31.08.2009 Главный дизайнер английской обувной фирмы Terra Plana Гэлэхэд Кларк создал ботинки специально для путешественников. Несмотря на то, что фирма исторически выпускает обувь, максимально соответствующую изгибам человеческой ступни, новые ботинки Кларка позволяют их обладателям думать, что по улицам они ходят босиком. Последние исследования доказали, что большинство травм коленей и голеней происходят из-за привычки к обуви на толстой подошве. Поэтому коллекция Кларка Vivo Barefoot заметно отличается от кроссовок на толстой подошве, которые привыкли носить в путешествиях туристы со всего мира, сообщает Travel+Leisure. В коллекции представлены самые разнообразные пары обуви – от ботинок до почти что тапочек. Внутри – ортопедические стельки, помогающие гармонично работать всей стопе вне зависимости от качества дорожного покрытия. И по горным тропинкам, и по булыжным мостовым в Vivo Barefoot ходить исключительно легко. Стоимость пары обуви – от 39 до 75 фунтов ($65-125). За 10 фунтов ($16) можно приобрести специальные стельки, разработанные Terra Plana.

В этом году я впервые провела свой небольшой отпуск в Карпатах - с. Пилипец, Закарпатской обл.

Это было незабываемо!

Начиная с подбора места отдыха уже непосредственно из вагона поезда (заранее из интернета были распечатаны адреса с телефонами гостиниц больших и маленьких, частных усадеб и т.д.). Мы, ездили отдыхать с подругой, не прогадали, когда остановились на частной усадьбе, где нас встречали очень!!! заботливые, добрые и прекрасные люди - Юрий и Катя. Наше жилище - деревянный сруб (со всеми условиями -душ, туалет, телевизор и т.д.), питание - домашняя кухня (свое хозяйство - корова, куры, свиньи...), а главное - забота, которой мы были постоянно окружены!

Так как мы были впервые в этих местах, главной задачей было увидеть как можно больше и программа была очень насыщенной. В первый день - водопад Шипот в самом Пилипце, в семи километрах от нашего дома. После поезда прогулка на водопад была очень приятной. Живописные места, прекрасная природа, горные речки! Здорово! Впечатлил двор, в котором стояло около десятка пугал, а самае интересное было то, что когда через несколько дней мы проходили снова мимо этого двора, все пугала были переодеты в новые одежды - видимо это был показ новой коллекции 2009г.

Самым ярким, конечно, было путешествие на оз. Синевир (находится на высоте 1500м над уровнем моря). Рассказывать можно долго, но лучше увидеть самим! Скажу только, когда мы ехали на озеро местным рейсовым автобусом, была сильная гроза и появились сомнения, стоит ли ехеть вообще, но когда мы приехали гроза закончилась, а когда дошли до самого озера, ок. 1,5км от села, в небе не было уже ни одной тучки. Мы провели там прекрасный день!

Еще могу поделиться, если Вы едете в Карпаты без собственного транспорта, рассчитывать на местный довольно проблематично! Рейсовые автобусы (проезд очень дешевый) ездят крайне редко и в основном в первую половину дня (вообще жизнь там после обеда замирает). Остановить попутку крайне сложно - их в таких глухих местах почти и нет. В  общем, с Синевира мы, конечно, выбрались, но довольно нескоро. И еще не раз мы столкнулись с этой проблемой. Правда нас это не огорчало! Зато мы очень много ходили, не меньше двадцати км в день, видели по дороге много интересного - пейзажи, растения, множество природных источников родниковых и минеральных вод! А ведь на большой скорости мы бы столько пропустили интересного! И каждое утро собирались в новое путешествие. Гора Гымба (подъемник из с. Пилипец), сплошь поросшая черникой, большой и вкусной, а главное - никаких комаров! Поход в лес за грибами и к минеральному источнику богатому железом. Поездка в г. Иза (возле г. Хуст) - единственный в Закарпатье центр лозоплетения. Впечатлений - море!

Еще одно путешествие нам подарила железная дорога, когда нам в Киеве не продали обратные билеты из Воловца (20 км от Пилипца). Билеты нашлись только из Ужгорода, что дальше от Киева километров на 200. Вот мы и решили, раз так, поедем и Ужгород посмотрим, а по дороге и Мукачево. Понравилось все! Замки, уютный старый Ужгород, ботанический сад... Очень понравился исторический музей. 

Всего шесть дней активного отдыха в горах могут дать Вам много вдохновения на многие месяцы вперед! И, конечно, много приятных воспоминаний на всю жизнь!

Рекомендую!!!

С уважением, Елена. 

 

Доброй ночи.Решила поделиться, своими впечатлениями, от проведенного отдыха.

Когда мы узнали, что в нашей семье будет прибавления, радости не была предела.Было столько планов, волнений, вопросов.

И тут я понимаю, что когда моё Чудо появится на Свет, будет лето.Всё хорошо, не считая одного, я так люблю море, что не могла представить, что пропущу его.

Но на семейном совете, было принято решение, ехать :) И вот, 9-й месяц беременности, я на море :)

Не смотря на тяжело протекающую беременность, меня отпустили.

