Молитва до Богородиці, прославленої в чудотворній Жировицькій іконі

О Премилосердна Владичице, Діво Богородице! Якими устами торкнуся до святині Твоєї або якими словами ісповім щедроти Твої, що їх людям являла Ти? Бо жоден, хто прибігає до Тебе, не відходить не вислуханим і без допомоги. Від юності моєї шукаю Твоєї допомоги і захисту та ніколи не був позбавлений милосердя Твого.

Споглянь, Владичице, на скорботу серця мого і побач рани душі моєї. І нині, схиливши голову, стоячи перед пречистим Твоїм образом, приношу Тобі мої моління: не позбав мене всесильного заступництва в день скорботи моєї і в день печалі моєї заступи мене. Не відвернися від струменів сліз моїх, Владичице, і радістю наповни серце моє. Пристановищем і захистом будь мені, Милостива, і промінням світла Твого, розум мій просвіти.

Не тільки за себе молю Тебе, а й про людей, що прибігають до заступництва Твого. Церкву Сина Твого у благості збережи і охорони її від злих нападів ворогів, що повстають на неї. Архипастирям нашим пошли поміч Твою в апостольстві, і збережи їх здоровими, довголітніми, щоб правдиво навчали слово істини Господньої. Пастирям випроси в Бога, Сина Твого, ревність і піклування про душі стада словесного, яке вручене їм; дух розуму і благочестя, чистоти і правди божественної їм пошли.

Виблагай також, Владичице, у Господа верховній владі нашій і містоправителям мудрість і силу, суддям — правду і чесність до всіх, а всім, хто вдається до Тебе, — духа цнотливості, смиренномудрості, терпеливості і любові. Ще молю Тебе, Премилосердна, щоб Ти осінила країну нашу покровом Твоєї благодаті і визволяла її від лиха стихій, нашестя ворогів та міжусобиць, щоб усі, хто живе в ній, у мирі та любові перебуваючи, тихе і безтурботне життя прожили і, вічні блага Твоїми молитвами успадкувавши, могли разом з Тобою хвалити Бога на небі повіки. Амінь.

Ісаєнко Валерій Олексійович, іконописець, реставратор

«Молитва пензлем. Саме так можна по-іншому назвати іконопис, або ж мистецтво писання ікон. Люди, які займаються такою діяльністю завжди поміж нас, віруючих. Бо ж без справжнього церковного життя неможливо відображати в ідентичності — Божественне».

Автор Ольга Палош

Сум. Він наступає раптово, наче порив вітру. Збиває з ніг та огортає спогадами. Тягне за руку в дитинство. Огортає материнськими обіймами. І душа тужить чимось теплим та сонячним. Сум, котрий в молитві відображується істинним милосердям до усього того, що так болить нашому сьогоденню.

І душа, не витримуючи цих вітрів, болить та кличе до Господа у молитві. Підіймаєш очі до неба і віруєш в те, що цей сум розчиниться в нічній тиші полине туди, звідки вже ніколи до тебе не повернеться. Перегорнутий аркуш жовтої від часу книги. Книги складної, стрімкої, інколи не зрозумілої. Твій сум, як жаль за минулими митями абсолютної любові, подарованої Господом цьому світу.

Він зайшов до зали краєзнавчого музею і ми зустрілися поглядами. Мені якось одразу здалося, що я давно знаю цю людину. Той знімальний день видався доволі насиченим та цікавим. Та я з особливим нетерпінням очікував на цю «Сповідь». З’ясувалося, що ми народилися в один день, 7 листопада. Можливо саме через це нам було настільки просто вести діалог з Валерієм Олексійовичем.

Віруюча людина. Богомільна. Ревна. І в цьому ми з ним також виявилися схожі. Ми говорили однією мовою. Він знає шлях до таїнства. Усвідомлює його. І молячись пише ікони. З ним не складно. Але треба обов’язково молитися. Інакше зрозуміти та почути його неможливо.

Він десь там. Де випадкові люди не ходять. Він досягає цього виміру Вірою та Молитвою. Ми говорили про благодать Божу, котра, наче бальзам, лікує та оновлює душу. І це таїнство дається ревною щирою молитвою та постійним спілкуванням з Господом.

Його ікони говорять до тебе. Ти мовчазно дивишся на них, і відчуваєш, як благодать святих образів проникає в тебе. Ми звикаємо бути «хорошими». Граємо «правильні» ролі, самі задихаємося від болю, хворіємо, вигораємо та гаснемо. І лише свіча під іконами забирає нічну тривогу та омиває душу цілющою розмовою з Господом.

