5. Можливість подорожувати. Мабуть, більшість містян, особливо задіяних в офісній роботі, сидять і заздрять інстаграму, де знайомі та малознайомі люди викладають фотографії з відвідин далеких та екзотичних країн, ну і з Польщі. Але відсутність коштів, лінь та світові змови не дозволяють вам взяти і накивати п`ятами зі свого тепленького місця біля кактусів. Однак не треба сумувати! Адже є вихід - переїзд у село. У цьому випадку ви будете подорожувати, багато і безлімітно. Почнеться все з переїзду з міста. Це дуже захопливе дійство. Немає нічого краще, ніж їхати комфортабельним автобусом без кондиціонера чудовою дорогою з чудовими ямами якихось дві-три години, зупиняючись біля кожного куща. Інколи в подорожі передбачені зупинки, щоб ви могли помилуватись цікавими бур`янами, а водій міг замінити колесо. Щоб вам було цікавіше, місцеві пасажири будуть наступати вам на ноги, ставити свої торби (мало чи не) на голову і бухтіти над вухом про помідори і зовсім незнайомих вам людей. Ну а якщо хтось їхатиме з тваринами, то, вважайте, вам повезло - буденна атмосфера поїздки прикраситься новими фарбами, звуками і, звісно, запахами.
Уже мешкаючи в селі, ваші подорожі не припиняться! Спеціально для вашого комфорту, якісь розумні люди вирішили не встановлювати у селі банкомати, будувати аптеки. Тому за кожною дрібницею вам доведеться їздити в райцентр! Ну чи це не чудово? 

Вам жаль ваших грошей? Мені - так. Коли я розплачуюсь в магазі, то чую, як купюри зітхають. Дещо плаче і нарікає. Дехто бухтить і ниє. Адже їм так було зручно в моєму гаманці! Там тепло і спокійно. Гроші не хочуть зі мною розлучатись, не хочу цього я. Останнім часом розплачування в магазині схоже на операцію нацистської Німеччини, адже гроші залишають свій рідний гаманець у промислових масштабах, це масове виселення, це грошоцид, це покращення життя вже сьогодні. Але не все так погано. Приміром, я у 2010-му розплатився ще новою двадцяткою за проїзд у міжміській маршрутці (саме скільки тоді коштував проїзд), сума тоді була значна, та і купюра мені сподобалась, тому я попрощався з нею, тамуючи сльози. Досі пам`ятаю ту мить розлучення: почалась осінь, ще було тепло, але небо було холодним, сумним і безмежно синім. Я заліз у маршрутку з двома торбами і тазиком і передав водієві мою двадцятку... Водій бездушно схопив її двома пальцями і кинув у купу, яка для нього була лише папірцями... Я сів на вільне місце, намагався про неї забути, але думки щоразу повертались і до горла підступав зрадливий комок... Уже в той день цікавезні пари та місто притупили біль, днів через три я забув про неї, розуміючи, що нам ніколи не побачитись більше... Але ось навесні цього року в АТБ мені здачу з сотні, я взяв гроші і відразу зрозумів: вона повернулась. Зім`ята, брудна, але то була вона - моя двадцятка. Де вона була весь час? Хто лапав її своїми брудними ручищами? Можливо, вона стала розмінною монетою, тобто купюрою, в наркотичних оборотках чи, може, за неї студент купив собі півасік? Можливо, вона просто десь валялась, нею виплатили зарплату бюджетникам (всю)? Але вона повернулась. І буде зі мною, поки я знову не піду в магазин.

Їхав я сьогодні в автобусі і вирішив на хвильку вийняти з вух навушники, що зі мною трапляється не дуже часто) До розігрітих рокєшніком вух долинули звуки радіо, яке знічев'я слухав стомлений спекою водій. Діджей говорив: "... Володя із Закарпаття передає привіт Михайлу, Богдану та Анастасії Павлівні гарно сьогодні вночі відпочити і просить поставити для них пісню Олега Вінника". Діджей говорив: "... Михайлович передає привіт Леоніду та його молодій команді, бажає гарної рибалки чи куди вони там поїхали, і просить поставити для них пісню Олега Вінника". Діджей говорив: "Дементій з села Сира Балка, що на Харківщині, вітає Зіновія, Тихомира, Кантогор-Єгора та інших комбайнерів з поповненням техніки, бажає щастя, здоров'я та просить поставити для них Олега Вінника...". Потім діджей замовк, а я повернув навушники на місце, щоб не чути, коли хтось замовить для мене пісню Олега Вінника. Та щоб не чути самого Вінника також

