Країна Великих Озер

Вперше я відвідав територію нашого найближчого сусіда з ЄС у липні 2005 року.
Ми в складі групи з 8 осіб їхали орієнтовно тижні на два до Польщі на запрошення місцевої організації харцерів (польські скаути на кшталт нашого Пласту), де повинні були взяти участь у відбудові поховання солдатів армії УНР, що разом з армією Пілсудського воювали з більшовиками.
Спочатку я приїхав до Луцьку. Це невеличке старовинне місто на Заході України, центр історичної області – Волині. Луцьк вразив своєю чистотою. Місто дуже охайне.
Дуже приємні люди. Одразу відчувається різниця в менталітеті західних і центральних українців.
Історичний центр Луцьку – просто супер! Замок Любарта, який литовці побудували ще у 14 столітті, костел, протестантський собор, будинок архітектора. Так, у Луцьку є на що подивитись!
Кілька слів хочу сказати про останню споруду. Так званий будинок архітектора протягом ста років будують три покоління архітекторів – дід, батько, син. Кожна деталь в оздобленні споруди – витвір мистецтва. Будиночок і паркан, що його оточує складається з фантастичного сплетіння скульптур, різних химер, шматочків кольорового каменю тощо. На даху споруди розташована спеціальна кімнатка повністю зі скла. З неї вечорами господар полюбляє дивитись на зірки.
Місцеві жителі розповіли, що панові архітектору якісь американці пропонували за маєток 4 млн.US$. Той відмовився. Розумію його, адже така краса безцінна!
Через незалежні від нас обставини автобус на Польщу дали із запізненням. Ми провели у славному місті Луцьк аж три дні. Протягом цього часу я жив у наметовому містечку, яке волиняки виставили під стінами облпрокуратури, вимагаючи відставки головного прокурора. У вільний час купався в дуже швидкій і чистій річці Стир, прогулювався вузенькими вуличками Луцьку, подивися у місцевому кінотеатрі історичний фільм “Між Гітлером і Сталіним: Україна у ІІ Світовій війні”, пив різні напої зі своїми новими луцькими друзями та просто бив байдики.
Хочу сказати кілька слів про місцевих мешканців. Західні українці вразили своєю вихованістю, національною свідомістю. Люди тут дуже відкриті й щирі. Відчувається, що їм набагато ближчі ментально країни Центральної Європи, ніж СНД. На мою думку, Західна Україна – це справжня Європа, а не лише географічна як ми.
Нарешті подали автобус! Луцьк – файне містечко, але вже дуже кортіло побачити Польщу!
За нами приїхав особисто Ярослав Ґурецкі або просто Ярек як він відрекомендувався – комендант наметового містечка в якому ми мали жити.
Ми всілись у мікроавтобус і попрямували до польського кордону. І тут сталась прикра ситуація. Через обмежену кількість місць в автобусі двоє наших друзів залишились в Україні. Та що вдієш! Ярек і радий був би їх узяти, та могли виникнути проблеми на митниці.
До пропускного пункту Устилуг-Зошін доїхали швидко. Близькість кордону відчувалась вже за кілька кілометрів на захід від Луцьку. Місцеве населення живе за рахунок прикордонної торгівлі з поляками. Вздовж траси, що йде до кордону безліч файних будинків. Помітно, що їх власники заробили чимало грошей на нелегальному продажі спирту й цигарок.
Бізнес дуже вигідний! Різниця в ціні на товари в Україні й Польщі дуже відчутна. Пачку синіх “Прилук” можна продати у Польщі за 4 злотих (6 грн.)! Пляшка найдешевшої горілки у поляків коштує 13 злотих (множте на 1.5). Бензин марки А-95 тоді був у наших західних сусідів трохи дорожче євро. Рахуйте тепер самі! Із собою можна провозити блок сигарет та 1 літр горілки. Схема дуже проста. Якась волинська родина, що живе поблизу кордону купує багатолітражне авто. Заправляють повний бак бензину, ще й 20-літрову каністру між передніми сидіннями кладуть. До машини сідає 3-4 людини. Кожен бере “норму” – блок сигарет і літр горілки. На іншому боці кордону на них чекають польські партнери, які купують цей крам. В Україну везуть електроприлади та одяг. На день можна робити по декілька таких ходок. Заробіток – до 100 євро на добу.
