О, а їх було багато. Мене спочатку намагались "розкусити" одиниці, грубими фразами чи якимись підколками, але я не реагував і не огризався, і дуже скоро моя "слава" терпіли розлетілась по всій школі, і мене почали переслідувати всі, навіть менші учні хотіли бригадою заловити і відпиздити, бо типу можна. 

Так-сяк сидів уроки, а на великій перерві, перед останнім, шостим, коротав ті півгодини в порожньому класі, і тоді до мене приходили гості - менший на пару класів син з уголовної сім'ї та його прищавий побратим. Вони дражнились, робили різноманітні мавпячі рухи, намагались підійти ближче, але я також робив якісь рухи і вони відступали, так за той період жодного разу і не завдавши мені жодного удару. Досі не розумію, чому - їх і більше було, і мій шкільний статус дозволяв. Хз... Можливо, боялись вступати в сутичку у закритому приміщенні, де нікуди відступати, бо невдовзі та сама компанія, у тому самому складі почала переслідувати мене по дорозі додому, але і тут робили акції здалеку, з сусідньої вулиці. Тут і мені це набридло. Малий звіздюк міг дражнитись і сам, без свого партнера, і в один із таких моментів, я погнався за ним і мене наскільки переклинило від люті, що я схопив шматок цеглини і смачно зарядив нападнику в якусь не надто важливу частину тіла - руку чи ногу. Запал агресора відразу стих - він почав рюмсати, просив припинити, бо "ранений", я сам дещо заспокоївся, і це, на щастя, зіграло позитивну роль, бо якби бійка продовжилась, я б кинув камінь уже в голову, і не знаю, чи вижив би тоді поцик, і що було би зі мною... До речі, поцик підріс, трошки пожив і загинув за невідомих обставин, мабуть, не дотягнувши до 20 років. Кажуть, що його втопили якісь бандити, у яких він щось поцупив... У поцика була клінічна клептоманія. Як і в його матері.

Але в такій історії, звісно, бракує канонічних старшаків. 9 клас був найважчим. Здається, це було взимку. Ми з парою однокласників повертались додому, лежав сніг, багато снігу. Ми пройшли повз єдиний магазин і попрямували вздовж невеличкого місця, де мав бути каток, але його ні разу не заливали, тому там постійно тусив люд просто так. Тільки-но ми підійшли ближче, я помітив групку лоботрясів з 11 класу. Вони тримали в страсі всю школу, чому значно сприяв вожак - жирний кабан, син директриси, яка дозволяла йому все і вся. Моє серце похололо, але вигляду не подав, і ми з товаріщами йшли далі, про щось перемовляючись. Майже минувши каток, відчув удар у вухо. Лапнув рукою, і помітив, що вухо в снігу, а також гуде. Повернувся, і побачив радісне обличчя одного зі старшаків, обличчя усміхалось. Я перевів погляд на однокласників, а ті лише похнюпились. Вони не будуть за мене заступатись, бо, як і всі боялись. Не дав давати відсічі і я.

З синочком директриси потім познайомився ближче. Тільки-ми пересікались в коридорі, на стадіоні, він не впускав менту, щоб якось мене зачепити - то ляпне щось, то почне штовхатись, мацати мене за кишені. Найнеприємніший епізод стався якось перед останнім уроком фізкультури. Ми всім класом стояли в підсобці фізрука, фізрук щось зосереджено писав у журналі, як тут в кімнату завалила знайома всіх школі бригада - дичайша солянка різного місцевого непотребу зі старшої школи, на чолі, звісно, з уже знайомим вам хероєм. Вони відразу мене помітили, і цього разу предводітель був налаштований серйозно. Він хотів бійки, але розумів, що першим бити ні за що, тому підійшов ближче і почав задиратись прямо перед моїм обличчям. Я штовхнув його, він штовхнув мене, я, він, я, він. Свита радісно заулюлюкала, але я зассав і припинив штохатись, так би мовити, здав назад, що було помилкою, за яку я картаю себе і досі. Противник перебільшував кількісно і якісно, але треба було показати силу, вмазати, тоді б адреналін і тому подібне відключили мозок... 

