Гумореска про таргетовану рекламу



Був звичайний день. Ігор Престолів сидів у себе в офісі і працював: зранку гортав Інстаграм, а от зараз на півгодини завис на сайті під назвою Штепсель.ком.юф. Штепсель - відомий інтернет-магазин, де продається купа електротехніки і чомусь одяг та собачий корм. Ігора цікавила, звісно, техніка, зокрема телефони. Він переглянув кілька категорій, клікнув на кілька моделей, а потім, як завжди, упорядкував сторінку - від більшої ціни до меншої. Грошей у нього було хіба на вживану Нокіа і пару "Мівін", але так хотілось щось нормальне... Коли сторінка перезавантажилась, перед ласими до недосяжних супергаджетів очима Ігоря розгорнувся список зі смартфонами з вражаючими цінниками. Ігор клікнув на перший товар - найдорожчий - АйПір +10050Х ("pear" - англійською "груша"). Це була нова модель, яка з`явилась в Україні лише тиждень тому, і новою вона буде ще тижня два, поки не з`явиться наступник, де все буде без змін, окрім кольору і розмірів. Ігор Престолів почав пильно вивчати характеристики, які, однак, знав напам`ять, а потім глянув на цінник. "Ну, якщо кинути палити... А ще їсти і постійно ходити пішки, то роки через три може і зберу", - подумав Ігор, сам не розуміючи, іронізує чи ні.
 
Повитріщавись ще пару хвилин на зображення телефону, Ігор закрив сторінку інтернет-магазину і продовжив працювати, тобто відкрив Обличчєкнигу, надіючись, що лайки, повідомлення та загалом надія на те, що тобою хтось цікавиться, відволічуть від смутних дум про недосяжний гаджет. Але сторінка в соціалці мовчала... Як і вчора, і позавчора. Пост Ігоря про погоду ніхто не лайкнув, а всі надіслані в повідомленнях друзям гіфки були прочитані, але відповіді так ніхто не написав. "Можна було б гіфку у відповідь кинути...", - похмуро подумав Ігор. 

Тому робити на Обличчєкнизі було нічого, але і виходити не хотілось - а раптом хтось напише? Ну хоча б хтось? Ну хоча б спам якийсь... І Ігор, з незворушним обличчям, почав гортати стрічку новин. Фотографії домашніх тварин, шаблонні пости політичних блогерів, перепости інформаційного шуму - соціалка жила своїм життям. Постійним і байдужим до всього іншого. Ігор зітхнув, хотів закрити і Обличчєкнигу, як побачив між постами його... АйПір +10050Х. "Набрид старий телефон? Бажаєш стати крутим крутяком? Не знаєш куди подіти 60 666 грн.?", - йшлось у рекламному написі, а під ним - красива картинка красивого і такого потрібного телефону. Ігор гмикнув. Як реклама дізналась, що він мріє про цей пристрій? Чи це просто збіг? 

У будь-якому разі клікати на рекламу не став - навіть за знижкою купити його не було спроможності. І Ігор продовжив гортати стрічку, натрапляючи періодично на інші реклами інших товарів, які були так потрібні, але купити їх він не міг або тупо жлобився, - крутезного німецького спінінга Містштук 2000, швидкісних автомобілів, курсів пікапу під назвою "Як припинити перебігати на іншу вулицю під час зустрічі з красивою (будь-якою) дівчиною". Ігор навіть натрапив на пропозицію купити набір шкарпеток. "Не ходи в драному. Не носи різного. Не будь байдужим", - говорилось у рекламі. Гм, а це вже було дивно. Якщо попередні пропозиції можна було вважати збігом обставин, то стосовно шкарпеток... Ну як, як реклама дізналась, що Ігор прямо зараз сидів у шкарпетках з дірками, нехай і невеликих, на мізинцях обох ніг та ще те, що шкарпетки були дещо різного кольору?