Він дорослий, усталений у вірі. Він викохує кожну свою роботу, наче дитину. Тому щиро та здивовано сміється, коли адепти ворожої церкви намагаються представити його творчість як надбання кремлівської церкви. Інший світ. Той, в якому вірують і моляться.

Інші думки. Інший вимір. Це неможливо пояснити словами. Це можна лише відчути. Тому так багато вірян залишаються незрозумілими для мирян. Я вже звик до такого нерозуміння. Він також. Ми посміхалися один одному. Широко та щиро. Ми розуміли один одного з півслова.

Ми поважали вибір один одного, обравши для себе молитву, піст та аскетичність у сприйнятті навколишнього світу. Можна бути ченцем в монастирі. А можна бути ченцем в миру. Можна відмовитися від усього мирського. А можна не відмовлятися, жити серед людей і при цьому не відходити від буття відлюдника.

Розмова з Богом. Те, що робить нас смиренними та покаянними. Те, що ти щоденно сповідуєш Йому. Відчуття внутрішньої свободи. Вкрай глибинне. Усвідомлення себе самого. Молитва каяття. Псалми віри.

З ним було не складно. Я відчув силу його віри. Я розумів відданість його любові. Я чув те, що він мені говорив. Я вчився. Просто вчився у цієї мудрої душі. Вчився любити Бога. У свій день народження я молився за нього разом з ним.

Між нами відстань у 150 кілометрів, але це не завадить почути в молитві дружній ледь хриплий голос. Це не складно. Складніше не знати молитви. І не розуміти того, що нам заповідано вірувати в Бога і Україну.

Авторська программа Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Ісаєнко Валерій Олексійович, іконописець, реставратор

https://youtu.be/yHb7AoMgEzE

«В основу музейної колекції покладено зібрання козацько-старшинського роду Ґалаґанів, що налічує сьогодні понад 9 тисяч творів образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва і охоплює період з XVI століття до сьогодення. Атмосфера урочистості та розмаїття церковної архітектури Дитинцю створює необхідне емоційне підґрунтя для огляду іконописної спадщини часів українського бароко. Найбільшою гордістю музейної колекції є твори іконопису «Архистратиг Михаїл», колекція Богородичних ікон, двобічна «Покрова Богородиці. Розп’яття».

Блукаючи заплутаними коридорами музею, ви зустрінете твори українських корифеїв ХХ століття — М. Жука, М. Самокиша, С. Шишка, М. Глущенка, М. Дерегуса, Т. Яблонської, А. Коцки та багатьох інших. Якщо ці імена вам мало про що сказали (нехай вибачають класики), одне полотно, пензля Івана Айвазовського точно не залишить вас байдужими.

Зразки декоративно-ужиткового мистецтва України, створені протягом майже двох століть, вразять різноманітністю: тут є аплікація, вишивка та розпис, вироби зі скла та порцеляни, кераміки та дерева не просто невідомого авторства, а старанно виконані митцями родини Саєнків, М. Тимченко, М. Примаченко».

Лада Каранда

Юрій Ткач, директор Чернігівського обласного художнього музею ім. Григорія Галагана

Старовинне місто під безкрайнім українським небом. З красивими куполами намолених вікових церков. З глибинною історією. Із затишною тишею гостинних вуличок. І наче оаза в бетонних джунглях, на краю міста розташувався Чернігівський обласний художній музей ім. Григорія Галагана.

Високі стелі та відлуння кроків у порожніх в той день коридорах музею. В день нашого візиту в музеї готувалися до відкриття виставки. Ми привіталися з директором, Юрієм Ткачем, котрий пригостив нас запашною кавою.

Я з нетерпінням очікував на зустріч з митцями та мистецтвознавцями. Теплі, сповнені красою погляди цих людей зігрівають мене і досі, не зважаючи на час та відстань, котрі відділяють мене від цієї зустрічі. Ми почули багато цікавого в той день. Це було одкровення тих, хто так любить, шанує та плекає Україну та українство.

Це феномен українства. На нашій святій землі живуть дивовижні душі. Це треба чути та відчувати. Цим треба жити та дихати. Це ідеологія тисячолітньої історії принципової й стрижневої культури потужної світової цивілізації. Ми повною мірою не усвідомлюємо сьогодні наскільки наша цивілізаційна культура буде фундаментальною в найближчі тисячу років.

Для цього потрібно заглибитися в детальне вивчення нашого коріння, наших витоків. І навіть якщо у когось мої слова викличуть поблажливу посмішку, нехай так і буде. Час усе розставить по своїх місцях. Сьогодні вкрай важливо те, що ми почули в цьому музеї. Одкровення. Дорогоцінні хвилини краси людської душі.

