Навіяло

В неділю я вітатиму зі святом тільки одну людину, яка зараз вже навіть не вчителює - нашого классного керівника. Вона прийшла до нас зразу після інституту, їй було 22, а нам - 10-11, важко сказати хто кого більше навчив - вона нас чи ми її... Ми були складним класом, але вона мужньо нас витерпіла, та ще й примудрилась привити любов до літератури і мистецтва. Вона пішла зі школи разом з нами, тож ми були перші і єдині її діти. Досі, коли її питають чи є у неї діти вона відповідає - так, 25 чоловік, 19 дівчат і 6 хлопців, а ще четверо онуків))) Ми вже зовсім дорослі, позакінчували інститути, поставали на свої ноги, багато хто має свої родини...але щороку восени збираємся в її маленькій квартирі на її день народження...

Єдина людина яку ще хотілось би пригадати - наш фізик. Меткий, дотепний, суворий, але справедливий - на його уроках було цікаво і не зважаючи на гуманітарний ухил школи він вчив так, що мені даних ним знань вистачило до 3 курса КПІ. Він також пішов разом з нами і тепер працює в фізико-математичній школі при тому ж КПІ. Мабуть єдиний з наших учителів який зустрічаючи зразу впізнає, не зважаючи на те що я добряче помінялась за десять років...

Як вчителя, я ще пригадала б вчительку історії. Вона вчила нас тоді коли історія мінялась кожний місяць і підручники перевидавались щопівроку...Але вона навчила нас тверезо і критично мислити, виводити логіку подій і головне пояснила, що немає в історії добра і зла - є тільки події і їх наслідки, для одних погані, для інших хороші...

А всі інші за ці роки якось забулись. Всі кого ми любили пішли зі школи випустивши нашу паралель, тож в школу я ні разу з моменту випуску не заходила...

Була в моїй трудовій діяльності і робота кур"єром... Щоправда не довго. Хочу розкрити плюси та мінуси цієї діяльності з особистого досвіду.

Влітку перейшов я на іншу роботу, трохи огледівся, а так як робота позмінна, то вирішив свій вільний час проводити з толком...Почав підшуковувати підробіток, але працівники з нестабільним графіком особливою популярністю у роботодавців не користуються. Взяли мене в одну контору кур"єром... А діло було перед самою КРИЗОЮ, тож зайвий заробіток міг бути не таким і зайвим... Розказали мої права та обов"язки і видали мені проїздний на трамвай-автобус...(Було це якраз перед подорожчанням проїзду)

---

В оголошенні вказувалося, що можливо заробити до 100 грн в день! Може і можна, але я, працюючи не щоденно, мав надію отримати 1,5-2 тисячі гривень за місяць . Для цього потрібно було рознести понад 100 журналів в день. (Оплата здійснювалася  за розрахунком 90 копійок за журнал, хоча МенсХелс і Космополітен цінувалися трохи вище...) Хтось уявляє собі 100 журналів?  Це багато! А 100 адрес у певному районі? Короче, мій особистий рекорд був 56 журналів, район "обслуговування" тягнувся від Куренівського парку по Московському проспекту, з поворотами в різні провулки,  далі по Героїв Сталінграду до метро Мінська. По прямій на карті вийшло щось близько 10 км, і це не враховуючи повороти біля будинків та східці. Найкоротший маршрут був по ресторанам Подолу... Туди треба туло доставити по пачці безкоштовних газет... Так, як я працював не постійно, то і постійного району у мене теж не було, тож часто приходилось шукати адреси в нових районах...

Але це було навіть цікаво... Побачив багато цікавих місць, про які навряд чи коли дізнався б,  краще розгледів окремі куточки міста, у якому проводиш майже пів життя, але практично нічого про нього не знаєш, багато часу проводив на повітрі, а не за монітором чи телевізором, бачив цікавих людей, дивні будинки (особливо у приватному секторі), цікаві графіті та об"яви, зробив певні відкриття у собі та для себе, практично не було часу на дурацькі песимістичні думки, пропав животик, що почав було виділятися  ...

 

Виявляється багато людей досить прихильно відносилься до кур"єрів: підказують потрібну адресу, впускають у під"їзди, погоджуються передати пакунок сусідам, яких зараз нема дома... Справжне лихо для кур"єрів, це домофони . Так як робочий день кур"єра приблизно співпадає з робочим днем більшості жителів будинку, то приходилося обзвонювати не одну квартиру, щоб знайти живу людину... Або чекати поки хтось вийде з під"їзду...  А от будинки з консьєржами, це справжня благодать... Більшість клієнтів просять лишати корреспонденцію у них. А ще мені дуже сподобався мікрорайон по Героїв Сталінграду (що на Оболоні), будинки 2-10 зроблені дуже толково з власною інфраструктурою, між ними навіть єдитячі садочки, схожі на казкові замки...І ще одне цікаве спостереження: більшість дверей з кодовими замками стоять відкритими, а двері з домофоном зачинені...