Ігор насторожився, припинивши гортати стрічку. Дивно це, дивно... Рішучим порухом руки, тобто пальців він закрив, і не просто вкладку з Обличчєкнигою, а весь браузер. Програма зависла на кілька секунд, ніби вагаючись, і зникла. Ігор відчув певне полегшення і взявся за папери - треба було нарешті перекласти їх в іншу купу. Зробивши кілька рухів, він відчув, як у носі почало крутити. Ігор підніс руку, щоб потерти перенісся, але було запізно - потужний апчхи вирвався з носа, скинувши потоком повітря і мимовільним рухом руки кілька паперів додолу. Ігор підняв її, поклав на стіл і знову чхнув, цього разу без підготовчого крутіння, і потужніше вдвічі! "Та шо ж таке...", - промовив Ігор, профілактично тручи перенісся, яке знову почало крутити. 

"Ну все...", - подумав Ігор, набираючи в груди повітря, але тут прийшло сповіщення на телефон. Ігор відкрив його і побачив. що то була знову реклама, причому не телефону, спінінга чи ще чогось такого, а нового засобу проти нежиті під назвою "Антиапчхуй". "Набридло чхати на роботі? Папери розлітаються в усі боки? Не допомагає тертя перенісся? Купуй новий "Антиапчхуй" і забудь про чхання, як про страшний сон чи передноворічну премію". Ігор забув чхнути втретє. Як? ... Як реклама дізналась? Ігор почав роззиратись, чи не встановлено поряд прихованих камер, але не побачив нічого, окрім батареї фікусів, купи паперів на столах та нерухомі силуети колег, які грали у "Розвеселу ферму", тобто також працювали. Ігор глибоко зітхнув, але нерви вже розбурхались. Виникло відчуття некомфортності та захотілось в туалет по-великому, що трапляється, коли нервуєш. Ігор схопив з купи пару папірців і непалевно, хоча колеги зрозуміли, що він пішов срати, потупцяв у кімнату з білими стінами. Там він зняв штани і все інше, зайняв потрібну позицію, зібрався, напружився... 

Але. Потужний поклик, який змусив його піднятись з місця, тепер кудись зник, і щоб досягти бодай якогось результату, Ігореві довелось попотіти впродовж п`яти хвилин. Після цього, хоча і дії не були марними, залишилось якесь відчуття недосказаності. Ігор завмер, не знаючи, чи почекати ще, чи ну його нафіг, як тут у сусідній кабінці почувся якийсь рух і хтось зично сказав: "Маєте проблеми з травленням?". Ігор від несподіванки ніби язика проковтнув, а голос продовжив: "Не можете сходити в туалет по-великому?". "Ввви... до мене?", - ледь вимовив Ігор. "Хочете-хочете, а не можете?", - продовжив голос. Ігореві здалось, що з нього глузують, тому сказав щось не надто цензурне і почав застібати штани. Голос замовк, а потім гримнули двері кабінки і хтось затупотів до виходу. Ігор вискочив зі свого місця і побачив навстіж відчинені двері сусідньої кабінки, де біля унітазу стояла якась пляшешчка. "Добрекак", - прочитав Ігор на її етикетці. "Якщо хочеш добре как, не забудь про "Добрекак"!", - пролунав уже знайомий голос звідкись згори.

Ігор поставив пляшешку на підлогу і зітхнув. Він не хотів виходити, бо чудово знав всі свої мрії та бажання і вперше у своєму житті не хотів, щоб вони здійснювались.

Кохання 2кей18

Вони познайомились у Фейсбуку. Він скролив пост одного знайомого ейчара і помітив у коментах її. Вірніше, її пік. Клікнув, лайкнув, перепостив і зрозумів, що закохався. Написав "хай" і кинув гіфку з котом. Вона відповіла смайликом і стікером. Щоб підтвердити серйозність своїх намірів, він попросив її Вайбер. Вона сказала, що має лише ВатсАп, але ради нього може зробити кілька рухів і скачати Вайбер з Гугл Плей чи Епл Стор. І почалось. Вони переписувались у Вайбер, завантажували фотографії, не забуваючи про емодзі. Потім перейшли на Телеграм - виявилось, що вони підписані на однакові канали. Далі знайшли один одного в Інстаграм. Обмінювались відосиками з Ютюба. Качали свої улюблені фільми через Торент. Милувались робочими столами один одного через Тім Вьювер. Через два тижні стало зрозуміли, що подобаються один одному. Вирішили побратись, звісно, он-лайн. Домовились. Залогінились на Твічі. Кинули лінк батькам і друзям. Вони клікнули і навіть купили платну підписку. Дядя Вова і тьотя Катя подзвонили на Скайп. Маруся Степанівна написала повідомлення в Однокласниках. Артурчік кинув безплатний подарунок Вконтакті. Ацкій Пасєчнєг (дідусь з Яблунівки, у них там немає вай-фай, досі дайл-ап) відписався в Асьці. Стрім тривав три години - лились донати, сипались коменти, миготіли лайки - весілля вдалось. 
Наступного дня зустрілись. Парк. Яскраво світить сонце. Свіже повітря. "Привіт", - сказала вона. "Привіт", - сказав він. І обоє відразу опустили голови в телефони.

