуть зарплату.

Вредний електрик

Та розетка зламалась кілька років тому. Майже зламалась, бо користуватись нею все-таки можна було, якщо знати, де потримати і як всунути (штепсель, звичайно). Але в один момент навіть найпроскілованіші офісні працівники, які знали, де потримати (кілька місць) і як вставити подовжувач чи тссс окропувальник (кіпятільнік), зрозуміли, що так далі жити не можна і почали волати: "Електрик!...". 
Електрик прийшов. І навіть не один. Ну, здавалось, зараз буде просто глобальний ремонт, у двох веселіше ж. "Шо, зламали?", - замість "драстє" сказав один електрик, і тут закрались перші сумнівні сумнівні. Кинувши цю фразу, один із електриків вальяжно пройшовся офісом, став біля теплої батареї і почав читати лекцію з елементами бикування і мєнтовського хамства про те, що ви, офісні люди, не вмієте, не знаєте, все зламали. Працівники, мало чи не вперше за місяць, відвели погляди від моніторів і почали запитувати, а чому б вам, місьє, не стулити писок і просто не відремонтувати цю розетку, на що уже згаданий електрик-лектор-неодикват заокруглив очі і звернувся до свого колеги: "Агов, Джошуа [ім`я змінено з метою безпеки], ану закрий там все, нехай знають, як мені суперечити!". На щастя, Джошуа не звернув уваги на ці слова і, за кілька хвилин усунувши поломку, пішов профілактично колупатись в інших електричних приборах. Ну а пан лектор і далі розмусолював, і розмусолював. офісні працівники поводили себе по-різному, хоча як ні, одинаково, бо всі зрозуміли, що перед ними унікальний випадок, унікум, ваш варіант. 
Вся ця історія тривала хвилин десять. З роботи наш герой робив тільки те, що крутив в руках моток ізострічки. На щастя, навіть ще є нормальні люди, і відсутність електричних поломок тому доказ, але що робити з не-нормальними?

Гумореска про таргетовану рекламу



Був звичайний день. Ігор Престолів сидів у себе в офісі і працював: зранку гортав Інстаграм, а от зараз на півгодини завис на сайті під назвою Штепсель.ком.юф. Штепсель - відомий інтернет-магазин, де продається купа електротехніки і чомусь одяг та собачий корм. Ігора цікавила, звісно, техніка, зокрема телефони. Він переглянув кілька категорій, клікнув на кілька моделей, а потім, як завжди, упорядкував сторінку - від більшої ціни до меншої. Грошей у нього було хіба на вживану Нокіа і пару "Мівін", але так хотілось щось нормальне... Коли сторінка перезавантажилась, перед ласими до недосяжних супергаджетів очима Ігоря розгорнувся список зі смартфонами з вражаючими цінниками. Ігор клікнув на перший товар - найдорожчий - АйПір +10050Х ("pear" - англійською "груша"). Це була нова модель, яка з`явилась в Україні лише тиждень тому, і новою вона буде ще тижня два, поки не з`явиться наступник, де все буде без змін, окрім кольору і розмірів. Ігор Престолів почав пильно вивчати характеристики, які, однак, знав напам`ять, а потім глянув на цінник. "Ну, якщо кинути палити... А ще їсти і постійно ходити пішки, то роки через три може і зберу", - подумав Ігор, сам не розуміючи, іронізує чи ні.
 
Повитріщавись ще пару хвилин на зображення телефону, Ігор закрив сторінку інтернет-магазину і продовжив працювати, тобто відкрив Обличчєкнигу, надіючись, що лайки, повідомлення та загалом надія на те, що тобою хтось цікавиться, відволічуть від смутних дум про недосяжний гаджет. Але сторінка в соціалці мовчала... Як і вчора, і позавчора. Пост Ігоря про погоду ніхто не лайкнув, а всі надіслані в повідомленнях друзям гіфки були прочитані, але відповіді так ніхто не написав. "Можна було б гіфку у відповідь кинути...", - похмуро подумав Ігор. 

Тому робити на Обличчєкнизі було нічого, але і виходити не хотілось - а раптом хтось напише? Ну хоча б хтось? Ну хоча б спам якийсь... І Ігор, з незворушним обличчям, почав гортати стрічку новин. Фотографії домашніх тварин, шаблонні пости політичних блогерів, перепости інформаційного шуму - соціалка жила своїм життям. Постійним і байдужим до всього іншого. Ігор зітхнув, хотів закрити і Обличчєкнигу, як побачив між постами його... АйПір +10050Х. "Набрид старий телефон? Бажаєш стати крутим крутяком? Не знаєш куди подіти 60 666 грн.?", - йшлось у рекламному написі, а під ним - красива картинка красивого і такого потрібного телефону. Ігор гмикнув. Як реклама дізналась, що він мріє про цей пристрій? Чи це просто збіг? 

У будь-якому разі клікати на рекламу не став - навіть за знижкою купити його не було спроможності. І Ігор продовжив гортати стрічку, натрапляючи періодично на інші реклами інших товарів, які були так потрібні, але купити їх він не міг або тупо жлобився, - крутезного німецького спінінга Містштук 2000, швидкісних автомобілів, курсів пікапу під назвою "Як припинити перебігати на іншу вулицю під час зустрічі з красивою (будь-якою) дівчиною". Ігор навіть натрапив на пропозицію купити набір шкарпеток. "Не ходи в драному. Не носи різного. Не будь байдужим", - говорилось у рекламі. Гм, а це вже було дивно. Якщо попередні пропозиції можна було вважати збігом обставин, то стосовно шкарпеток... Ну як, як реклама дізналась, що Ігор прямо зараз сидів у шкарпетках з дірками, нехай і невеликих, на мізинцях обох ніг та ще те, що шкарпетки були дещо різного кольору?

