Коли треба робити щось уперше, завжди знаходиш відмовки: а де, а коли, а навіщо? А що я можу один? Та вже як прийдеш на місце й переконаєшся, що таких, як ти, повна площа, наступного разу запитання не виникатимуть

За останні місяці, здається, щось суттєво змінилося в атмосфері – принаймні столичній. Режим догрався. Опозиція, до речі, теж. Демонстрації проти руйнування Києва, мітинг під ВР проти закону про де-факто другу державну мову, суботня акція на Подолі – все це прояв активності поза політичними партіями й рухами, поза інтересами істеблішменту. Це, нарешті, прояви громадянського суспільства. Може, ще не суспільство як таке, але окремі його симптоми, сигнали – безперечно…

Я мітингів не люблю. Мені не подобається «краплею литися з масами», за словами російського більшовицького поета. Може, дається взнаки отруйний досвід покоління «до 1991-го» – стрункі колони під червоними прапорами, що без сюрпризів тягнуться повз мавзолей (це в телевізорі), повз трибуну на Хрещатику під Київрадою (це з власного досвіду), повз маленькі трибуни й трибуночки в кожному обласному та районному центрі напроти обкому, міськкому, райкому відомої партії. А потім перше відвідання справжнього закордону, і там, десь у парку, маленькі групки протестувальників із саморобними плакатами, якісь жалюгідні, непереконливі, порівняно з відомими із хроніки антивоєнними чи антирасистськими виступами, сказати б, скромненькі – ну, наприклад, проти полювання на китів. І, нарешті, стихія Майдану, де ніяк не вдавалося переконати себе, що це насправді. І – швидке розчарування…

Коротше, не люблю й не ходжу. Протеєвсе ж-таки випадки, коли інших способів реакції не передбачено. Коли природні, технологічні канали зворотного зв’язку (преса, вибори, представницька влада, суди) засмічено чи закорковано, залишається засіб прямої дії: достукатися. Так би мовити, action directe… І тут у нинішньому вітчизняному пейзажі спостерігається не просто пожвавлення, а принципово нова якість.

А саме: виступи проти всілякого роду неподобств відбуваються не те, що паралельно, а мало не перпендикулярно зусиллям організованих політичних груп. Той-таки мітинг під Верховною Радою минулого четверга-п’ятниці. Поки там, усередині, депутати рвали один одному Бріоні, тут, на вулиці, все відбувалося за власним сценарієм. Буквально одне-два знайомі обличчя з’явилися поспілкуватися з народом і повернулися до своїх внутрішніх баталій, а маса тим часом свистіла, гуділа, експлуатувала мегафон і демонструвала дотепність саморобних гасел. Наскільки це було дієвим? Важко сказати, але завіси у вікнах Ради весь час тривожно смикалися, якісь відповідальні особи в краватках оцінювали: розійдуться – не розійдуться? Не розійшлися.

Нове враження від натовпу – вік. Однолітки незалежності відчули власний голос, вони не надто орієнтуються на старших, у них свої сценарії, свої формулювання, свій порядок денний. Хтось побачить у їхніх виступах брак серйозності й надлишок хепенінгу, але це питання смаку. Другий шар – доросліший, це міський середній клас, судячи з одягу та поведінки, впевнені в собі люди, які взагалі-то звикли до індивідуальних проявів власної думки, але куди подінешся… Можливо, в особовому складі відчувається легкий присмак столичного герметизму. Головне, що вперше, можливо, за всі ці роки протестна маса не обмежується колом «професійних екологів», «професійних киян» чи «професійних українців» (перепрошую, якщо когось образив…).

Чи дієва ця нова гіпотетична спільнота? Судячи з наслідків, так – і достатньо: внаслідок своєї ментальності й особистого життєвого досвіду представники нинішньої влади бояться скупчення вільних людей, вони їх не розуміють і не знають, як із ними поводитися. Фактично, нині це єдина сила, з якою вони здатні рахуватися. Наскільки вона адекватна й, відповідно, ефективна в довгостроковому вимірі? Це вже інше питання. Громадські активісти, які збирають акції, наскільки я міг пересвідчитися, цілком адекватні, а брак досвіду швидко надолужується. Чи є це нашою, місцевою інкарнацією «феномена Тахрір» – нового досвіду Третього світу, коли соціальні мережі стають центрами взаємодії, точками кристалізації і викликають потужні рухи мас на кшталт торішньої «арабської весни»? Що з того? Чи є, власне, різниця, який інструмент використовувано? Головне, що кричущі неподобства більше не відбуватимуться у вакуумі байдужості й апатії.

Боїмося випередити події (багато в чому показовою все-таки буде акція протесту проти антиукраїнського закону про мовну політику, який ВР розглядатиме 5 червня), але схоже, що в державі нарешті прокинулась, або, як мінімум, прокидається громадськість.

http://tyzhden.ua/Columns/50/51786