Про дієту і ще дещо.


Офісний працівник Ігор Престолів (як видно з його ім`я та прізвища, він дуже любив працювати та культурний відпочинок після роботи), як завжди, увечері зайшов в АТБ. Він постійно сюди заходив, щовечора, після роботи, і це траплялось так часто, щоб він давно знав кількох касирок і пару штук охоронців. Он Васьок з передмістя біля котячого корму тусує, рацією грається, позіхає, хоча з однієї каси уже другу хвилину кричать "Ануляаация!...". Ігор Престолів прошмигнув повз Васька і котячого корму і ноги звично принесли його до цілої батареї сосисок, а рука, так само звично, потягнулась до пачки з такою милою назвою "Молодіжні"... Але Ігор Престолів враз схаменувся і повернув руку у вихідне положення в кишеню куртки з якимось сміттям і зіжмаканими чеками. Ні, годі. Більше ніяких сосисок "Молодіжні". Як і з шоколадками, чіпсами, "Мівіною" (о ні), ковбасами і навіть пельменями марки "Бічовський вибір" (дуже дешеві пельмені, хоч кожен день бери). Навіть з бананами баста, хоча їх он тільки підвезли, при чому гарні і жовті, не м'яті і не почорнілі, лежать купою, так і манять...
Ігор зітхнув і попрямував до молочки. Ніхто не говорив, що буде просто, дієта - штука складна. Ігор давно хотів зробити собі сексі-фігуру, бо треба ж якось позбавлятись зайвої ваги та незайманості у майже-тридцять, для цього треба не мізки, вміння слухати чи впевненість, а, звичайно, статуру, як у молодого Сталоне чи одного з тих блогерів-культуристів, котрі жмуть 200 і носять тонкі маєчки, так, фігура головне. Ну от, Ігор з рішучим поглядом, спрямованим у світле дієтичне майбутнє, підкотив до полиці з молочними продуктами і потягнувся до кефіру, як тут його з рукав куртки хтось смикнув. Ігор незадоволено повернувся і побачив перед собою невисокого, але кремезного чоловічка (схоже, він колись спортом займався, бокс чи боротьба), років 50-ти, у куртці з цупкого матеріалу (дивний одяг, ніби взятий з костюмерної фільму про енкавеесників). Чоловічок був лисуватий і мав прищурені водянисті очі. Ігор зазирнув у ті очі, і якби цікавився чимось іншим, окрім серіалів і порнухи, то відразу б упізнав чоловічка, але цього не сталось, і Ігор здвигнув плечима і спробував повернутись до вибору дієтичного харчу, але чоловічок вчепився ще сильніше.
"Не трожь!", - кинув чоловічок коротко. Ігор Престолів отетерів. Ну і нахаба! Зараз би вмазати йому, але Ігор уважав, що можна ще чекати. Коротше, Ігор ссав, а чоловічок не відпускав.
"Полож на место!", - знову скомандував чоловічок. Тут навіть у Ігоря терпець увірвався. Він набрав повітря в груди, щоб ввічливо порадити нахабі відїбатись, але чоловічок, ніби прочитавши його думки, підійшов ближче, і Ігор відчув, як йому у праве бедро впивається якийсь продовгуватий предмет. На щастя, тепло від нього не йшло, навпаки він був холодним. У Ігоря похололо всередині. Це було схоже на пістолет. Незнайомець стояв впритул, тримаючи руку в кишені, у якій, очевидно, і ховалась зброя. Ігор закляк і почав піднімати руки, бо більше нічого не зміг придумати в такій ситуації, чоловічок кліпнув очима і зробив невеликий крок назад, руку з кишені не вийняв. Ігор знову глянув у вічі чоловічка, але вони, як і раніше, не випромінювали жодних емоцій, такі само прищурені і водянисті.
