Витоки.

    Ведмеже. Городище. Вечір. Тихо. 

   З-за лісу ніч спішить на зміну дню.

Підводяться з курганів древні скіфи 

   І мовчки підсідають до вогню. 

До полум'я долоні простягають –

Було, мабуть, їм холодно в землі.

Вони мовчать, і я їх не чіпаю,

Їx думи – у минулому імлі.

   Між нами впала тисяч літ безодня,

   Т а погляди – як дотики ножа.

   Розтала між минулим і сьогодні, 

   Між дійсністю й уявністю межа. 

Суворих скіфів лиця бородаті

Вихоплює вогонь з віків пітьми. 

Над нами Вічність висне, як прокляття –

Колись такими будемо і ми.

   Мої далекі предки! Разом з вами

   Спіймати хочу в пута дику мить, 

Вони мовчать. Жорсткими рукавами 

   З облич стирають пил тисячоліть.

Вони мовчать. Стискають акінаки,

Що задрімали в піхвах золотих.

На небі креслить ніч магічні знаки,

А Місяць аж червоний – перестиг.

Вони мовчать. Про все вже говорили,

Лише кургани – давніх скіфів слід,

Віків тяжкі і невблаганні брили

Відрізали від них сучасний світ.

 …Аж гульк – на сході жевріє світання.

Там ранок мчить на молодім коні.

Відходять скіфи. 

Мовчки, на прощання,

Останній руку подає мені.

Данило Кулиняк.