Абідєлісь....

  Часто йду вулицею думаючи про інше.Я в спогадах або сподіваннях,переважно приємних-саме тому не хочу від них відволікатись,і не піднімаю очей на тих,що проходять повз.Мабуть ті з них,з якими доводилось хоч колись бачитись,і мати честь знати їхннє ім`я або дарувати радість знання свого,думають,що не хочу вітатись.Я собі думаю,що то їхня пиха,якої не бачать,та й не хочуть бачити.Бо вона є в усіх,навіть тих,що вважаються (чи є) скромними.
   Це породжує образи.Ті,про які переважно не говориммо ,бо вони надто дрібні,щоб облагороджувати їх звучанням свого голосу.Але якраз внутрішні образи і є найнеприємнішими.Бо дуже важко за них вибачитись.Особливо в світі масок.Бо в відповідь почуєш якесь "Та що ти!" з глумливим присмаком,що злетить з ображених вуст.Але той,хто тобі це скаже,буде задоволеним,принаймі декілька секунд.Задоволеним вибаченням.Тим,що звернув увагу на цю невеличку капілярну кровотечу,і спробував її зупинити.Хоч це неможливо.Це,мабуть добре.Даруєш впевненість.Просто даруєш...так непомітно... непомітно приємно і непомітно непередбачувано.Впевненість в собі і в тому,що щось важиш.Не тільки фізично...
  Але задоволення це буде непомітним,і ще більш приємним.А ти натомість втратиш трохи крові.Зовсім трохи,зовсім мало я б сказала,мізерну кількість.Але втратиш!
 Взагалі образи-дурна річ.Зовсім зайва.Бо краде надто багато.При тому,краде "серед білого дня".Ми це бачимо,і не знаємо як "схопити за руку" цю злодійку.Може й не треба!Вона,очевидно потрібна,якщо є....