хочу сюда!
 

Serozelenka

41 год, рак, познакомится с парнем в возрасте 38-50 лет

Заметки с меткой «війна»

Перемикаючи канали...

Оце дивилася новини на "плюсах", аналізувала мордокнигу та новинні сайтики. І навели на думку оці всі зарядки з шоколадними Марінами, побиття ярошівцями через мову та повідомлення про те, що данєцкіє почали повертати свої проросійські вподобання у зворотний бік на те, що нас (і їх теж) плавно підводять до примирення... Мало того, БПП готуються до виборів на Донбасі.
Що думаєте?

17%, 5 голосов

83%, 24 голоса

0%, 0 голосов

0%, 0 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Гибридная война

Снаряд в Авдеевке попал..
...На Евровиденьи финал
...Девченки сиротами вдруг
...Звенит бокалом высший круг
...Костюмы стоят миллион
...Несет потери батальон
...Джеджула два лимона взял
...Боец 200-х забирал
У нас гибридная война
У нас гибридная страна
В которой как бы нет войны
В которой гибнут пацаны…
14.05.2017

Гибридная война

Снаряд в Авдеевке попал..
...На Евровиденьи финал
...Девченки сиротами вдруг
...Звенит бокалом высший круг
...Костюмы стоят миллион
...Несет потери батальон
...Джеджула два лимона взял
...Боец 200-х забирал
У нас гибридная война
У нас гибридная страна
В которой как бы нет войны
В которой гибнут пацаны…
14.05.2017

Гірке полювання

 «Мисливські пригоди». Ця книжечка випадком потрапила до мене. У ній невеликі за обсягом твори заслуженого мисливця Івана Кривозуба із Сумщини (на жаль, він пішов від нас) --  оповідання про різноманітні пригоди на полюванні, смішні й журливі історії, захоплення честю, сміливістю і вправністю мисливців, величезна любов і повага до рідної природи. Тут мисливець не тільки бере від матінки-природи, а й саджає дерева, прорубує ополонки, аби риба не задихнулася під льодом, протистоїть браконьєрству,  розкопує замулене річище тощо. Книга завершується  закликом берегти природу і побажанням усім нам здоров’я та благополуччя.

Серед  чотирьох десятків оповідок, виокремлюється гіркотою тільки  одна. Проста, невигадлива людська доля.

Гірке полювання

Ця історія трапилася в роки Великої Вітчизняної війни. У той час малі й старі залишилися під німцями. Це було нелегке життя. Німці забирали все, але й трохи регулювали свої дії. Так, наприклад, два кабани забирали, а третій  кололи на трьох (мабуть, автор має на увазі трьох господарів). Можна було і щось тихенько приховати, якби тільки наші поліцаї не помітили. Чомусь наші поліцаї були жорстокішими, ніж німці. Німці страшно ненавиділи, коли щось вкрадеш, за це вішали. Всі дуже боялися попастися.

Під Курською дугою ворог був розгромлений і нас звільнили, але війна ще йшла, і не видно було їй кінця. Дуже жорстоко виконувався лозунг «Все для фронту, все для перемоги! Все для розгрому ворога!» Це був жах Фінагенти лазили по всіх закутках і відбирали все, що було у людей. У них був план зібрати 500 літрів молока, 40 кг м”яса, 500 штук яєць, 10 кг бринзи з кожного двору. Але люди все терпіли, бо дуже хотіли, щоб перемога була якнайшвидше. 

Ми тоді ще малими були, але збирали гвинтівки й патрони і йшли на полювання. Багато наших хлопчиків і навіть сімей підірвалися на мінах. Одного разу вполювали лисицю, а вона виявилася хворою на коросту, і все це перейшло на людей.. Ліків ніяких не було, і ми збирали траву чемерицю й лікувалися нею. Після цих пекучих процедур люди бігли до ставка, залазили у воду і сиділи по декілька годин, а потім ішли на роботу.

Був випадок, коли старий дід Кахно помазався маззю, що мазали коней. Він так кричав і плакав, що його онуки Микола й Олексій думали, що їх дід здурів.