Також, великий зиск західні українці мають і від того, що поляки приїжджають до нас за паливом і продуктами харчування. Прикордонні містечка за рахунок цього живуть.
Митний контроль пройшли дуже швидко. Прикордонники одразу відрізняють контрабандистів від звичайних громадян. До того ж у нас було офіційне запрошення від харцерів.  
Пів години і ми у Польщі. Нарешті!
Контраст з Україною відчувається одразу: дороги кращі, будинки красивіші, на вулицях дуже чисто. Одразу кидається в очі те, що всі вивіски латиною. Потрібен час аби до цього призвичаїтись. 
Ярек виявився дуже милою цікавою людиною. Жінок він без усяких комплексів називав промовистим словом “баби”, чим викликав бурю емоцій у чоловічої половини нашої делегації. Його аніскільки не хвилював той факт, що разом з нами було три представниці жіночої статі. Особливо поляк сердився, коли бачив за кермом якоїсь машини жінку. Він починав усіляко підколювати їх. Нас це дуже тішило. Взагалі час спливав дуже швидко, і за приємною бесідою про футбол, нове життя поляків у об’єднаній Європі та інші цікаві речі, ми й не помітили як проїхали колишнє українське місто Холм (нині – Хелм), браму Данила Галицького і минувши гарне місто Люблін зупинились попоїсти.
Ярек привіз нас у чудовий ресторан з колоритною назвою Karczma “Bida”, тобто шинок “Біда” українською. Цей заклад мене приємно вразив. Уявіть собі величезну дерев’яну колибу побудовану в старопольському стилі, масивні дерев’яні столи та лави під парасольками, фонтан, чемних польських дівчат-офіціанток у народних костюмах. Уявили? А тепер вам приносять смачні страви національної кухні на великих тацях і подають напої в глиняних глечиках. Клас! До того ж приємно здивував сервіс, нам слід цьому повчитись у західних сусідів.
Одразу відчув, що я за кордоном – інше мовне середовище. Польська мова схожа на нашу і я відсотків 70 слів розумів, але все одно було трохи незвично.
Після смачного обіду ми зробили фото на згадку і рушили далі.
Далі я спав кілька годин. Прокинувся, коли ми зупинились біля заправки купити чогось попити. Ярек пригостив “Фантою” з цікавим написом на етикетці “Pomaranczowa eksplozja”, тобто “Помаранчевий вибух” по-нашому. У нас зав’язалась коротка розмова з двома поляками, що вештались коло крамниці. Спочатку нас прийняли за росіян, що викликало обурення нашої делегації. Коли ж дізнались, що ми з України, спитали як нам живеться після Помаранчевої революції (як, як...ніяк!).
Рушили далі в дорогу. Я не пам’ятаю як вирубився під польське радіо.
Прокинувся коло якоїсь заправки – Ярек вирішив трохи поспати і зупинив буса неподалік поля. Ми посиділи коло автобусу, лягли спати.
Прокинулись уже на території табору. Було близько четвертої години ранку. Не було часу та й сил розглядати місцеві пейзажі. Я зайшов до величезного армійського намету, жбурнув наплічник і завалився на перше ліжко, яке побачив, спати.
 Прокинувся від того, що хтось грав на гітарі і співав українською. Позіхаючи виліз зі свого барлогу. Був сонячний теплий день. Гарний початок!!!
Не буду втомлювати читачів подробицями. Перераховувати всіх тих людей польської та української національності з якими я познайомився – місця не вистачить. Розповім лише найголовніше. Наш табір пройшов на Мазурах (польська історична область) або у Країні Великих Озер, як цей реґіон ще називають. Кількість учасників заходу була приблизно 50-60 чоловік. Більшість складали українці, але чимало було й польських харцерів. Наше “obozowisko” загубилось серед мальовничих хвойних лісів Північно-Східної Польщі кілометрах у 80 від Калінінґрадської області Росії. Метрах у ста від табору знаходилось озеро із цікавою назвою Тиркло. Водоймище глибоке - по ньому яхти ходять! Як бачите, природа просто СУПЕР!!!