Я радовалась как ребенок.Я хотела всего и сразу. И горы, и море, и парки, зоопарки.Но тут приходилось прислушиваться к своему внутреннему миру.И Он, а точнее Она, была со всем согласна :)

За те две недели, которые мы бвли на море, я поняла, что ни что на  свете не может помешать отдыху, главное желание, всё остальное- это пустяки!

 

В этом Году, моей любимой Доце, уже годик.Теперь мы были с ней, на море, на пляже, в горах...Я радовалась вместе с ней и приговаривала:" Ты наверное не помнишь, но в прошлом году, мы тут были.Ты была в животике и всё видела оттуда" Внезапно, посмотрев в глаза своей Рыбки, я увидела, что она меня понимает, она хитро улыбнулась, и потащила меня к водичке :)

 

Мы видели не только море, мы были в Зоопарке, в дельфинарии, в горах, катались на катере и главное, что всё это нравилось не только мне, но и Ей.Она с восторгом вирещала при катании на лодке, катери.Когда видела мишку или  дельфина.

Я знаю, что отдых бывает разный, но для меня отдых- это Море и семья :)

Я никогда не забуду этот отдых.Ни что не может быть лучше, чем отдых с теми, кого ты любишь, больше всего в жизни!

 

 Этим летом прекрасно отдохнули семьёй на Азовском море и немного на Черном. Всё как у многих. А вот дорога домой превратилась в страшную фантистику! Моя фамилия ТИМЧЕНКО серёзно занимаюсь изучением её происхождением и знаменитых однофамильцев. 25. 07 заехали в с. ТИМЧЕНКИ Змиевского р-на. Харьковской обл. А это крюк от маршрута в 300 км. Пообщался с головой сельсовета по истории села. Поехали домой в Киев. Недоехав до Киева 80 км в с.Бзив  мне подрезала дорогу машина и я на скогсти 130 км.ч ушел в кювет В машине трёхлетний сын, жена. Машина, ударившись в дерево перевернулась в итоге -у меня перелом бедра, у сыночка перелом плеча, у жены черепномозговая травма, машина востановлению не подлежит. Но самое главное -ЖИВЫ !  Забрали нас в Барышевскую рай. больницу. Условий лечения которая практически не имеет. И вот в условиях СПЛОШНЫХ ПОБОРОВ. находятся (СЛАВА БОГУ) люди  -Зам глав врача  говорит Витя с тебя 200 гнр но не мне , а заплатиш за бензин. Я даю машину и уже договорился с БСП вас там примут. В нашей больнице, рпи всём желании сделать ни чего не можем. Скажите разве можно такому человеку не поклонится в ножки, за то что он окасался НАСТОЯЩИМ ЧЕЛОВЕКОМ.  Второй вывод  Скорость авто не долхна превышать 100-110 км .Мой старший сын недавно отвёз меня на место аварии.  Во время аварии Сьехав в кювет я проехал примерно 40 метров при этом тормозной путь отсутствовал - ПОЧЕМУ? Да потому, что при скорости 140 км за одну секунду машина успеваем проехать 40 метров . Имено такое растояние от места схода до дерева. ВСЕГО ОДНА СЕКУНДА .И СЛАВА БОГУ ЧТО ЖИЗНЬ ПРОДОЛЖАЕТСЯ, а ведь могло быт хуже. ТЬФУ - ТФУ - ТЬФУ. ЖИЗНЬ  И ЗДОРОВВЬЕ БЕЗЦЕННЫЙ ДАР БОГА. НЕЗАБЫВАЙТЕ ЭТОГО, ЦЕНИТЕ. Всем ЛЮДЯМ ОГРОМНЫЙ ПРИВЕТ.

„Всі дороги ведуть в Рим” – справедливо вважали древні подорожувачі. Побувати тут було мрією кожного.  Рим – місто з багаторічною історією. Все минуле сьогоднішньої Італії зплелось в ньому, від часу становлення Римської Імперії., до наших днів. Пройшли віки, але і сьогодні мільйони туристів направляються сюди в пошуках прекрасного, в прагненні торкнутися його історії, його культури, щоб самим відчути…..

Цього літа мені теж вдалося потрапити до цього „вічного” міста в рамках молодіжної програми. Перш за все мене вразило в Римі – це велика кількість зелені. Все місто потопає в пальмах, тополях, кипарисах, пініях, цвітучих чагарниках із незнайомими назвами.

Перша дорога наша вела до Капітолія – серце міста, центр регілійного культа з стародавніх часів. На Капітолійський пагорб ведуть сходи із білого мрамора,  виконана по проекту Мікеланджело. На верху сходів – дві конні статуї Кастора і Поллукса з часів Римської імперії, розміщені тут в 1583 році після їх знаходження в театрі Помпеї.

На вершині пагорба розміщена площа Капітолія, яку спроектував теж Мікеланджело.  В центрі знаходиться відома кінська статуя Марка Аврелія (копія).

Поряд із Капітолійським пагорбом — відомий пам’ятник Віктору Еммануілу II, яка теж вразила своєю величністю.

