Шкільна лінійка в далекому 1976 році. Змужнілі хлопці десятого класу і неймовірно привабливі дівчата в святковій шкільній формі нетерпляче очікували, коли директор школи закінчить свою промову і можна буде розійтись.

  Неочікувано до столу, за яким сиділи вчителі, підійшов молодий чоловік. Одягнений він був в джинси, футболку і кросівки, які були вершиною бажання кожного, і які можна було придбати хіба що в магазині «Берізка».

   Він показав директору якесь посвідчення, після чого всі вчителі піднялися зі стільців, наче до них підійшов сам міністр освіти. А директор після цього звернулася до учнів школи.

– Увага! Зараз кореспондент з телебачення зніме невеликий сюжет про нашу школу. Поводьтеся чемно і достойно.

  Далі директор продовжила свою промову, а дивний чоловік почав нібито знімати відео на дивний пристрій розміром з блокнот.

– Дивіться, це якась вистава. Щоб щось знімати, потрібна відеокамера на плечі розміром з чемодан, а не отой клоунський блокнот.

– Та то якийсь кегебешнік. Бачили, як перед ним вчителі прийняли стійку струнко?

  Шепіт серед десятикласників раптом стих, коли кореспондент направився до них. Він підходив до деяких учнів і промовляв настільки дивні фрази, що ті не знали як на них реагувати.

  Миколо, а ти точно хочеш стати лісівником?

  Ніяким лісівником Микола стати не хотів. Він мріяв поступити в політех. Це вже через роки він згадає запитання того чоловіка, коли не поступить в політех і подасть документи на лісфак.

  Потім кореспондент підійшов до однієї учениці і його обличчя стало сумним.

– А давай ти уявиш, що в тебе зараз є можливість звернутись до своєї внучки. Що б ти хотіла їй сказати?

– Вибачте, дядьку, але я навіть не знаю, коли вийду заміж, а ви вже про мою внучку.

– Ну, ви ж всі вважаєте, що я тут влаштував спектакль. То чому ж тобі в ньому не зіграти достойну роль?

  Учениця погодилась, і дивлячись на дивний блокнот, досить довго говорила, ніби звертається до своєї внучки Катрусі.

  Пройшли десятки років. Та учениця вийшла заміж і народила доньку Оленку. Але дочекатися на внучку так і не змогла. Коли її донька Оленка була ще малою, жінка невиліковно захворіла і померла. А через ще багато років вже і Оленка вийшла заміж і народила доньку. Назвала її Катрусею, навіть не знаючи про ту дивну історію з її молодою мамою.

  Якось на електронну адресу Оленки прийшло повідомлення від невідомої людини з вкладеним відео.

  Відкривши відео на моніторі ноутбука, Оленка була шокована настільки, що не могла і поворухнутись. З екрана до неї зверталася її мама, коли була ще ученицею і про дочку взагалі не могла знати.

– Привіт, Оленко. Позови Катрусю. Скажи, що з нею хоче поговорити її бабуся.

  Після цих слів учениця не змогла втримати сміх, але через мить з усмішкою на обличчі продовжила говорити.

   Врешті, опанувавши собою, Оленка позвала Катрусю.

– Катрусю! Йди но сюди, з тобою хоче поговорити твоя бабуся.

– Бабуся?. Ти ж казала, що вона померла, коли ти була ще малою.

– Не питай мене, Катрусю, не питай.

  На екрані молода, жива і усміхнена мама Оленки все говорила і говорила щось своїй внучці, хоча ні про ім’я якої, ні про саме існування її знати не могла.

  А по щоках Оленки все текли і текли сльози. Навіть після численних повторних переглядів цього неймовірного відео.

  Оленка не пам’ятала ні своїх батьків, ні обставин, за яких потрапили до дитячого будинку. І на відміну від деяких інших дітей, зла на свою маму ніколи не тримала. Значить так потрібно було скластися долі.

   Росла Оленка тямущою і доброзичливою дитиною. Тому і подружки були в неї такі ж за вдачею. А от ті, в яких були проблеми з людяністю, завжди сторонилися Оленки. А все тому, що будь який її кривдник  зразу ж потрапляв у такі численні халепи, що підсвідомо починав їх пов’язувати з недружніми діями до Оленки. Вона навіть прізвисько відьми отримала.

  «Та яка я відьма?» – думала Оленка. Але мусила відмітити, що завдане їй зло ніколи не забувала. Вона навіть подумки завела собі тоненький зошит, куди заносила ім’я кожного кривдника і його проступок.