Щодо нашого побуту, то я був приємно здивований. Поляки продумали все до найменших дрібниць. Поблизу табору стоять біотуалети з проведеною за 3 км від найближчого села каналізацією, є й душові кабінки. Добре харчування (я за 12 днів набрав 5 кіло!). У лісі вирублено галявину для гри у футбол. На озері пірс. Постійно чергують рятувальники (там поблизу їхній табір розташувався). З одним цікавим дядечком ми заприятелювали з першого дня. “Пан ратовнік” жартівливо ми називали доброго польського дядечка, який постійно наголошував, що наші народи дуже близькі.
Хочу зробити невеликий відступ. До візиту у Польщу я недолюблював наших західних сусідів. Пам’ятав про криваві сторінки історії наших взаємин. Але по приїзді зрозумів: сучасне покоління поляків доброзичливо ставиться до українців. Вони розумний народ, мають добре розвинене почуття національної ідентичності. Тому розуміють національні інтереси своєї країни, які полягають в формуванні блоку з Україною на противагу неоімперській Росії.
“Воювали, воювали з вами, а тоді прийшов москаль і загарбав як нас, так і вас...”, ось найпоширеніший вислів поляків з якими спілкувався. Або: “Nie bdzie Ukrainy, nie bdzie Polski”. Гадаю, не потрібно перекладати? Тож, забудьмо образи минулого. Не вірте, як вам якесь москальське падло брехатиме про “клятих ляхів”. Польща – наш природний союзник. Мусимо об’єднуватись у боротьбі проти клятих москальських покидьків. І не вірте, що українців в Польщі ненавидять. Нормальне ставлення. А от росіян дійсно ненавидять.
Тепер щодо мого перебування. За 12 днів я стільки всього побачив! Розповім лиш про те, що найбільше закарбувалось у пам’яті, але перед цим кілька слів про наш побут.
Кожен ранок починався з того, що друг Бене (нік такий) нереально голосно кричав о 7:00 “Побудка!” Прокинувшись, ми чалапали до озера і хвилин 5 купались у прохолодній чистій воді. Потім наводили лад у наметах, їли і рушали на роботу. Обідали на цвинтарі. Ввечері повертались до табору, вечеряли. Далі – ватра. Співали українських і польських пісень. Неділя – вихідний. Було багато екскурсій.
Кожен намет по черзі вартував. Мені теж довелось. Особливо прикольно було вночі, от тільки великі мов горобці комарі діставали.
А тепер пропоную до вашої уваги кілька найцікавіших подій, що одразу пригадую! 
В перший же ж день разом з новим польським знайомим Шьлімаком (равлик по нашому, це його псевдо) відправились до найбільшого польського озера Снярдви. Ця водойма розташована у 3 км від нашого табору. Дорога до Мазурського моря проходила крізь лісові хащі. Приємно пахло хвоєю, лісовими травами і суницею.
  Дорогою до озера Шьлімак показав нам численні насадження молодих деревцят на місці тих старих сосен і ялин, що були повалені торішнім буревієм. Молодці поляки. Дбають про свою природу!
Озеро Снярдви вразило своєю величчю. Площа Мазурського моря складає 136 кв.км. По водоймі ходять яхти, катери, моторки тощо. Непоганий сервіс – на березі ресторан, є пірси для яхт, в кукурудзяному полі хтось завбачливо поставив дерев’яний дороговказ “Do sklepu”, тобто “До крамниці” по нашому.
Після відвідин цього самого “склепу” ми вирішили зайти до католицького костелу в селі Окартово. Село, до речі, дуже чисте, охайне. Сподобались будиночки з червоною черепицею. Костел теж дуже гарний! Колоритна дерев’яна споруда була побудована, здається, ще у 18 столітті. Над дверима висить табличка з датою реконструкції храму – 1923. Всередині просто супер! Чесно кажучи, я в багатьох польських містах таких соборів не бачив! Польський священик подарував нам нові примірники журналу місцевих католиків – “Nasza arka”. Взагалі-то, на виданні стоїть ціна, але нам дали свіжі номери просто так.