І раптом Ігор зрозумів, хто перед ним стоїть. І від цієї здогадки похололо ще більше. Той чоловічок - то був Путін. Сумнівів не було. Випливли з пам'яті краєм ока вихоплені фото до інформаційних матеріалів. Ці очі і лису башку складно з кимось переплутати. Та і хто ще буде одягати шмотки а ля я командир розстрільного загону? Ігор Престолів на мить пожалкував, що весь вільний час, та і на роботі, звісно, захоплювався серіалами, інакше давно б упізнав нахабу і спробував накивати п'ятами, чи бодай покликати на допомогу, хоча в АТБ всім на тебе пофіг, якщо ти не товар з копієчною знижкою.
Кілька секунд Ігор і Путін стояли біля полиці з молочкою, а люди оминали їх, немов вони були рокли (візки) з товаром. Нарешті Путін кивнув головою, показуючи, що треба йти за ним, і попрямував вперед, а Ігор почимчикував за ним, кидаючи погляди на відтопирену кишеню з пістолетом. 
Вони підійшли до полиць з сосисками, де Ігор був хвилин п'ять тому. Путін став і знову кивнув головою. Цього разу Ігор не зрозумів. "Сасіски бері!", - тихо, але злісно прошипів Путін, для пришвидшення реакції Ігоря повів пістолем у кишені. Ігор зітхнув і взяв сосиски. Путін цмакнув і знову кивнув головою.
Процедура повторилась біля холодильників з пельменями. Потім біля шоколадок. Путін ставав поряд і наказував купувати шкідливий і калорійний харч. Ігор намагався відмовлятись, але його погляд падав на кишеню зі зброєю, і довелось купувати. Вони ходили супермаркетом добрих двадцять хвилин, доки Ігор не нагріб повен кошик. Відстоявши довжелезну чергу, переклавши їжу в два пакети, Ігор попрямував до виходу і помітив, що його переслідувач зник. Не було його на вулиці. Ігор плюнув і глянув на пакети з їжею: ну не викидати це?
На наступний день Ігор на роботі замість роботи зайшов на Фейсбук. Його мучила совість через те, що він дав собі обіцянку не їсти калорійну їжу, і щоб бодай якось виправдатись, вирішив написати пост про вчорашні події. Він давно чув, що ФБ - об'єктивна, патріотична мережа, де сидять люди, які читають не лише заголовки новин, а і самі новини, думають, а потім пишуть, і не влаштовують взагалі срачів. Тому Ігор написав пост про все: і як він, маючи залізобетонну силу волі, вирішив схуднути і не їсти сосиски, але цей Путін все зіпсував. Ні, він би йому вмазав, якби на пістолет у кишені. Звісно, то пістолет, а не шматок дроту. Ігор все чесно і правдиво написав про ті вчорашні реалістичні події.
На дивно, пост знайшов відгук у користувачів. Вони ставили сумні смайлики, кидали гіфки і писали коменти. Про те, що Путін псує життя простим українським громадянам, погодились абсолютно всі. Написали, що він хуйло і поц, радили розідрати його на шматки, це він у всьому винен. У історію про те, що Путін заважає дотримувати дієти, також всі повірили, тим більше, що в коментах з`явився юзер, котрий розповів також реальний випадок із життя, коли він, юзер, ішов з мороженкою по вулиці, а тут з кущів вискочив Порошенко і, наставивши на юзера гранатомет, змусив викинути обгортку від мороженки прямо на газон, а потім, знову під прицілом зброї, змусив плювати на східцях метро. Комент набрав багато лайків, бо східці дійсно запльовані, отже, Порошенко часто таким промишляє. Ігор Престолів трохи заспокоївся і подумав, що було б непогано почати бігати з понеділка, але тут же відчув страх - хто його зна, кого можна зустріти вранці на вулиці. Дуже багато людей у цьому світі хочуть, щоб Ігор Престолів жив погано, це знайомі, малознайомі і навіть перехожі на вулицях - о боже, та їм всім абсолютно не насрать!