  За весь час перебування в дитячому будинку  ніхто не виявив бажання її усиновити. Поодинокі бажаючі кидали на неї погляд і йшли до інших дітей. Можливо причиною були очі Оленки. Чорні, як вуглини, вони були бездонними. Від одного погляду в них ставало моторошно.

  На зміну маленьким прикрощам при перебуванні в дитячому будинку прийшли зовсім не маленькі проблеми, коли Оленка переступила поріг дорослого життя. І одного разу один службовець завдав такого душевного болю Олені, що на життєвий бумеранг вона не стала покладатися.

  «Відьма, кажете? От ми й перевіримо» – в розпачі вирішила Олена. Але ж ні про які ритуали і закляття вона й гадки не мала. А з іншого боку хіба в ритуалах сила? Проведи їх пересічна людина і отримає в результаті пустий пшик. Вся справа в силі того, хто нею наділений. А ритуали то лише антураж. Можливо вони лише допомагають сконцентруватись і зібрати свої сили в один кулак.

  І Олена вирішила на скору руку придумати свій ритуал. Не відступати ж від вікових традицій.

  Глухої ночі, коли був повний місяць,  кандидатка в відьми накопала коріння першої потрапившої до її рук рослини. Із-за жаб’ячих лапок вона не стала полишати життя безневинної жабки, а обмежилася хвостиком миші, яка потрапила в мишоловку.  Ще декілька зібраних на свій розсуд інгредієнтів завершили бажаний комплект.

  Результат проведеного ритуалу перевершив всі очікування. Олена не знала, чи страждав від болю Стівен Гокінг, але скрученому в таку ж позу її кривднику не допомагали ніякі знеболюючі. Він волав на всь лікарню, поки не помер.

  Олені навіть стало його шкода. Не хотіла вона такого покарання. Але врешті вирішила, що та людина мабуть завдала не тільки їй болю. Що Олена всього лише знаряддя в руках долі. Адже в цьому світі нічого не буває просто так. І якщо Всесвіт наділив її такою силою, то так було потрібно. Її сила, то знаряддя для покарання тих, хто на те заслуговує.

  Розмірковуючи про свою силу, Олена згадала про свій тоненький вигаданий зошит з покараннями винних і подумки замінила його на великий і товстий.

  Молодій дівчині Олені час від часу снився один і той же хлопець. Ніби нічого дивного в цьому не було, якби не його вбрання. Було враження, ніби він приготувався зніматися у фільмі про середньовіччя.

  Снився він весь час на лузі, де стоїть великий пагорб, і де вікові вітри видувають на піску залишки старовинного глиняного посуду. Хлопець завжди сидів на схилі того пагорбу і чекав, коли на луговій дорозі з’явиться постать Олени. А при наближенні її, піднімався і йшов назустріч.

  З часом хлопець Олені став настільки близьким, що поза сном їй здавалося, ніби він справді сидить за річкою на тому пагорбі і терпляче на неї чекає. Та й сама вона вже чекала, коли він знову їй присниться.

  Якось під час чергової зустрічі уві сні хлопець подарував Олені неймовірно красивий золотий перстень з великим прозорим каменем, що грав на сонці всіма кольорами веселки. Ледь помітне його рожеве забарвлення змінювалося на блакитне, якщо змінити кут погляду на нього. А якщо швидко змінювати погляд через його грані, то було видно, як в ньому по пустелі скаче в латах вершник на коні.

– Ти ж розумієш, що все це сон. І що прокинувшись, я не матиму твого подарунку.

– Наші зустрічі не випадкові. Ти просто загубилася в часі. Пройдуть століття, і ми с тобою ще прогуляємося цим лугом. Але вже не уві сні. А зараз цей перстень я покладу у пісок ось під цим кущиком. Прийдеш вдень і забереш його. Він буде для тебе і талісманом, і як  оберіг, а також нагадуванням, що я на тебе чекаю десь у віках.

  Олена проснулася з приємними відчуттями і усмішкою на обличчі. Присниться ж таке. Хоч бери та йди на пагорб. Звісно, що вона туди в той день не пішла, бо сни є сни, і з них в реальність нічого не візьмеш.

  Після того сну хлопець перестав Олені снитися. Але спогади про нього не полишали дівчину. А щоб їх поновити, вона вирішила одного дня сходити за річку до того пагорба. І коли вона йшла луговою дорогою, було відчуття, що хловець дивиться здалеку на неї.

  Присівши на те саме місце, де колись вона сиділа уві сні з хлопцем, їй впав в око знайомий кущик. Олена обережно розгребла пісок під ним і…обімліла. На сонці засяяв той самий перстень, який був їй подарований.