Повернувшись до табору, ми зайнялись своїми справами.
З наступного дня і до завершення мого перебування у Польщі, я разом з усіма їздив за 80 км від нашого табору до містечка Сувалкі, де й працював на православному цвинтарі.
Робота була нелегкою, але водночас цікавою. Польські кладовища дуже гарні. Практично біля кожного поховання стоять невеличкі монументи Ісуса Христа та Діви Марії. Чисто. Багато квітів у горщиках. Поблизу, прямо на цвинтарі – православна церква 18 століття, повністю з дерева. Усередині нереально гарно!!!
Оскільки Польща і зокрема містечко Сувалкі тривалий час входила до складу Російської імперії, то там дуже багато могил росіян кінця 19-початку 20 століть. Залишились у місті й старовіри – люди, що говорять поганючою російською зі страшним польським акцентом. З двома бабцями ми навіть поспілкувались. Навіть тут у Польщі, ці дві людини, що все життя прожили на чужині, зберегли усі риси російського народу – великодержавницького шовінізму їм не бракує! Що за народ!
Щодо Сувалок, то містечко невелике, тисяч 20 напевно. Розташоване у 27 км від литовського кордону, тому населення говорить тут з відчутним литовським акцентом. Лише за 80 злотих можна поїхати на екскурсію до Вільнюса. Шкода, що не було литовської візи.
На вулицях дуже чисто. Багато гарних споруд. Особисто мені сподобався Костел Святого Алєксандра. Є й пішохідна вулиця, де художники продають свої твори. Незважаючи на те, що за кількістю населення Сувалкі – типовий український райцентр, тут є свій McDonalds, нічний клуб, торговий центр якому б позаздрило навіть обласне місто Полтава, регулярно проходять рок-концерти.
Світлофори усі звукові. У нас зараз у Києві таких багато. Поки горить зелене світло, лунає звук. Коли загоряється червоне для машин ти сам натискаєш кнопку на панелі світлофора і переходиш. Ми довго не могли в’їхати чого ж це зеленого для нас нема, а машини стоять! До речі, на червоне ніхто не переходить, хоча воно горить доволі довго і машин часто просто нема. Оце рівень культури!
Якось я вскочив у халепу. Купив бляшанку пива, йду собі з другом, роздивляюсь якісь файні будиночки. Тут, бац! Перед нами з’являється двоє поліцейських і заявляють: “У нас пиво на вулиці пити заборонено. Штраф – 100 злотих!” Уявляєте мій стан?! А у мене ще й документів не було! Довелось морозитись, мовляв ми не місцеві, не знали. На щастя, ці двоє виявились нормальними хлопцями і пробачили мені. Але пиво довелось викинути до урни.
До речі, щодо урн. Вони тут стоять на кожному кроці, є окремі бачки для пластику, скла тощо. Європа!
Тепер розповім кілька слів про те як ми щодня повертались до табору. В нашому “Ікарусі” ззаду була кабінка, що зачинялась дверима. Набравши пива та деяких інших напоїв, сховавшись від стороннього ока, туди набивалась купа поляків і українців. Жартома ми називали цю кімнатку VIP!
Дві години дороги до табору проходили весело і змістовно! Ми пили пиво, дуріли, співали пісень. Особливо до вподоби нам прийшлась “Hej, sokoly”. Можливо тому, що в ній ішла мова про Україну. Інколи ми заспівували її тричі, а то й більше разів.
Також, у VIP мені перепало спробувати “колу по-польськи”, яка робилась з “Кока-коли” й горілки у співвідношенні 1:1. Після польського напою ставало дуже весело!
От так і жили...
Ще дуже запам’яталось святкування Івана Купала. Це була величезна театралізована вистава! Зробили все згідно українських традицій!
Наостанок розповім про кілька польських містечок та історичних місць, що їх довелось відвідати.