Це і ніжність до рідної землі, і креативність мислення, і останні тенденції сучасного мистецтва, і Сповідь майстра фрагментарного мислення та ще багато чого важливого, потужного та цікавого.

Інший світ, абсолютно інший простір, вимір в якому панує краса та гармонія. В якому є вічність любові, котра ласкаво обіймає рідну землю та молиться. Молиться, дякуючи Богу за красу та вміння любити.

«Сповідь» з паном Юрієм була останньою в той день. Він був вкрай заклопотаний на підготовчих роботах до відкриття нової експозиції, але все ж таки знайшов можливість зняти програму.

Музей – його дітище. Він по-батьківськи ніжно і водночас принципово ставиться до всього, що відбувається у цих стінах. Відповідальний українець. І за схоластикою його роботи я побачив тонку та дбайливу душу.

Він природжений вчитель. Йому довіряють. А він високо цінує таку довіру. Високосвідомий українець. Це те, до чого ми так прагнемо — віднайти людей, для яких Україна надважлива.

— Так не буває! — вигукне пересічний песиміст.

— Ще і як буває!

Це коли культура та історія твоєї країни у тебе в душі та на серці.

Ми класно поспілкувалися. Це був знаменник того, що нам вдалося побачити та відчути в стінах цього дивовижного місця. Подяка — це, мабуть, не те слово, котрим я можу охарактеризувати свої враження після цієї «Сповіді». Глибока вдячність за ту віру, котру дарують такі діалоги. Віру в наше майбутнє. Віру в Україну та українців.

https://youtu.be/PwKLPPFhoMk

…Прикладом боротьби за свої права і свободу, за звільнення з-під влади могутнього вінценосного чоловіка є доля Євпраксії (Пракседи, Адельгейди) Всеволодівни (1070/1071 – 1109 роки), доньки київського (1077, 1078 – 1093 роки), переяславського (1054 – 1076 роки) і чернігівського (1077 – 1078 роки) князя Всеволода (Андрія) Ярославича і княжни Марини або половецької княжни Анни. Вона була онукою Ярослава Мудрого, сестрою Володимира Мономаха, Янки і Катерини (Ірини) Всеволодівни. Євпраксія народилася близько 1070/1071 року у високоосвіченій родині (її батько знав 5 мов) і прожила всього 38 років яскравого життя.

Саме її життєпис з-поміж інших жінок києво-руського походження найбільше відобразили європейські джерела і не оминули увагою західні дослідники. Проте, не зважаючи на унікальність долі та самої постаті, в Україні вона незаслужено забута. Виїхавши за межі Києва задля династичного шлюбу із німецьким маркграфом, вона змушена була повертатися на Русь, де після прийняття чернечого постригу померла і похована у Києво-Печерській обителі. Євпраксія за власної ініціативи розірвала шлюб зі своїм чоловіком – деспотичним імператором Священної Римської імперії Генріхом IV через фізичне знущання над нею й приниження її честі та гідності. Відтак, факт зазвичай за цієї доби (в Середньовічній Європі) розлучення у сучасному розуміні не було можливим на підставі самого тільки акту насильства з боку чоловіка, що робить розірвання стосунків між Євпраксією (Адельгейдою) і Генріхом IV феноменальним явищем для свого часу.

…Аналіз шлюборозлучного процесу імператорського подружжя Генріха IV і Адельгейди дозволяє стверджувати, що розірвання шлюбу було ініційовано дружиною під впливом комплексу обставин як особистісного, так і політичного характеру. Втім, вирішальним став особистий чинник – обставини укладання шлюбу за відсутності батьківського благословення, жорстоке ставлення й відкрите насильство з боку чоловіка, смерть новонародженого сина, невизначеність її імператорського статусу, відданість канонам християнської церкви і небажання підтримувати чоловіка в його протистоянні з легітимними Папами Римськими. Розлучення, затверджене церковним собором і Папою Урбаном ІІ особисто, набуло характеру дозволу не проживати спільно (divortium a mensa et thoro). Розірвання стосунків прискорило деконструкцію сакрального статусу Генріха як імператора, однак не стало вирішальним у його конфлікті з церквою, оскільки Генріх ще до того неодноразово відлучався від Церкви. Вихована ж на традиційних християнських цінностях Євпраксія здобула особисту свободу і можливість повернутись на Батьківщину, що стало прикладом безпрецедентного протистояння жінки усталеним середньовічним шлюбним традиціям.