Одним із найбільш вражаючих об’єктів нашої подорожі був Колізей. Це величезний амфітеатр, від якого залишились руїни вражаючих розмірів. Його справжне ім’я – Амфітеатр Флавія.  Він був самим великим амфітеатром в світі, висотою 50 м, 3 яруса, по 80 арок в кожному і розрахоаний на 50 000 глядацьких місць і має 4 головних входи.

Другого дня ми відправились у Ватикан – найменшу державу у світі.

Символом і історичним центром тут являється Собор св.Петра, побудований на фундаменті базиліки імператора Константина. Відомий купол Собору, сконструйований Мікеланджело, складає в діаметрі 42,5 м. Відомий також Собор статуєю Мікеладжело „П’єта”. Щоб подивитися купол, треба пройти через внутрішні двері до зовнішньої тераси, де на висоті 120 метрів відкривається чудова панорама Риму.

Далі ми відвідали площу Навона (ансамбль періода бароко) із прикрашаючими її трьома фонтанами. Фонтан дель Моро (фонтан Мавра) був зроблений по проекту Берніні в середині XVII ст. В центрі височіє фонтан Рек (1651 р.), являючий собою високу скалу, кругом якої сидять персонажі, зображаючі ріки Ніл, Лаплата, Ганг і Дунай. Вечером площа освітлена і тут збирається молодь.

 

Третій день ми відвідали фонтан Треві, який може бути і не самим гарним в Римі, але без сумніву самим відомим. Робота над фонтаном продовжувалась з 1732 р. по 1751 р. Він розміщений в ніші палацу герцога Полі. Фонтан являє собою Нептуна на возі, якого тягнуть морські коні і тритони серед скалистих виступів і каскадів води. За легендою подорожувач, який кинув монету в фонтан, скоро повернеться в Рим, а подорожувач, котрий кине  2 монети – закохається в Римі.

Далі ми направилися до Іспанських сходів, котрі були побудовані, щоб з’єднати Via del Babuino з Via Felice у період з 1721 по 1725 рр. Вони отримали назву від іспанського посольства, який знаходиться поблизу. Сходи побудовані італійським архітектором Франческо де Санктіс. Іспанські сходи являються улюбленим місцем побачень для римлян і гостів міста.

Вразив нас всоєю монументальністю і Пантеон. Він один из самих відомих пам’ятників Стародавнього Риму. Він був побудований Марком Агріппом у 27 р. до н.е., про що свідчить надпис на карнизі портика. Назва Пантеон означає "присвячений всім богам". Приміщення було перебудовано Адріаном у 2-му ст. н.е. До римскої епохи відноситься купол і величезні бронзові двері по 20 тонн кожна. В християнськую епоху Пантеон був перетворений в церкву.

Особливу увагу заслуговують численні церкви столиці: Санта-Марі-Маджоре і Сант-Игнацій, базиліки Святого Іоана Латеранського і Святого Павла, собори Святого Іоана Хрестителя і Сан-Паоло-Фуорі-ле-Мура, а также відома Сикстинськая капелла з розписами Мікеланджело.

В останній день ми проїли останні свої гроші, в той час як насолоджувались смаком італійської піцци та спагетті. У кожного із нас виявилось бажання повернутися до „вічного” міста ще раз.

