Справу розбудови нації та базованої на її здобутках і вартостях держави, доречно порівняти зі зведенням будинку, де основою всьому є фундамент. Міць, зовнішність й практичність будівлі залежатимуть від мотивації, старанності, хисту, інтелекту, спритності та вподобань будівничих. Доля (насправді величезна кількість чеснот і талантів предків нинішніх українців) дарувала потужну й обнадійливу основу. Водночас, історія знає приклади, коли цілі народи (траплялось добровільно, а нерідко під тиском брутальної сили) ставали частиною національного проекту інших. Виклик з яким зіткнулася Україна нині, ставить питання руба: або ми доведемо право власного первородства на рідній землі, або скористаємося гірким досвідом суспільств що занепали й станемо часткою погною для поневолювачів.

Прагнення дослідити історію етнічної спільноти часткою котрої довелося побачити світ, з часом спричиняло виникнення великої кількості запитань: чому в підручниках савєцької історіографії відразу від періоду первісної людини (в ті часи дарвінська «теорія еволюції» не знала альтернатив) переходили до часів Русі? Процес совєтизації національностей вибивав з огляду школярів цілі тисячоліття, й порівняння шкільних посібників з історії Московії (в той час РСФСР), народів Кавказу або середньої Азії й Української Савєцької Соціалістичної Республіки був не на користь останньої. Нав’язаний стан речей не потребував пояснення. Малограмотні, неосвічені, не знайомі з історією є вразливими для брехні, а знання історії руйнувало ненауковий міф про етнічно-історичну «спільність українців, москвинів й білорусів».

Народна мудрість вчить: кинутий дурнем в річку камінь не відшукають і семеро мудрих. Справа руйнації фальшивих, складених царською, савєцькою і нинішньою шовіністично-кремлівською пропагандою наративів, вимагає копіткої й водночас виваженої праці. Тут не гоже вторувати хамовитим опонентам й дублювати їхню поведінку. Мудрість й аргументованість в цій справі є найкращим доказом правди. Знання історії вчить критичному аналізу подій, явищ, процесів та інформації. Протверезіння від асиміляторського чаду (розпочате навіть не відразу зі зникненням «імперії зла») показало світові створені предками українців шедевральні витвори мистецтва, й водночас штовхнуло кремлівських очільників до пошуку нових (також ненаукових) трактувань минулого. Нинішній етап відродження нації вимагає копіткої праці в усих царинах суспільного життя. Тішусь фактом того, що маємо порох в порохівницях. Буття дарує цій потребі гідних і спроможних ототожнити себе з народом до останньої клітини, котрим справа любові до рідного є набагато більшим аніж одягання у певні дні вишиванки та плач над незаздрісним сьогоденням. Ми маємо тих, кому прагнення діяти є набагато важливішим аніж обурення несправедливістю, й саме їхньою працею українці торують собі шлях в майбутнє.

Минуле відкривається у різноманітний спосіб. Історичні документи, хроніки, а в народу котрий не практикував писемності витвори його майстрів, котрі час перетворив в артефакти. Але зрозумілим і близьким воно стає лише в часи емоційного переживання. Війна засвідчила потребу в принциповому і чіткому розмежуванні правди й далеких від дійсності «теорій». Нехай пробачить мені читач за такий великий вступ, проте він є поясненням вагомості події про котру оповім нижче зокрема, й праці на ниві дослідження та оприлюднення минулого України в цілому.

Перше півріччя 2025-го року збагатило українську наукову історіографію поважними виданнями «Надбання Великої Скіфії» та «Велична Скіфія – Протоукраїна». Їх автор - член Національної Спілки Письменників України, почесний доктор мистецтвознавства Українсько-Американського університету «Конкордія», радник Президента Академії Наук Вищої Школи Микола Гладкий. Варто зазначити, що це вже сьоме і восьме видання дослідника праукраїнської спадщини і науковця. Як і попередні видання, всі вони віддруковані на якісному глянцевому папері (що суттєво збільшує якість і вартість), а вміст оповідає про маловідомі загалові часи становлення нації.

Культура українців сягає в глибину тисячоліть. Нинішній обиватель (не з власної вини, а внаслідок цілеспрямованого плекання в часи поневолення) поверхово знайомий з історією Риму, Еллади, Єгипту та Північної Америки (переважно завдячуючи голівудівським кінострічкам та уривчастим спогадам шкільного предмету «історія»). Про минуле Посулля, Причорномор’я, Приазов’я та дніпровсько-дністерського межиріччя пригадає хіба-що окремі періоди часів Русі й козацтва. Але український чорнозем (рівно як і помор’я котре хижа Москва нарекла Новоросією) ніколи не були безлюдними, а його автохтони нічого спільного з іранськими (як це довгий час безпідставно трактувала савєцька історіографія) та угро-фінськими народами не мали. Тут вирувало бурхливе життя, а замешканий люд (одне з джерел націєтворення) формував світогляд не питаючи порад в чужинців й свідомо здійснював цивілізаційний вибір.

Реальна вагомість і вартість праці Миколи Гладкого на ниві збору артефактів, їх дослідження, вивчення, класифікації, введення в науковий обіг нових, раніше невідомих раритетів, доводить факт існування у скіфів (праукраїнців) потужної (послуговуючись новітньою термінологією конкурентоспроможної) культури. Ці видання не лише для науковців. На тлі відродження москвинського імперіалізму свідками котрого ми є, це ще й просвітлення та мотивація. Нам довгий час доводили, що скіфи приблукали до берегів Дніпра й Чорного моря з середньоазійського Межиріччя, що знайдені в їхніх похованнях золоті, срібні і бронзові витвори мистецтва створювали еллінські майстри, оскільки скіфи нібито цілковито перебували під впливом їхньої культури. Поза увагою таких «дослідників» лишався той факт, що один з семи найбільших філософів Еллади Анахарсіс був скіфом за походженням, а предки греків сприймали його чужинцем. (Доречі, постаті Анахарсіса присвячене одне з попередніх видань Миколи Гладкого). Його сентенції (вислови повчального характеру) вражали глибиною афінських філософів. Він не цурався «варварського» походження, а на кпини відповідав влучно. Не сперечаючись, не ображаючи і не принижуючи давньогрецьких шовіністів, а змушуючи їх себе поважати. А разом з собою і всю Скіфію. Доказом ненауковості «іранського походження скіфів» є і сучасні дослідження. На початку літа 2021-го року, мешканці селища Токівського на Січеславщині (наразі поки-що Дніпропетровщина) звернулися до істориків з пропозицією дослідити рештки знайденого в часі розкопок скіфського воїна, а по закінченню необхідних процедур знову поховати. Експертиза засвідчила чітко і недвозначно. Об’єкт дослідження був європейцем, а не приходьком чи приблудою. Людяним ставленням до не зітлілих решток предка, нащадки віддали йому належну шану й засвідчили генетичну спадковість. Нинішня кремлівська пропаганда, прагнучи привласнити собі минуле України, пустила гуляти мережею Інтернет побрехеньку, згідно котрої скіфи є вихідцями з Сибіру, й мандруючи з мало не від Великої Китайської Стіни, через тайгу й казахські степи, врешті-решт причвалали до берегів Чорного моря, де й осіли. Пригадую, як задовго до початку війни, московський історик, оповідаючи про скіфів вжив термін «наше Причорномор’я». Там вірили, що незалежність України явище тимчасове, й не позичивши в Сірка очей ширили виряжену в шати науковості блекоту. Вартість праці Миколи Гладкого полягає в тім, що він фактологічно руйнує далекі від дійсності міфи, дарує позитивні емоції, надихає, надає впевненості та оптимізму, спонукає до дії. Виважено, аргументовано й переконливо. Подані на сторінках його книг якісні фотозображення (з параметрами, спектральним аналізом, графічними ескізами та вказаним місцем знахідки) довготривалого періоду в історії України це доводять. Окрім самих артефактів (бронзові котли, вістря стріл й списів, мечі, золоті та срібні нашивки котрі зображають побут й бачення довколишнього світу) присутні й форми для лиття, себто речові докази того, що все це створювалося (відливалося) не в далекій Елладі і не на берегах Тигру чи Єфрату, а в самій Скіфії. 