…У подоланні гендерних стереотипів значну роль може відіграти зміна методологічної парадигми історіописання: відхід від традиційного «чоловічого» варіанту історії й перехід до більш гендерно збалансованого її трактування за рахунок «ожіночнення» минулого. Нерівне із чоловіками місце жінки в історичному наративі пов’язане не стільки із самим фактом того, що вона упродовж століть була позбавлена можливості проявляти себе у соціальному вимірі на рівні із чоловіками, скільки із тим, що про жінок набагато менше згадували джерела. Іноді вони просто мовчали, що зумовило й мовчання дослідників, котрі свідомо оминали гендерну проблематику. Як наслідок, відсутність фактів і фахових оцінок породила низку міфів, серед яких поширеним є теза про повну безправність і соціальну ізольованість жінки у середньовічній Європі. Однак історія знає чимало кейсів її успішного протистояння соціальній системі.

Марина Кеда, Ірина Чугаєва

Джерело https://n-v.com.ua/vintsenosne-rozluchennya-kejs-yevpraksiyi-adelgejdy-vsevolodivny/

Кеда Марина Костянтинівна, кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин Національного університету «Чернігівський колегіум» ім. Т. Шевченка, керівник та менеджер міжнародних проектів

Чесно? Скажу від душі: боюся писати цю статтю. Бо героїня викликає в мене паніку, як у «професійного двієчника». Можна робити різні вправи з інтелектуальністю, але наступає час категоричного іспиту, коли ти маєш налаштуватися та скласти його гідно.

Я записав «Сповідь» з Мариною Кедою, але це виявилося найпростішим. Я розумів, що це лише вершина айсбергу. Глибина кожного з нас вимірюється його вихованням та метою. Досягненнями, котрими живе людина. І можна знати усе, а можна зустрітися із силою, котру несе в собі герой програми та думати, розуміти, що ти не маєш права на помилку, тому що ця людина – людина ВОЛІ.

Пані Марина — переможець за своєю суттю. Людина, котра розвиває свою Націю, котра представляє рідний університет на міжнародному рівні. Котра відстоює генетичну усвідомленість українства на очах у великого цивілізованого світу. Ми маємо показати себе такими, як є. Ми зобов’язані достукатися до мудрих та складних умів, що наша генетична зрілість заснована на історії, культурі та генетиці нашого давнього народу.

Ми не маємо права не показати свою генеалогічну складову, котра мала неперевершений успіх в королівських домах Європи. Знайти себе. Відшукати. Показати те, що байдуже не хочуть помічати з-за спини жорстокого та брехливого ворога. Це — Голгофа, де є тільки Бог і ми. Саме це мені складно, але так принципово важливо розповісти читачу.

Марина Кеда — українка, котра пише про нашу співвітчизницю, яка була європейською імператрицею, знов і знов намагаючись звернути увагу на наше історичне коріння. Це відбувається тоді, коли людина доводить усе, що вона колись уміла та буде вміти у цьому житті.

Це складна перемога. На зламі й виключній напрузі. Чи не це підтвердження того, що ми є прабатьками Європи? Цивілізаційну першість можна мати, але, впустивши її, набагато складніше повернутися в перші ряди істинних переможців.

Ми повертаємося в Русь. Це розуміють та відчувають щирі серця, котрі свято вірують в нашу державу. Ми йдемо до серйозного майбутнього і те, яким воно буде, залежить лише від нас. І не більше. І ні жодного міліметру праворуч або ліворуч.

Марина Кеда відчуває це досить гостро. Вона переможець. Мудрий. Спокійний. Простий. Але категоричний у своїй направленості та незламності. Мені залишається побажати їй перемоги і, подивившись у небо, попросити у Всевишнього миру та щастя тим, хто так самовіддано та сміливо веде свою Націю до усвідомленості.

Скульптуру робить місцевий коваль, завершити роботу над нею має за місяць — до дня народження Олександра Довженка. Віталій Онищенко цілує молот — це, каже, давня ковальська традиція. Ковальство — спадкова справа Віталія Онищенка. Ковалями були його дід і батько. Металеву композицію «Ведмідь на сосні», встановлену у центрі Сосниці, зробив він.

Тепер у своїй кузні працює над іншою скульптурою з металу — Довженковою кінокамерою, яку теж планують встановити в центрі селища. Вона складатиметься з понад сотні деталей, розповідає автор. Вони зараз розкладені в різних кутках кузні. Частина — тут, у слюсарні.