 
Країна Великих Озер

Вперше я відвідав територію нашого найближчого сусіда з ЄС у липні 2005 року.
Ми в складі групи з 8 осіб їхали орієнтовно тижні на два до Польщі на запрошення місцевої організації харцерів (польські скаути на кшталт нашого Пласту), де повинні були взяти участь у відбудові поховання солдатів армії УНР, що разом з армією Пілсудського воювали з більшовиками.
Спочатку я приїхав до Луцьку. Це невеличке старовинне місто на Заході України, центр історичної області – Волині. Луцьк вразив своєю чистотою. Місто дуже охайне.
Дуже приємні люди. Одразу відчувається різниця в менталітеті західних і центральних українців.
Історичний центр Луцьку – просто супер! Замок Любарта, який литовці побудували ще у 14 столітті, костел, протестантський собор, будинок архітектора. Так, у Луцьку є на що подивитись!
Кілька слів хочу сказати про останню споруду. Так званий будинок архітектора протягом ста років будують три покоління архітекторів – дід, батько, син. Кожна деталь в оздобленні споруди – витвір мистецтва. Будиночок і паркан, що його оточує складається з фантастичного сплетіння скульптур, різних химер, шматочків кольорового каменю тощо. На даху споруди розташована спеціальна кімнатка повністю зі скла. З неї вечорами господар полюбляє дивитись на зірки.
Місцеві жителі розповіли, що панові архітектору якісь американці пропонували за маєток 4 млн.US$. Той відмовився. Розумію його, адже така краса безцінна!
Через незалежні від нас обставини автобус на Польщу дали із запізненням. Ми провели у славному місті Луцьк аж три дні. Протягом цього часу я жив у наметовому містечку, яке волиняки виставили під стінами облпрокуратури, вимагаючи відставки головного прокурора. У вільний час купався в дуже швидкій і чистій річці Стир, прогулювався вузенькими вуличками Луцьку, подивися у місцевому кінотеатрі історичний фільм “Між Гітлером і Сталіним: Україна у ІІ Світовій війні”, пив різні напої зі своїми новими луцькими друзями та просто бив байдики.
Хочу сказати кілька слів про місцевих мешканців. Західні українці вразили своєю вихованістю, національною свідомістю. Люди тут дуже відкриті й щирі. Відчувається, що їм набагато ближчі ментально країни Центральної Європи, ніж СНД. На мою думку, Західна Україна – це справжня Європа, а не лише географічна як ми.
Нарешті подали автобус! Луцьк – файне містечко, але вже дуже кортіло побачити Польщу!
За нами приїхав особисто Ярослав Ґурецкі або просто Ярек як він відрекомендувався – комендант наметового містечка в якому ми мали жити.
Ми всілись у мікроавтобус і попрямували до польського кордону. І тут сталась прикра ситуація. Через обмежену кількість місць в автобусі двоє наших друзів залишились в Україні. Та що вдієш! Ярек і радий був би їх узяти, та могли виникнути проблеми на митниці.
До пропускного пункту Устилуг-Зошін доїхали швидко. Близькість кордону відчувалась вже за кілька кілометрів на захід від Луцьку. Місцеве населення живе за рахунок прикордонної торгівлі з поляками. Вздовж траси, що йде до кордону безліч файних будинків. Помітно, що їх власники заробили чимало грошей на нелегальному продажі спирту й цигарок.
Бізнес дуже вигідний! Різниця в ціні на товари в Україні й Польщі дуже відчутна. Пачку синіх “Прилук” можна продати у Польщі за 4 злотих (6 грн.)! Пляшка найдешевшої горілки у поляків коштує 13 злотих (множте на 1.5). Бензин марки А-95 тоді був у наших західних сусідів трохи дорожче євро. Рахуйте тепер самі! Із собою можна провозити блок сигарет та 1 літр горілки. Схема дуже проста. Якась волинська родина, що живе поблизу кордону купує багатолітражне авто. Заправляють повний бак бензину, ще й 20-літрову каністру між передніми сидіннями кладуть. До машини сідає 3-4 людини. Кожен бере “норму” – блок сигарет і літр горілки. На іншому боці кордону на них чекають польські партнери, які купують цей крам. В Україну везуть електроприлади та одяг. На день можна робити по декілька таких ходок. Заробіток – до 100 євро на добу.
Також, великий зиск західні українці мають і від того, що поляки приїжджають до нас за паливом і продуктами харчування. Прикордонні містечка за рахунок цього живуть.
Митний контроль пройшли дуже швидко. Прикордонники одразу відрізняють контрабандистів від звичайних громадян. До того ж у нас було офіційне запрошення від харцерів.  
Пів години і ми у Польщі. Нарешті!
Контраст з Україною відчувається одразу: дороги кращі, будинки красивіші, на вулицях дуже чисто. Одразу кидається в очі те, що всі вивіски латиною. Потрібен час аби до цього призвичаїтись. 
Ярек виявився дуже милою цікавою людиною. Жінок він без усяких комплексів називав промовистим словом “баби”, чим викликав бурю емоцій у чоловічої половини нашої делегації. Його аніскільки не хвилював той факт, що разом з нами було три представниці жіночої статі. Особливо поляк сердився, коли бачив за кермом якоїсь машини жінку. Він починав усіляко підколювати їх. Нас це дуже тішило. Взагалі час спливав дуже швидко, і за приємною бесідою про футбол, нове життя поляків у об’єднаній Європі та інші цікаві речі, ми й не помітили як проїхали колишнє українське місто Холм (нині – Хелм), браму Данила Галицького і минувши гарне місто Люблін зупинились попоїсти.
Ярек привіз нас у чудовий ресторан з колоритною назвою Karczma “Bida”, тобто шинок “Біда” українською. Цей заклад мене приємно вразив. Уявіть собі величезну дерев’яну колибу побудовану в старопольському стилі, масивні дерев’яні столи та лави під парасольками, фонтан, чемних польських дівчат-офіціанток у народних костюмах. Уявили? А тепер вам приносять смачні страви національної кухні на великих тацях і подають напої в глиняних глечиках. Клас! До того ж приємно здивував сервіс, нам слід цьому повчитись у західних сусідів.
Одразу відчув, що я за кордоном – інше мовне середовище. Польська мова схожа на нашу і я відсотків 70 слів розумів, але все одно було трохи незвично.
Після смачного обіду ми зробили фото на згадку і рушили далі.
