І.Р.

Плащаницею ночі покриєш схололі вуста, Дорахуєш до ста, і, примруживши стомлені очі, Прочитаєш молитву, і тінню старого кота Повз розбурхану Лету прожогом укотре проскочиш. А за нею туман. І прочинене навстіж вікно, І було то давно, і банальна зимова сльота. Ти постукаєш в небо, а там наливають вино, А спускатися долу вже боязко, бо самота. Бо брести по землі, по зимі волочити крило, Жи би все відгуло, а воно на ступнях мозолі. А вино не дозріло – у Лету крівцею стекло. І не дійдеш домів, через біль у вцілілім крилі.

Хтось вгорі остригає жертовних ягнят. Сніжить. Біла вовна вдирається в кожен четвертий подих. Покороблені тіні, за нами бредуть по сходах, Прокладаючи шлях крізь замети тисячоліть.

Ця зима випадкова, як плач немовляти в ніч. Озиратися важко – хтось холодом диха в спину. Продираємось вгору – приречено й безупинно, Ціпеніючи раптом, зачувши ворожий клич.

А сніги, як орда. Без супротиву здався час, В круговерті хурделиць втрачаючи дні за днями. Ще три сходинки вгору. Та вовною під ногами Заметіль березнева танцює останній вальс.

***

Не дивитися вниз. Обережно ступати по водах. Сотні різьблених днів і безмежжя чаклунських ночей. Повз свідомість навскіс Задихнеться прострелений подих, Прозалпований вмить перехресним наскрізним дощем. Відсахнешся, мов звір. У перкусії чорного грому Перекотиться крик у задушений немічний схлип… За маржиною з гір Повертається осінь додому. Повертаюся я із прошитих туманом колиб…

 

І.Р.

Добирати слова, котрі вітер все рівно розвіє, Обривати з дерев перламутрові бризки дощу, І сміятися, так, без причини, але до плачу, Щоб по новому чорною тушшю забарвити вії, І босоніж по місту гуляти дощем досхочу. Потім жити крізь жовтень: до тебе, тобою, по тобі. Поминальна веселка в мереживі жовтих беріз. Порожнеча. Недопалок. Осінь. Андріїв узвіз. Волоцюга у вицвілій і пошматованій робі Підбирає слова, що бруківкою котяться вниз…

12

Той Дванадцятий Ангел у білому впаде додолу (а довкіл тільки ніч, а довкіл порожнеча…), і сам Полама собі крила, аби вже ніяк і ніколи Не здійматися в вись, і Йому не співати осанн. Той Дванадцятий скрутить мотузку із променів повні, Зробить зашморг, зійде на потертий, кульгавий стілець. Той Дванадцятий вирветься з себе за межі, назовні Десь опівночі, в мить, коли Перший одягне вінець.

Коли ніч синім обрусом стіл твій застелить стиха,
І нікого не буде поруч і взагалі,
Не кричи, не зови, не шепчи, і, мабуть, не дихай,
І ногами двома водночас не торкай землі.
То є знак – синій обрус на темне посохле древо.
Захитаються тіні на мертво-блідій стіні.
В спорожнілому місті ожиють камінні леви,
Щоб побачити бога в прочиненому вікні.

Ті розхристані вікна, що втретє мене не впізнали,
Прокричали протяжно надтріснутим голосом шибок –
Ви мене не чекали... мене не чекали... чекали...
І розкраяний місяць вже втратив три четверті скибок.
І в очах ваших подив, розбавлений місячним світлом.
Три четверті шляхів, так і бути, приводять до Риму.
І застуджені ночі сміялись і мчали на мітлах,
І розкаяні вікна стрічали своїх пілігримів...

Я сяду під зірку сусідню – аби недалечко,

Дивитимусь нишком як ти наливаєш у чашку

Холодне і біле, мов сніг, молоко із глечика,

А потім відкинеш на лавку сорочку клітчасту.

І я простягну тобі вечір із флоксами, наче

Для потиску руку. А ти засмієшся в жменю.

Розтулиш долоню – а сміх утече й заплаче

Густим зорепадом і згубиться між ячменю…

Понад дорогою хрести, І ген мости, немов коти, Повигинали чорні спини над водою. А я іду хто зна куди, Ковтаю цигарковий дим, І вірна подруга гітара за спиною. Гуляє вітер в голові, Мої думки ледь-ледь живі Лягають римами на дно мутної склянки. Акорд зривається зі струн, В легенях вечір і тютюн, І не відомо, чи дотягнемо до ранку. Понад дорогами хрести, І більше нікуди іти, А за душею тільки осінь і мінори. І лиш мости, немов коти, Блищать очима з темноти, І облітаючі листки летять угору.