Олег Володарський: «Їх не зламали холод, хвороби, тортури»

Політв’язні Іван та Стефанія – нас силоміць змушують не пам’ятати скалічених доль тих, чиє життя було понівечено лише через любов до Батьківщини, любов та повагу до пам’яті та традицій предків

Бзова-Дацко Стефанія Володимирівна народилась 23 травня 1923 року в селі Гнильче Підгаєцького району Тернопільської області. В малі роки залишилась без батьків, і бездітна сім’я Мусія Івана Даниловича, директора друкарні зі Львова взяла Стефанію на виховання. Вийшла заміж за друкаря Миколу Дацко. У 1947році, була заарештована без суду і слідства. Спочатку була в тюрмі на Лонського у Львові, а потім відправлена до табору на 10 років у Воркуту. Там захворіла і її було відправлено помирати в табір смерті. В таборах була приблизно 5років. Після цього була відправлена на заслання в Казастан. Там була біля 3 років. Потім була відправлена на воз’єднання з сім’єю в Хабаровський край, куди був засланий її чоловік Микола. Відбувши заслання, повернулась у Львівську область, потім до Львова.

Іван Васильович Мирон з високогірного села Росішка Рахівського району — сьогодні єдиний на Закарпатті, хто 25 років свого життя відбув у таборах ГУЛАГу. За те, що був проти поневолення українців, не бажав коритися окупантам рідної землі, а навпаки — став на боротьбу проти них. Радянська влада відправила його до Сибіру, коли йому було 22. Повернувся додому вже аж у 47-річному віці. Чверть століття — в страшних, нелюдських умовах радянських в’язниць і таборів. За Україну, її волю і свободу. Проте, що вкрай прикро, але й досі, на 27 році незалежності нашої держави, залишається не реабілітованим. 

Іван Мирон народився 9 березня 1929 року в сім’ї селян-землеробів. Батько — сільський дяк, був людиною грамотною. Разом з дружиною зуміли дати освіту й своїм синам — Іванові й Василеві. А ще виховували своїх дітей в любові до рідного краю та усього свого — українського.

В рідному селі Росішка Іван закінчив п’ятирічку, продовжив навчання у Великобичківській горожанці. Далі здобув фах вчителя. Трудовий шлях розпочав у 1950 році, в 21-річному віці, — працював у школі села Чорна Тиса на Рахівщині, вчителем початкових класів.

Ми найдзвичайно сильні та працьовиті. Боженьки — так називають нас в еміграції. Переселяючись в Англію, Австралію, Аргентину, Північну Америку ми одразу починаємо будувати на новому місці храм. Храм Господній, в якому ми молимося до Бога, дякуючи йому за багатовікове випробування вірою. Могутнє випробування, що врешті-решт дасть нам змогу стати сильною та духовною Нацією. Духовною!

Маленькі фрагменти надскладних доль героїв цього випуску ви, можливо, зумієте відшукати в захаращеному інформаційному просторі. Ми існуємо в світі забутої історії та культури. Нас оточує безліч скалічених етносів та географій. Нас силоміць змушують не пам’ятати скалічених доль тих, чиє життя було понівечено лише через любов до Батьківщини, любов та повагу до пам’яті та традицій предків.

96-річна жінка-політв’язень та 90-річний чоловік, що відмовився просити помилування. Вони на двох мають 40 років життя, змарнованих в застінках «червоного режиму», що так звик обмазувати свою пику гарячою та чистою УКРАЇНСЬКОЮ кров’ю.

Я від нестерпного болю заховався в найвіддаленішу кімнатку гуцульського будиночку, де над ліжком висить ікона Серафима Саровського, і пишу те, до чого так боявся доторкнутися майже півроку.

Мене розриває на шматки від болю, коли я бачу, як псевдопатріоти розігрують люті танці на могилах загиблих націоналістів. З розгодованими обличчями вони говорять про країну, в якій жерли, жеруть і будуть жерти із рук колишніх комсоргів та перших секретарів компартії. Професія сексот стала політичною. Мене знищує гра дешевих та порожніх блазнів, що так ревно сотнями ідуть в президенти. Мене принижує мовчання та нерозбірливість моєї Нації.

Та мене ВІРУЄ Ісус, що через Отця Небесного дає віру та силу і звертає свій погляд на маленьких та сильних українців. Мій Лідер Нації — етнічний українець, що вірить в Бога та не має в роду комуністів та комсомольців. Це воістину мій ЛІДЕР.

І нехай йому буде 18 чи 25 років. Він вийде із матінки-церкви, сяде поряд із мудрою Нацією і вона навчить його усьому. І свіжому українському хлібу, і чистій джерельній воді, і рідним до болю в серці українським пісням, і чарівним колядкам. Його мета — зібрати ВІЧЕ. І неухильно дотримуватися ВОЛІ свого НАРОДУ.

Яким же був мій подив, коли на краю села, в малесенькій хатинці я зустрів ЛЮДИНУ, що все своє життя була вірна Україні. Він не жалівся, як Кравчук, на маленьку пенсію, не торгував Хрестом, як Ющенко, не роздаровував вкрадене, як Кучма, і навіть не брехав на кожному кроці, як Порошенко. Він просто дістав Псалтир, котрий заховав ще в Карпатській Україні… Він і зараз читає його дітлахам. Читає, наче казку, наче конституцію своєї української генетики.

Але його не показують нам. І не покажуть. Нам не дають почути самих себе. Нам заборонили жити так, як ми того бажаємо.

І 96-річна пані Стефанія. Сталева. Нескорена. Її не зламали тайга, холод, хвороби, тортури… Повсюди ікони, віра. Бог і Україна.

Це мій подарунок тобі, мій рідний жовто-синій. Це мій шепіт під іконами. Це моя щоденна молитва за Україну.

Не шукай нікого. Не дивися на сатану. Побач серед нас християнську душу генетичного українця, чия спадщина не забруднена набуттями червоних комісарів.

Я не можу тобі брехати. Моя генетика засипана землею Бабиного Яру. Я не стану брехати на крові. Буду просто гризти ці свинячі голови і молитися тихо та пошепки, а інколи голосно та з криком, поки ти не здобудеш волю на своїй землі, серед свого сильного та величного народу.

Подивися їм в очі. Таким маленьким, проте таким величним Івану та Стефанії, які своїм життям, своєю незламністю подарували нам можливість гідно та розсудливо обрати серед нас того, хто так сильно і навіки обожнює свою рідну і назавжди УКРАЇНСЬКУ землю.

Дописав… замислився… і побачив у вікно як падає сніг на схили Карпатських гір.

Сьогодні відзначаємо народження Христа. Сьогодні Господь знову обійме нас своїми батьківськими руками, а Мати Божа буде з ніжністю спостерігати за нашими вечірніми приготуваннями.

Христос народився! Славімо його!

«Сповідь», герої програми Мирон Іван Васильович, Стефанія Бзова-Дацко