Прастити миня, гномеки...

Вчира их было пять штуг и ночальнег, ани забавна шныряле па норгам и смишно таращелись в нибиса, бухтели и дырчали в дырчалго с шлангай. Патом ани замуравали норге и умчалис кармить дитишык и жон. Сиводня утрам, выхадя ва двор, стала нимнога грустна ат ацуцтвия превычных жызнерадастных звирушег, асобинна таво, шо в шапачьге.

Меня небыла дома, миня небыла в Киеве, и я карю сибя зато, шо нисмог пративастаять этай напасте, нисмог памоч малиньким бесзащитным сущиствам. Я низнаю, што праизашло, но што-та страшнае (исчо я винавад, шо вчира вспаменал Ктулху - бес иво праделак туд ниабашлос).

Вирнувшысь ва двор, я увидил горы вздыблиннай зимли на мести вчирашнех нораг, и вскрытае сердце земли. В ями волялес камне и кака-та хрень. Пад гребочками в старане седели два аставшыхся гномека и грустна куриле, видемо вспаменая и аплакивая таварищей. Таво, в шапачьге, небыло, навернае иво што-та сажрало, падазриваю, што гоблен иле тролль - эти маргеналы ваще нилюбяд гномекав. Иле тод бальшой чирвяг из кины - я пака низнаю, но мне становиццо грустна и аденока.

Типерь у миня ва дваре аграмадная ямо, жолтый заборчег вакруг ние (жолтый цвед - цвед пичальнава гномека), чорные чирвяги ис падвала в ямо и шота светиццо и фыркаид искраме в тунеле...

Прастити миня, гномеки...

У миня ва дваре завилис гномеки. Ани нашли две норке и шныряйуд туды-суды па очириди, пречом каг ани выбирайуд, каму в какую норко лесть пака нипанятна. Гномеки самыи разныи, у аднаво гламурнава гномека дажы есть шапочго-питушог и усы. Исчо у гномеков есть аццкая дырчалка с шлангай, видро и ночальнег. Ночальнег нишныряид па норкам, а пасеццо рядам и фтыкаид, шоп гномеки нитирялис в норках. Инагда гномеки вылазюд из норак, сабираюцца в кружёг и дружна фтыкают наверх – навернае, просяд паддершки у сваиво Вирховнава Бажыства. Ишшо гномеки знаюд всякие забавные славечки и расгавариваюд на их. Прям сичас три гномега куряд ф трафке, а исчо три в позе адинокава бидуина, сабирающива трюфеля, фтыкаюд в норку.

Ні, ну так порядні люди справи не роблять. Ще не промайнуло й тижня з часу приїзду, а ці моторні блогєри вже понаписували стільки, що й літери всунути нема куди. З дивуванням з'ясував, куди постійно встромлював свій ніс Прєподобний -  він, не зсуваючись з місця, атчот клєпав.

Як казав ВладімєрВладімєровіч, "буду краток". Хоч я й нудив, що мені спекотно та "лєніво", але вже в понеділок я почав замислюватись, якого взагалі біса я так поспішав до цього Києва.

Щиро вдячний всім, в першу чергу, звісно, Рудому Щастю, яке затягло мене на цю сторінку та цим надало змоги приєднатись до, скажу не побоюючись, чудової компаніії.

З вашого дозволу, свої враження я буду публікувати поступово, оскільки мій запалений мозок вирішив викласти це, скажемо, не в дуже звичній формі. Доечі, оскільки я полюбляю заходити здалеку, то й опус, вибачте, теж затягується в часі та просторі.

Ще. Не сприймайте це як блюзнірство, але я для викладення свого бачення подій, що відбулися, обрав стиль наслідування творчості Л.Філатова.

Почнемо з чистого аркуша.

З чим себе (а також і інших) і вітаю.

Здається мені, що потрібно висловити якусь геніальну думку. Ось вона: "Согрєєваєт в холода борода".