Справа оприлюднення створеного предками має доленосне значення для майбутнього. Маємо лишену у спадок потужну і багату культуру. Скіфи вміли замилуватися птахом, зайцем, оленем в часі спочинку або руху, закарбувати в пам’яті напругу кожного мускула, а потім відобразити це у вилитих з золота відтисках. Європейські філософи, монархи й військовики, захоплюючись військовим мистецтвом запоріжського козацтва, навряд чи підозрювали, що традиції козацького побратимства сягають скіфських часів. Але золоті нашивки на котрих зображено воїнів з натягнутими на луках титявами і котрі притулилися спиною один до одного, або обнявшись п’ють з однієї чаші, свідчить про давність традиції котра з часом успадкувалася козацтвом. Нинішні дослідники минувшини зрештою починають розуміти, що традиція висівання, догляду і збору зернових (пшениці) була ідентичною в трипільців (історія котрих сягає понад п’ять тисяч років), скіфів (історія котрих сягає двох тисяч років), слов’ян часів Русі, русинів часів Речі Посполитої, і навіть українців часів московського царату. Хіба передача знань між поколіннями не є доказом сталості, кровно-культурної єдності люду котрий жив на теренах нинішньої України та власної ролі в історії світових цивілізацій? Представлені мною праці Миколи Гладкого доводять цей факт, чим руйнують примітивні і ненаукові наративи та унапрямлюють нинішню історіографію в наукове, конструктивне, а головне вкрай дочасне русло.

                                                                                                Олесь Вахній

                                                                      Нині

Справа підтримки посталих за часів крававого сталінізму стереотипів та наративів підштовхує нинішніх кремлівських бузувірів до вдосконалення методів щедрого засівання блекоти в і без того потруєних душах москвинів й поневолених ними народів. Керуючись прагненням продовжити утримувати підконтрольну біомасу (гаразд, нехай і населення) в тенетах брехні та неправди, очільники хижої Московії проголосили 2024-ий рік «роком лейтенантської прози». Притаманна ще з часів раннього царату запопадливість зобов’язувала позбавлених честі, совісті, гідності та тверезого аналізу явищ і подій челядників до якнайскоршого виконання «ініціативи зверху». Ширити правду про події Другої Світової від нобелівського лауреата Олександра Солженіцина (до речі, лейтенанта) на московських болотах принципово відмовляються. Кремль потребує й толерує слухняних, покірних, здеградованих і зденаціоналізованих. Їхні імена та графоманство отримали благословення від КГБ ще за часів савєцького тоталітаризму, тож органи пропаганди не обтяжували себе пошуком кандидатур. На початку липня (нинішнього, 2024-го року), ютюб-канал «Телеком ТВ» (м. Волжськ, республіка Марій Ел, наразі це ще Московія) виригнув у світ майже дев’ятихвилинну передачу присвячену пам’яті канонізованого комуністами «савєцького письменника» Васіля Бикава. Форма викладу могла б стати непоганим сюжетом для монологу комічного жанру: двоє бандитів-партизан з вилученими у селян харчами нариваються на допоміжну поліцію, влаштовують стрілянину, потрапляють до німців(!), потім знову поліцаї їх катують й один з них зрікається «ленінських» поглядів… Але не про цю нісенітницю наразі мова. Слухаючи пашталакання та заковтування слини не наділеної даром ораторства й естетичного донесення думок екскурсовода волжського краєзнавчого музею (експонати якого навряд чи оновлювалися від часів слюнявого Леоніда Брєжнєва), фразеологія котрої була переповненою брехливо-упередженими термінами, вкотре ловив себе на думці, що жорстокість путінської вояччини в Україні має логічне пояснення, котре не обмежується лише генетичною схильністю до садизму. В Московії донині вірять, що перемогу у Другій Світовій Війні виборола не спілка країн Північної Америки та Британії, не її технології, котрими оснащували та озброювали сатанинську Робітничо-Селянську Червону Армію, не набагато щедріші, аніж нинішні фінансові і сировинні вливання Україні, а саме варвари, вбивці, грабіжники, гвалтівники та руйнатори з червоними зорями на кашкетах і шоломах. Ось ці, виплекані сталінською системою морально розкладені й духовно здеградовані істоти і є героями «творчості» Бикава.

Ведуча показово побіжно згадала про білоруське походження «лейтенанта, котрий став письменником», більше приділивши уваги його «пролетарському» походженню та «трудовій біографії», й наголосила, що власну писанину він самостійно перекладав з білоруської на москвинську. Потрібний і доречний факт в часи поетапного переходу (насправді повернення) від «савєцького інтернаціоналізму» до імперського шовінізму. Бикав «представник одного з братніх народів», а його ідеалізуючі дику орду «повісті» чітко вкладаються в рамки нівелюючої людські гідність, життя та національну ідентичність ідеології. Чому ж такого й не почухати поблажливо за вухом? Він збайдужів до рідного, хоч і користався ним іноді задля певного зиску й без найменшого докору сумління тішився благами, котрі дарувала комуністична «імперія зла». Що йому до спротиву савєцьким загарбникам в рідному поневоленому краю? Бути обласканим окупантом приємніше (комуністи «обрали» його депутатом 9-11 скликань Верховної Ради Білоруської Совєцької Соціалістичної Республіки, просунули до Всесоюзної Спілки Письменників, проголосили «Героєм соціалістичної праці», всучили окрім Ленінської ще з десяток різних премій) аніж відбувати ув’язнення в ГУЛАГівських таборах (знову відсилаю до нині сатанізованого Москвою лейтенанта Солженіцина). І Москва віддячує лакеєві навіть посмертним виданням його брехливої писанини та агіт-пропівськими відеопередачами з периферійних міст.

                                        В недалекому минулому.

Пригадую часи нині вже загиленого у небуття совєцького соціалізму. В другій половині 80-их років, я мав вже чітке розуміння злочинної суті комуністичної ідеології, котра насправді була ширмою в справі асиміляції немосковських народів. Не зтерлись в пам’яті і методи, котрими адепти того вчення та підневільні системі «гвинтики» формували масовість в читанні та відвідуванні кінотеатрів. Не питаючи згоди в учнів, їхніх батьків зобов’язували передплачувати жовтеняцько-піонерські газети та журнали й перегляд кінострічок пропагандивного змісту і низької якості. Ось так, сам того не бажаючи, спільно з однокласниками й учнями  парелельного, на рік-два старшими й так само молодшими, я вимушений був читати й споглядати низькоякісну ахінею, котра формувала у свідомості майбутніх савєцьких громадян збочений світогляд. Пригадую, що значний відсоток нав’язуваної як «позакласне читання» літератури я принципово навіть не шукав. Навіщо вбивати час й плекати несмак?

