Закуталося місто в білу шаль -
Засніженими вулицями сновиють перехожі...
Однакові і між собою так не схожі -
У кожного з них своє щастя і своя печаль...

А сонце, чи не вперше, так всміхнулось щиро,
Знай, - хочеться йому підставити щоку,
Так по-дитячому радіючи теплу,
Яке не лиш лице, а й душу всю зігріло...

Тихесенько, не воруши старі печалі -
Їх, пригортаючи до серця, ледь приспала,
Так дого-довго, мов дитину, колисала,
А ти їх хочеш розбудити далі...

Легесенько, не руш старих рубців...
Вони і так, буває, кровоточать -
На самоті, частіше проти ночі -
Від спогадів, необережних слів...

Легесенько, не зачіпай душі,
Вона до тебе рвалась й так роками,
Все билась об стіну, яку самі звели між нами,
Там де боліло, залишалися вірші...

Тихесенько, ти не полохай тиші -
І винні в тому ми, а чи життя -
Тепер смертельно хворі почуття,
Спізнившись, лікувати вже облишим...

Нащо тобі — мої вірші?
Тобі б — розраду для душі,
І радість для очей та тіла…
Ту, що б легко так любила…

Й коли для мене станеш всім —
Тобі про це не розповім…
Хоч на губах лиш сміх звучить,
Моя любов — таки гірчить…

Я жити так як всі — не вмію…
Сама себе не розумію…
Не варто клястись: «Це назавжди!» —
Закінчиться ця вічність ж завтра…

Кругом життя кипить, вирує,
Тече, біжить, галопом мчить…
Як вміє,кожен ним керує
Збігає час, за миттю мить.

І часто так в потоці тому
Себе втрачаєш цілковито.
І не розказуєш нікому
Яка важка ця ноша — жити…

Крізь занавіс безликих днів
Ти серця голосу не чуєш:
Давно не дивишся вже снів.
І без любові, так, цілуєш.

Ми вибудовуємо плани
Як всі вершини покорити,
Й приховуємо так старанно:
Яка ж важка ця ноша — жити…

Мільйон турбот, мільйон проблем…
Все встигнути, усе зробити…
І безліч непотрібних тем,
Щоб про головне не говорити…

Щоб не залишитися на одинці із думками,
Щоб часом не зізнатися собі,
Що все кругом — лише пуста омана,
І щастя не несуть надбанні ті.

Що кожному потрібно лиш одне —
Не гроші, не машина чи крутий смартфон,
Це прагнення таке просте:
Щоб поруч інше серце билось в унісон…
1.01.12р.

Цілий рік  без віршів -
Мов жила без душі...
Цілий рік... Та не каюсь -
Я тепер повертаюсь!)

То в холод, то в жар..
Вгамую пожежу,
Залишу одне попелище..
Хай сотні є пар,-
за тим я простежу,
Ми будем з тобою найвище..
Не треба, прошу, зайвих слів
Про кохання, про вічність..
Слова давно втратили сенс...
Кажи, що хотів, роби, що хотів,
Ми, зрештою, є просто більшість..
Любов? Не сміши.. Просто...
Загублені сни і втрачені мрії,
І вже нездійсненні бажання -
Ми жили лиш ними колись..
Життя... Вже не вірю
Ні в що, а тим більше в кохання..
Ти не винен... просто трохи спізнивсь..

Ти не думай, що я здалася....

Що летіти забракло сили..

Я втомилась шукати щастя.

Може, я вже і так - щаслива?..

Чому не озираючись пішла???

Ти думаєш, що краще щось знайшла???

Я просто не пробачила тобі,

Що ти ЖИВЕШ, а я вже НІ...

***

Ти не журись, що пропадаю...

Хоча... Звідкіль такі знання?

Тож поки тихо помираю

Ти думай, що щаслива я...

Не чекай, я таки не прийду.

Хай простою всю ніч під дверима -

Не постукаю і не зайду.

( Буде вічністю кожна хвилина).

 

Не чекай. Я таки не прийду.

І хай серце до тебе - щоночі,

Випадково зустрівши повз мовчки пройду.

Закусивши губу і ховаючи очі...

У моїх словах вже не гірчить полин...