Хто для других виборює життя…
Василь Симоненко
В
ніч із 24 на 25 лютого 1956 року на закритому засіданні XX з'їзду КПСС перший секретар ЦК КПСС Микита Хрущов
виголосив таємну доповідь, присвячену розвінчанню культу особи Сталіна. Зміст
доповіді викликав шокову реакцію в залі. Деякі делегати непритомніли. Інші
вірили і не вірили одночасно. Перед ними постав новий образ Сталіна -
малокомпетентного, надзвичайно жорстокого тирана, який послідовно створював
свій культ, безжалісно знищуючи опонентів і вчорашніх соратників.
Але
жодній критиці не була піддана система, що породила злочини набагато страшніші
й багаточисельніші, ніж злочини фашистського режиму Німеччини. Проте цей момент
можна вважати точкою відліку звільнення радянського суспільства від найбільш
реакційних рис, які гальмували його розвиток, і початком часткової
лібералізації деяких сфер життя суспільства. Згодом ці часи дістали назву
«відлиги». Саме «відлига» і породила суспільне явище – “шістдесятництво”.
Україна
була найважливішою колонією великої імперії і тому зазнала найжахливіших втрат
за всю історію свого існування. Геноцид української нації відбувся трьома
штучно створеними голодоморами: 1921-22, 1932-33, 1946-1947 pp.
1920-1924,
1929-1931; 1933; 1937-1938, 1946-1951; 1965, 1972-1973, 1979-1980 pp. - дати «пікових» моментів репресивної політики СРСР щодо
української інтелігенції. А ще постійна боротьба з «націоналізмом» в Україні,
яка не вчухала протягом усього періоду існування радянської влади.
Це призвело
до виснаження інтелектуально-культурного генофонду України. Йдеться не тільки
про фізичні втрати. Був розірваний зв'язок між поколіннями інтелігенції, тобто
припинився процес розвитку по висхідній. Нове покоління починало майже з нуля,
що не могло не позначитись на його культурному рівні, а розрив у розвиткові
довелося надолужувати вже шістдесятникам - інтелігенції, що «народилася» під
час хрущовської «відлиги». І Алла Горська була однією з найпомітніших постатей
серед шістдесятників.
"Навколо Алли Горської, яка
була найяскравішою постаттю, найрішучішою і найенергійнішою, гуртувалися всі
ті, хто був небайдужий, хто шукав витоків та сучасних напрямків, аби виявити
своє українське лице серед культур народів світу….”[1]
Негативним наслідком
репресій була поява так званого «генетичного страху» в цілого покоління. На тлі
цього страху мужність, відвага і безкомпромісність А.Горської просто вражали.
“Мало хто відважувався тоді виступати проти монстрів старої ідеології.
Алла Горська належала до тих, яких мало.”[2]
Все почалося з Клубу творчої молоді “Сучасник”, який
виник на початку 60-х років. З Москви надійшла вказівка «очолити» ініціятиву
під егідою міського комітету комсомолу. В Жовтневому палаці, в кімнаті № 13,
організувалися секції кіно, театральна, письменницька, художня, музична.
Попервах клуб існував і діяв без особливих перешкод, можливо, тому, що не
порушував національні проблеми.
Десь
через рік-два клуб прокинувся до національного життя. І спричинила це Алла
Горська. «Якось одного чудового дня,
- згадує режисер, а нині депутат Верховної Ради Лесь Танюк, - сиділи ми у великій залі інституту, осіб
п'ятдесят-шістдесят, аж раптом відчиняються двері й заходить великий гурт
екстравагантних молодих людей: художники! Привела їх Алла Горська. Висока, коси
хвилями, білий светр, сині брюки спортивного крою. Дуже голосна, життєрадісна;
- вмить все переінакшила, і за кілька хвилин ми вже говорили про необхідність
розвивати мистецтво української театральної афіші, про повернення до джерел і традицій,
про необхідність рівнятись на самих себе, на Бойчука і Курбаса, бути гідними
наших поетів (всі ті, хто розстріляний), які вже тоді звучали.
Власне з цього приходу і почався
справжній Клуб творчої молоді. Художники-нонконформісти принесли із собою дух
активного бунту, заперечення старих догматів і форм. А було їх у малярській
секції, яку очолила Алла, досить багато, понад двісті чоловік! У клубі вирували
пристрасті, - вечори, дискусії, поїздки Україною з метою вивчення і збереження
пам'яток архітектури, театральні вистави, розробки десятків проектів...