Настав 1944 рік. Нас, підлітків, забирали в армію. Хто за станом здоров”я не проходив, то забирали у ФЗО, і опустіли колгоспи.  Деякі хлопці не витримували тяжкої роботи на шахтах і тікали додому, їх судили. За два буряки або десять колосків, які могла взяти жінка з поля давали до п’яти  років. Але люди терпіли і ждали перемоги.

Прийшов 1945 рік. Це дійсно було свято «зі сльозами на очах», до села стали повертатися солдати, інваліди. Не маючи ні від кого допомоги, не захищені, вони часто починали пити, щоб загасити свій біль. У 1946 році була страшенна засуха і, як результат ,  --  голод. Від людей знову вимагали патріотизму у відбудові держави. З села нікуди не можна було виїхати, тому що не видавали паспортів. Це був страшний період.  Хліба не було зовсім. У цей час з Німеччини поверталися наші дівчата. Мати однієї такої дівчини, брудна і в корості, хотіла обняти свою дочку, але та її відштовхнула, бо була вона гарно і чисто вдягнена. Трудно їм було в неволі на чужині, але нам тут було не легше.                                                                                                                                                                                                                             І як воно сталося, що переможці гірше живуть ніж переможені?

Іван Кривозуб

 http://h.ua/story/336853/#ixzz4h3I6k22N

Про українські іреденти

           На жаль, на сьогодні, серед українського суспільства ще не є поширеною думка про те, що втрачати землі – не по-українськи, бо ж по-нашому – повертати все своє! Українська влада всіляким шляхом намагається догодити насамперед міжнародним спільнотам, а не українському народу.

           Акцентуючи увагу на чисельних втратах у московсько-українській війні, яких можна було б уникнути, якби вирішили сумнозвісне "східне питання" ще в 2014 р., олігархічна влада намагається "погратися" у дипломатів, пробуючи розмовляти з усіма, хто хоче вплинути на долю України. Далека від нашої країни Франція та Німеччина нав’язали свою ідею замороження конфлікту на Донбасі, що, навіть не думаючи, підтримав Петро Порошенко, аби тільки показати свою готовність співпрацювати з ЄС та іншими міжнародними організаціями, для яких, відверто кажучи, неважлива доля України.

           Історія Батьківщини вчить, що потрібно нарощувати свої м’язи, а не шукати крило, під яке можна сховатися від ворога. Згадаємо хід подій у часи Паризької мирної конференції 1919-1920 рр., коли міжнародна спільнота просто начхала на Україну та наші національні інтереси. Століття тому, як і зараз, загрозою для Європи була Московія! Політики держав-переможців малювали кордони як їм заманеться, намагаючись представляти інтереси тих держав, які, на їхню думку, мали стати захисним буфером від більшовицької навали. Делегатів УНР на конференції не сприйняли серйозно, оскільки європейські держави робили акцент на Польщу. Навіть більше, на Паризькій конференції нехтували свідченнями про українські етнічні землі, прикладом цього є те, що долю українців вирішували без їхньої думки, і траплялися випадки, коли вирішували навіть без думки тої держави, яка мала володіти українськими землями. Прикладом є передача Закарпаття Чехословаччині, засновники якої навіть не розраховували бачити Срібну Землю у своєму складі, оскільки хотіли обмежитися тільки Словаччиною. Звичайно галицькі вояки та закарпатські гуцули пробували утворити свої державні адміністрації, які згодом були розформовані румунськими окупантами.

            Українська влада замість спроби відновити територіальну цілісність держави, що є їхнім обов’язком, піддалася інтригам ЄС, які планують зробити з України державу-маріонетку, яка не матиме власного стержня. Кожна спроба увести перемир’я є крок до здачі наших територій. Система пробує маніпулювати думками народу, що це "перемир’я" врятує сотні українських військових. Але чому тоді після двох "мирних" мінських домовленостей загинуло декілька тисяч українців? Світ має знати, що українська національна ідея проголошує повну єдність нації в одній державі (виключно на етнічних територіях!). Українці не повинні спостерігати за діями злочинної української влада, яка віддає свої території та одночасно плює в історію держави.