Джерело: https://www.gorod.cn.ua/news/foto-i-video/105877-u-centri-sosnici-vstanovljat-kameru-dovzhenka-video.html

Віталій Іванович Онищенко, коваль

— Знаєте, я і коваль, і токар, і художник… Уже й не знаю, скільки у мене тих спеціальностей. Мабуть, від Бога все це. А ще у мене дід Дмитро, по материнській лінії, був майстром. Чого тільки не виготовляв! Музичні інструменти, меблі… Вчився я у технікумі в Сосниці. Якось учитель, що слюсарну справу викладав, загадав нам дверні гачки з дроту зробити. Показав — як треба, дав матеріал. А я взяв і по-своєму зробив, обрізав рівненько, зігнув, де треба, прокрутив, пошліфував. Поки я один гачок робив, інші встигли — по чотири-п’ять. Повикладали на стіл, а я не поспішаю. Тоді вчитель: «Онищенко! Що там у тебе вийшло?» Показав учителю, а він мені: «Ого, подаруй!»…

Джерело: https://desnyanka.com.ua/publications.php?id=225

В той день Любов Миколаївна Наконечна запросила до музею тих, хто любить Україну, хто живе нею та надихається духом українства у своїй творчості. Ми познайомилися з героями наших програм і почали знімати.

Першою в той день була «Сповідь» з Віталієм Івановичем Онищенко. Дивовижна людина. Коваль. Художник. Митець. Віталій Онищенко перетворює незламну сталь на витончені витвори мистецтва. Він надзвичайно талановитий. Знаний. Працьовитий та неймовірно відданий своїй не простій справі.

Він подарував мені підкову — оберіг, символ удачі та добробуту. Цікавий у нас вийшов діалог про творчість. Так, саме про неї. Але про творчість через призму неймовірно глибокої душі цього українця.

Віталій Іванович не звик говорити про себе. Звик висловлювати себе справами, а не словами. Та усім, хто його знає, очевидно, скільки добра та тепла ховається за зовнішньою суворістю та стриманістю цього чоловіка.

Батьківська душа. Він не лише гідний син своєї країни, нащадок козацького роду, а й люблячий батько та дідусь. Він пишається своїми нащадками та шанує своїх предків. Та все ж таки відчувається, як йому болить те, що відбувається сьогодні в нашій країні.

Віталій Онищенко, на відміну від багатьох, не ховається у творчості від реалій сьогодення, а відчуває пульс своєї Батьківщини, відчуває її біль. Йому не байдуже. Не однаково. Він з такою любов’ю втілював у життя монументальну скульптуру з гербом рідного міста, з такою шаною розповідає про роботи, котрі робив для храмів та церков.

Коваль Онищенко багато подорожував світом і кожна така подорож лише поглиблювала його любов до рідного краю. Ця людина живе там, де велить його душа і займається там улюбленою справою.

Щаслива, поцілована Богом людина. Дух, загартований полум’ям та металом. Про нього можна розповідати багато, але більше за слова говорять його справи та переконання. Інколи слова бувають зайвими. І це саме той випадок.

Талановитий митець, висококласний професіонал своєї справи, люблячий чоловік, батько та дідусь. І справжній, щирий, небайдужий українець. Я щасливий, що моє знайомство з Сосницею розпочалося саме з діалогу із цією душею під час якого я відчув цей край так, як не описали б його жодні слова.

«Українське козацтво — феномен, який став візитною карткою України в світі. Крім того, з козацтвом тісно пов’язана історія нашого міста, вся стара частина якого просякнута козацьким духом і легендами. 10 вересня нам пощастило відвідати презентацію книги «Шаблею та пером: мандрівки лабіринтом таємниць історії козацького Ніжина», що присвячена легендарним постатям, таємничим фактам і доленосним подіям з минулого міста та Ніжинського козацького полку XVII-XVIII століть.

Автор — Роман Желєзко, завідувач відділу історії міста Ніжинського краєзнавчого музею ім. І. Спаського. Він сам є нащадком давнього козацького роду і сфера його наукових інтересів полягає в дослідженні життя ніжинців у добу Гетьманщини.

Автор зізнався, що вирішив відійти від наукових канонів і свої напрацювання виклав для широкого кола читачів живою і доступною мовою. Тому, хоча книга написана на основі історичних джерел і є повноцінним дослідженням, сприймати її легко навіть пересічному читачеві. Відтепер колекція книжок про Ніжин у нашій бібліотеці поповнилася ще одним екземпляром, завдяки якому ви можете поглибити свої знання з історії рідного міста».

Джерело: http://nati.org.ua/node/1331

Роман Желєзко, головний спеціаліст управління культури і туризму Ніжинської міської ради, історик, екскурсовод

Ніколи не дотримувався стандартів написання публіцистичних матеріалів. Мало того, не хочу прив’язуватися до грубих налаштувань розбалансованого суспільства, котре лише починає отямлюватися від того інформаційного сміття, що ллють політизовані ресурси та олігархічні ЗМІ.