Ігор насторожився, припинивши гортати стрічку. Дивно це, дивно... Рішучим порухом руки, тобто пальців він закрив, і не просто вкладку з Обличчєкнигою, а весь браузер. Програма зависла на кілька секунд, ніби вагаючись, і зникла. Ігор відчув певне полегшення і взявся за папери - треба було нарешті перекласти їх в іншу купу. Зробивши кілька рухів, він відчув, як у носі почало крутити. Ігор підніс руку, щоб потерти перенісся, але було запізно - потужний апчхи вирвався з носа, скинувши потоком повітря і мимовільним рухом руки кілька паперів додолу. Ігор підняв її, поклав на стіл і знову чхнув, цього разу без підготовчого крутіння, і потужніше вдвічі! "Та шо ж таке...", - промовив Ігор, профілактично тручи перенісся, яке знову почало крутити. 

"Ну все...", - подумав Ігор, набираючи в груди повітря, але тут прийшло сповіщення на телефон. Ігор відкрив його і побачив. що то була знову реклама, причому не телефону, спінінга чи ще чогось такого, а нового засобу проти нежиті під назвою "Антиапчхуй". "Набридло чхати на роботі? Папери розлітаються в усі боки? Не допомагає тертя перенісся? Купуй новий "Антиапчхуй" і забудь про чхання, як про страшний сон чи передноворічну премію". Ігор забув чхнути втретє. Як? ... Як реклама дізналась? Ігор почав роззиратись, чи не встановлено поряд прихованих камер, але не побачив нічого, окрім батареї фікусів, купи паперів на столах та нерухомі силуети колег, які грали у "Розвеселу ферму", тобто також працювали. Ігор глибоко зітхнув, але нерви вже розбурхались. Виникло відчуття некомфортності та захотілось в туалет по-великому, що трапляється, коли нервуєш. Ігор схопив з купи пару папірців і непалевно, хоча колеги зрозуміли, що він пішов срати, потупцяв у кімнату з білими стінами. Там він зняв штани і все інше, зайняв потрібну позицію, зібрався, напружився... 

Але. Потужний поклик, який змусив його піднятись з місця, тепер кудись зник, і щоб досягти бодай якогось результату, Ігореві довелось попотіти впродовж п`яти хвилин. Після цього, хоча і дії не були марними, залишилось якесь відчуття недосказаності. Ігор завмер, не знаючи, чи почекати ще, чи ну його нафіг, як тут у сусідній кабінці почувся якийсь рух і хтось зично сказав: "Маєте проблеми з травленням?". Ігор від несподіванки ніби язика проковтнув, а голос продовжив: "Не можете сходити в туалет по-великому?". "Ввви... до мене?", - ледь вимовив Ігор. "Хочете-хочете, а не можете?", - продовжив голос. Ігореві здалось, що з нього глузують, тому сказав щось не надто цензурне і почав застібати штани. Голос замовк, а потім гримнули двері кабінки і хтось затупотів до виходу. Ігор вискочив зі свого місця і побачив навстіж відчинені двері сусідньої кабінки, де біля унітазу стояла якась пляшешчка. "Добрекак", - прочитав Ігор на її етикетці. "Якщо хочеш добре как, не забудь про "Добрекак"!", - пролунав уже знайомий голос звідкись згори.

Ігор поставив пляшешку на підлогу і зітхнув. Він не хотів виходити, бо чудово знав всі свої мрії та бажання і вперше у своєму житті не хотів, щоб вони здійснювались.

Кохання 2кей18

Вони познайомились у Фейсбуку. Він скролив пост одного знайомого ейчара і помітив у коментах її. Вірніше, її пік. Клікнув, лайкнув, перепостив і зрозумів, що закохався. Написав "хай" і кинув гіфку з котом. Вона відповіла смайликом і стікером. Щоб підтвердити серйозність своїх намірів, він попросив її Вайбер. Вона сказала, що має лише ВатсАп, але ради нього може зробити кілька рухів і скачати Вайбер з Гугл Плей чи Епл Стор. І почалось. Вони переписувались у Вайбер, завантажували фотографії, не забуваючи про емодзі. Потім перейшли на Телеграм - виявилось, що вони підписані на однакові канали. Далі знайшли один одного в Інстаграм. Обмінювались відосиками з Ютюба. Качали свої улюблені фільми через Торент. Милувались робочими столами один одного через Тім Вьювер. Через два тижні стало зрозуміли, що подобаються один одному. Вирішили побратись, звісно, он-лайн. Домовились. Залогінились на Твічі. Кинули лінк батькам і друзям. Вони клікнули і навіть купили платну підписку. Дядя Вова і тьотя Катя подзвонили на Скайп. Маруся Степанівна написала повідомлення в Однокласниках. Артурчік кинув безплатний подарунок Вконтакті. Ацкій Пасєчнєг (дідусь з Яблунівки, у них там немає вай-фай, досі дайл-ап) відписався в Асьці. Стрім тривав три години - лились донати, сипались коменти, миготіли лайки - весілля вдалось. 
Наступного дня зустрілись. Парк. Яскраво світить сонце. Свіже повітря. "Привіт", - сказала вона. "Привіт", - сказав він. І обоє відразу опустили голови в телефони.
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
10
предыдущая
следующая