Далі я спав кілька годин. Прокинувся, коли ми зупинились біля заправки купити чогось попити. Ярек пригостив “Фантою” з цікавим написом на етикетці “Pomaranczowa eksplozja”, тобто “Помаранчевий вибух” по-нашому. У нас зав’язалась коротка розмова з двома поляками, що вештались коло крамниці. Спочатку нас прийняли за росіян, що викликало обурення нашої делегації. Коли ж дізнались, що ми з України, спитали як нам живеться після Помаранчевої революції (як, як...ніяк!).
Рушили далі в дорогу. Я не пам’ятаю як вирубився під польське радіо.
Прокинувся коло якоїсь заправки – Ярек вирішив трохи поспати і зупинив буса неподалік поля. Ми посиділи коло автобусу, лягли спати.
Прокинулись уже на території табору. Було близько четвертої години ранку. Не було часу та й сил розглядати місцеві пейзажі. Я зайшов до величезного армійського намету, жбурнув наплічник і завалився на перше ліжко, яке побачив, спати.
 Прокинувся від того, що хтось грав на гітарі і співав українською. Позіхаючи виліз зі свого барлогу. Був сонячний теплий день. Гарний початок!!!
Не буду втомлювати читачів подробицями. Перераховувати всіх тих людей польської та української національності з якими я познайомився – місця не вистачить. Розповім лише найголовніше. Наш табір пройшов на Мазурах (польська історична область) або у Країні Великих Озер, як цей реґіон ще називають. Кількість учасників заходу була приблизно 50-60 чоловік. Більшість складали українці, але чимало було й польських харцерів. Наше “obozowisko” загубилось серед мальовничих хвойних лісів Північно-Східної Польщі кілометрах у 80 від Калінінґрадської області Росії. Метрах у ста від табору знаходилось озеро із цікавою назвою Тиркло. Водоймище глибоке - по ньому яхти ходять! Як бачите, природа просто СУПЕР!!!
Щодо нашого побуту, то я був приємно здивований. Поляки продумали все до найменших дрібниць. Поблизу табору стоять біотуалети з проведеною за 3 км від найближчого села каналізацією, є й душові кабінки. Добре харчування (я за 12 днів набрав 5 кіло!). У лісі вирублено галявину для гри у футбол. На озері пірс. Постійно чергують рятувальники (там поблизу їхній табір розташувався). З одним цікавим дядечком ми заприятелювали з першого дня. “Пан ратовнік” жартівливо ми називали доброго польського дядечка, який постійно наголошував, що наші народи дуже близькі.
Хочу зробити невеликий відступ. До візиту у Польщу я недолюблював наших західних сусідів. Пам’ятав про криваві сторінки історії наших взаємин. Але по приїзді зрозумів: сучасне покоління поляків доброзичливо ставиться до українців. Вони розумний народ, мають добре розвинене почуття національної ідентичності. Тому розуміють національні інтереси своєї країни, які полягають в формуванні блоку з Україною на противагу неоімперській Росії.
“Воювали, воювали з вами, а тоді прийшов москаль і загарбав як нас, так і вас...”, ось найпоширеніший вислів поляків з якими спілкувався. Або: “Nie bdzie Ukrainy, nie bdzie Polski”. Гадаю, не потрібно перекладати? Тож, забудьмо образи минулого. Не вірте, як вам якесь москальське падло брехатиме про “клятих ляхів”. Польща – наш природний союзник. Мусимо об’єднуватись у боротьбі проти клятих москальських покидьків. І не вірте, що українців в Польщі ненавидять. Нормальне ставлення. А от росіян дійсно ненавидять.
Тепер щодо мого перебування. За 12 днів я стільки всього побачив! Розповім лиш про те, що найбільше закарбувалось у пам’яті, але перед цим кілька слів про наш побут.
Кожен ранок починався з того, що друг Бене (нік такий) нереально голосно кричав о 7:00 “Побудка!” Прокинувшись, ми чалапали до озера і хвилин 5 купались у прохолодній чистій воді. Потім наводили лад у наметах, їли і рушали на роботу. Обідали на цвинтарі. Ввечері повертались до табору, вечеряли. Далі – ватра. Співали українських і польських пісень. Неділя – вихідний. Було багато екскурсій.
Кожен намет по черзі вартував. Мені теж довелось. Особливо прикольно було вночі, от тільки великі мов горобці комарі діставали.
А тепер пропоную до вашої уваги кілька найцікавіших подій, що одразу пригадую! 
В перший же ж день разом з новим польським знайомим Шьлімаком (равлик по нашому, це його псевдо) відправились до найбільшого польського озера Снярдви. Ця водойма розташована у 3 км від нашого табору. Дорога до Мазурського моря проходила крізь лісові хащі. Приємно пахло хвоєю, лісовими травами і суницею.
  Дорогою до озера Шьлімак показав нам численні насадження молодих деревцят на місці тих старих сосен і ялин, що були повалені торішнім буревієм. Молодці поляки. Дбають про свою природу!
Озеро Снярдви вразило своєю величчю. Площа Мазурського моря складає 136 кв.км. По водоймі ходять яхти, катери, моторки тощо. Непоганий сервіс – на березі ресторан, є пірси для яхт, в кукурудзяному полі хтось завбачливо поставив дерев’яний дороговказ “Do sklepu”, тобто “До крамниці” по нашому.
Після відвідин цього самого “склепу” ми вирішили зайти до католицького костелу в селі Окартово. Село, до речі, дуже чисте, охайне. Сподобались будиночки з червоною черепицею. Костел теж дуже гарний! Колоритна дерев’яна споруда була побудована, здається, ще у 18 столітті. Над дверима висить табличка з датою реконструкції храму – 1923. Всередині просто супер! Чесно кажучи, я в багатьох польських містах таких соборів не бачив! Польський священик подарував нам нові примірники журналу місцевих католиків – “Nasza arka”. Взагалі-то, на виданні стоїть ціна, але нам дали свіжі номери просто так.
Повернувшись до табору, ми зайнялись своїми справами.
З наступного дня і до завершення мого перебування у Польщі, я разом з усіма їздив за 80 км від нашого табору до містечка Сувалкі, де й працював на православному цвинтарі.
Робота була нелегкою, але водночас цікавою. Польські кладовища дуже гарні. Практично біля кожного поховання стоять невеличкі монументи Ісуса Христа та Діви Марії. Чисто. Багато квітів у горщиках. Поблизу, прямо на цвинтарі – православна церква 18 століття, повністю з дерева. Усередині нереально гарно!!!
Оскільки Польща і зокрема містечко Сувалкі тривалий час входила до складу Російської імперії, то там дуже багато могил росіян кінця 19-початку 20 століть. Залишились у місті й старовіри – люди, що говорять поганючою російською зі страшним польським акцентом. З двома бабцями ми навіть поспілкувались. Навіть тут у Польщі, ці дві людини, що все життя прожили на чужині, зберегли усі риси російського народу – великодержавницького шовінізму їм не бракує! Що за народ!