В часи навчання в Черкаському Державному Музичному Училищі (1986-90рр.), попри горбачовську «відлигу», згадана практика нав’язування літератури для прочитання й відвідувань кінотеатрів хоч і починала нидіти, але конвульсуючи завдавала прикрощів. Класна керівниця (омину згадку прізвища) на ім’я Наталя Вільївна (згідно її слів, насправді Віліївна, уральська татарка) вкупі з викладачкою москвинської мови (а заодно й комсомолкою-активісткою) на прізвище Крякушина, в часі так званої «Виховної години» (був такий ніби і предмет без підручників, нотувань та оцінок) з якогось дива заходилися лаяти західний світ, котрий надає притулок «нацистським злочинцям» і «бандерівцям-поліцаям». Більшість однокурсників навіть не імітували увагу. Хтось дрімав або мовчки щось малював в зошиті, решта стиха перемовлялись або розглядали стелю та мух на вікнах. Дочекавшись дзвоника, котрий свідчив про кінець півпари (дякувати Богові, але «Виховна година» обмежувалася лише сорокап’ятихвилинним «промиванням мізків»), Крякушина «закликала» (в ті часи «ініціатива» комсомольських активістів, котрі виконували вказівки компартійних ідеологів не визнавали альтернативи) організовано відвідати в «Будинку офіцерів» показ кінофільму «Знак біди», котрий був відзнятим за однойменною писаниною Васіля Бикава. Я був єдиним, хто відверто заявив, що дивитися комуністичну ахінею не маю жодного наміру, а тратити кошти та час просто шкода. Згадана «горбачовська відлига» вже спричинила постання «Демократичної платформи» в КПСС, розпочався процес виходу з лав партії і навіть привселюдного спалювання партійних квитків та викликів до військових комісаріатів задля рекруту до лав Савєцької Армії. Прямуючи до виходу, я повідомив правду всим, хто чув: савєцькі партизани насправді були терористами і провокаторами, а страта їх німцями або захисниками порядку з лав поліції були актом очищення суспільства від окупаційного бруду. Не знаю, чи «доповіли» мій короткий монолог «відповідним органам», оскільки ніхто мене нікуди не викликав. Звичайно, в подальшому це відзначилося на оцінюванні успішності Крякушиною, але перемога все одно була на моєму боці. Ніхто з моїх однокурсників на перегляд «Знаку біди» так і не з’явився. Аналогічними аргументами я відмовив однокурсників і від перегляду комуністичного паскудства з назвою «Завтра була війна», створеного за відверто антиукраїнською писаниною Боріса Васільєва. Це остаточно поставило крапку в подальшій практиці нав’язувати студентам Черкаського Державного Музичного Училища перегляд будь-яких фільмів.

                                                     І знову нині

Пригадую реакцію багатьох політв’язнів комуністичних концтаборів на проголошення в серпні 1991-го року неочікувано для самої себе суверенізованою окупаційною адміністрацією «незалежності». Значний відсоток з-поміж них не вірили вчорашньому компартійному функціонерові Леоніду Кравчуку, і їхні закиди в бік перефарбованих вчорашніх посадовців мали логічне пояснення. Підозри й застереження виявилися не марними. Ініційований путінським оточенням «рік лейтенантської прози» не забарився відшукати прихильників і в постсавєцькій Україні. Згідно звітів в соціальних мережах та літературних сайтів, в селі Велика Северинка, що поблизу Кропивницького, 19-го червня     відбулося ганебне дійство, спрямоване на пропаганду графоманії «письменника-лейтенанта», започаткування якого сягає 60-70-их років вже минулого століття. В ті часи, компартійні органи плекали «листування з видатними людьми», а керівництво регіональних закладів культури були в тій справі слухняним і бездумним знаряддям. Створений в сільській школі «музей Васіля Бикава» пропагував астрономічно далеке від дійсності трактування суті Другої Світової Війни. В 2020-му році поствасєцькі сталіністи встановили  в тому ж селі й меморіальну дошку. Війна на східних теренах з прихильниками відновлення москвинської імперії, оспівувачем збройної орди котрої був помосковщений білорус, для них  виявилася пустопорожнім дзвоном. Раби, підніжки й бруд Москви.

В 1944-му, Васіль Бикав брав дієву участь в окупації України, руйнував інфраструктуру й привласнював майно українців. Для нього не було моральною дилемою цинічно замовчувати факти скотської поведінки савєцької солдатні на окупованих теренах України та Східної Європи. Його манили стосунки між савєцькими вбивцями й базоване на інтернаціоналістичному атеїзмі збочене моралізаторство. Хіба для поневолених українців або білорусів Савєцький Саюз міг бути Батьківщиною? Служіння тим, хто силоміць заганяв у колгоспи, здійснював політику асиміляції, влаштовував розстріли у Биківні і Куропатах, гнав в Сибір і Казахстан, є звичайнісінькою зрадою. Я можу зрозуміти селянина, котрого силоміць мобілізували, і котрий, вцілівши на війні, не хвалився «героїчними вчинками», оскілки розумів, що ніс зло народам Європи. У Бикава згадати й написати про вбивства та грабунки цивільних савєцькими мерзотниками сил і мужності не виявилося. І це принципово різнить його від непроукраїнського Солженіцина, котрий не схилився перед ідолами імперії. Проте шанувати окупанта (за посталою за часів савєцького поневолення традицією) в Україні вперто продовжують. Нинішні сільські «діячі культури» замість того, аби викинути брехливу писанину в макулатуру, продовжують нав’язувати учням формально вже незалежної України сталінські кліше. Навіщо змушувати учнів Великосеверинівського ліцею вже в роки незалежності читати брехню від окупанта, вивчати уривки з його огидної писанини і декламувати їх? Знаючи, що думка передує вчинкам, знахожу лише одне пояснення: відсутність національної свідомості й очікування орди, котра виховувалася писаниною Бикава та інших вбивць, грабіжників, ґвалтівників і руйнаторів з лейтенантськими (і не лише) погонами.

Не дочекаєтеся. 

                                                                                             Олесь Вахній

Не обтяжуйтесь зусиллями випитати в мене кількість зініційованих й власноручно втілених в життя атентатів та актів пригноблення ворожого елементу. Поборювати займанця котрий зловживає не без його участі посталою слабістю Батьківщини — свідчення нелицемірної любови до правди й справедливості. Попри усвідомлення існування загрози мати великі неприємності внаслідок оприлюднення поданого нижче (зізнаюсь, трішечки гіперболізованого) спогаду, таки наважусь донести його до відома загалу. Одних це підбадьорить, а інші в черговий раз переконаються в незнищенності козацького духу.

Майже два десятка років тому, чимчикуючи вулицями золотоверхого Києва, мої карі (проте геть не розкосі) оченята, вгледіли на бетонному телеграфному стовбі папірчик з видрукуваним на ньому образливим для всього українства текстом:

                                        Братія і сьостри!

Подобно многодланним десніцам окіянского змія-спрутуса, окутала Святую Русь жідо-хахляцкая єресь. Наша православная вера — столп отчізни — в гнусном расколе. Смятеніє із-за сего грядьот велікоє, бить земле славянской умитой кровью. Нужна єй сільная рука, коя зажмьот і не випустіт, остєпєніт і повєдьот за собой. Сєй непоколєбімой, крепкой яко Іоана, Грозним прозваного, рукой єсть ми, чесная стая Дікіх Лєбєдєй Славянского Єдінства. Єжєлі у тєбя рукі порой чешутся і нєістєрпімо от желанія окровєніть гнусно і кріво посилающую ухмилку рожу заросшего подковообразнимі усамі хохла вєроотступніка — лєті к солнцу коім єсть наша стая. Помні, что нинє грєшно бєзмолвноє стояніє в сторонє от проісходящего.

Нижче подавався контактний телефон, й координати “гнізда” біленьких лебедиків.

Невідреагувати на такий зухвалий заклик познайомитись я не зміг. Наступного дня зміїне кубло відвідала трійця підісланих мною членів Спілки Української Молоді. Сумлінно дотримуючись наданих мною порад та настанов, вони не відрекомендувались справжніми іменами, а в спілкуванні з несвійськими птахами послуговувались їхньою псячою мовою. Переслуханий усний звіт відвідувачів дещо розчарував мене. Чільником когутячого збіговиська виявився заїжжий з тамбовських нетрів “знаток русскай славєснасті” (а за сумісництвом й ревнісний носій “істінной вєри”) кудєснік Фєофікл. Нелицемірне (проте таке, котре є наслідком психічної й розумової неповновартісності) прагнення уподібнитись до старозаповітнього пророка, зобов'язувало його вдаватись до насильного поборення потреб власної плоті безліччю різноманітних постів. Зовнішністю він нагадував вирізаного з трухлявої осики ідола дохристиянського божка Велеса, а схована за немитою й нечесаною бородою ротова порожнина не мала змоги (з причини відсутності великої кількості зубів) вимовляти всі слова чітко й повністю. Нечисленних відвідувачів того кубла переконували, умовляли, залякували, й спонукали до беззмістовних суперечок. Окрім Феофікла (зрозуміло що в дійсності це було не ім'я а невдало підібране псевдо) в наданому Печерською райдержадміністрацією м.Києва приміщенні цілодобово чергували молоді й безвусі “лебедики”. Останні обдаровували відвідувачів різноманітною літературою, вмовляли поставити підпис під якоюсь божевільною петицією, й вимагали пожертв на будівництво пам'ятника останньому москвинському “гасударю-імпєратору” Миколі ІІ. Заслані мною вивідувачі з'ясували що всі вони були киянами.