про харківську ментальність

У результаті спілкування впродовж останнього часу з представниками різних установ можу виділити один негативний момент, характерний для всіх. Назву його умовно і може неточно відсутністю клієнтоорієнтованості. На минулому тижні треба було зателефонувати в одну держустанову (це була ОДА). Набрав номер, на диво, слухавку зняли швидко, але після "добрийдень" почув крик. "Падаждітє, падаждітє!", - кричала мені мадам у слухавці, а потім я почув її віддалене "Да, прівєт, Насть, как там малой...". Хвилину "висів" на слухавці, слухаючи, як мадам говорить з якоюсь Настею про якусь дитину, потім вона нарешті повернулась до мене, ми перекинулись парою слів, і мадамі знову хтось подзвонив, і вона знову, замість того, щоб скинути, почала обговорювати власні проблеми, не зважаючи, чи цікаво це мені, та чи взагалі це доцільно і ... виховано так робити. Учора я от стригся в одному "салуні" на Південному вокзалі (район у Харкові). Доволі нічого так перукарниця, років на три від мене молодша, і яка виявляла до мене надмірну увагу, що, звичайно, плюс, утім, дещо зіпсувала враження, і знову-таки, причиною став телефон, на який постійно приходили смски і перукарниця відволікалась, а потім почались якісь перемовини з якоюсь подружкою про якусь гулянку. У мене майже біля вуха, і знову без хоча б "ізвінітє, отвлєклась". Схоже, вирішувати свої проблеми на робочому місці із кладінням певного органа на думку клієнта - не дуже гарна традиція. Як думаєте, це наслідок совка чи щось інше? Утім, мушу визнати, що я до цього звик, тобто не звертаю уваги, що теж не дуже добре.

Шишки, Кобзон, Слава Україні

Назва суто для приваблення уваги, бо питання вічне і насущне.

Як справитись з ммм запором?)

Так, гуглив, бачив всі ті цінні поради, але хочеться почути ваш варіант. Народний, таблеток і запихань чогось в дупуу


Якщо хочеш добре "как", не забудь про...

20%, 1 голос

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов

20%, 1 голос

0%, 0 голосов

60%, 3 голоса
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Як жити в кайф?

Нормальне життя. Мета - вибитись в люди, заробити грошей, виростити, посадити дерево дитину (потрібне підкреслити). У голові - ідеальні картинки ідеальних срак з Інсти, за картинкою - думка "Оце б собі таку дівчину з такою сракою", "Оце б собі таку сраку" (залежно від статі того, хто думає). А тут ще й комуналку піднімають. І на зиму немає тематичного одягу. Отак і виходить, що "нормальне життя" - це постійна біганина, нєрви і шлункові розлади. Тому нормальне життя - повний відстій. Натомість є на цій планеті місця, де панує затишок і гармонія. Це спеціальні будинки з добрими санітарами. Там, замість біганини, ти цілий день ліпиш коробочки і спілкуєшся з видатними умами світу цього - Наполеоном, Ейнштейном, Віктором Павліком (приїхав з концертом). У тебе в палаті живе сам Віктор Янукович, причому не один. Тобі не треба готувати, бо за тебе це роблять добрі жіночки з коров`ячими очима, нехай у твоєму раціоні ніколи не буває м`яса, але готувати тобі самому не треба. Після обіду - прогулянка в парку, під високим забором. Потім - знову коробочки. Тільки в цьому місці ти зможеш дізнатись від сусіда по палаті тонкощі метробудівництва, це цікаво і пізнавально, нехай сусід і гундить про це цілими днями. Ходи коридорами, діставай медперсонал питаннями, але не підходь до Івасика - він кусається. Увечері - перегляд телевізора, якогось серіалу про кохання чи мультики, ніяких тсн і битви екстрасенсів - твою психіку тут бережуть. Рай на землі, щоб у нього потрапити треба просто взяти і з`їхати з глузду.