Щодо Сувалок, то містечко невелике, тисяч 20 напевно. Розташоване у 27 км від литовського кордону, тому населення говорить тут з відчутним литовським акцентом. Лише за 80 злотих можна поїхати на екскурсію до Вільнюса. Шкода, що не було литовської візи.
На вулицях дуже чисто. Багато гарних споруд. Особисто мені сподобався Костел Святого Алєксандра. Є й пішохідна вулиця, де художники продають свої твори. Незважаючи на те, що за кількістю населення Сувалкі – типовий український райцентр, тут є свій McDonalds, нічний клуб, торговий центр якому б позаздрило навіть обласне місто Полтава, регулярно проходять рок-концерти.
Світлофори усі звукові. У нас зараз у Києві таких багато. Поки горить зелене світло, лунає звук. Коли загоряється червоне для машин ти сам натискаєш кнопку на панелі світлофора і переходиш. Ми довго не могли в’їхати чого ж це зеленого для нас нема, а машини стоять! До речі, на червоне ніхто не переходить, хоча воно горить доволі довго і машин часто просто нема. Оце рівень культури!
Якось я вскочив у халепу. Купив бляшанку пива, йду собі з другом, роздивляюсь якісь файні будиночки. Тут, бац! Перед нами з’являється двоє поліцейських і заявляють: “У нас пиво на вулиці пити заборонено. Штраф – 100 злотих!” Уявляєте мій стан?! А у мене ще й документів не було! Довелось морозитись, мовляв ми не місцеві, не знали. На щастя, ці двоє виявились нормальними хлопцями і пробачили мені. Але пиво довелось викинути до урни.
До речі, щодо урн. Вони тут стоять на кожному кроці, є окремі бачки для пластику, скла тощо. Європа!
Тепер розповім кілька слів про те як ми щодня повертались до табору. В нашому “Ікарусі” ззаду була кабінка, що зачинялась дверима. Набравши пива та деяких інших напоїв, сховавшись від стороннього ока, туди набивалась купа поляків і українців. Жартома ми називали цю кімнатку VIP!
Дві години дороги до табору проходили весело і змістовно! Ми пили пиво, дуріли, співали пісень. Особливо до вподоби нам прийшлась “Hej, sokoly”. Можливо тому, що в ній ішла мова про Україну. Інколи ми заспівували її тричі, а то й більше разів.
Також, у VIP мені перепало спробувати “колу по-польськи”, яка робилась з “Кока-коли” й горілки у співвідношенні 1:1. Після польського напою ставало дуже весело!
От так і жили...
Ще дуже запам’яталось святкування Івана Купала. Це була величезна театралізована вистава! Зробили все згідно українських традицій!
Наостанок розповім про кілька польських містечок та історичних місць, що їх довелось відвідати.
Село Окартово. Цікаве тим, що розташоване на березі Снярдв – найбільшого польського озера. Дуже класний костел 18 століття. Я вже писав про цю споруду.
Ожиш. Невелике місто тисяч на сім населення, розташоване у п’яти кілометрах від табору. Тут довелось побувати на днях міста. Поки наші виступали на сцені, ми з друзями пили пиво і насолоджувались життям!
Взагалі, в Ожиші мало якихось визначних пам’яток. Відзначу пам’ятник Папі Римському Іоану Павлу ІІ. Він зроблений з дерева і поставлений Каролю Войтилі при житті.
Сувалкі. Про це місто я вже писав. Відзначу Костел Святого Алєксандра, пам’ятник Марії Конопницькій, православний цвинтар із дерев’яною церквою 18 століття, гарний парк і річку з дуже промовистою назвою Чарна Ганьча!
Елк. Це вже містечко побільше. Тисяч на тридцять. Елк просто вразив! Дуже гарне місто!
Неоготичний Костел Найсвятішого Серця Пана Ісуса із тридцятиметровим шпилем (може й помиляюся, кажу наглядно). Багато старовинних будинків.
Меморіальний комплекс німецьких солдатів у Бартоше. У мене нема слів! Величезний меморіал створено з любов’ю. Все зроблено із суто німецькою педантичністю. Та що там казати! Зайдіть на www.natio.org.ua та самі подивіться. Від себе додам, що фото не передають аури того місця. Його треба побачити самому.
Гітлерівські бункери. Два невеличких дзоти в полі. Стоять там з часів ІІ Світової.
Старовинний млин. Судячи зі стилю побудови, прусський. Нагадаю, що Мазури до 1945 року перебували під владою німців. Це була Східна Прусія. А колись давно тут жив стародавній балтійський народ – пруси, мова яких фактично є мертвою. До речі, назва міста Ожиш походить від пруського слова “арис” (повітря).
Озеро Снярдви. Бівак “Pod sosnami”. Тут ми провели пів дня. Побачили парад байкерів у Окартовому. Купались на озері, яке розмірами нагадує справжнє море! А ввечері ми катались по водоймі на катері.
Та все ж таки найголовніше це природа!!! Ліси, озера, поля помережані пагорбами. Мазури – дуже гарна місцевість.
В день перед від’їздом ми взяли участь в урочистому відкритті українського меморіалу на цвинтарі в Сувалках.
Прийшов православний священник. Відбулась служба. Раптом серед ясного неба з’явилась хмара і почав йти дощ! Навіть природа оплакувала душі борців за вільну Україну...
Наступного дня ми вирушили додому. Прощання з поляками. Бувайте, друзі! Коли ще побачимось?
По обіді ми були у Варшаві. Столиця Польщі, м’яко кажучи, не вразила. Велике сіре місто. Дуже мало старої архітектури. З усього, що бачив, виділю лише відбудований Королівський Замок і будинок посольства Великобританії. А так, той самий Харків, тільки чистіше.
Після зустрічі із працівником української амбасади в Республіці Польща, ми сфотографувались коло пам’ятника молодому Тарасові Шевченку, скупились на Варшавському базарі (ця одна з найбільших у Центральній Європі “товкучок” дуже нагадує харківський “Барабашово”, принаймні циган і в’єтнамців не менше!) і рушили в напрямку України.
Ввечері зупинились у Любліні. Випала нагода півтори години погуляти у цьому славному місті. Люблін сподобався! Класний замок, багато старовинних будинків, костелів. Дуже цікавою є краківська брама.
Нарешті рушили в дорогу. Ввечері зупинились коло кордону біля якоїсь забігайлівки, попоїсти.
Кордон перетнули вночі. Простовбичили біля двох годин – дурості наших прикордонників нема є меж!!!
Ось ми в Україні! Здрастуй, рідне земле! Я вже скучив за тобою! 
Швидко минули старовинний Луцьк, проїхали дуже чисте й зелене місто Рівне. Далі я переважно спав. Я повертався до рідної домівки. А в голові вже роїлись думки про майбутні мандри... 
 