  Першою думкою Олени було те, що і зараз це лише сон. Але отямившись, вона зрозуміла, що це реальність. Дівчина наділа перстень на свій палець і їй здалося, що на неї дивиться той хлопець і усміхається. Але поруч нікого не було.

  Життя Олени склалося найкращим чином. І вона не сумнівалася, що оберіг її вдалої долі  є подарований крізь віки перстень. Оскільки хлопець більше їй не снився, то про нього залишилися лише теплі спогади. Та красивий перстень на її пальці.

  Одного разу, купуючи в ювелірному магазині подарунок для своєї дочки, на перстень Олі звернув увагу сивочолий продавець-ювелір.

– Ви не бажаєте продати свій перстень? Я вам за нього заплачу великі гроші.

  І продавець запропонував таку суму, що від подиву у Олі округлились очі.

– Ого! Я стільки гривень не те, що не тримала в руках, а й не бачила.

– Ви мене не правильно зрозуміли. Я пропоную вам суму в доларах.

  Олена від такої фрази впала в оціпеніння і не могла нічого сказати. А коли опам’яталась, то подумки в пам’яті перебрала все своє життя. І в ньому найвищою цінністю ніколи не були гроші.

– Знаєте, є речі, які не продаються. Особливо подарунки від дорогих людей.

  Вже в глибокій старості, коли в вічну подорож був зібраний букет найкращих спогадів із життя, Олена з усмішкою і вдячністю долі, тримаючи в руках дивним чином подарований колись перстень,  повільно закрила очі…

  Вже через мить Олена відчула на собі подих свіжого літнього вітру, наповненого запахами лугових трав. Вона відкрила очі і побачила перед собою лугову дорогу, якою йшла. А поруч з нею йшов хлопець з її давніх снів. І вони були такі молоді і такі щасливі.

  За селом, яке розкинулося на поліських рівнинах, стояв досить чималий пагорб. Правильної конічної форми, він виглядав якось недоречно серед зелених луків, які його оточували. Але вид з нього відкривався на всю околицю пречудовий. І мало хто, йдучи дорогою повз нього, не вирішував піднятися на саму вершину, щоб помилуватися чудовим краєвидом.

  Пагорб був вкритий нетиповою для околиці травою, яка росла  на майже завжди сухому піску і не думала висихати. Але з південної сторони навіть вона не могла вижити під випалюючими променями сонця. І там вітри переносили пісок, час від часу видуваючи з глибин віків щось древнє і цікаве.

  Одного разу місцева молода жінка йдучи повз пагорб, побачила яскравий блиск віддзеркалених променів на білому піску. Виявилося, що то блищав на сонці срібний старовинний хрестик. Тонкої ручної роботи він був надзвичайно красивим. Тому не дивно, що згодом хрестик прикрашав шию тієї жінки.

– Олю, де ти такого красивого хрестика придбала? Я теж хотіла б такий  купити.

– Та я його знайшла на Лисий горі. Правда красивий?

– Він то красивий, але я чула, що чужі хрестики не можна носити. Це ніби ти перекладаєш хрест долі тієї людини на себе. Ти ж не знаєш яка була доля тієї людини, котрій належав цей хрестик. Та й взагалі, під хрестом долі в першу чергу мають наувазі негаразди долі.

– Дурниці. Це простий православний хрестик і його призначення якраз захищати людину від тих негараздів.

– Так. Захищати законного власника, а не того, хто його привласнив. Але то твоя справа. Можливо повір’я і не має під собою реального підґрунтя.

  Минали дні і доля ніби відвернулася від Олі. То покрівлю на її хліві вітром знесе. То градом городину поб’є. І тільки у неї. І задумалась вона, що може її подруга була права. Тому вирішила віднести хрестик на те місце, де його знайшла.

  Той день був похмурим. Йшов дрібний дощик, але Олю це не зупинило. На схилі гори вона зняла з себе хрестик і закопала глибоко в пісок. А поруч з ним поклала декілька смаколиків власної випічки.

– Пробач мені, господарю хрестика, що я без твого дозволу його носила. І прийми від мене в знак примирення цей скромний гостинець.

  І в той момент ніби хтось руками  хмари розігнав. Яскраве сонце осяяло околицю. І Олі здалося, ніби вона почула чийсь голос. Можливо то був вітер чи птах якійсь. Але на душі у неї стало так легко і приємно, ніби камінь с плечей скотився. А може то і був чужий хрест, на плечах якого не їй нести.