Часто йду вулицею думаючи про інше.Я в спогадах або сподіваннях,переважно приємних-саме тому не хочу від них відволікатись,і не піднімаю очей на тих,що проходять повз.Мабуть ті з них,з якими доводилось хоч колись бачитись,і мати честь знати їхннє ім`я або дарувати радість знання свого,думають,що не хочу вітатись.Я собі думаю,що то їхня пиха,якої не бачать,та й не хочуть бачити.Бо вона є в усіх,навіть тих,що вважаються (чи є) скромними.
   Це породжує образи.Ті,про які переважно не говориммо ,бо вони надто дрібні,щоб облагороджувати їх звучанням свого голосу.Але якраз внутрішні образи і є найнеприємнішими.Бо дуже важко за них вибачитись.Особливо в світі масок.Бо в відповідь почуєш якесь "Та що ти!" з глумливим присмаком,що злетить з ображених вуст.Але той,хто тобі це скаже,буде задоволеним,принаймі декілька секунд.Задоволеним вибаченням.Тим,що звернув увагу на цю невеличку капілярну кровотечу,і спробував її зупинити.Хоч це неможливо.Це,мабуть добре.Даруєш впевненість.Просто даруєш...так непомітно... непомітно приємно і непомітно непередбачувано.Впевненість в собі і в тому,що щось важиш.Не тільки фізично...
  Але задоволення це буде непомітним,і ще більш приємним.А ти натомість втратиш трохи крові.Зовсім трохи,зовсім мало я б сказала,мізерну кількість.Але втратиш!
 Взагалі образи-дурна річ.Зовсім зайва.Бо краде надто багато.При тому,краде "серед білого дня".Ми це бачимо,і не знаємо як "схопити за руку" цю злодійку.Може й не треба!Вона,очевидно потрібна,якщо є....

  Сьогодні,мимоволі вияснилось: "цей світ трахає нас,а не ми його.."прозвучало з уст моєї подруги.Не погоджуюсь.Ми трахаємо одне одного.Це як мережевий маркетинг : спочатку ми внизу і трахаємося самі,а потім переходим на "вищий рівень" і трахаєм тих,що внизу.
  Також це можна пояснювати як ланюжок живлення...і це теж буде вірно!Хіба ні?
  Я не про фізіологію,хоч можна мене звинуватити і в цьому.Я про загальні риси цього життя.
Я особисто знаходжусь на рівні найнижчому і трішки вищому одночасно.І це мені подобається!...
Але перед тим як розвивати цю тему,застерігаю читача (який тут можеколись і буде), "що мається на увазі під словом "трахають"?" можливо спитає хтось з вас.А означає,що ми вимагаємо одне від одного щось,в певній кількості,в певний час і в певній позі...
 Отже,про рівні...Рівень найнижчий-найменш приємний.Хоча,здається,простіше бути робітником,і просто копати яму,аніж бути керівником,і думати про те, якої глибини і де івона повинна бути,щоб ці зусилля були результативними.Але це не так,бо власне на найнижчому рівні відчуваєш тиск всіх найвижих,і копаєш яму з "гвалтівниками" на спині і в голові.
 А от рівня найвищого,назвем його "міллЄніум" не існує...але по мірі наближання до цього неіснуючого рівня,ми потрохи скидаємо з себе "гвалтівників".
 Але,внаслідок трахання,народжуються генії.Чомусь,пишучи ці рядки,згадала про нещасного Байрона.В шкільній програмі в короткій біографії засновника романтизму записано:"...народився у бідній сім`ї..." А чому?Та тому,що тато його безпросвітно зловживав алкоголем,при тому,майже вимагаючи ще грошей,без голосів совісті десь всередині.Думаєш,Байрон цього не бачив?Як на мене,це грало його мозок чи не найбільше,окрім його шаленої матусі.

Якщо мати бажання,можна прослідкувати,що геніальних,визнаних світом людей,що народились в благополучній сім`ї і чудово провели життя або дуже мало,або й взагалі нема (це мені на жаль не відомо).Тому що внаслідок перебування в тяжких умовах,і траханя ними мозку народжується щось нове.Химерне,незвичне,неочікуване,можливо,навіть потворне,але саме таке і називається Мистецтвом.Те,чого інші зробити н можуть,бо не бачать,і називається мистецтвом.А виникає воно внаслідок великого трахання.
 Трахання вищими рівнями.На які переважно сидять зовсім неотесані,не ерудовані і темні люди.Саме за це маємо їм дякувати.Темні люди-світло цього світу.
  Ви,однозначо і те,і те водночас.Навіть невеличке.Без сумніву...