Нещодавно зустрів давнього знайомого. Поговорили про те, про се, як завжди в таких випадках одним із перших запитань було "чим займаєшся", на що мій знайомий відповів, що він миломан. Я перепитав, що, може, малось на увазі "меломан", але знайомий покрутив головою і сказав, що саме "мИломан" і уточнив: з лютого 2016 року дуже полюбив мило. Причому так полюбив, що при кожному візитові в магаз не втримається і візьме один або кілька пахучих брусочків, хоча використовувати їх, звісно, не встигав. Спочатку це було щось типу колекціонування, бо знайомець почав шукати рідкісні види та марки, але потім все пішло по пісдє, і він просто почав купувати мило, не дивлячись на марку, тип... І щоразу купував все більше і більше. Якщо спочатку брав один-два брусочки, то тепер бере не менше п'яти-шести. "Якби були гроші, брав би більше", - сумно сказав він. "І як ти зараз?", - запитав я по цьому, вражений його розповіддю. "Та зараз нічого, - сказав він. - Почав з цим боротись. Практикую милостримування. Стараюсь скуповуватись на базарах, бо там можна знайти лоток тільки з тим, що тобі треба, або в спеціальних магазинчиках, приміром, за м'ясом іду в м'ясний. У супермаркети краще не заходити, бо там поряд з їжею ці полиці з невеликими брусочками... Я навіть стараюсь про це не думати, бо як тільки уявляю, як я заходжу в АТБ, як іду повз хліб і ковбасу до полиць з неїстівними товарами, як підходжу до знайомої полиці, під шампунями і над порошками, як бачу перед собою його ... мило ... різне, дешеве, дороге, з запахом яблука чи трав, як беру якийсь брусочок, обмацую його нюхаю, а потім швидко беру брусок за бруском і кладу, кладу, кладу в кошик... У такі моменти дихання пришвидшується і я себе не контролюю. Але я знаю, чим це завершиться. Я стану милозалежним і вже не зможу повернутись до нормального життя". Тут він зітхнув, замовк і впав у глибоку задуму, а я подумав, що добре, що серед моїх знайомих, нехай і давніх, є люди, які борються зі своїми демонами і працюють над собою.

Дійсно, а чому б і ні? Пропонуйте всім дружно вийти в реал і 31 червня вийти на марш з вимогами, щоб літо ніколи не завершувалось. Збираємось о 9 годині на красивих зелених галявинах своїх міст та сіл. Одягайте широкі шорти та гавайські сорочки, кепочки та сандалі без шкарпеток також вітаються. Будьте обережні: буквально тільки-но надійшли дані, що на нас можуть напасти ультраправі зимофілі, різнокольорові веснелюби ну і від православних адвентистів Вересневого Дня чекати доброго теж доведеться. Тримаймося. Літо понад усе.

