В люстерку кави кара втома

коханим містом постає:

майдани, вулиця знайома –

усе незрівняно твоє.

Дзвін неба, мов блаватна чашка,

як пара з кави, пух хмарин.

На підвіконні сіра пташка

клює драже ребристих шин.

І тільки серце, серце, серце

ні-ні – і раптом защемить,

як в ямці колесо заб’ється,

гальмом таксі заскавучить.

Двадцятий вік понад землею

сталевим змієм проліта,

і мчать в ядучих газах з нею

літа надломлені й міста.