Попри багаторічний досвід, й досі вважаю себе любителем, чи навіть аматором, а не професіоналом. Третій рік поспіль, сідаючи писати статтю, нервую ніби вперше. Кожного разу переймаюся тим, що Бог дарував мені щастя у «Сповіді» роздивитися діамант людської душі, і я мушу виправдати цю довіру, розповідаючи про таких неймовірних українців. Але кожного разу душа радіє, народжуючи слова чергової статті.

Так, це не медійний контент і я це усвідомлюю. Він не візьме великих рейтингів та не буде публікуватися у топових ЗМІ. Але інакше я вже не зможу. Лише від душі. Лише по-справжньому. І нехай «Сповідь» не набирає мільйонних переглядів, але я вірю у свого глядача, у свого читача. Вірю в небайдужих українців, котрими квітне наша дивовижна країна.

Роман Желєзко допомагав нам під час нашого перебування в неймовірному Ніжині. І нам дуже пощастило, що саме він опікувався нашим знайомством з цим містом. Роман не тільки знає все про історію та сьогодення рідного міста, він відчуває його душу, і як історик та екскурсовод відкриває її для небайдужих містян та гостей Ніжина.

Наше знайомство з цим краєм було наповнене різноманіттям вражень та відчуттів: ми відвідали Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя, краєзнавчий музей, побували у Свято-Покровського храмі, в музеї рідкісної книги, насолоджувалися запашною кавою в кав’ярні «Gogol point», в коледжі культури та мистецтв; спілкувалися з науковцями, священиками, волонтерами, громадськими та політичними діячами.

І пан Роман постійно був поруч, доповнюючи наше перебування історичними фактами про видатні місця та події, розповідаючи багато цікавого про місто та містян. Він чує це місто. Воно говорить до нього. Говорить відлунням дванадцяти поколінь предків, що жили на цій землі. Він син цієї землі. Гідний нащадок славетного козацького роду, котрий міцно стоїть на землі, усвідомлюючи своє коріння, свою генетичну спадщину, заповідану предками.

У цього чоловіка сильний характер. При тому це не та сила, котрою розмахують, наче мавпа палицею і скрізь, і кожному прагнуть її довести. Ні, ця людна сильна своєю ВОЛЕЮ. Маючі потужні наукові знання та високі аналітичні здібності, він здатен приймати свідомі рішення та слідувати власним переконанням, не зважаючи на думку юрби чи на будь-які інші фактори.

Роман Желєзко не буде нікому нічого доводити, не буде ні з ким сперечатися. В нього достатньо ВІЛЬНОГО, козацького духу, щоб прожити це життя, слідуючи власним принципам, власному покликанню та не підлаштовуючись під систему. І в цьому настільки глибока, навіть глибинна, його мудрість та сила!

Ми звикли бути як усі. Звикли жити, озираючись на суспільство. І не важливо, бунтуємо ми проти системи чи прогинаємося під неї, ми все одно залишаємося в ній. А це нове покоління українців вже зовсім інше. Вони не сперечаються, не намагаються ламати систему. Просто не дають змоги себе в неї затягти та перетворити на гвинтики. На них не працює ворожа пропаганда, вони категорично не сприймають будь-які маніпулятивні наративи внутрішнього чи зовнішнього ворога.

Вони знають лише ВІЛЬНУ, незалежну Україну і не дозволять нікому нав’язати собі щось інше. Так, з ними досить не просто. Їх важко, практично не можливо, змусити до чогось. Але якщо їх слухати та чути, то можна не тільки з ними домовитися, а й багато чому у них навчитися.

Вони, зі своєю непокорою будь-яким авторитетам, наче лакмусовий папірець для нас, котрий виявляє, скільки в нас Бога, скільки в нас душі й чи здатні ми, приборкавши гординю та пиху, почути їх, таких вільних та сильних. В них, цих дивовижних українцях Незалежної України, стільки Бога і України, що від усвідомлення цього перехоплює подих!

«На території музею-садиби Олександра Саєнка пройшов перший дводенний пленер для вихованців чернігівської арт-студії «Колібрі». Керівник творчої студії, член національної спілки художників України Лілія Ібрагімова зазначила: «Це перший пленер нашої студії на території садиби Саєнків. Таке місце ми обрали через його дивовижність, майже магічність. До цього ми влаштовували пленери на теренах Чернігівщини, іноді виїжджали у Національний музей народної архітектури та побуту України у Києві». Загалом у пленері взяли участь 6 живописців: Маргарита Тишковець, Іван Калашніков, Наталія Мельниченко, Олександра Труш, Вероніка Шевченко, Василь Трохименко та Вероніка Шевченко. Перший день пленеру почався з екскурсії музеєм від наукового співробітника музею Алли Кривець. Надихнувшись творчим доробком родини Саєнків, кожен учасник пленеру створив по одній картині аквареллю. Серед творів вихованців арт-студії «Колібрі» — фасад дому-музею, пейзажні композиції, види садиби зі сторони саду та вікові дуби.