Я б не був побитий, бо вожак той був і є, як це часто буває, також ссиклом. Це стало зрозуміло тієї весни, коли ми всією школою тусили на подвір'ї, в очікуванні автобуса на "роботу" (ми тоді постійно пахали на колгосп, такі були часи), між школярами ходили бригада директорського синулі і всіх діставала. Коли процесія дійшла до мого однокласника Дімона, здорового, але дещо загальмованого хлопця, ситуація набула іншого характеру - вождь красножопих кілька хвилин звично та впевнено задрачував Дімона, допоки його не набридло і він без прелюдій та рекламу схопив граблі і замахнувся на неприкасаємого авторитета граблями, з рішучим наміром зламати їх йому об голову. Свита розсипалась у різні сторони, вождь почав відступати так, що п'яти виблискували, але Дімона вже було не зупинити - він гнався за авторитетом, махаючи граблями, вождь зрозумів, що краще зупинитись і спробувати вести перемовини, після чого відразу отримав гарного удара прямо в єбліщє. Ніколи не забуду той епізод, коли гроза всіє школи стояла біля чиїхось сараю, висякуючи з носа шмарклі, перемішані з кров'ю.

А щодо мене... То мене не побили, хоча полювали. Але і серйозної відсічі я також не дав. А треба було. Тоді можна було. Якби я дав відсіч, відчув би силу, якої зараз не відчуваю. Тікав, ховався. Так і добув до кінця школи. Жив у постійній депресії і почав сторонитись школи, все чекав на вступ у вуз, з надією, що там не буде всіх моїх "гарних" знайомих... Вступив у вуз. Почав навчатись, і, здавалось, все стартувало з чистого аркуша, але в якийсь момент знайоме відчуття постійної небезпеки, бажання самозамкнутись і оминати колективи виникло знову. Не знаю, з чим це було пов'язано. Може, колективи скрізь одинакові, вони завжди пробують людину на міцність, нехай не завжди в грубій формі, і в ситуації, коли мені намагались надати якесь місце і я вибрав звичне місце ізгоя, бо більше ніякого не знав. Це було помилкою. У мене почали псуватись відношення з групою, я скотився в навчанні, бо просто всіх ненавидів і на всіх злився.

Після вузу все знову повторилось. На роботі, серед нових знайомих... Спочатку все йшло добре, але скоро я знову починав усіх ненавидіти, усіх уникати. Зараз мені 30. Після випуску зі школи минуло немало часу, але психіка не загоїлась, вона так само кровить, як і тоді, в "ранніх" нульових. Відчуваючи безсилля від того, що постійно сам собі створюю проблеми, думаю про самогубство, хоча здоровий розум ще живий і думки залишаться думками. Мені 30 і я незайманий, бо жінка - це повна терра інкогніта, яку я не вивчив у час, коли всі вчили, і тепер навіть думка, що мені доведеться розкриватись, роздягатись перед чужою людиною, яка невідомо-як мене сприйме, а чи не буде глузувати чи ще щось у цьому дусі. Вам може здатись це бредом, але це світ, у якому я живу.

Однак, маючи намір усього цього позбавитись, не буду закінчувати на песимістичній ноті. Як у будь-якій ситуації, є дві сторони медалі. Я нормально не колективізувався, але постійна самотність давала багато часу, який треба було якось заповнювати. І тоді, в ті непрості для мене шкільні часи, я почав писати. У мене досі вдома на горищі валяється з десяток зошитів, списаних оповіданнями і романами. Читати їх чи друкувати, звісно, не можна, часто вони були "трошки" переробленими сюжетами канонічних фільмів, але тоді це було гарним способом хоча б відволіктись. Пишу і зараз. У такі моменти відчуваю тимчасове полегшення, писати треба більше, а чому я цього не роблю, і чому ви не знаєте Ратцінгера як як письменника всія Русі, хз. Хоча ні, не хз, це вже лінь, і не більше.