Та невже ти почула? Дай, Боже!

Заклинателі змій і вогню,

Я, на жаль, так, як ви, не умію:

Укотре закликаю весну,

Та подібна вогненному змію,

Норовлива така ж і палка,

Не дається! Мо став я нездатним,

Бо давненько вже не в юнаках:

А то був би ще той заклинатель!..

А весна  –  у віночку дівча.

Де ж мені до дівчати – їй-богу!

Вже й піснями її зустрічав,

І освідчився в щирій любові...

Посміхнеться з-за хмарки мені,

Кокетуха: "Ой, діду, не треба!"

…Повернути б ті – юності дні –

Розігнав би і хмари на небі.

Підхопив би на руки її

Та ще й міх зі скарбами й полинув

Раннім ранком у рідні краї,

У ласкаву мою Україну.

І сказав би: о, весно ясна,

Обнови рідний край, як ти вмієш.

І засяяла б сонцем вона,

Що подібна вогненному змію:

Де й поділись би сніг, холоди!

Всяк би вийшов весну зустрічати.

О, прекрасна, о, мила, прийди!

Кличу й кличу – ще той заклинатель!

Та почуй же веснянку мою:

Я без тебе  і миті не можу.

Ранок. Сонце – у ріднім краю!

Та невже ти почула? Дай, Боже!