            З часом, українці повернуться до іредентизму, що дасть новий подих у боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу від Сяну по Кавказ!

           P.S. Для тих, хто не підготовлений, нагадуємо, що іредентизм – термін у міжнародній політиці, який являє собою рух за приєднання територій іншої держави на підставі етнічної належності та / або попереднього володіння.

© Юрій ГРИГОР'ЄВ

Джерело

Поясніть, хто може

Ми , дівчатка, в політиці не дуже, 

і не можу зрозуміти, help help

Як в країні, де йде війна, може проводитись Євробачення? Якісь несумісні речі stop

Тут танки везуть залізницею  і солдат (душероздираюча картина), люди гинуть, а тут єврогості  і розваги - все для них... suicide не вкладається в голові. death вже не кажучи про фінансову сторону питання, країна тоне у війні, ллється кров, фінансово-економічна криза, а тут - Євробачення і кошти на нього є?... 
 (пир во время чумы?)

І ще: як країні, де йде війна, дали безвіз до Європи? Вони не бояться масового потоку біженців- "гостей"?

 А єврогостям не страшно їхати до країни, де йде війна? Чи вони не знають про це?(((

Нас вже не здивувати тим, що наші урядовці нічим не думають, але ж європейці, що приймали спільно такі рішення, як рішення таке може бути???? hypnosis



Безсмертний полк?

Давайте не будемо бруднити тих, хто: загинув в бою; помер в госпіталях від ран; був висланий в Сибір, щоб не псувати картину, бо мав "нахабство" повернутися живим без рук чи ніг, а кровних їх не було вже в живих або вони від них відмовилися, прирівнюючи їх до тих,про  яких написав Висоцький.                  (12 сьогодні)



                                                                                          Фото автора

Володимир Висоцький
:
  " Целуя знамя в пропыленный шелк   
    И выплюнув в отчаянье протезы,    
   Фельдмаршал звал: "Вперед, мой славный полк!    
   Презрейте смерть, мои головорезы!"   
     И смятыми знаменами горды,     
  Воспалены талантливою речью,-     
  Одни стремились в первые ряды -      
 Расталкивая спины и зады,    
   И первыми ложились под картечью.     
   Хитрец - и тот, который не был смел,-  
     Не пожелав платить такую цену,      
 Полз в задний ряд - но там не уцелел:    
   Его свои же брали на прицел -   
    И в спину убивали за измену.     
   Сегодня каждый третий - без сапог,      
 Но после битвы - заживут, как крезы,-      
 Прекрасный полк, надежный, верный полк -   
    Отборные в полку головорезы!       
 А третьи средь битвы и беды      
 Старались сохранить и грудь и спину,     
  Не выходя ни в первые ряды,      
 Ни в задние,- но как из-за еды,      
 Дрались за золотую середину.      
  Они напишут толстые труды     
  И будут гибнуть в рамах, на картине,-      
 Те, что не вышли в первые ряды,     
  Но не были и сзади - и горды,    
  Что честно прозябали в середине.   
Уже трубач без почестей умолк,     
 Не слышно меди, только звон железа,       
Ах, славный полк, надежный верный полк,  
В котором сплошь одни головорезы.        
Но нет, им честь знамен не запятнать,   

    Дышал фельдмаршал весело и ровно,-     
    Чтоб их в глазах потомков оправдать,   
    Он крикнул: "Кто-то должен умирать -    
    А кто-то должен выжить,- безусловно!"      
И нет звезды тусклее, чем у них,-      

Уверенно дотянут до кончины,       
Скрываясь за отчаянных и злых     
  Последний ряд оставив для других -   
    Умеренные люди середины.         .
..В грязь втоптаны знамена, смятый шелк,     
  Фельдмаршальские жезлы и протезы.       
Ах, славный полк!.. Да был ли славный полк,      
 В котором сплошь одни головорезы?"