Проаналізувавши почуте, я дійшов висновку що в на той час ще дезорганізованому й злосмердючому болоті прихильників “єдиної й неподільної” зароджуються бацили злочинного терористичного угрупування. Небайдужість до долі України зобов'язувала до адекватної реакції. Без зайвих вагань та недоречних дисксій, п'ятеро широких в плечах й дужих в руках членів Соціал-Національної Партії України погодились дубовими дубцями та залізними палицями загнати знахабнілим москалям розуму через задні ворота.

Вторгнення в хороми “Білих Лебедів” відбулось блискавично.  Гніздо зграї вмить перетворилось в смердючий і задрипаний курник, мешканці котрого надзьобавшись блекоти й мухоморів, одностайно постановили розпочати похід на сусідній свинарник. Феофікл, втративши ще не одного зуба, скромно знепритомнів на підлозі, а його київські вихованці й послідовники рясно стікали кров'ю, плазували, цілували наше взуття, й голосили:

-        Да нє уж-то на вас крєста нєт? Пошто бйотє? Єй-єй, боліт нє по дєтскі! Смілосєрдітєсь!!!

Пташине пір'я (пробачте; завелика порція специфічного газу) неприємно лоскотало обидві ніздрі, й змушувало прискорити акт праведного пригноблення.

Процес конфіскації наявної літератури монархічного змісту, дроблення на безліч скалок, друзок, й плат оргтехніки, ушкодження кінцівок й тіл необачних “птахів”, та зобов'язання негайно відлетіти у вирій на болота предків був вражаючим. Приємно відчувати себе причетним до відновлення історичної справедливості, й оглядати вигнуту в часі пацифікаційного заходу в півмісяць залізяку. Про коефіцієнт корисності силового припинення діяльності “Диких лебедів” нехай скажуть наші нащадки, а я з вашого дозволу процитую надруковане в “Загорском лісткє” повідомлення:

“Горє нам! Всєм нам горє велікоє! Нє прячем боль і горєчь нашу, плачєм нє стидясь сльоз своіх о погібєлє вєри в зємлє родной. Акі цепниє пси вскормлєниє мясом людскім, акі таті басурманскіє коім жалость і состраданіє нєвєдоми, набросілісь на рєвнітєлєй отєчєскіх прєданій в стольном градє Кієвє орда бєстидних в своїх вождєлєніях плотоядцев окаянних. Какая в русскіх отроках віна окромя істінной вєри?  Ізмиваясь над тєламі правєднимі, с єхіднимі насмєшкамі, разбойний люд поговарівал лаючісь срамнимі словамі:

-Подохні падаль кацапурская!

Православниє! Молімся на святиє ікони о ніспосланіі ім скорейшего ісцелєнія. Крєпко ударім челом о зємлю родную, моля о прєсєченіі шествія діавольского”.

Я не обтяжував себе спробами пояснити москвинам й загалові причин того вчинку. Навіщо? На відміну від зайд я на власній, рясно зрошеній кров'ю й потом предків землі. Проте від поради не утримаюсь:

-        Любі мої нерадиві небрати москалики! Сусідоньки ви мої блювотворні і північні. Деручись на стіну, не прагніть опинитись на стелі. Падати боляче.

                                                                                Олесь Вахній

Постать надзвичайно колоритного й знакового в українській політології початку й середини минулого століття Дмитра Донцова була, є, і ще довго буде дороговказом для українських націоналістів. Він не був пророком, але його поради і передбачення мають тверде наукове підґрунтя, без чого не обійтись національній революції, яким би шляхом вона не йшла. Можна беззаперечно стверджувати, що праця на ниві відродження нації вимагає хисту поєднати патріотичний ідеалізм з здоровими прагматизмом і реалізмом, з визначенням межі і різниці між ідеологією і політикою, між тактикою і стратегією на шляху здобуття національної держави. Нині, володіючи всима її атрибутами та зафіксованою на папері незалежністю, питання чи збережемось ми, українці, як нація, з порядку денного не знято. Ідея Української Самостійної Соборної Держави, котру сповідував і щиро та гаряче обстоював Дмитро Донцов, стоїть на першому плані всього свідомого українства. Кожен, хто відчуває себе її часткою, усвідомлює, що ідеалом мусить бути стан української нації де уможливлений вільний розвиток всих творчих сил. Журюсь, але цього не можна сказати про сьогодення.

Географічне розташування України, котре породжує певні політичні наслідки свідчать про надані Богом обов`язки перед рештою людства. Україна дійсно стоїть «на грані двох світів», і як казав Донцов: «Над нашим Дніпром вирішиться питання, чи здобуде собі Україна назад втрачене право первородства на Сході Європи, чи ні?». Кожен нарід, маючи свою культуру, мову, віру, історію, притаманну виключно для себе ментальність, ведучи змаг з іншими народами, вносить свою частку в розвиток світової спільноти.

«На чиїй творчості – Европи чи Московії – маємо виховувати молодь? В коло яких ідей маємо вводити молоді покоління – в москвинських чи європейських? Питання величезної ваги», – запитував Донцов і відразу ж на нього давав відповідь: «Україна, де змагалися за впливи на нашу душу Захід і Схід, залишалась при Московії з карикатурою замість власної хати». Москва, котра впродовж тривалого часу була окупантом в Україні, намагалась фізично і духовно нас знищити, вела безугавну колонізацію етнічних українських теренів, і донині залишилась нашим лютим ворогом. Великою помилкою є намагання звинуватити в наших бідах і негараздах виключно вже заборонену комуністичну ідеологію. У своїй статті «Лєнін як теоретик «пролетарського» асиміляторства» Донцов так означив це: «В світі основним фактом є боротьба народів, націй, а не кляс», і там само: «Цілий москвинський нарід є носієм національного гнету в Україні». Що маємо сьогодні? Посткомуністична Московія, утримуючи за собою Кубань, Слобожанщину, Вороніжчину, Орловщину і Курщину, окупувавши Крим та значну частину Донбасу й зрозумівши безперспективність політично-економічного тиску на Україну, наважилась на збройну агресію. Попередню кількарічну інформаційну атаку владні чинники принципово не помічали, а ліберальні політики трактували «шовінізмом окремих кремлівських посадовців». Про аналогічний стан справ Донцов писав ще в 1939-му році: «Ціла офіційна ідеологія драгоманівства уважала за недопустиму єресь говорити про боротьбу з Московщиною, навіть у минулім». Впродовж довгого часу в офіційних заявах формально українських політиканів ворогами подавались комуністи, фашисти, КГБ, НКВД, Сталін, Лєнін, Брєжнєв, але не породжена фінськими болотами москвинська біомаса.

