хочу сюда!
 

Лена

39 лет, стрелец, познакомится с парнем в возрасте 38-45 лет

Заметки с меткой «історія краю»

Рідні назви.

Дмитро Білоус, з книги «Диво калинове».

Що не назва – наче казка, мрія –

Дивишся і чуєш на довкіл:

Гуляйполе, Самбір, Балаклія,

Біла Церква і Старий Оскіл…

А річки: Сула, Ромен, Роменка!

А ромену цвіт у далині!

І так рідно згадано в Шевченка –

Не в Ромнах побув він, а в Ромні…

Рідні назви. Золота сторінка

Знає на Полтавщині й школяр:

Хуторець, де народивсь Гребінка,

У народі звуть Гребінчин Яр.

А пани Убежищем назвали,

Бо від них колись ховались там

Втікачі у зарості, обвали, -

Так цю назву й нав’язали нам.

А бува: цвітінь, трава духмяна;

І з-під гілля назва виплива:

Деревообробна, Котлованна,

Залізобетонна, Цехова…

Хочу, щоб сам Бог той час прискорив,

Щоб заграли в назвах барви слів:

Вулиця Високих Осокорів,

Вулиця Зелених Яворів,

Поля Житнього, Майдан Тарасів,

Щоб у барвінковій стороні

Кожен кутик нам життя прикрасив,

Щоб звучали назви, як пісні.

Герої.

Герої буднів і казок,

Щемких легенд про кращу долю!

Нас розділяє тільки крок –

Реальності суворе поле.

  Герої збурених подій,

  Дороговкази покоління!

  О, скільки зболених надій

  На них поклала Україна.

І вже ніхто їх не уб’є.

Безсмертність віри – їхня зброя.

Народ загинуть не дає

Своїм улюбленим героям.

 

Данило Кулиняк.

Подивись на минуле.

На розкопках курганів, могил,

У степу українськім широкім

Крізь буденних миттєвостей пил

Подивися примруженим оком

  І побачиш: німі кістяки

  Оживуть, плином часу нескорені.

  Як сторінки у книзі, віки

  Вітер думки назад перегорне.

Подивився на погнутий меч –

Пролуна грізний заклик Олегів,

Печенігів негаданий смерч

І дніпровський згорьований легіт.

  Перед страхом рішучого кроку

  Подивись на минуле, на світ

  Ледь холодним примруженим оком…

Данило Кулиняк.

Полянські вогнища погасли.

Полянські вогнища погасли

На берегах слов’янських рік.

На луки ті, де коней пасли,

Спустився часу пил навік.

  Вдивляюсь в бронзове люстерко

  І бачу предків тіні в нім.

  Їх не змогли сторіччя стерти,

  Не заглушив баталій грім.

Я чую смак гіркого диму,

Я чую бойові пісні.

З полянами іду незримо

На свято зустрічі весни.

  Дзвенить із глечиків урочо

  Вино у кубки золоті. Ми – вої.

  Під наметом ночі

  П’ємо за щирість у житті.

Ми поклоняємось Перуну

І дзвону мужньому мечів.

Загиблих палим. На плечі

Ніколи не носили труни.

  Над Україною галопом

  Промчали орди і бої…

  Через музейний сірий попіл

  Говорять пращури мої.


Данило Кулиняк.

Ти був царем.

Ти був могутнім Скіфії царем.

Перед тобою в трепеті схилялись

Чужі народи, воїни, гарем, -

Покора твій життєвий шлях встеляла.

 

Але ніхто не вічний. Сива смерть

Підстерегла тебе в зеніті слави.

Бо в ночі таємничу круговерть

Чиясь рука свою зробила справу.

 

Принизливо як вмерти не в боях,

А у шатрі, недугою закутим…

А може, найкоханіша твоя

Тобі до меду додала отрути?

 

А може, щонайближчий із вождів

Прискорив твій кінець на цьому світі

І вогнище твоїх останніх днів

Байдуже загасив осінній вітер?

 

Повзе, повзе печальний караван,

Вся Скіфія огорнута журбою,

В осінній день насипали курган

В краю понуро-дикім над Сулою.

 

Ти був царем, а зараз ти кістяк,

Ти сам давно перетворився в порох…

Але чому замислено закляк,

Зіпершись на лопату, археолог?

 

Данило Кулиняк.

Пісня про Ведмеже.

Де ялинки, як фортечні вежі,

Вперезались крайкою ріки,

Десять сотень літ живе Ведмеже,

Подолавши збурені віки.

 

Тут почуєш те, що всіх бентежить –

Мову й пісню: в них душа жива,

Древній град, тепер село Ведмеже,

Перед світом серце розкрива.