Пришибська висота Лінії Вотан

Моя мати з сестрами і моєю бабулею жили у 1943 році в містечку Молочанську Запорізької області. Старша сестра, Надія, 1925 року народження працювала на окопах, які споруджувала радянська влада на Пришибських висотах, ще в 1941 році. Потім, на ті самі окопи її погнали німці. У 1943 вона якось звідти втекла до матері. Містечко було знищено з вогнеметів. Кам’яні споруди мінувалися і підривалися. Сім’я переховувалася у кущах біля цвинтаря в районі лікарні. Спорудили там окоп і в ньому ховалися. Там же у кущах переховували і корову. Коли почалися бойові дії, то за словами моєї бабулі, вдень було темно, як поночі від пилу і диму, а вночі було світло, як удень, від вибухів, та освітлювальних ракет, яких німці не шкодували. Вночи, повз них, по шляху, що пролягав між болотом з очеретом і кущами коло цвинтаря гнали на гору тисячі майже не озброєних і у військове не одягнених вояк. На ранок з тих вояк поверталися по кілька солдатів.

Одної ночі, за словами бабулі, їхню схованку надибали радянські розвідники і були тим збентежені. Вони порадили негайно тікати за залізницю, бо за їх словами цю територію постійно обстрілюють і німецька і радянська артилерії. Довелося похапки збирати сякі-такі речі і рушати. Якісь рушники, одіяла, матраци кинули на корову, тай подалися геть. Метрів за 300, на вулиці Шевченка зробили привал, заховавшись за залишки стіни кам’яного корівника. Перевіривши, поки діти переводили дух амуніцію, нині покійна (як і її діти) Анна Миколаївна виявила, що в окопі забули крупу. Довелося послати за мукою доньку Надію. Надія на диво скоро повернулася. За її словами від їхнього схованка не залишилося й сліду. Чи то снаряд туди влучив, чи бомба, невідомо.

Це налякало Анну Миколаївну  і вона зрозуміла, що й справді треба скоріше тікати за залізницю, на Схід. До полотна залізниці дійшли вже на світанку. Виявили за нею окопи. То була перша лінія оборони радянських військ. Командир їх облаяв і наказав забиратися негайно в степ. Пішли далі на Схід. Зовсім вже розвиднилось і пересування їх помітили німці з Пришибської висоти. Справа, спереду, зліва пролунало кілька вибухів. Сімя бігла вперед на Схід з усіх сил. Нарешті добігли на колгоспний тік. Тут, моя мати, п. Марія Іванівна, побачила ситих солдат та командирів і почула відбірну російську лайку. Мою бабцю, Анну Михайлівну з дітьми і коровою там наказали розстріляти, бо вони видали німцям розташування радянських окопів. На щастя, нагодився начальник шпиталю, який шукав для поранених хоч якусь жратву.   Він вмовив командира сімю не розстрілювати, а разом з коровою віддати на потреби шпиталю. Пояснив, що пораненим буде якась крапля молока, санітаркам допомога, корові пастухи. Так моя тітонька Ольга і її братик Іванко стали чабанами. Правда ненадовго. Царство їм, моїм рідним, усім – небесне!

У 1984 році, випадково, я дізнався, що до самого розвалу Сересерії, вівся ретельний облік тих громадян держави, чиї родичі були під окупацією. Виявилось, що я винен, що моїх рідних комуняки тікаючи кинули на поталу фашистам, а потім, їх же, й мене заодно, звинуватили у тому. Ніколи ж загарбник, окупант не визнає вину за собою. Окуповані завжди винні самі!!!

З того часу, комуністи, рашисти й фашисти для мене карти одної масті. Українці мають зрозуміти, що українська мова, українська культура, українська держава, мужня українська влада не потрібні нікому в Світі, ні Обамі, ні Клінтону, ні цій німецькій фрейлін, ні міфічній Європі.  Українцям самим і лише їм однім, необхідна як повітря мужня українська влада, українська потужна держава, українська мова, як основа української культури, і українська культура, як відшліфована тисячоліттями технологія виживання, життя і панування на нашій Богом даній Землі!

Вічна пам'ять!