На сторінках брошури «Модерне москвофільство», що вийшла друком у 1913-му році, Донцов торкнувся питань впливів поневолювачів на розвиток української культури та української політичної думки: «Майже ціле життя українське так пересякнуте москвинством, що кожному, хто має свій одмінний погляд на москвинську культуру, доводиться душитися в нім, як в густім, важкім тумані». І далі: «Нашим обов`язком є відкинути набік окрему теорію аполітично-культурно-сентиментального українства і намітити ясну програму української політики, оперту на аналізі природи національних рухів, національних відносин в Московії і вільну від таких впливів чужих концепцій, котрі небажані нам і не відповідають нашим потребам. Українство потребує нової орієнтації, коли воно не хоче, розуміється, зістатися навіки москвинським провансальством». Про негативний вплив культури та ідей поневолювачів на український нарід написано багато, але мало хто й донині спромігся дати такі чіткі оцінки, як Донцов у «Модерному москвофільстві». Він вимагав, щоби ми знищили в собі комплекс «національного гермафродитства», стали собою і почали розвивати в собі елементи повновартісної нації. Виразно бачимо: все, про що писав Донцов близько ста років тому, нині зарано називати віджилим або застарілим. Таким чином, праці Донцова про москвинську літературу, політику, ментальність слід розглядати не як намагання виховати в українця етнічну ненависть, а як спробу засвідчити, що за всим тим стоїть боротьба за збереження самобутності та змоги бути господарем на власній землі.

Кожна етнічна спільнота в усі часи мала свій провід, еліту чи, за Донцовим, «окрему положенням у суспільстві й духом верству «ліпших людей», як їх називала наша старовина, верству, яка поповнювалася б вихідцями з усіх станів суспільства на підставі суворого добору ліпших». Формально Донцов ніколи не був членом Організації Українських Націоналістів, проте він завжди пильно слідкував за її діяльністю і, як міг, впливав на її ідеологічний підмурівок. Тому й не дивно, що саме в ОУН він бачив ту провідну верству, котра мала б очолити маси. «Західноєвропейському парламентаризму» та «інтернаціонально-демократичному» матеріялізму він протиставив «ідею ієрархізованої суспільности». «Ні демо-кратія, ні клясо-кратія, ні націо-кратія, лише аристо-кратія, каста ліпших людей». Так, Донцов поділяв націю, але він розрізняв тих, що «по крові рідні були землякам своїм, по мові й релігії теж, але ріжнились від них духом». Зовсім нещодавно від політиків та й рядових членів так званих «демократичних» партій та організацій доводилось чути: «люди того не сприймуть», «ще не час», «нехай вирішать громадські слухання», себто проповідувалось «ходіння в народ» – «робити та казати по-простому, щоби прості люди зрозуміли». У Донцова повна протилежність. Людей, котрі «свою амбіцію бачили не в тім, щоби за масою шкандибати, а лише щоби вести, щоб рішати часом проти волі пасивного загалу», він вважав саме тим орденом і проводом. Ідею «не ієрархізованого» суспільства Донцов вважав за «плебейську фантазію, в житті не існуючу, за яку природа жорстоко пімститься і над самими фантастами, і над нацією, яка зродила собі на згубу своїх апостолів черні».

Зупиняючись над характером і ролею провідної верстви у суспільстві, Донцов сформував той «ідеальний тип», котрий мусить вести за собою націю. Один з біографів і критиків Донцова Микола Сосновський у розвідці-дослідженні «Дм. Донцов – політичний портрет» писав про це: «Суспільство (нація) в розумінні Донцова –  це чітка «ієрархія суспільних функцій», що їх виконують суспільні кляси (за термінологією Донцова – «касти»), що ними керує найвища у цій ієрархії провідна кляса чи «правляча каста». «Ієрархізоване суспільство», – як уточнює Донцов, – є природнім наслідком нерівности людей щодо їхніх інтелектуальних, моральних і фізичних властивостей». Вже на власному досвіді ми переконалися, що ані злочинна комуністична система, котра хоч на словах і виступала проти еліти, та насправді мала свою провідну верству – комуністів, ані капіталістичний устрій від кастової побудови не відмовлялися. М. Сосновський резюмує з цього приводу: «Далекойдуче зрощування суспільства, наявність внутрішніх протирічностей, конфліктів тощо вимагає постійної координації та порядкування. Це створює особливу структуру відносин, у зв`язку з чим маємо справу з поляризацією суспільства на дві групи: правителів і підвладних». Дійсно: і тисячі років тому, і в часи Донцова, та, зрештою, і в нинішні дні, характер суспільства, його сила і доля будуть залежати виключно від того, яким є його «активний осередок», себто провідна чи правляча верства.

Проблемі «проводу і нації» Донцов присвятив чималу частину своїх праць. Ось цитата з його книжки «Дух нашої давнини»: «Кожна сильна суспільність міцна твердим моральним законом, що над нею панує, якого живим символом і прикладом є її правляча верства. Мусить вона насамперед бути тверда і невблаганна щодо себе самої, не піддаватися матеріальним спокусам вигідництва чи оспалости, ставити понад усе поняття чести й обов`язку, безоглядно вірити в свою справу і своє право провадити загалом». У Київській княжій державі провід репрезентував князь і його дружина, в часи Гетьманщини – старшина і козацтво. Після їх занепаду безпровідна і з часом закріпачена етнічна спільнота перетворилась в етнографічну біомасу «свинопасів». І лише на початку минулого століття роль «провідної верстви», своєрідного «ордену» перебрала на себе Організація Українських Націоналістів.

Мусимо визнати, що переважна більшість нинішнього парламенту та посаду формального очільника держави посідають особи, котрі вискочили з ейфоризованого натовпу. Для них заклики Донцова неактуальні, оскільки можуть образити знахабнілих квартирантів. Саме з вини цих «апостолів черні» українці погоджуються на вирішення власної долі чужинцями, зрівнянні власних голосів з ними в часі виборів. Хочеться вірити, що з часом, коли у проводі нації опиниться «ініціативна меншість», себто українські традиціоналісти, настане і доба прозріння нації. Споглядаючи на нинішнє буття, з сумом і болем доводиться константувати, що це прозріння (та й то, часткове) відбувається не внаслідок усвідомлення, а під гуркіт москвинської канонади.

Провідна верства не може бути «окремішньою» від нації. Вона мусить бути її складовою частиною. Спілкуючись з активістами українського визвольного руху, вивчаючи їх психологію, Донцов багато приділяв уваги расовим властивостям її членів. Він захищав тезу, що лише люди з конкретними расовими властивостям можуть стояти у проводі народу. Донцов не був теоретиком якоїсь расистської доктрини, він лише переніс на український грунт ті концепції, що вже на той час впроваджувалися в життя деякими державами Європи. За приклад брав життя і діяльність окремих політичних та громадських діячів. У вже згаданій праці «Дух нашої давнини» Донцов виділив чотири типи українців, а саме: «остійців», «динарів», «медитеранців» та «нордійців». Лише окремих вихідців з «медитеранців» і «нордійців», вважав Донцов, реально зачислити до «расово чистокровної» еліти нації. Знову апелюю до праці М. Сосновського «Дм. Донцов – політичний портрет»: «Донцов твердить, що тільки тоді, коли до голосу приходили елементи нордійські (княжа доба) або медитеранці (козаччина), в Україні наставав «момент нашого взлету». А тепер, згідно з його твердженням, серед українців переважають остійські елементи, філософія котрих під кожним оглядом неправильна й для України шкідлива».

Навколо цих тез виникло багато суперечок навіть у таборі його прихильників. Треба врахувати, що праці про «расову чистокровність» припадають на 30-40рр, коли дійсно духовно мобілізуюча на той час фашистівська ідеологія крокувала Європою. Надмірне захоплення Донцовим працями окремих італійських та німецьких расистів породило віру у те, що окремі типи українців через своє походження не можуть стати на чолі нації. Насправді українцям необхідні відвага й мистецтво вичекати, холоднокровність й динамічність, вміння осмислити й в разі необхідності миттєво відреагувати. З цієї причини відмежовувати від ролі еліти окремі расові типи українців лише тому, що вони керуються притаманними їм генетичними схильностями, було б нерозумним.