Потім почалася навала «кіношників», протоптали стежки до
Клубу молоді поети, прозаїки, журналісти, історики, автори київських театрів,
комсомольські та партійні працівники. І саме завдяки численній перевазі загону
художників набула практичного сенсу основна ідея Клубу творчої молоді -
об'єднати молоді творчі сили Києва, вирвати з-під влади. З березня-квітня 1960
р. Клуб заявив себе по всіх усюдах... Алла була душею Клубу, його мотором та
організатором».
Хто
ж така Алла Горська!?
Походила
вона з родини досить високої. Олександр Горський, батько Алли, стояв біля самих
джерел радянського кінематографу. Він був директором Української
республіканської художньої студії, працював директором Одеської кіностудії.
Заснував Ялтинську кіностудію і став її директором.
Алла народилась 18 вересня 1929 року
в Ялті. 1933-43 роки, жила в Ленінграді, де батько обіймав посаду директора
кіностудії “Ленфільм”. 1943 року Горські переїхали до Києва. У 1948 році Алла
закінчила Київську республіканську художню школу з золотою медаллю. Відразу ж
вступила до Київського художнього інституту на живописний факультет. Улітку
1952 року вийшла заміж за блискучого художника Віктора Зарецького. 1954-го року
у них народився син Олексій.
Аллу
та Віктора в'язала велика любов і об'єднувало майже побожне ставлення до
мистецтва.
Лесь Танюк: «Жила Алла Горська, як усі ми тоді,
гарячково: відчувалося, що відлига - ненадовго, і треба встигнути, встигнути,
встигнути…. Її квартиру на Рєпіна ми вважали філією Клубу творчої молоді, і
щодня, щовечора там коїлося таке, що бідолашним Зарецьким годі було й
позаздрити. А проте і малий Лесик, і сам господар Віктор Іванович, наш
пречудовий Вітько, блискуче вписувались у цю квартиру-комуну, де гість часто
був господарем, а господар - гостем і де всім належало все….
Відомий австрійський містик і філософ
Рудольф Штейнер захопив на початку століття молодого Курбаса переконаністю в
тому, що новий виток цивілізації і культури почнеться у Києві, - саме там, де
протягом довгих століть пролито стільки народної крови. Ця історична кров і
дасть поштовх народженню нової мистецької Мекки; Курбас залишає Відень та Львів
і переїздить до Києва, аби творити там нову цивілізацію.
З яким захопленням Алла
Горська сприйняла цю ідею, їй вірилось, що передбачення Штейнера здійсниться ще
за нашого життя - і тоді не є випадковим, що усіх тут – Дзюбу з Донбасу, Драча
з Тетіївщини, Стуса з Вінничини, Танюка і Сверстюка з Волині, Заливаху,
Світличного, Семикіну, Севрук і десятки, сотні з Закарпаття, Львівщини,
Херсонщини, Одеси, Таврії звело в Києві Провидіння з однією метою: аби всі вони
спричинилися до відбудови України, до її відродження - через культуру, через
мистецтво, через етику.
Алла спочатку не дуже володіла
українською мовою, не досить добре знала українське мистецтво. Надолужуючи
прогалини в освіті, запоєм читала. Сперечалася насмерть. Коли далеко за свої 30
років побачила, що в неї неблагополучно з мовою, - під диктовку Надії
Світличної почала писати всілякі вправи. Студіювала українські словники, щось
постійно виписувала, вивчала вірші - в ній прокинулось родове, генетичне,
природне.
Якось я поцікавився:„А чому стався такий
перехід?" Алла відповіла: „Надходить мить, коли тобі раптом стає соромно.
Вже десь із півроку, як відчула: живемо безсоромним життям..." 3 пут цієї
безсоромности вона й виривалася. І ще додав би: Багато тодішньої київської
молоді, ті, кому нині сорок - сорок п'ять, пройшли добру школу Алли Горської».
У
Клубі було започатковано «Другий український театр», режисером якого вважався
Лесь Танюк, сценографом і художником по костюмах - Алла Горська. За три роки
спільної роботи разом Лесь Танюк і Алла Горська підготували три вистави: «Отак
загинув Гуска» репресованого драматурга Миколи Куліша, «Ніж у сонці» поета Івана
Драча, та «Правда і Кривда» Михайла Стельмаха. Всі ці вистави були заборонені
владою. Коли заборонили «Отак загинув Гуска», Алла висловилась: «Вперше
присутня на своєму власному похороні».