 Пом'янемо сьогодні всіх тих, які загинули в тій війні:
від куль; згоріли в літаках і танках; потонули в морях і ріках;
померли в госпіталях і концтаборах;
голодних і гнаних перед радянськими регулярними військами,
щоб собою вистелити Мелітопольський і інші плацдарми…

Вічна їм пам'ять і Царство Небесне!

фото автора

Чому день перемоги почали святкувати тільки з 1965 року

ЧОМУ ДЕНЬ ПЕРЕМОГИ ПОЧАЛИ СВЯТКУВАТИ ТІЛЬКИ З 1965 РОКУВи ніколи не замислювалися, чому радянський агітпрому 20 років не святкував перемогу над Третім Рейхом?
Здавалося б 9 травня 1946 перша річниця перемоги. Парад, ордена, барабани, повітряні кульки? НУЛЬ! 1950 рік - п'ятиріччя перемоги. НУЛЬ! 1955 - 10 років ВЕЛИКОЇ ПЕРЕМОГИ! НУЛЬ! У країні щорічно з помпою відзначається велика жовтнева революція, річниця Леніна, 1 травня, в кінці кінців, Новий рік.
Але 9 травня раби культурно працюють на перемогу комунізму в колгоспах і заводах. Немає ніяких медалей і почесних знаків на честь річниці перемоги, немає об'єднань фронтовиків. Навпаки, генералітет відразу після 1945 року трусять арештами та перевірками. Це ще зрозуміло, бо стиль. Але куди дивиться агітпрому? 1960 рік. - НУЛЬ! Святкування починається тільки в 1965 і фронтовиків-переможців починають подавати як безпорадних пенсіонерів, яким треба "допомагати" і поважати. ЧОМУ ??
До 1948 року День Перемоги був неробочим днем, проте Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 грудня 1947 року вихідним був скасований: замість Дня Перемоги неробочим зробили Новий рік.
Лише через два десятиліття, вже за Брежнєва, в ювілейному 1965 року День Перемоги знову став неробочим

«День Перемоги» в СРСР не святкували 20 років через страх радянської влади перед реальними ветеранами. Коли ж в 1965 баланс ветеранських сил переважив з справжніх фронтовиків на користь ветеранів каральних підрозділів, «девятомай» почали обережно використовувати в цілях пропаганди комуно-фашизму, а далі вже подконорольний владі «девятомай» перетворився просто в помпезні п'яні оргії победобесія для самоствердження нащадків радянських фашистів - чинуш НКВД, КПРС і Комсомолу - фронтовики при цьому використовувалися і використовуються як живі музейні експонати пропагандистів як совка так і постсовка.
Те, що нам люблять брехати про це, що мовляв перші двадцять років святкувань не було тому що треба було працювати і піднімати країну з руїн ... Тому .., тому святкувань не було ... Так це чиста ахінея. Адже 23 лютого, 7 листопада, 1 травня і інші свята, СРСР святкував навіть під час війни.
Відповідь проста. Більшовицького переможного захоплення на континенті не сталося, як планувалося ВКП (б), Адольф Гітлер їх вправно випередив, напавши першим.
Але головна причина була та, що після війни були чоловіки-реальні ветерани, фронтові вовки, які спробували всі «принади» війни. Вони пройшли через вогонь, і їхній дух зломити було вже не так просто, партноменклатуру фронтовики зневажали. Їм було в 45-му років 30-40, і більше. Якщо при них скажеш слово «війна», або ще як нагадаєш про те, що було - тебе могли реально вбити. Розрубати на місці. Серед цих людей були контужені і сильно покалічені. І добре пам'ятали турботу Батька всіх народів - Сталіна і партії про них, як на лінії «Вотан», на форсуванні Дніпра, пам'ятали Ржев і Волхов і багато іншого. Так ось, як раз, через 20 років, ці самі ветерани вже померли, а залишилися інтенданти, тилові щурі та ветерани НКВД-МГБ і особисти СМЕРШу разом з свіжоспеченими 18 літніми зеленоротимі хлопцями, що спробували війну тільки в кінці 1944 і 1945 роках. Ось тоді і було прийнято рішення святкувати 9 травня .... »

(с)
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
119
предыдущая
следующая