 

В давні дні, оточена лісами,

Ця фортеця островом була,

Що на бій ставала з ворогами,

Спокій цього краю берегла.

 

Дихається тут на повні груди,

Тут – води цілющої струмки.

Та найбільший скарб містечка – люди,

Славні хлібороби й козаки.

 

Наша мати – вільна Україна

І вона всіх з Вічністю єдна –

Нинішні й майбутні покоління,

Рідна Україна в нас одна.

 

Данило Кулиняк.

Тисячолітнє Ведмеже.



 Там, де до себе Ромен

Через віків безбережжя

Кличе Дніпро-Борисфен,

Древнє містечко Ведмеже.

  Це воно зараз село,

  Але ж була тут фортеця.

  Безліч подій відгуло,

  Що доторкнулися серця.

Відгомоніли віки,

Дні переплавились в міфи,

З древніх могил з-над ріки

В душу нам дивляться скіфи.

  Тисячолітній туман

  Села серпанком вкриває

  Пращурів давніх – полян,

  Жителів дивного краю.

            В того, хто звідси рушав

            В світ загадково-безмежний,

            Тут залишилась душа –

            Не забувають Ведмеже.

            Стрічка ріки на чолі,

В центрі ж – ялинові вежі…

Де б не були на землі –

Думкою линуть в Ведмеже.

Жили тут довгі віки

Діви сліпучої вроди,

І молодці-козаки,

Воїни і хлібороби.

  Хлопці могутні були,

  Як їх сусіди – ведмеді.

  Саме вони зберегли

  Волю козацьку для себе.

Ревно вони берегли

Честь і козацькі святині,

Землю, мечі і плуги,

Та понад усе – Україну.

 

Данило Кулиняк.

Ведмеже.

Бував тут рідко, та чомусь бентежать 

Ці ніби з срібла викуті слова

Ратмирова Діброва і Ведмеже -

Від них минуле навіть ожива.

  Ведмеді жили в лісовім безмежжі, 

  А згодом поселився богатир, 

  Можливо, навіть у самім Ведмежім­ –

  Герой билин по імені Ратмир. 

Був ліс дрімуч - Ратмирова Діброва 

Між ріками Сулою і Ромном.

Козацький край. Його джерельна мова, Немов цілюще древності вино.

  То ж як душа застоне від обмежень, 

  То, щоб позбутись повсякденних пут,     Поїду рятуватись у Ведмеже 

  І там заб'юся у Ведмежий кут. 

 

Данило Кулиняк.

Витоки.

    Ведмеже. Городище. Вечір. Тихо. 

   З-за лісу ніч спішить на зміну дню.

Підводяться з курганів древні скіфи 

   І мовчки підсідають до вогню. 

До полум'я долоні простягають –

Було, мабуть, їм холодно в землі.

Вони мовчать, і я їх не чіпаю,

Їx думи у минулому імлі.

   Між нами впала тисяч літ безодня,

   Т а погляди як дотики ножа.

   Розтала між минулим і сьогодні, 

   Між дійсністю й уявністю межа. 

Суворих скіфів лиця бородаті


Вихоплює вогонь з віків пітьми. 


Над нами Вічність висне, як прокляття

Колись такими будемо і ми.

   Мої далекі предки! Разом з вами

   Спіймати хочу в пута дику мить, 

Вони мовчать. Жорсткими рукавами 

   З облич стирають пил тисячоліть.

Вони мовчать. Стискають акінаки,

Що задрімали в піхвах золотих.

На небі креслить ніч магічні знаки,

А Місяць аж червоний перестиг.

Вони мовчать. Про все вже говорили,

Лише кургани – давніх скіфів слід,

Віків тяжкі і невблаганні брили

Відрізали від них сучасний світ.

 …Аж гульк – на сході жевріє світання.

Там ранок мчить на молодім коні.

Відходять скіфи. 

Мовчки, на прощання,

Останній руку подає мені.

 

Данило Кулиняк.

Минуле - майбутнє.

Мовчать в степу насуплені кургани,

Їх мудрий зміст лежить у глибині.

Повзуть билинно сіверські тумани,

І нам струна Боянова бринить.

 

Я уявляю пращурів печери,

Бреду в думок і парадоксів ліс.

Вже місяць, ніби жовтий скіфський череп,

Над світом розтривожений повис.

 

А світ пливе в майбутнє (крізь минуле?),

Ми пізнаємо всесвіт (чи себе?),

Старовина нам душі не замулить

І не затьмарить небо голубе.

 

Та як в неволі пізнають свободу,

Оцінюються часом всі діла.

В польоті вічнім кожного народу

Минуле і майбутнє – два крила.

 

Данило Кулиняк.