Творчий відпочинок молоді митці провели у Мистецькій галереї імені Олександра Саєнка, яка розташована у Борзнянській загальноосвітній школі №1 ім. Христини Алчевської. У ній дбайливо зберігає твори художника директор школи Зінаїда Москаленко. Перший день пленеру завершився переглядом фільму «Новели старого саду» про життєвий і творчий шлях художника».

Джерело: https://www.dolesko.com/Plener-u-muzeyi-sadibii-Oleksandra-Saienka.html

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Лілія Ібрагімова, художниця, засновниця арт-студії «Колібрі»

Коли людина бачить світ власними очима — це чудово і правильно. Ми бачимо, значить розуміємо. І тоді ми здатні усвідомлювати. А якщо усвідомлюємо, значить душа відчуває цей світ і дає тобі змогу відчувати, а завдяки цьому і творити красу.

Очі людини навпроти не просто бачили, вони відчували. Випромінювали світло. Лілія Ібрагімова. Мені знадобилося доволі часу, щоб налаштуватися на цю статтю. Інформаційний потік напоював мене відомостями про Чернігівщину, її минуле та сьогодення, а також про її яскраве культурне життя.

Наш діалог з цією людиною завершися понад місяць тому, а я подумки й досі повертаюся до нього, відтворюючи в пам’яті слова, думки та відчуття. Все це залишилося жити в моїй пам’яті й одного дня спогади перетворилися на ці рядки. Слова складалися у речення, речення в абзаци. І ось вже на великому письмовому столі, котрий вже давно є мовчазним свідком народження історій про красиві душі українців, лежать колись чисті аркуші, зараз заповнені рядками про ще одну нашу дивовижну співвітчизницю.

Грайливий сонячний промінчик пробігшись по столу, зупинився на розкладених аркушах і з цікавістю почав їх розглядати. А я знову згадував очі цієї людини. Трохи втомлені, але настільки добрі та мудрі, вони мені сказали набагато більше, ніж слова.

Пані Лілія навчає маленьких українців творчості. Творчості та українству. Колись у розмові з Олексієм Альошкіним я запитав у нього: «Чому у творчості я відчуваю стільки Божого?» «Тому що творчість дарована нам Творцем і в ній ми наближаємося до Бога. Творчість — це молитва без слів, наповнена любов’ю до світу та усвідомленням краси», — відповів мені тоді мій мудрий співрозмовник.

В дивовижному місці, викоханому душею цієї неймовірної жінки, в артстудії «Колібрі», понад 250 юних чернігівців навчаються творчості та українству. Бог і Україна. Мені доводилося зустрічати таких Вчителів. Таких, котрі віддають усіх себе своїм учням та вихованцям. Вони запалюють очі та душі, наповнюють красою та знаннями дитячі серця. Та мало хто знає, наскільки втомленими вони можуть бути. Знесиленими від того, що не залишають ні часу, ні сил для себе самих.

Тим приємніше мені було бачити поруч з собою людину, котрій вдалося знайти гармонію між вчителюванням, творчістю та собою. Звісно, інколи цей баланс порушується, та раз за разом їй вдається його відновлювати та продовжувати творити, навчати та любити. Продовжувати ЖИТИ.

Діти. Вони у нас такі неймовірні. Ми прагнемо їх навчити жити правильно, але правда в тому, що вони навчаються на нашому прикладі, а не на наших словах. Важливо усвідомлювати, що для того, аби стати прикладом для них, ми самі маємо в них багато чому навчитися. А це досить не просто зрозуміти та прийняти. Дуже важливо спочатку почути дитину, а лише потім навчати дитину слухати нас. Лише так можна зберегти дитячу індивідуальність та викохати яскраву, потужну особистість.

Навчати навчаючись. В цьому величезна мудрість. Це так важливо – уміти жити, всією душею радіючи кожному дню, кожній миті. Уміти насолоджуватися маленькими радощами та відчувати життя захопливою казкою, в якій на тебе чекають захопливі пригоди та цікаві, дивовижні відкриття. Для нас, дорослих, ця здатність часто виявляється недосяжною. Радіти. Любити. Дякувати.

