Це сталось близько 17:00 09.03.2001. В цей час я направлявся від Республіканського Стадіону, до ( одноіменної ) станції метро. Несподівано я помітив декількох молодиків, які дуже оживились побачивши мене. Судячи з того як вони щиро зраділи помітивши мене, я їм був дуже потрібний. Тоді ж в мене промайнула думка, що я вже їх сьогодні бачив. Спортивні куртки на атлетичних тілах, і в’язані шапочки низько натягнуті на очі, придавали їм ознак вуличних хуліганів-гопників. Те, що це не були унсовці я знав точно, але це могли бути представники якоїсь молодіжної організації, що входила в опозицію. Так, можливо я їх бачив в той день, у колоні демонстрантів.
Тим часом вони наближались мені на зустріч прискорюючи ходу, і чим менша була відстань між нами, тим більше їхні обличчя розливалися радістю…
Дивлячись на них, я думав, що ці хлопці можливо є новими «перебіжчиками» з інших опозиційних структур, що хочуть приєднатися до унсовців. Після кожної антикучмівської акції наші лави завжди поповнювались за рахунок інших опозиційних партій. Здебільшого мігрувала молодь, яка захоплювалась гоноровими і енергійними діями УНА-УНСО.

- За вами що, мєнти гоняться? – Жартуючи запитав я, коли молодики підбігли, і зупинились переді мною… Удар чимось твердим по моїй голові після удару мені під дих, заглушив відповідь одного з них. Посмішка якого з близької відстані остаточно втратила будь-які риси щирості. Так швидко мені ще ніколи не надягали наручники. Це сталося ще скоріш ніж до мене наблизився асфальт. В той час як декілька пар ботів випробовували міцність моєї голови, поруч тріщала радіостанція:

- Ето точно он! – повідомляв радісний голос – что с нім дєлать дальшє?
- Счас к вам подьєдут, провєрят і скажут что дєлать дальшє – лунала відповідь з радіостанції.

Підходили не раз. Я навіть не зрозумів хто саме мав «провєріть». Перевіряли всі. Піднімали голову, вдивлялись в моє обличчя (яке на той час вже було залите кров’ю), і переконавшись, що це «точно он», промовляли якусь фразу типу «морда бандеровская», або ж перепитували – «что кучма нє нравітся?». Після чого мою голову опускали з такою силою, що на тому місці мав би залишитись трафарет з характерними рисами мого обличчя на асфальті…

Коли і куди зникли молодики у спортивних куртках, я не помітив. Мабуть побігли одягати мундири,щоб скоріше отримати нагороди, за арешт особливо небезпечного «антікучмовского авторітєта». Або як вони ще висловлювались – «одного із бандеровскіх главарєй».

Далі мною опікувались «специ» в чорних одностроях, і судячи з їх поведінки, з душами того ж кольору. Коли один з них мене обшуковував, інший зауважив:

- Смотрі вниматєльно, от етіх фанатов можно ожідать чєго угодно, і заточкі, і гранати..

Не виявивши ні «заточок», ні гранат, мене потягнули в підігнаний неподалік автобус.[ Читати далі ]