Від кінця весни я жив не сам. Зі мною жив Альберт. Альберт - харківський комар. Як і всі харків`яни, він нахабний і меткий, швидко пристосовується до обставин і, очевидно, надавав занадто великого значення грошах та дешевим понтам. Жив він у мене, звісно, злочинним чином - якось просочився у відчинені двері і сховався в кульок з кульками. Квартплату поділити не погодився, хоча і йти не збирався, він взагалі на мою пропозицію ніяк не відгукнувся, сидів собі тихо, так, неначе його не було. От гад! Ну а вночі вилітав вечеряти, звісно, на халяву. Тільки я вимикав ноут, брат телефон, читав про хвойні породи дерев, от коли я відкладав телефон, Альберт починав кружляти над моєю головою, надокучаючи пратівним дзижчанням. Я відмахувався, плескав у долоні, пхукав і псіхував, але Альбік при найменшому поруху відлітав на безпечну відстань. Треба віддати належне, зайобувати він майстер. Помахавши руками, я перевертався на інший бік, підбивав подушку і як тільки починав кімарити, чув огидне і, на жаль, знайоме "дзззз". Усе це тривало щоніч, і за майже два місяці мені так і не вдалось розплющити того квартиранта-кровосісю. Він жив у мене так довго, що мені довелось дати йому ім`я, щоби бодай якось виправдати свій поганий сон. Хоча, думаю, його насправді так звали. Але ось, у понеділок, після майже годинного дистанційного герцю з Альбертом, я так розбуркався, що вирішив відвідати кімнату для хлопчиків. Повернувшись, побачив на подушці ту комарину скотиняку. Альбік сидів собі і не рухався. Можливо, він спав. Можливо, накидався. А можливо йому просто обридло його життя. Я ж зрозумів: це мій шанс. Більше такого не буде. Я ефектним рухом вийняв з тумбочки згорток своїх творів, скомпонував їх у таку собі самопальну комаробойку, обережними кроками, немов африканський вождь на полюванні, підступив до зловмисника, заніс руку зі зброєю, пооовільно опустив її, а потім різки рухом шмякнув по подушці! Операція була проведена блискавично, сили Об`єднаних Антикомариних Військ мною б гордились, а Аваков вручив би пістолета. Альберт став двухсотим, маленькою плямою на подушці. Задоволений, я вимкнув світло, пірнув під тоненьку літню ковдру, заплющив очі і задоволено подумав, що ось, нарешті, у цій війні з дзизкучими загарбниками покінчено. Я починав засинати, я вже бачив сон, приємний сон, там був я і гола Цибульська, ми бігли по зеленій травиці і реготали, але раптом крізь сон я почув - "дзззз....". Розплющив очі. Що це? Слухові галюцинації? Чи початок іншого сну, кошмару, липкого марева, сповненого флешбеків і задавлених страхів? Я затамував подих і прислухався. Дзижчання тепер лунало з іншого боку. Сумніву щодо сну розвіялись. Тьху. Я накрився ковдрою з головою, і дзижчання, дещо роздратоване, почув чітко, над лівим вухом. Як потім виявилось, то був напарник Альберта Всеволод. Оскільки Альберт вчасно не вийшов на радіо-зв`язок, Всеволод стривожився і вирішив все перевірити... Тепер він злий і бажає помсти. Він досвідченіший і хитріший, ніж Альберт, але я теж не пальцем роблений. Бій виграно, але війна триває. Тримаймося, перемога зовсім близько.

Як підкатувати до жінок. Це дуже важливе питання. Є способи: знайомство на вулиці, знайомство-пікап, знайомство з пікапу або седану, службовий роман, пашлі гулять чи тупо збіг інтересів. Побачення і так далі. Прокачка позитивних якостей і прописка в місті. М`язи. Якщо чесно, то це все туфта. Насправді, щоб почати підкатувати, треба: 1) Зареєстуватись у мережі Фейсбук. 2) Знайти об`єкт вожделєнія 3) Лайкаєм. Третій етап - ключовий. Чим більше лайків ви поставите, тим більша імовірність, що мадам буде вашою. Лайкаєм все: від ави до перепостів. Мадмуазель оцінить вашу активність і за пару тижнів напише вам: "ммм, хані, ти такий рішучий, ти так мене облайкав. Тут мені один качок пропонував зустрічатись, у ресторан кликав, ось вчора діаманти підігнав, але він іде на хєр (так і скаже, "іде на хєр"), бо є ти і твої безцінні лайки. Красафчік!". Інший варіант, теж фейсбуковий, також дуже дієвий. Усі попередні етапи зберігаються, але з невеличкими коректурами: перед тим, як регатись на ФБ, вам треба стати арабом. Як станете, можете реєструватись. Далі - за схемою: знайшов-лайкнув і тут - дуже важливо - не забудьте написати комент, серйозний і прямолінійний, типу "marry me" або напишіть, що ви її хочете ("ай вонт ю"), не особливо цікавлячись її думкою, чи хоче вона за вас заміж, хоче взагалі чи ви їй взагалі цікавий. Таким чином ви покажете серйозність намірів, рішучість і зайнятість - вам ніколи витрачати час на такі дрібниці, як пізнання партнера, ви зайнятий араб-бізнесмен (гроші, які висилають батьки, теж бізнес). 
Можливі дуже реальні варіанти в реалі. Приміром, ви сидите в Макдональдсі, напихаєтесь гамбургерами, а неподалік сидить дівчина, яка вам сподобалась. У ФБ зайти ніяк, бо в обох руках по гамбургеру. Умієте юзати смартфон носом? Якщо ні, доведеться спробувати інший варіант. Ні, не треба підводитись, підходити, заводити контакт, просто почніть витріщатись на дівчину, подумки посилаючи їй в голову любовно-ментальні імпульси. Якщо дівчина нормальна, то приповзе до вас на колінах, ні - ну, значить, так треба.
Це все думки експерта, мого знайомого Ромічка. Людина з таким скілом у Діабло 2 щось та шарить.