Насолоджуватися життям, замість того, щоб втрачати себе в гонитві за «благами цивілізації». Лілія Ібрагімова це знає. І саме цьому навчається у дітей сама, а потім навчає їх. А я вдячний Богу за те, що наша Нація має таких Митців, таких Вчителів, такі Душі.

Ти — ЖІНКА! Значить дуже ніжна!

Ти гармонійна, дивна і п’янка,

Ти дуже вишукана, дивовижна,

Для когось в світі ти одна така!

Ти — ЖІНКА! Значить духом сильна,

Ти знаєш, чого хочеш від життя,

Водночас і проста, і дуже стильна,

І загадкова, як саме буття…

Ти — ЖІНКА! Значить ти — кохана!

Хоч раз в житті ти відчувала це.

Для когось ти — найкраща і жадана,

Для когось лик святий — твоє лице…

Ти — ЖІНКА! Пам’ятай це всюди!

І як би там не склалось майбуття,

А справжня ЖІНКА завжди в шані буде,

Бо ЖІНКА — це і є творець життя!..

Автор Любов Ігнатова

Солонець Юлія Юріївна, директорка Чернігівського обласного центру народної творчості

Вранішній Чернігів зустрів нас ранковою тишею. Коли ми в’їхали до міста, душа завмирала в передчутті нових вражень, знайомств, емоцій та відчуттів. Ми давно не подорожували, давно не знімали програми. Давно не торкалися живого пульсу країни, що б’ється серцями небайдужих українців. Наша Нація за своєю суттю дивовижно добра, талановита та працьовита. Але нам вже багато століть доводиться платити кров’ю найкращих просто за те, щоб жити, любити та вірувати на нашій Богом даній землі.

В Чернігівському обласному центрі народної творчості на нас вже чекали. Ми вийшли з машини у затишному подвір’ї, зайшли до гостинно відкритих дверей Центру та стали до роботи. Було цікаво, потужно, насичено. Через народну творчість ми занурюємося в глибини нашої генетики.

Творчість — це коли в тому, що ти робиш, є іскра Творця. Тоді витвір стає більшим ніж просто технікою та майстерністю і перетворюється на Мистецтво, не залежно від форми, в якій був створений.

Пані Юлія познайомила нас з творчим колективом центру, допомогла організувати знімальний процес і, на нашу превелику радість, також погодилася на зйомки програми. Вона не нервувала, не цікавилася тим, які питання я ставитиму, а просто сіла поруч і спокійно чекала поки налаштують знімальну апаратуру. Такій спокій притаманний людям, котрі живуть правдою, чинять по совісті та по-справжньому знають ту справу, котрою займаються, часто віддаючи цій справі усі свої сили.

Попри те, що народна творчість, котрою опікується Юлія Солонець, має глибоке, навіть глибинне коріння, ми з нею не говорили про минуле. Наш діалог був про сьогодення та майбутнє.

Під час цієї розмови я відчув, як мудра душа навпроти мене мріє про те, щоб Нація нарешті усвідомила, що історія та культура — це надважливі складові фундаменту нашого майбутнього. І якщо починати будувати щось без цього усвідомлення, то рано чи пізно все розвалиться без цієї потужної опори.

Вона крилами душі української Берегині обіймає українство, відчуває його, дихає ним. І в цьому польоті вона ясно бачить, що нам, українцям, Богом було даровано усе для того, щоб стати щасливою, сильною, квітучою Нацією. Можлива, що саме ця віра в нас, віра в українство дає цій дивовижній жінці стільки сил, котрі вона, не шкодуючи себе, усі вкладає у свою працю, часто забуваючи не тільки про відпочинок, а навіть про їжу та сон.

З такими людьми не просто. Вони самовіддані та наполегливі, але при цьому принципові й вимогливі до себе та інших. У них є власні принципи та переконання. Слова «правда» та «честь» для них — не просто слова чи звуки. Вони живуть правдою, говорять правду і бачать правду, як би її не ховали за мішурою слів, подій чи вчинків.

Вони складно підпускають до себе людей, рідко відкривають душу. Та якщо випало щастя заслужити їхню повагу, їхню довіру, то можна бути впевненим, що це назавжди, що вони не зрадять та не відступляться.

Так само завзято, навіть затято, вони люблять свою країну. Люблять назавжди. І люблять не за щось, а попри все. Вони часто відчувають себе самотніми в такій своїй принциповості та категоричності, у своїх мріях та прагненнях.

Часто такі білі птахи кидаються на скелі, віддаючи усіх себе заради своєї мети. Я слухав цю неймовірну українку і подумки вклонявся її Волі. В цієї душі стане сили, любові та віри для того, щоб досягти будь-якої мети. Я пишаюся цим знайомством і дякую Богу за нього.