Дещо інші проблеми з доставкою пакетів до офісів... Здебільшого вони розміщені на територіях колишніх заводів, займають там якісь кімнати чи цілі корпуси, але там трапляються такі лабіринти і розміщення не підлягає нормальній логіці... Деякі контори настільки високої думки про себе, що вказують лише адресу заводу і назву фірми... Спробуй знайди... Зате, у більшості випадків, винагородою слугує посмішка гарної секретарки...  Тут я зрозумів для себе ще одну річ: мабуть у мене в душі є непереборна тяга до затишку та гармонії...  Іноді просто дивуєшся, як люди можуть працювати у настільки жахливих приміщеннях, іноді на 50% завалених якимось ящиками, за столами ще моделі 50-х років...

Були і досить цікаві побажання по доставці, наприклад, прохання закидати пакунок на балкон, якщо хазяїв нема дома чи лишати журнал під ковриком...

Зараз вже все і не згадаю... Але, коли ввечері стомлений повертався додому і рахував відомості, то виходило, що заробив десь 10-30 гривень... Зате "угулявся" до дурі!  А от за цей час я протер п"ятки у зимових черевиках та повністю доконав свій рюкзачок, були і витрати по мобільному (питав код дверей чи як саме можна знайти будинок/офіс), а заробив лише 310 гривень з копійками... Тобто сальдо від"ємне вийшло...  Та зараз лишилися тільки позитивні спогади, хоча і тверда впевненість, що кур"єром грошей не заробиш...

Всі фото зроблені на маршрутах у місті Києві мобільним телефоном. А скільки всього лишилося "за кадром..." А скільки ось таких цікавих дрібничок ховається у внутрішніх дворах...

Любіть своє місто, вивчайте його і милуйтеся ним...

"Радянський Союз - єдина країна у світі, в якій історія непередбачувана".
Колись за ці слова можна було без жодних зусиль потрапити на Соловки.
Певно що там і загинув автор цих слів.
Але слова лишились. У другій половині 80-х років минулого сторіччя ці слова вже казали вголос.
То маємо кожного дня згадувати, що


І згадуємо. Бо серце того прагне.

З Богом, почнемо накопичувати цитати, посилання та думки щодо нашої історії.

ТОМУ ЩО:  
                                                              

                                       

Процесс глобальной фальсификации русской истории начался с Екатерины II, 4 декабря 1783 года, с подписания специального Указа, в котором говорилось буквально следующее: «Назначить до 10 человек, которые совокупными трудами составили бы полезные записки о древней истории, преимущественно же касающихся России… по известному довольно своеобразному плану»… (В.О.Ключевский «Исторические портреты», стр.564-565).[1]
Причем член комиссии Храповицкий в своих мемуарах открыто пишет, что Екатерина сама лично правила новую версию истории России

Не судіть вже так суворо, тож було так чарівно...  :')



"....Це вісімдесят одночасно найдовших і найкоротших днів мого життя. Це неймовірний період, про який, по суті, нема чого розповідати, насамперед тому, що нічого то й не було. Але є, що згадати…Просто, прокинувшись одного весняного ранку, я помітив, що вона постійно у моїх думках. Її посмішка, її обличчя постійно стояли у мене перед очима. Тоді я ще ні в чому не був певен...
Та ось, одного прохолодного весняного вечора, я розповів їй про свої почуття. Сказати, що то було для неї несподіванкою, то як нічого не сказати…
А далі… Що далі?.. Безліч безсонних ночей, смс, доводів і відмов. Тижні невизначеності і фарсу…
Я досі не знаю і, напевне, вже ніколи не дізнаюсь, чи відчувала вона щось, чи було їй байдуже. Ні! Байдуже їй, звичайно, не було. Але ж і своє "за" вона, якщо і мала, то ховала десь глибоко в собі.
Можливо, в той момент мені просто хотілося щось змінити в своєму житті, відчути якісь емоції, хотілося якогось екстриму, кардинальних змін і ось – шанс!
Гадаєш, фарс?.. Можливо, та згодом це зайшло занадто далеко… для мене. Я навіть і подумати не міг, що таке може статися! Були навіть думки на зразок: "Я і вона? Юра, ти що? Одумайся, вона ж навіть не…" Ех! Байдуже!
В якийсь момент я зрозумів, що вона всі 24 години на добу в моїх думках…
Я думав про неї, коли спав, коли писав, коли їв, вчився, сидів на лекціях, усюди! Коли вона була поряд, неважливо, зі мною, чи просто в полі зору, я жив… по-справжньому. Мені просто подобалось спостерігати як вона рухається, як сміється, як думає… В ці моменти я, здається, був найщасливішою людиною на землі. Мені не потрібно було нічого, я лише сидів і слухав її, дивився як вона говорить, посміхається. Вона завжди посміхалась! Коли вона було поруч, я був щасливий.
Вона загадкова. Ні, справді, хоч якою вона відкритою і дружньою не здавалась, вона завжди залишалась загадкою… Вона не хотіла бути відкритою книгою і, повір, їй це з успіхом вдавалось. Знаєш, мені інколи здається, що вона вчинила правильно, що сказала все ж "ні"…
Для мене вона завжди залишиться лише трішки при відкритою книгою, чимось чарівним і недосяжним… Ні, не "чимось", а назавжди залишиться чарівною, трохи дитячою, але доволі справедливою людиною, що змінила мене, змінила моє життя і подарувала незабутні спогади про цю весну… "
2006.