хочу сюди!
 

ИРИНА

50 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 45-54 років

Замітки з міткою «#степандідик»

Діти Степу. Розділ 1


Вона була зовсім цнотлива, ледь вкрита короткою молодою порослю. М’яка й податлива, спокійно, навіть радісно приймала в себе металевий леміш.

Стояти за плугом, який тягнув віл – черга Велимира. Душа молодого орача, що зустрічав вже шістнадцяту весну, раділа дивлячись як степовий ґрунт легко піддаючись натиску, відвалюється вбік широкими валками. Плуг новий, сьогодні вперше залучений до обробітку, придбаний минулої осені в самій Ольвії. До цього часу Юхнівці – мешканці поселення Юхно, розташованого на березі річки Сим – східної притоки Десни, яка підковою вигнулась захищаючи людей з трьох боків від непрошених гостей, користувались дерев’яним ралом з металевим лезом. Та Юхнівців ставало більше, отже й їжі чимдальш потрібно більше.

Минулий рік був таким врожайним, що Юхнівці змогли продати три вози пшениці на торжищі в Ольбії, та придбати плуг, що зараз так завзято розорював незайманий степ. Металевий, зі стальним лемешем він збільшить кількість землі в обробітку, збільшиться врожай, коморі будуть повні, люди ситі.

Велимир був гордий, що саме його батько – Гостомисл був на минулому віче обраний вождем в Юхно. Після того як відійшов в царство тіней, попередній вождь, який зумів побудувати на березі річки оборонний тин, домовитись з Царськими Скіфами про охорону та невелику подать, мешканці не сперечаючись віддали скіпетр правителя, жрецю  родового племені – Гостомислу. Всі визнавали його мудрість, вміння домовлятись з духами, поводитись з природою. Хто як не він зумів би ще забезпечити сите життя в Юхнівці?

Охота та риболовля – це справа випадку, тут все в руках кумирів. Інша справа землеробство, де людина, віддаючи шану Землі–матері, зможе прогодувати себе, дітей, старих батьків. Для вдалого господарювання на землі треба мати відповідний інструмент. Таким інструментом став цей металевий плуг.

–        Дивись, які воїни – Твердята, що вів вола першим побачив озброєну четвірку на конях.

Твердята на відміну від Велимира був низького росту, мав велику голову, круглі ледь на викоті очі, маленький рот і родиму пляму на правій щоці. Два роки тому він врятував Велимира від розлюченого молодого вепра.

Тоді Велимир відточуючи свою майстерність в користуванні пращею влучив камінцем вепру прямісінько у вухо. Той, розлютившись понісся на кривдника, збив з ніг. Твердята, вчасно підбігши, схопив звіра за вуха, і зумів утримати його в нерухомості, аж доки Велимир дістав та всадив таки ножа кнуру в бік. Тільки тоді розлючений звір збожеволівши від болю вирвався з рук Твердяти та втік.

З того часу хлопці стали нерозлучні.

–        Перси – сказав Велимир завмерши.

Про те, що перс прийшов війною на землі скіфів ходили чутки, та Гостомисл був впевнений що персіяни не дійдуть до Юхнівки, а якщо й дійдуть, то не звернуть уваги на маленьке селище на два десятки дворів мирних мешканців, в якому й поживитись нічим.

–        В найгіршому разі будем платити податі іншим охоронцям. З нами, зі звичайними орачами, який сенс воювати? Тож не будемо перейматись – казав вождь Гостомисл.

Проте, мати Велимира, Аміра не погоджувалась, і хоч це й було неприйнятним перечити своєму чоловікові, вона не завжди могла змовчати:

–        Коли воїни чубляться між собою, то найбільше трісок летить з хліборобів та орачів.

Про Аміру ходили чутки, що вона прийшла в Юхнівку з племені жінок – воїтельниць, з племені Амазонок. Проте сама вона нічого про себе не розповідала. Жила як і інші жінки, поралась по господарству, готувала їжу, працювала в полі. Нічого б не свідчило про її минуле (либонь бурхливе), якби не обладунки в красному куті хати–землянки. На запитання звідки, відмовчувалась, або обіцяла розповісти коли Велимир підросте. 

–        Мусимо бути готові до оборони! – їй не завжди вдавалось приборкати свою гарячу кров

–        Мусимо ростити хліб. Голод – ось найстрашніший ворог – спокійно, проте непохитно заперечував її чоловік, якому належало думати про все родове плем’я.