Розвиваючи розпочату іншими теорію «расової чистокровности», себто засуджуючи мішанину рас, націй, а з ними й культур, Донцов намагається науково застерегти від злочинних і націєвбивчих ідей інтернаціоналізму. Колишній в`язень савєцьких концтаборів, відомий публіцист Василь Барладяну в своїй статті «Націоналізм. Що це?» розвивав думки Дмитра Донцова наступним чином: «Наріжним каменем космополітизму-інтернаціоналізму є теорія уподібнення рас і народів шляхом їх фізичного і культурного змішання в ім`я побудови єдиної світової держави з єдиним народом, мовою та звичаями. Якщо шукати аналогію космополітизмові-інтернаціоналізмові в точних науках, то доведеться вдатися до фізики. У фізиці є поняття ентропії і теплової смерти Всесвіту. Що це? Усі процеси в природі нібито ідуть у напрямку вирівнювання температури різних систем і тіл (ентропія зростає). Коли температура вирівнюється,  процеси енергетичних  перетворень у системах чи тілах припиняються, що є смертю Всесвіту». Аналізуючи ці аргументи, психічно здорові люди з гіркотою споглядають на сучасних «патріотів», котрі замість боротьби з одвічним ворогом України, ще кілька років тому проголошували себе «непримиренними борцями з націоналізмом і расизмом».

Кожна еліта мусить бути носієм духовності власного народу. Саме від уміння подати загалові національні традиції, розвивати і пропагувати їх, залежить збереження отого духу та самобутності. У Донцова українець виступає як особистість, творіння Боже, що заперечує будь-яку владу окрім Божої. В українців відсутній «інстинкт стадности», і певно цим можна пояснити, що колгоспи так і не прижилися в Україні.

Побожність і віра були одвічною рисою українців. Чимала частина спадщини Донцова присвячена цій тематиці. У 1909-му році на Першому українському студентському з`їзді у Львові Донцов відчитав реферат на тему «Школа і релігія», де намагався довести недоречність навчання релігії в загальноосвітніх учбових закладах. Посилаючись на тогочасну науку, котра часто відкидала догми Церкви, він вказував на постання між ними «непроходимого провалля». В ті роки Донцов вважав, що вивчення релігії в школі сформалізує її до рівня одного з предметів й буде заважати правильному розумінню окремих явищ природи. З біографії Донцова відомо, що він, віддаючи данину моді, якийсь час перебував під впливом соціалістичних ідей. «Школа і релігія» є тому прикладом і доказом. Згодом, відходячи від марксизму, Донцов повністю оперся на християнство. Дехто з сучасних критиків намагається цю опору розглядати як данину часу та вимогу політичної ситуації, тобто потребою безбожному соціалізмові протиставити християнську мораль. У статті «Церква і націоналізм» Донцов виклав свій погляд на віру та її співвідношення з нацією. Звертаючи значну увагу на місце Церкви у житті нації, він наголосив, що похід проти Церкви є походом і проти нації. Перебуваючи в еміграції у так званому «вільному світі», бачачи всі хвороби Заходу і Сходу, Донцов попереджав у праці «Московська отрута»: «Питання про значіння релігії для людської спільноти знову випливає на порядок дня. Занедбане, нехтуване в минулому віці, воно стає – за останні десятиліття – кардинальною проблемою. Зі здвоєним завзяттям намагаються викорінити релігійні почуття в людських душах апостоли диявола (і не лише в Московії»). Заяложену тему «волі людини», яку як останній аргумент використовує нині сатанинська Москва, не оминув і Донцов. «До вільної людини» підлещуються, граючи на її найнижчих інстинктах, обіцяючи матеріальний добробут, «культуру» і мир за всяку ціну. Вбивається героїчна концепція життя, бажання боротьби за вищі ідеали, яка включає в себе і жертву».

Цікаво, що комуністичну ідеологію та західну «демократію» Донцов теж розглядав як «віру». В вже згаданій «Московській отруті» він писав: «Не треба думати, що там, де нидіє Христова наука, де порожніють храми, що там не здвигається вівтарів якоїсь нової «віри». В релігійно переважно байдужих мегаполісах здвигаються вівтарі ідолам матеріалізму. В осередку всього ставиться не Бога, а «людину», «вільну людину», відірвану від контакту з Творцем. Така людина є «вільна» в родині, тому не родина формує її дух, а вулиця. Людина стає «вільною» в державі й суспільстві, а тому має багато «прав» і мало обов`язків супроти спільного». До чого «вільна» людина довела весь «цивілізований світ» ми вже бачимо. А до чого ж може призвести вивищення прихотей і забаганок в зденаціоналізованій і перенаселеній не українцями Україні? Усвідомлюючи, що праці Донцова призначені для вибраних, все одно прикро споглядати як важко (хоч і впевнено) сприймаються ідеї націоналізму широким загалом. Нинішній збройний зудар з московською ордою в більшості випадків є проявом обурення злодійською атакою та реакцією на руйнації, збитки та вбивства. Мусимо зрозуміти: доки окрім свідомої власного призначення еліти не постане і національно й державно свідомого загалу, – годі мріяти про успіх національного здвигу. І знову доречними будуть поради Донцова: «Не визволимось політично, доки не визволимось духовно». Так, саме від того, коли ми змінимо свої недолугі бачення і трактування, залежить майбутнє нації. Крім нас того ніхто не зробить. Тож до бою.

«За Київ і Христа, проти Москви й антихриста».

                                                                                          Олесь Вахній

Нинішнє буття не є часом мовчанки творчої спільноти. Доля розпорядилась жити в добу технічного прогресу та людської закам`янілості, і не провина вченого люду та духовної еліти, що заклопотаному пошуком шляхів виживання загалові заклики до пошани національної гідності видаються пустопорожнім дзвоном. Суспільно-політична та духовно-моральна криза, помножившись на зухвалу ходу споживацької бездуховності, виштовхує чесноту національної самопошани до краю горизонту. Вражає і водночас обурює та легкість, з якою українці власне підмінюють чужорідним. В нинішньому урбанізованому й глобалізованому світі з його шаленою внутрішньою та зовнішньою міграцією дуже складно триматися рідного коріння. Окрім того, історичну пам’ять намагаються затерти й підмінити штучною упереджено-заполітизованою міфологією. Та попри те, земна мандрівка в сучасній історичній хвилині зробила нас свідками складних і водночас доленосних пертурбацій. Час виправляє помилки. В здавалось би вже безнадійний стан втручається Вища Сила, котра лагідно, і водночас наполегливо нагадує українцям про необхідність самоповаги та пошани вилоненого розумом та працею предків. І тоді пробуджується зацікавленість в збайдужілих і непоінформованих, з глибини єства зринають найсерйозніші запитання, а свідомі отримують заохоту до праці та підбадьорення для душі і тіла.

Справжній письменник, рівно як і дослідник та митець ніколи не погодиться втішатись здобутим й скніти в межах комфорту, віруючи що осягнув найвищого рівня. Своєрідне «п’ятикнижжя» (себто наочний доказ праці котра має всі ознаки остаточного осягнення) для багатьох могло б стати доказом самодостатності й віри у здійснення суттєвого вкладу. Нині, можемо втішатись тим фактом, що для збирача й дослідника скіфського періоду української минувшини Миколи Гладкого (як і всякої непересічної та сформованої особистості) справу поступу є принциповою навіть тоді, коли чимало інших спотикалися спокусою спочинку в рамках зручного гетто. Мине небагато років, й насичені легендами та міфами проте потребуючі реальних доказів кількатисячолітньої історії українців, немов казку починатимуть наукові публікації словами:

- У не такі віддалені часи, коли загал зневірювався й втікав з України в пошуках щастя на чужину, жив поміж нами дивний чоловік, для якого прагнення віднайти і врятувати від розпаду на іржавий пил створеного предками не було пустопорожнім дзвоном.