Село Окартово. Цікаве тим, що розташоване на березі Снярдв – найбільшого польського озера. Дуже класний костел 18 століття. Я вже писав про цю споруду.
Ожиш. Невелике місто тисяч на сім населення, розташоване у п’яти кілометрах від табору. Тут довелось побувати на днях міста. Поки наші виступали на сцені, ми з друзями пили пиво і насолоджувались життям!
Взагалі, в Ожиші мало якихось визначних пам’яток. Відзначу пам’ятник Папі Римському Іоану Павлу ІІ. Він зроблений з дерева і поставлений Каролю Войтилі при житті.
Сувалкі. Про це місто я вже писав. Відзначу Костел Святого Алєксандра, пам’ятник Марії Конопницькій, православний цвинтар із дерев’яною церквою 18 століття, гарний парк і річку з дуже промовистою назвою Чарна Ганьча!
Елк. Це вже містечко побільше. Тисяч на тридцять. Елк просто вразив! Дуже гарне місто!
Неоготичний Костел Найсвятішого Серця Пана Ісуса із тридцятиметровим шпилем (може й помиляюся, кажу наглядно). Багато старовинних будинків.
Меморіальний комплекс німецьких солдатів у Бартоше. У мене нема слів! Величезний меморіал створено з любов’ю. Все зроблено із суто німецькою педантичністю. Та що там казати! Зайдіть на www.natio.org.ua та самі подивіться. Від себе додам, що фото не передають аури того місця. Його треба побачити самому.
Гітлерівські бункери. Два невеличких дзоти в полі. Стоять там з часів ІІ Світової.
Старовинний млин. Судячи зі стилю побудови, прусський. Нагадаю, що Мазури до 1945 року перебували під владою німців. Це була Східна Прусія. А колись давно тут жив стародавній балтійський народ – пруси, мова яких фактично є мертвою. До речі, назва міста Ожиш походить від пруського слова “арис” (повітря).
Озеро Снярдви. Бівак “Pod sosnami”. Тут ми провели пів дня. Побачили парад байкерів у Окартовому. Купались на озері, яке розмірами нагадує справжнє море! А ввечері ми катались по водоймі на катері.
Та все ж таки найголовніше це природа!!! Ліси, озера, поля помережані пагорбами. Мазури – дуже гарна місцевість.
В день перед від’їздом ми взяли участь в урочистому відкритті українського меморіалу на цвинтарі в Сувалках.
Прийшов православний священник. Відбулась служба. Раптом серед ясного неба з’явилась хмара і почав йти дощ! Навіть природа оплакувала душі борців за вільну Україну...
Наступного дня ми вирушили додому. Прощання з поляками. Бувайте, друзі! Коли ще побачимось?
По обіді ми були у Варшаві. Столиця Польщі, м’яко кажучи, не вразила. Велике сіре місто. Дуже мало старої архітектури. З усього, що бачив, виділю лише відбудований Королівський Замок і будинок посольства Великобританії. А так, той самий Харків, тільки чистіше.
Після зустрічі із працівником української амбасади в Республіці Польща, ми сфотографувались коло пам’ятника молодому Тарасові Шевченку, скупились на Варшавському базарі (ця одна з найбільших у Центральній Європі “товкучок” дуже нагадує харківський “Барабашово”, принаймні циган і в’єтнамців не менше!) і рушили в напрямку України.
Ввечері зупинились у Любліні. Випала нагода півтори години погуляти у цьому славному місті. Люблін сподобався! Класний замок, багато старовинних будинків, костелів. Дуже цікавою є краківська брама.
Нарешті рушили в дорогу. Ввечері зупинились коло кордону біля якоїсь забігайлівки, попоїсти.
Кордон перетнули вночі. Простовбичили біля двох годин – дурості наших прикордонників нема є меж!!!
Ось ми в Україні! Здрастуй, рідне земле! Я вже скучив за тобою! 
Швидко минули старовинний Луцьк, проїхали дуже чисте й зелене місто Рівне. Далі я переважно спав. Я повертався до рідної домівки. А в голові вже роїлись думки про майбутні мандри...