Топ 5 причин, чому треба нахрін переїхати в село на пмж


5. Можливість подорожувати. Мабуть, більшість містян, особливо задіяних в офісній роботі, сидять і заздрять інстаграму, де знайомі та малознайомі люди викладають фотографії з відвідин далеких та екзотичних країн, ну і з Польщі. Але відсутність коштів, лінь та світові змови не дозволяють вам взяти і накивати п`ятами зі свого тепленького місця біля кактусів. Однак не треба сумувати! Адже є вихід - переїзд у село. У цьому випадку ви будете подорожувати, багато і безлімітно. Почнеться все з переїзду з міста. Це дуже захопливе дійство. Немає нічого краще, ніж їхати комфортабельним автобусом без кондиціонера чудовою дорогою з чудовими ямами якихось дві-три години, зупиняючись біля кожного куща. Інколи в подорожі передбачені зупинки, щоб ви могли помилуватись цікавими бур`янами, а водій міг замінити колесо. Щоб вам було цікавіше, місцеві пасажири будуть наступати вам на ноги, ставити свої торби (мало чи не) на голову і бухтіти над вухом про помідори і зовсім незнайомих вам людей. Ну а якщо хтось їхатиме з тваринами, то, вважайте, вам повезло - буденна атмосфера поїздки прикраситься новими фарбами, звуками і, звісно, запахами.
Уже мешкаючи в селі, ваші подорожі не припиняться! Спеціально для вашого комфорту, якісь розумні люди вирішили не встановлювати у селі банкомати, будувати аптеки. Тому за кожною дрібницею вам доведеться їздити в райцентр! Ну чи це не чудово? 

4. Захопливі прогулянки. Уже мешкаючи в селі, ви можете і далі насолоджуватись його перевагами. Село - місце, яке прямо кишить цікавими локаціями і пам`ятками. Приміром, ви можете сходити на річку, на річку, а ще на річку. Також у вашому розпорядженні ліс і цвинтар. Спеціальна пропозиція - сидіння на лавочці. Сидіння на лавочці - тепер ти розумієш бабусь.

3. Цікаві люди. У місті люди байдужі один до одного. Приміром, ви йдете вулицею і до вас нікому немає справи. У селі ситуація краща, бо люди там цікаві, бо цікавляться і вами, і вашими родичами, і людьми, яких майже не знають і які живуть на іншому краю села. Не переживайте - без уваги не залишитесь! Ну чи це не чудово, що до вас, отак просто, в магазині може підійти мужик у спортивках і почати розпитувати, де ви працюєте. Якщо ви не розкажете про себе достатньо інформації, не переживайте - село додумає все, що треба.

2. Відсутність роботи. Так, так, це одна з головних переваг села. Зроблено це спеціально, все для вас, бо таким чином ви зможете цілими днями гнути спину на всіх трьох городах і молитись за свиню, щоб та не здохла до приїзду шабаїв (люди, які купують тільки живих свиней). Залежати від примх погоди і здоров`я скотини - це те, що відрізняє круте село від огидного міста.

1. І на першому місці у рейтингу переваг життя в селі це, звичайно, сільський туалет. Це унікальне і неповторне явище. Немає нічого кращого, ніж в холодний осінній вечір брести темним двором у пошуках завітної хатинки, натикаючись на відра та котів (чужих). А влітку це взагалі щось неймовірне, особливо ввечері, коли до вас під час ваших занять залітають сотні комарів. Таким чином, ви не тільки робите свої справи, а і розвиваєте спритність рук (відбиваючись від комарів, спеціальних комарів). Дивно, як люди в місті не розуміють, наскільки це круто, а будують у своїх квартирах кімнати з кахлями і світлом, дивно, дуже дивно.

От такі переваги села. Ну а ви думаєте, чому там так багато людей і звідти ніхто не виїжджає? І якщо вам все ще мало, то ось ще перевага: у селі свіже повітря. Переїжджайте!

Гроші, куди ви зникаєте?...

Вам жаль ваших грошей? Мені - так. Коли я розплачуюсь в магазі, то чую, як купюри зітхають. Дещо плаче і нарікає. Дехто бухтить і ниє. Адже їм так було зручно в моєму гаманці! Там тепло і спокійно. Гроші не хочуть зі мною розлучатись, не хочу цього я. Останнім часом розплачування в магазині схоже на операцію нацистської Німеччини, адже гроші залишають свій рідний гаманець у промислових масштабах, це масове виселення, це грошоцид, це покращення життя вже сьогодні. Але не все так погано. Приміром, я у 2010-му розплатився ще новою двадцяткою за проїзд у міжміській маршрутці (саме скільки тоді коштував проїзд), сума тоді була значна, та і купюра мені сподобалась, тому я попрощався з нею, тамуючи сльози. Досі пам`ятаю ту мить розлучення: почалась осінь, ще було тепло, але небо було холодним, сумним і безмежно синім. Я заліз у маршрутку з двома торбами і тазиком і передав водієві мою двадцятку... Водій бездушно схопив її двома пальцями і кинув у купу, яка для нього була лише папірцями... Я сів на вільне місце, намагався про неї забути, але думки щоразу повертались і до горла підступав зрадливий комок... Уже в той день цікавезні пари та місто притупили біль, днів через три я забув про неї, розуміючи, що нам ніколи не побачитись більше... Але ось навесні цього року в АТБ мені здачу з сотні, я взяв гроші і відразу зрозумів: вона повернулась. Зім`ята, брудна, але то була вона - моя двадцятка. Де вона була весь час? Хто лапав її своїми брудними ручищами? Можливо, вона стала розмінною монетою, тобто купюрою, в наркотичних оборотках чи, може, за неї студент купив собі півасік? Можливо, вона просто десь валялась, нею виплатили зарплату бюджетникам (всю)? Але вона повернулась. І буде зі мною, поки я знову не піду в магазин.