Гостомисл вродився з родовою травмою, з відсохлою лівою рукою. Хлопець ріс, тіло розвивалось, але ліва рука залишалась малесенькою, такою як і при народженні. Саме через це на нього звернув увагу тодішній жрець племені, Вовкулій. Таким чином кумири позначають людину, через яку хочуть повідомляти людям свою волю. Калічний хлопець справді виявився кмітливим учнем, і почав швидко переймати знання Вовкулія. А коли помер старий жрець, Гостомисл вже самостійно продовжував як міг вдосконалювати навички. По кілька тижнів жив одинаком в лісі, спостерігав за рослинами, за тваринами, готував зілля, пробував свої ліки на худобі, лікував (частіше вдало, ніж невдало) односельців. На грецькому торжищі в Ольвії, куди Юхнівці возили хліб Гостомисл зумів швидко вивчити грецьку мову. Переконав своїх одноплемінників, аби ті віддали йому всі вторговані гроші, і відправився в мандрівку грецькими полісами. Поки вистачило грошей жив при одному аптекареві, допомагав в приготуванні ліків безплатно і все мотав на вус. Повернувшись через пів року в Юхнівку, набув собі славу мудрого й кмітливого жерця, до якого на лікування приїздив різний люд, від мешканців ближчих поселень, до войовничих скіфів царського роду.

Тим часом вершники під'їхали вже до хлопців впритул. Кожен в червоному хітоні, на голові бежеві ковпаки. Той, що під’їхав найближче в руці тримав списа, на боці коня – круглий щит.

Хлопці в захоплені від такого видовища забули й дихати.

Під кожним вершником кінь був іншого кольору – білий, гнідий, вороний та рудий. Першим обізвався найближчий, на білому коні. Схоже він тут за головного, бо казав щось гучно і злісно. А ще владно вказував долонею на підводу з зерном і б’ючи себе в груди кілька разів повторив:

–        Мардоній, Мардоній.

Деякі слова були схожі на скіфську мову, деякі на грецьку, якої Гостомисл навчив Велимира. Торгівля з греками, то чи не важливіше ніж вирощування хліба, синку. Але хоч щось і зрозумів хлопець, “зерно”, “армія”, “голод”, “тепер наше”, та загального сенсу поки не схопив, тому уважно слідкував за рухами бородатого.

–        Чого це він дрином своїм розмахався? – запитав Твердята, коли Велимир підійшов до свого товариша.

–        Схоже, що цей Мардоній, хоче зерно наше відібрати – здогадався Велимир.

В головного ніс був звернутий, без перенісся, гундосив, щось приказним тоном та показував жестами, аби інші воїни запрягали вола і виїздили з зерном.

Юхнівці в цьому році вирішили ризикнути та посіяти на додатковій площі своє останнє зерно, аби літом прогодуватись мисливством та риболовлею, а от зимою вся надія була на новий урожай. Хлопці добре знали, чим загрожує такий грабунок і почали метушливо бігати між вершниками та кричати намагаючись заважити тим. Чорнобороді майже не звертали на них уваги, аж поки Велимир не схопив за спис головного зі зламаним носом і сильно смикнув на себе. Той від несподіванки мало не випав із сідла.

Це розлютило персіянина, він з гортанним криком висмикнув древко з рук хлопця і вже наступним рухом встромив гостре лезо в груди. Він зробив лиш один рух, навіть не дивлячись, як спис входить саме туди де у людини серце, пронизує тіло наскрізь, і виходить зі спини липкий, бурий.

Твердята обернувся і побачив, що товариш висить на списі, мов курка на жерді, голова бовтається, ноги судомлять. Хлопець не даючи собі ради, кинувся на ворога.

–        Ні–іі – кричав Твердята, а сльози застилали очі, і ворог перетворився вже на світлу пляму

Мардоній єдиним рухом виштрикнув гостряк з одного хлопця і металевим яблуком з іншого кінця списа вдарив хлоп’я точнісінько поміж очі. Твердята зомлівши впав.

Поки інші запрягали вола, чоловік зіскочив зі свого білого коня, підійшов до Велимира, якийсь час дивився чи не добити, потім перевів погляд на Твердяту. Хлопець вже почав був ворушитись, коли персіянин взяв його за чуприну і дістав з–за поясу довгий ніж. Притулив до шиї і …

–        Мардоній – покликав його один з вершників – сонце вже високо, а у нас дорога дальня, кінчай скоріше це курча та ходімо вже

–         Зара… – почав гундосити Мардоній, і тут раптом завищав як мале порося – а–ааай.

Твердята оговтався і вкусив ненависну руку за мізинець. Злість додала йому сили та зуби зімкнулись перекусивши палець. Хлопець виплюнув обрубок, язиком вколовшись об гострий край кістки та із закривавленою посмішкою подивився в очі персіянинові:

–        Тепер, ріж!