Как хорошо, что Вас зовут Наташа! -

Сказал я девушке,понравившейся мне,

- Нет, я не Натали, а просто Маша,

Люблю я серфинг на крутой волне.

Сказала, что мечтает о Гавайях,

Где волны офигенной высоты,

Но только вот пока еще не знает,

Как дотянуться до своей мечты.

На что я ей ответил предложеньем

Сыграть со мной в рулетку в казино,

И, если улыбнется нам везенье,

Мы будем есть омаров, пить вино

По тыще евро за одну бутылку,

На утро зафрахтуем самолет

И с ней вдвоем отправимся в полет,

Чтоб в тот же день волнам чесать загривки.

Нам вечером отчаянно везло -

Видать, Фортуна сжалилась над нами,-

Ну, а крупье, что всех "имел" годами,

Менять прийдется, верно, ремесло...

Полет был удивительно удачен,

Стюард - отменно вежлив и учтив,

Что ни попросишь, тут же приносил:

Бекон был вкусен, ростбиф - первоклассен.

Мы в Гонолулу были близ полудня,

На берегу - коттедж "Шато Роял"

Приветливо нам двери отворял

И ароматами звала к застолью кухня.

Короткий ланч - и мы уже несемся

Навстречу набегающей волне,

На досках стоя, словно на спине

Коня морского, мчащегося к солнцу!

Я лишь на миг короткий отвернулся,

Чтоб бросить взгляд на новый наш приют

И понял, что со смертью разминулся -

Тигрово - белой здесь ее зовут.

..........................................................................

На память о попутчице прекрасной

Остался лишь пластмассовый браслет,

Храню его уже я много лет -

Мне не забыть тот миг стремительно-ужасный...

море-это круто!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!

Горячий воздух первым встретил меня при выходе из самолета. Я не могла свыкнуться с мыслью, что вот, я уже стою на турецкой земле. Начала себя щипать, а толпа не спрашивая, вела меня к автобусу. Каждое мгновенье я пыталась оставить у себя в памяти. Каждый звук пропускала через себя в надежде запомнить. Полтора суток без сна позади. В окне мелькают очаровательные пейзажи турецкой Ривьеры. И вот он…поселок Белдиби. Первое чем меня впечатлила данная местность, - это количество магазинов.