Цьогорічна Покрова, скориставшись особою вже згаданого почесного доктора мистецтвознавства україно-американського інституту «Concordia» Миколи Гладкого збагатила Україну щедрим, ошатним, видрукованим на глянцевому папері енциклопедичним дарунком «Золоті обереги великої Скіфії». Кожне з п’яти попередніх  видань пана Миколи зацікавлювало світлинами артефактів й змушувало до вивчення скіфського періоду. Новітнє видання суттєво різниться від попередніх наявністю описів, чим відразу дає належно непоінформованим (прикро, але таких чимало) немалий пласт інформації. 

Практикований світом вимір вже облишив практику визначення цивілізованості народу відсотком миючих руки перед вживанням харчу та належним користуванням вбиральнею, туалетним папером й зубною щіткою. Їх обов'язковість в побуті вже давно є аксіомою. Рівень освіченості й культури визначається знанням власної історії та ставленням до створенного прабатьками прабатьків. Нація (себто етнічна спільнота, котра здобула державність,) для якої матеріальні творіння предків є лише музейними експонатами, за огляд яких іноземний турист готовий заплатити ціну вартості вхідного квитка до кола праведних і передових народів ніколи не потрапить. Суспільство без національної пам`яті є здеградованим. Створене пращурами найбільше потребують нащадки. Без нього вони відкриті до асиміляції й вимираюча спільнота душевних інвалідів, поєднаних хіба-що спільним походженням.

Справа вивчення та розуміння минулого, рівно як і опанування знань про процеси та їхні передумови, котрі формували наш історичний досвід, уможливить здійснити аналіз того, ким ми є, чого досягли, і яким можемо уявити та навіть планувати майбутнє. Мусимо вивчати історію, котра не обмежується знанням подій минулого, а й пояснює сьогодення та сприяє здоровому поступу. Поділене на раси та етнічні спільноти людство в кожній з них породило власне окреслення культури. Етнічність наших предків формувалась в специфічному довкіллі та конкретній географічній ніші. Ці історично зумовлені чинники суттєво вплинули на світосприйняття та спосіб вираження й кваліфікації світу.

Трагічної ознакою української минувшини є знищення її матеріальних слідів. Що таке історія без реальних доказів? Розриті бульдозерами з ініціативи «дипломованих археологів» тисячолітні могили позбуваються призначення візуального нагадування про життя, котре колись вирувало. Звістка про знахідку селянином на городі або земельному паї виробу з бронзи, якому понад дві тисячі років, навряд чи потрапить на перші шпальти друкованих видань, але це жодним чином не свідчить про її реальну вагомість. Насправді, віднайдений голос давніх артефактів є джерелом або принаймні доказом глибини нашої цивілізації. В часи мало не всезагальної апатії та спустошення свідомості ця здавалось би буденна подія насправді є актом нагадування Матір`ю Землею українцям, що саме вони є автохтонами, й окрім споживання дарованих щедрим і родючим чорноземом плодів, мають обов`язок шанувати рясно политу кров`ю і потом землю предків.

В колі історичних пам’яток мистецтва творіння скіфських майстрів посідають окрему нішу. Періоди в минулому України, котрі відносяться до-, або після скіфських часів, різняться суттєвою «бідністю» на вироби з золота. Правдоподібно скіфи перейняли в своїх попередників кіммерійців мистецтво лиття з бронзи, проте ані самі кіммерійці, ані сармати, котрі майже кількома століттями потому залюднили вже скіфські терени, не практикували масового «виробництва» з дорогоцінних металів. Певно саме ця обставина і зобов`язує кожного небайдужого до минулого та долі рідного народу уважніше придивитись саме до «золотого» періоду прадавньої України.

Створені скіфськими майстрами вироби «звіриного стилю» (своєрідна «теологічна фауна») зачаровують фантазійною уявою та вмінням детально змалювати побачене. Здебільше золота, рідше срібна лита й тиснута торевтика вражає навіть нинішніх майстрів вмінням детально відобразити кожну частку тіла і кінцівок. На відлитих близько двох тисяч років тому пластинах (вага яких від чверті одного грама до кількох та розмірами від дійсно мініатюрних до кількох сантиметрів) донині без новітніх електронних пристроїв й склозбільшуваних засобів реально розглянути людські риси обличчя, напружені в часі руху м`язи звірів, без зусиль розрізнити горду поставу, спочинок або вираз страждання підданих нападу грифонами. Щоб зафіксувати в пам`яті образ нерухомого оленя, сполоханого зайця або ширяючого в небесній купелі птаха, рівно як і кожного мускулу завмерлої на поверхні води жабки, майстер мусив годинами, а можливо і днями непорушно (аби не злякати) спостерігати за ними, обтяжуючись через певний проміжок часу увіковічненням зафіксованого пам`яттю образу.

Факт відсутності в скіфів літерної або ієрогліфічної писемності спонукає до більш уважного вивчення значінь створених їхніми майстрами образів. Вміння зафіксувати сучасним фотографом у світлині соту частку миті звичайно ж є мистецтвом, але мусимо визнати, що вміння передати настрій, відчуття і навіть емоції у виробі вимагає неабиякого таланту.

Окремої уваги заслуговує вивчення і дослідження значінь створених скіфськими майстрами образів. Втішаючись вмінням предків підмічати та фіксувати тонкощі й водночас остерігаючись ризиків неправильного тлумачення, автор «Золотих оберегів великої Скіфії» вдається до пошуків джерела натхнення та з`ясування їхнього духовного змісту. Серед відтиснутих на золотих пластинах сцен побутового і батального жанру нерідко трапляються двоє воїнів, котрі міцно обійнявшись п`ють з одного рогу або чаші, та лучники з накладеними в натягнуті титяви стрілами, котрі, стоячи спиною один до одного, надійно перехрестили ноги аби в часі захисту від атакуючого ворога підбадьорюватись взаємним торканням (а отже не самотністю) і водночас не заважати вражати нападників. Хіба це не прототип практикованого вже в більш пізні часи козаками побратимства? Що може означати дерево з плодами, котре лучники прикривають власними тілами? Його важливість в скіфському світогляді не викликає сумніву, і факт готовності пожертвувати життям задля захисту це доводить. Сакральним значінням цієї сцени може бути захист чогось вкрай важливого у духовному вимірі. Рідна земля (себто територія замешкання) трактувалась скіфами спадком батьків і боргом перед ще ненародженими. Ось так започатковані у сиву давнину традиції (а з ними і світогляд) переживають своїх творців й надихають нащадків.

Нехай добрий приклад пана Миколи Гладкого надихає і нас в ці непрості часи.

                                                                                       Олесь Вахній     

Неспроможність нинішніх галасливих політиканів та посадовців подолати виклики часу (наприклад штучну, посталу геть не з нашої вини й накинуту ззовні економічну кризу), безпринципні й продажні політологи пояснюють кількасотлітньою бездержавністю українського народу, браком державницьких традицій й засиллям корумпованого елементу в усих гілках влади. Насправді, ця вкрай примітивна теза позбавлена глузду й логіки. Політично-економічний стан невеликих за розмірами, проте послідовних у справі відстоювання власних національних потреб балтійських держав (Литви й Естонії) свідчить, що балачки довкола відсутності в українських посадовців належного досвіду є звичайнісіньким виправданням продажності й недолугості. Зарозумілим і самозакоханим можновладцям бракує волі, принциповості, а головне —  прагнення і бажання усвідомити суть власного призначення й причин буття людини в цьому світі. Звідкіля візьметься любов до України у вчорашнього комсомольського або компартійного функціонера? Залишена у спадок від почилого геть не в Бозі Сов'єтського Союзу окупаційна адміністрація (котра після проголошення незалежності узурпувала владу й проголосила себе економічною та політичною елітою) спромоглась виховати гідних собі наступників. Цинічних, безідейних, безпринципних і вкрай меркантильних. Освіта фахових бюрократів жодним чином не свідчить про їхнє розуміння суті нинішніх суспільних процесів, уміння давати гідну відсіч проявам зовнішньої агресії (згадка про формально програні Румунії в міжнародному суді, а насправді подаровані на вимогу третьої сторони газові та нафтові родовища довкола острова Зміїний буде доречною) та викликам часу. Звідсіля й усі нинішні негаразди. Безпринципність й запопадливе запобігання міністерських челядників перед найвищими посадовцями є шляхом просування щаблями ієрархії. Посади дарують матеріальний добробут, нагоду покрасуватися перед телекамерами, засвідчивши власну вагомість, й уможливлює, безкарно ігноруючи реальні потреби та прагнення народу, вирішувати його долю.