Нас давно тривожить питання: чому гендерці такі нервові, а часто навіть агресивні?
Здавалося б - дискутуй собі, а ні - одразу образи: "сексизм", "мізогінія", "скрєпи" на кожне слово.
І от днями ми зрозуміли причину. Ні, справа не у проблемах особистого життя, як дехто вважає. Проблема значно ґрунтовніша.
Згадаймо, що фемінізм та ідеї гендерної рівності почалися зі світлого образу пригнобленої жінки, яка позбавлена прав на все: на політику, на кар'єру, на власне тіло і т.д., але якщо дати їй ці права - тут і настане всезагальне щастя.
Треба віддати належне - боротьба призвела до швидкого прогресу у захисті прав жінок як на роботі, так і в політиці. За кілька десятків років законодавство більшості країн змінилося настільки, що жінка й справді отримала рівні права. Жінки керують країнами та корпораціями, літають у космос і отримують Нобеля.
Здавалося б, перемога?
Ні. Справа у тому, що попри отримані права жінки в масі своїй не проявили надто великого бажання конкурувати з чоловіками у традиційно чоловічих справах - точніше, проявили, але не всі. Процент жінок у владі більшості країн ніяк не відповідає проценту жіночого населення. Процент жінок у важкій атлетиці та боксі ще менший, не кажучи вже про процент чоловіків у традиційно жіночих царинах - вихованні дітей, домашньому господарстві.
І тут настала криза - реальні жінки виявилися зовсім не такими, як їх малювали собі ідеологині фемінізму. "Сильна і рівна жінка, пригноблена самцями" виявилася досить рідкісним екземпляром. Розчарування? Ще й яке! Одна Тетчер, ба навіть Тетчер разом із Мей не можуть затулити мільйони німфеток та домогосподарок.
Це був переламний момент у гендерній ідеології - від захисту прав реальних жінок вона перейшла до нав'язування своїх уявлень про те, якою має бути жінка.
Саме тоді гендерці стали нервовими - самі подумайте, ти борешся за цих, прости Господи, жінок, а їм пофіг твоя боротьба! Саме тоді з'явилися принизливі визначення для тих жінок, які не відповідають вигаданому світлому образу і не поділяють гендерних ідей. Саме тоді за браком реальної дискримінації було вигадано нові явища - "позитивна дискримінація" та навіть "дискримінація, яка не відчувається".
Світ виявився не таким, яким ти його собі малював, а люди - не гідними боротьби за них! Що може бути гіршим?
Усі ці квотування жінок у політиці, громадській діяльності - пряме свідчення такої кризи. Намагання примусити батьків виховувати дівчаток так, щоб вони не були дівчатками, щоб не розчаровували ідеологинь фемінізму - чітка ознака кризи гендерного руху. Він припинив боротися за права реальних жінок, бо вони вже гарантовані навіть в Україні, і почав обстоювати виведення шляхом виховання нового різновиду людей.
Мусимо засмутити гендерних діячів та діячок - вони не мають ексклюзиву. З нас уже намагалися виховати "нову общность людей - совєтскій народ". Нічого не вийшло. І тут також не вийде.
Більшість феміністок - нормальні розумні люди, і вони це теж розуміють. Тому й нервуються. Бо вигадати всесвітню зраду самців, які силоміць з дитячих ясел не допускають жінок до реалізації їхніх прав, значно легше, ніж погодитися, що ідеальний образ жінки, сформований фемінізмом, не відповідає дійсності.
На це вже наразилися комуністи зі своїм моральним кодексом будівника комунізму, щоправда перед тим вони вбили мільйони людей. І не хотілося б, щоб прозріння приходило за таку ціну.