“Для Алли не існувало у театрі дрібниць. Вона
була справжній майстер сцени. «Слухайте! - захоплювалась вона на генеральних
пробах. - Таж тут можна малювати світлом, розумієте? Малювати темрявою, дощем,
хмарами! Це ж геніяльно - плинний об'єм! Куди к бісу скульптурі! А кольори?
Таких у житті не вигадаєш! - згадує Лесь Танюк, - і я справді переконаний, що в особі Алли Горської Україна втратила
майбутнього видатного сценографа».
Закриття вистав було великим
ударом для Алли. До театру більше вона не повернулась.
Причиною
заборони вистав, створених Танюком та Горською, були не самі вистави:
починалася доба «закрутки гайок».
Закрили
й Клуб творчої молоді з притаманним владі вандалізмом: розбили погруддя Миколи
Куліша, повикрадали історичної ваги рукописи, документи.
До
закриття клубу спричинились і подані до Міської ради листи комісії, яка була
створена при Клубі, де потай збирали матеріяли про репресії тридцятих років. До
комісії входили Алла Горська, Василь Симоненко і Лесь Танюк. Свідки вивели їх
на Биківню. Комісія почала перевіряти чутки про жахливі сталінські поховання.
Розповідає Лесь Танюк: “Року 62-го чи
63-го ми дістались туди, до Биківні, втрьох - Горська, Симоненко і я. Місце як
місце, горби, трава, земля вгинається під ногами, пасуться кози, а на рівному
місці посеред лісу хлопчаки грають у футбол. Василь: „А ти подивись, чим вони
грають". Пацани гралися маленьким дитячим черепом, простріленим двічі...
Алла відійшла, розплакалась, довго не могла говорити. Місцевий дідусь під
чаркою оповідав нам про те, що творилося після літа 1936 року „за зеленим
парканом", яким було огороджене це страшне місце. Василь, ніби не слухав
його. Дід пішов, і Василь прочитав мені такі рядки:
Ми топчемо і ворогів, і друзів,
О бідні йорики, всі на один копил.
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил...
Ми й тоді не мовчали. Так з'явився на світ
„Меморандум-2", який ми подали до Міської ради. Там його справно й
поховали. Відповіді, звичайно, ніякої не отримали. Але відтоді почалась нова,
найболючіша хвиля переслідувань. Василя Симоненка дуже побили, коли він приїхав
додому, в Черкаси, - і раз, і вдруге, і втретє, - у міліції. Після того він
захворів і помер. За Аллою дуже слідкували, погрожували. Час був непевний,
такий непевний, що, бува, стоїш на пероні метро і остерігаєшся - як би
„випадково" не зіштовхнули під колеса»
У
1964 році Алла разом з Опанасом Заливахою та Людмилою Семикіною створили в
Київському університеті вітраж. Це був не тільки мистецький твір, а більше -
згусток революційної ідеології. Каркас, на якому мало кріпитись скло, митці
передбачили підкреслено грубим, як ґрати. Постать Т. Шевченка, котрий за тими
ґратами пригортав Матір-Україну, доповнював текст:
Возвеличу малих отих рабів німих,
а на сторожі коло них поставлю слово.
Саме ці слова
найбільше і допекли начальству. Вітраж розбили, мало хто встиг його й побачити.
Надто багато вогню, гніву було у вітражі... Горську та Семикіну виключили зі
спілки художників.
Хрущовська
свобода швидко скінчилася! Уже 1965 року почалися перші арешти. Забрано друзів
Алли - Івана Світличного та Опанаса Заливаху... Відтоді вона пішла на
беззастережний змаг з КДБ. Стінка – на стінку! Сила на силу! Але ж ті сили були
нерівні. Та Аллу ніщо не може зупинити, коли справа стосується чести, гідности
і взагалі людської порядности.
Галина Севрук:“…Вона сміливо казала правду приспаним, але
пробудити їх не змогла, хоча при цьому гранувала свій дух і світила людям своєю
мужністю. Коли ревнителі залізних порядків бачили Аллу, в них починався
параліч: ця істота з космосу. Вона не вмістилася б в жодну в’язницю, вона
потрощила б там усе, порозбивала б ґрати, нікому спокою не було б. Вона
розділила б долю своїх друзів – в’язнів духу, – тричі вибачилася б перед
мистецтвом, але пішла б за хлопцями. Серед перших і загинула б!”
(далі буде)