Випадок в автобусі. І Вінник

Їхав я сьогодні в автобусі і вирішив на хвильку вийняти з вух навушники, що зі мною трапляється не дуже часто) До розігрітих рокєшніком вух долинули звуки радіо, яке знічев'я слухав стомлений спекою водій. Діджей говорив: "... Володя із Закарпаття передає привіт Михайлу, Богдану та Анастасії Павлівні гарно сьогодні вночі відпочити і просить поставити для них пісню Олега Вінника". Діджей говорив: "... Михайлович передає привіт Леоніду та його молодій команді, бажає гарної рибалки чи куди вони там поїхали, і просить поставити для них пісню Олега Вінника". Діджей говорив: "Дементій з села Сира Балка, що на Харківщині, вітає Зіновія, Тихомира, Кантогор-Єгора та інших комбайнерів з поповненням техніки, бажає щастя, здоров'я та просить поставити для них Олега Вінника...". Потім діджей замовк, а я повернув навушники на місце, щоб не чути, коли хтось замовить для мене пісню Олега Вінника. Та щоб не чути самого Вінника також

Милозалежність

Нещодавно зустрів давнього знайомого. Поговорили про те, про се, як завжди в таких випадках одним із перших запитань було "чим займаєшся", на що мій знайомий відповів, що він миломан. Я перепитав, що, може, малось на увазі "меломан", але знайомий покрутив головою і сказав, що саме "мИломан" і уточнив: з лютого 2016 року дуже полюбив мило. Причому так полюбив, що при кожному візитові в магаз не втримається і візьме один або кілька пахучих брусочків, хоча використовувати їх, звісно, не встигав. Спочатку це було щось типу колекціонування, бо знайомець почав шукати рідкісні види та марки, але потім все пішло по пісдє, і він просто почав купувати мило, не дивлячись на марку, тип... І щоразу купував все більше і більше. Якщо спочатку брав один-два брусочки, то тепер бере не менше п'яти-шести. "Якби були гроші, брав би більше", - сумно сказав він. "І як ти зараз?", - запитав я по цьому, вражений його розповіддю. "Та зараз нічого, - сказав він. - Почав з цим боротись. Практикую милостримування. Стараюсь скуповуватись на базарах, бо там можна знайти лоток тільки з тим, що тобі треба, або в спеціальних магазинчиках, приміром, за м'ясом іду в м'ясний. У супермаркети краще не заходити, бо там поряд з їжею ці полиці з невеликими брусочками... Я навіть стараюсь про це не думати, бо як тільки уявляю, як я заходжу в АТБ, як іду повз хліб і ковбасу до полиць з неїстівними товарами, як підходжу до знайомої полиці, під шампунями і над порошками, як бачу перед собою його ... мило ... різне, дешеве, дороге, з запахом яблука чи трав, як беру якийсь брусочок, обмацую його нюхаю, а потім швидко беру брусок за бруском і кладу, кладу, кладу в кошик... У такі моменти дихання пришвидшується і я себе не контролюю. Але я знаю, чим це завершиться. Я стану милозалежним і вже не зможу повернутись до нормального життя". Тут він зітхнув, замовк і впав у глибоку задуму, а я подумав, що добре, що серед моїх знайомих, нехай і давніх, є люди, які борються зі своїми демонами і працюють над собою.


Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
9
предыдущая
следующая