Цими рядками з славнозвісного укргурту Скінхейт я можу характеризувати кожен свій МОНДЕЙ. Робочий тиждень починається з легкої депресії від усвідомлення того, що ВСЕ ЛИШЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ, що за понеділком буде вівторок, середа і так далі. До п`ятниці дотягувати складно. І так і виходить, що більшість життя (5 робочих днів - це не жарти) проходять у "дотягуванні", в очікування коротких пт і суботи (неділя то вже не те). Пічалька

Мабуть, у світі не знайдеться жодної людини, яка бодай раз у житті не чула на свою адресу критичне "у тебе руки не з того місця ростуть" (у тій чи іншій фразеологічній формі: впевнений, що вислів з таким смислом можна віднайти у будь-якій мові). Вам казково підфартило, якщо вам говорили саме цю, відносно ввічливу форму, а от деякі люди чують, чули і чутимуть версію без купюр - "у тебе що, руки з жопи ростуть?". Ці прекрасні люди, з руками не з плечей, живуть поряд з нами, вони доставляють нам пошкоджені посилки, збирають вітчизняні машини і ведуть нас у світле європейське майбутнє.
Дивно, але цей вислів набув надзвичайно широкого поширення у нашій мові. І ще дивніше, що ніхто в цьому контексті не згадує ноги. Вони дійсно ростуть із дупи, і нікого цей факт не турбує. Як це пояснити? Закономірності фізіології? Звичка? 
Насправді все набагато страшніше. Органи і частини тіла живуть окремо від нас, нашого "Я", душі, розуму. Ніхто про це не підозрює, лише в рекламі, де печінка говорить зі шлунком, натякають на це, однак без особливих надій на успіх. Насправді ж, руки керують усім тілом. У них найпривілейованіший статус. Їх миють частіше, ніж ноги (а дехто їх взагалі не миє, зайдіть для проби в будь-який гуртожиток із сезонними робочими і самі в цьому пересвідчіться). Руки взимку ховають у теплі червоні рукавички, а на ногах - шкарпетки з дирочками, і шкарпетки часто різного кольору. Руками обіймають дівчат за тонкі стани, ногами гидливо відкидають собачу какаху. Руками возькать по дисплею останнього Айфону, ногам до цього далеко. Руки мають максимально широку зону застосування: від спорудження вишуканих будівель до тонкої роботи в хірургічному кабінеті, від банального бринькання на гітарі для свого кота до віртуозних пасажів на піаніно для глядачів у смокінгах і з сигарами....
Ну а ноги людині для чого? Щоб переміщатись з пункта "А" в пункт "Б"? Щоб боліти в непогоду? Ударятись об край тумбочки? Тікати від гопників? Ну так, але це не щоденне заняття, та і тренувати їх для цього треба, бодай кілька разів на тиждень. 
Ситуацію намагались виправити жіночі ніжки. Років сто вони позбавились в`язниці під назвою довгі сукні і вирвались на волю. Це була революція, мирна і апріорі переможна, бо ніхто не посміє сміятись чи зневажати жіночі ніжки. Але зараз все повертається в темні часи. Часи, Коли Треба Ховати Ніжки. Усьому виною знову руки. Руки феміністок. Вони змушують їх критикувати відкриті ніжки і займатись фемінізмом.
Таким чином, ноги стали вважатись чимось другорядним, і те, що вони ростуть із дупи, нікого не турбує, а декого навіть тішить. Руки радісно потирають одна одну "Ага, ці дві патички отримали своє, ахахах". Ноги дивляться на них з-під шортів колінами-очима і тремтять він гніву "От ми вам покажемо. От ми вас доженемо! Затопчемо! Забуцаємо!..".
І в один момент це таки станеться. Ноги почнуть бунт. Стануть жити, як хочуть. Приміром, іде людина на роботу, збирати руками пристрої чи перекладати папери з купки в купку. А ноги візьми, і такі "нєєє, ми тут головні", і поведуть свого власника в бар - танцювати на столі та робити карате з охоронцями. Або задумали ви посидіти в Інтернеті. Ну недовго так, години три .. чотири... а ще потім після роботи. Усілись на крісло з коліщатками, поклали свої п`ятірні на клавіатуру, щоб написати пост про погоду, аж тут ... щось дивне починається... ви підводитесь, і ноги несуть вас на вулицю. Там калюжі і мокро. Ви кричите, хочете зупинитись, а ноги несуть вас по калюжах, міряють одну за одною, прямо, як у дитинстві. 
Щоб цього не сталось, зверніть увагу на свої ноги. Купіть їм нові підштаники на зиму чи якісне взуття. Почніть з ними спілкуватись. Назвіть якось. Цінуйте, моліться, ходіть. Усе буде добре, я вірю, але піклуйтесь і про інші частини тіла - хто його зна, що там задумала ваша срака!