Я не буду расписывать каждый день. Лишь назовунекоторые моменты, которые отложились в моей памяти. Первое, что меня потрясло,- это конечно гостеприимность турков. Я просто обожаю ихний народ. Когда  начала вспоминать турецкие слова, которые изучала, получила взамен море улыбок. Первым предложением, которое я сочинила, было «Мутлу баба», что в переводе означает счастливый папа. На пляже я увидела молодого мужчину с двумя дочерями. Слушая. как он с ними разговаривал, их обнимал, мазал кремами, целовал, благодарил Аллаха за такое чудо,  просто навернулись слезы. В море я познакомилась еще с одной турецкой семьей. Девочка Фатьма с удовольствием давала мне уроки турецкого языка. Через три дня я могла уже общаться на обычные темы. На третий день сбылось одно из моих желаний. Я посетила мечеть! Красотище!!!!! Одев платок, действительно, чувствуешь себя как-то по новому. Более защищенной от всех невзгод. Меня впечатлили турки, которые сняв обувь и носки, мыли ноги перед входом в мечеть. А также, петух, который каждое утро меня будил. Если в Турции и остались гаремы, то именно среди птиц. Целых девять курей было в распоряжении у турецкого петуха.

За два дня до отъезда я с мамой совершили героический поступок. Турфирма, которая нас привезла, обещала свозить в магазин Deepo, в Анталии. Но, как оказалось, нас повезли по фабрикам, в которых цены, явно завышенные для туристов. Ежедневно мы просили нас «подбросить» до желаемого торгового центра. Но в ответ получали только отказ. Дело в том, что как бы мы не любили Турцию и ее население, ехать самим неизвестно куда было страшновато. Но мы решились. Ехали с четырьмя пересадками!!! Сначала до автовокзала мы благополучно доехали, воспользовавшись помощью одного турка, который знает русский как я турецкий soyle boyle (чуть-чуть). В такие моменты начинаешь не просто быстро воспринимать на слух новые слова, но и понимать их суть. Otobus otokar (автобусная станция)оказалась очень красивой. Начав спрашивать, куда нам ехать дальше мы получили совершенно разные ответы. Некоторые говорили ехать автобусом до Сиде, вторые ждать № 51. Хорошо, что мой английский позволил общаться с иностранцами. Учите этот язык. Без него сейчас сложно. Сели мы на автобус до центра. Водитель сказал, что мы доедем до Дипо через 44 минуты, но именно то, что нам придется еще пересаживаться на другой транспорт не поняла. Видимо, он слишком быстро разговаривает на родном языке. Но нам и здесь повезло. Один турок (его имя, к сожалению, забыла) нас высадил и посадил на автобус, на котором было написано название Дипо. У меня сложилось такое впечатление, что это транспортное средство объезжает буквально все улочки и закоулки Антальи. Я даже спросила, не собирается ли он в Белек, куда намеревалась поехать. На одной из остановок зашла девушка Мерич. Мы проболтали с ней всю дорогу! И стали большими друзьями. На следующей остановке зашел ее друг Доян, работающий в Белеке. Расспросив его, знаком ли он с моими друзьями, получила отрицательный ответ. Белек то он большой) Они нам помогли перейти дорогу, обменялись турецкими «кис-кисами» поцелуями, обняли друг друга исказали друг другу Hosca kalin  «До свидания». Хочу отметить, что момент прощания для меня самый болезненный. Ты ведешь человека, который стоит возле тебя. Ты чувствуешь его дыхание, смотришь в глаза…И понимаешь, что могут пройтимесяца, года до того момента как мы встретимся вновь. Я помню всех своих друзей, с которыми познакомилась на протяжении моих двух путешествий. И именно слово «Пока», произнесенное по телефону или вживую заставляет меня пустить слезу.

Мы вернусь в свой отель около десяти вечера. Я за пол дня столько пережила приятных моментов, что буду вспоминать их всю жизнь.

Анталья великолепна. К ней хочется возвращаться еще много раз, открывая все новые и новые секреты ее души. Город, в котором каждый уголок хочет рассказать свою историю, угостить чашечкой турецкого чая. И обнять так крепко, что не хочется вырываться из объятий.

 

Для тех, кто будет читать мою заметку, я расскажу, что те, кто занимается йогой, регулярно ездят на семинары, которые проходят на природе в самых красивых уголках планеты. Так уж повелось, что в красивых уголках дышится лучше и медитируется глубже.

За 3 года моих занятий и обучений йоге я только полраза была на семинаре.  Это значит, что из всех десяти дней, проведенных на семинаре, я по-настоящему не жила в палатке, а снимала жилье и когда все закаляли тело, нервы и вырабатывали стойкость к непогоде, я тешилась благами цивилизации. В оправдание себе хочу сказать, что в тот раз я была беременна и посчитала более гуманным жить в тепле и просто приходить на занятия. Тот семинар проходил в Крыму в начале мая.

Когда моему карапузу исполнилось полтора годика, появилась возможность отдохнуть в Крыму с пользой для здоровья и для души, т. е. съездить на йоговский семинар. Нужно оговориться, что в Крым я не ездила до того майского семинара лет 12. Крым-то я люблю, но не люблю его цены и отсутствие цивилизованных способов отдыха за разумные деньги. Да и мир так сильно манил своими экзотическими красотами и возможностями, что мое чуткое сердце не могло отказать загранице. Сравнивать мне казалось нечего.

[ Весь текст и картинки ]