Новітні міждержавні та міжцивілізаційні конфлікти (не обов'язково аби вони були збройними) кількох світових надпотуг за своєю суттю є боротьбою за майбутній устрій світу. Це жорстока й підла війна, в якій лише показово дотримуються загальновизнані правила й зобов'язання. Прикро визнавати, але нещирість, недотримання взятих на себе зобов'язань, ігнорування потреб незадіяних у "глобальній грі" держав і народів, нині перетворилися в норму. «Великі гравці» перекроюють карту світу на власний розсуд, тож єдиним шляхом порятунку ігнорованих й зневажених (Україна, певно, очолює перелік тих, кому випала ця незаздрісна доля) є чітке й усвідомлене протиставлення існуючому свавіллю власної організованості, консолідованості, чіткого усвідомлення причин змагу та його кінцевої мети.

Згадані вище продажні (проте вкрай галасливі) «політологи» свідомо уникають публічних обговорень причин виникнення держав, наявності в корені назви самоназви автохтонів та їх покликання. Існують французи (попри поділ на гасконців, бургундців, шампанців, нормандців та ін.) й існує Франція, існують німці (попри поділ на швабів, баварців, сілезців та ін.) й існує Німеччина, існують грузини (попри поділ на аджарців, мінгрелів, сванів та ін.) й існує Грузія, існують українці (попри поділ на гуцулів, лемків, бойків, волинян, слобожанців, поліщуків, надніпрянців та ін.) й існує Україна. Поділ людства не є чимось випадковим й неприроднім. Етнічні спільноти (нації) формувалися протягом тисячоліть на чітко окреслених територіях. Клімат, побут, флора й фауна, наявність або відсутність тих чи інших компонентів в їжі й питві, хімічний склад вживаного харчу, географічне розташування (наявність або відсутність гір, річок, лісів, степів), температура повітря безпосередньо впливали на формування генетичної особливості, менталітету, мови, культури, традицій й вдачі осідлої на них людності.

Досвід минулого й здоровий глузд (логіка) свідчать на користь необхідності існування в природі різномаїття. Одноманітність (для людей відсутність альтернативи) спричиняє всебічне зубожіння, унеможливлює поступ (прогрес) й викликає деградацію. Водночас, природа й всі її складові функціонують відповідно до певних, чітко окреслених законів і норм, переступ котрих загрожує зникненням природніх видів як на певних територіях, так і в цілому. Аналогічна ситуація стосується й створеного за Божим Образом людства. Практика засвідчила що найкращі й найідеальніші закони,  згідно з котрими можливе життя, викладені в Біблії. Переступ, занедбування, ігнорація або відхилення норм (моральна деградація) спричиняють всебічну розбещеність і загрожують дестабілізацією та зникненням цілих народів та цивілізацій.

Дружні, навіть приятельські стосунки між колишніми Президентами України та Грузії Віктором Ющенком та Михайлом Саакашвілі багатьма безпринципними посадовцями сприйнялись як керунок до “всебічного поглиблення добросусідських відносин”. Проте сумні реалії засвідчили: щира українська гостинність та плебейська натура посадовців уможливили проростання на українському грунтові зерен притаманного азійським та напівазійським народам хамовитого й брутального зловживання добротою. Українці (і це до нашої честі) так і не стали законодавцями мод у злодійській царині. Народна мудрість “ліпше бути окраденому, аніж злодієм” та Божа Заповідь “не вкради” є надійною перепоною перетину межі, за котрою відвіку практиковані чесноти сприймаються у збоченому й цілковито протилежному значенні. Попри один з найвищих у світі відсотків від загальної кількості населення засуджених та “конфліктуючих з законом”, українці не здеградували на радість недоброзичливцям остаточно. Сумне тому підтвердження — жахлива кількість жебраків. Зневірившись у пошуках правди, втомившись очікувати обіцяне “налагодження внутрішньої ситуації”, нащадки чубатих запорожців визбирують на узбіччях битих шляхів копійки й ховаються від реалій буття в алкогольній нірвані. Різати горлянки задля привласнення створеного працею ближніх майна (принаймні поки що) ніхто не вважає ознакою героїзму.

Уважні й непозбавлені вміння відрізняти полову від пшениці вже зауважили, що переважна більшість відверто паразитуючої на тілі нашого народу кримінальної еліти (“узаконені крадії”, москвинською “вори в законє”) є вихідцями з причорноморської частки Кавказу. Аби зрозуміти причини ідеалізації розбишацьких, шахрайських та крадійських традицій у кавказькому регіоні й серед грузинів зокрема, варто дослідити його історичне минуле. Кам'янистий й неродючий грунт, брак прісної води, а головне безугавні наскоки войовничих сусідів, провокували до адекватної реакції. Кровна помста й збройне заволодіння чужою отарою худоби перетворилися на форму й засіб виживання. З часом грабунок і жорстокість стосовно інших почали трактувати не гріхом, а хвацькою чеснотою. Злодійські традиції (“поняття”) для багатьох грузинів стали формою світосприйняття й загрожують стати часткою національної культури. Показово драконівські (для цивілізованого світу), проте цілковито виправдані методи поборення організованого крадійського руху в Грузії режимом Саакашвілі (здійснювані на вимогу міжнародних інституцій) насправді виявились методом експорту кримінальної еліти. Загрожуючи арештом «крадіям у законі», влада Грузії сприяла їхній еміграції та створенню поза межами етнічної батьківщини кримінальних угрупувань. Велика частка здобутого неправедним шляхом у країнах Європи та постсав’єтського простору (й Україні зокрема) пересилалась родичам кримінальників. І грузинські посадовці жодним чином не обурювалися цими аморальними «вливаннями в економіку». Значний відсоток затриманих за вчинення кримінального правопорушення «крадіїв» на прохання грузинських владних структур депортовувалися до Грузії, де за дивних й незрозумілих обставин звільнялись з-під варти й, повернувшись в Україну, продовжили злочинну діяльність. Цей факт перед всим світом засвідчив корумпованість і продажність грузинської номенклатури.

Аналіз сучасного стану речей засвідчує: прибулі з Грузії “крадії в законі” щораз більше опановують в Україні кримінальну ієрархію. Трагічна для українців і ганебна для грузинського народу статистика свідчить: переважна більшість представників грузинської діаспори в Україні так чи інакше причетні до криміналу. Грузини опановують усі царини злодійського ремесла. Шахрайство, крадіжки, продаж наркозілля, розбійні напади, викрадання людей задля шантажу рідних, здирництво, зваблення й розбещення неповнолітніх, гендлярство контрабандно завезеним крамом... Запровадження у травні Радою Національної безпеки і оборони санкційного списку з 111 осіб,  яким заборонено в’їзд до України, є малорезультативною напівмірою. Лише візовий режим та перевірка законності отримання вихідцями з Грузії українського громадянства буде захистом від свавілля закоханих у несправедливість і злочин.

Ігнорація здорового глузду й реальних (а не надуманих й штучно створених) потреб є свідченням байдужості до долі народу. Поборювати посталі проблеми й зло в найрізноманітніших його проявах є ознакою мудрості й переймання майбутнім. Задля збереження власної ідентичності та неповторності українці мусять очистити Батьківщину від некликаних й паразитуючих на її тілі чужинців. Щоб там не було, але всьому є межа. Терпінню українців — також.

                                                                                                                 Олесь Вахній