Розповідь українки.

"...Село моєї свекрухи звільнили від окупантів.

Там мама моя похована.

Прийшли із чоловіком на цвинтарі. Він сказав:

– Я першим піду.

Кажу:

- Ну ні! Тільки разом!

Ось ми йдемо. Сказала:

- Дивись, земля втоптана, тверда, як камінь. І траву тут недавно косили, в'янути ще не встигла.

Отже, тут немає мін і розтяжок.

Чоловік запитує:

- А між могилами...?

- Так, йдемо. Не дасть Бог смерті – не здолають чорти.

....Навели лад на могилі, квіти пересадили.

Ідемо селом. 99% хат як стояли, так стоять, дякувати Богу.

Церква, де нашого молодшого хрестили - встояла. Тільки невелика частина даху від ударної хвилі посипалася.

Школа. Селяни сказали: там окупанти казарму влаштували. Ночували у класах, із шкільної їдальні продукти розікрали.

Склопакети розбиті (хоч і не всі), кут школи – амбразура. Діра невелика, але ... страшно.

Стадіон та дитячий майданчик – цілі.

Комплекс у нас там був "Бобрицький маєток" - кілька магазинів, урочистий зал ... спотворювали так, що дивитися боляче.

Але нічого ... житимемо. Треба жити!..."

Lukas-67