ДІТИ  ЗЕМЛІ    

  

 

Не відомо, хто нас народив. 

Може Бог, може вибух космічний

І хто нашу свічку колись засвітив,

Сотворив нас-простих, пересічних?..

 

Ми плем’я одне на землі,

З’явились для Божої  цілі:

Великі, дорослі і зовсім малі,

І Чорні, і Жовті, і Білі.

 

На нашій планеті істоти живі,

Як в полі засіяні квіти.

З червоної вроджені завжди крові,

Одного походження діти.

 

Такі ми космічно, мікронно-малі.   

Живемо, щоб світ пізнавати,

Пливемо в зеленім своїм кораблі

Щоб мрію свою наздогнати.

 

І байдуже нам, що нема вороття,

І ким би хотіли ми стати?..

Лишень пам’ятаймо,

                         що нас для життя

Завжди народжує мати!

 

           

*****

То ж скільки ще доля відмірить мені

На моїй недоораній ниві?..

За все заплачу, по найвищій ціні,

Щоби скрізь були люди щасливі:

 

За те, щоб у Франції пили вино,

В Баварії пиво варили.

Щоб Черкаські поля засівали зерном,

В Рязані щоб землю любили.

 

Я долю прошу, щоб в японській землі,

Де слова вимовляють на «йоко»,

Не гинули в атомі діти малі, –

Як тоді, сорок п’ятого року.

 

І мрію, щоб люди в своїй стороні

На мовах своїх говорили.

Щоб ми не згоріли в пекельнім вогні,

Сусіди щоб в злагоді жили.

 

А ще прошу долю: Будь на чеку!

Бо прийдуть знов новітні «ординці».

Останній землянин на нашій планеті

Залишиться тут наодинці.

 

Чи може Ти  Мати моя,

Сестра, чи можливо Дитина?..

Ти моя найрідніша сім’я –

Моя дорога Україно.

 

Для Тебе живу і творю,

І зрадить Тебе – не посмію.

Тебе пошановану людям дарую

По другому я просто вмію.

                            

Надіюсь, що десь у віках, – 

Як душа вже у Всесвіті буде,

Україну мою в мозолистих руках

Колисатимуть інші вже люди.

 

І  мова  моя  чарівна                                           

Залишиться завжди у світі,

Україна назавжди буде жива
І будуть народжені  діти.

                                

Тоді я душею прилину з небес,

В мене серце боліти не стане,

Відбудеться знов

                життєдайний процес –

Я знову людиною стану

       

 

            

 

Христос Воскрес! Шановні земляки.

Усе земне, мені любиме Братство.

Я знов тулюсь до Вашої щоки

І щиро кажу: «Ви моє багатство».

 

Бажаю щастя, всім хто в світі є,

Всьому живому Миру і Любові,

Усім Отим, у кого серце б’є:

Христос Воскрес! І будьте всі здорові.

 

Хай нашу землю більше не трясуть

Дракони пекла-хижі землетруси,

Хай в мирі люди на землі живуть.

Христос Воскрес! І я за Вас молюся.

 

Бажаю всім, щоб не було війни,

Щоб від цунамі не вмирали люди,

Щоб лиш Любов приходила у сни.

Христос Воскрес! Нехай завжди так буде.

 

Хай в Ваших душах завш цвітуть сади,

Нехай хлібами колоситься літо

І джерело дає Вам всім води.

Христос Воскрес! Усі земнії діти.

 

                        

                                          

 ХРИСТОС  ВОСКРЕС!

 

        Ніч засинає.

День прокидається,

Ще небо купається в снах,

І хтось із  спросоння

З вікна усміхається,

А там вже буяє весна.

 

   Дерева святково

   білим побілені,

Алича за порогом цвіте,

    А он несподівано,

    в небо   націлена,

Зелена травичка росте.

 

    І перший промінчик

    сонця ранкового

Ніжно так землю ласкає.

     Від того на серці

   так любо і  здорово.

Весну увесь світ  зустрічає.

      Дзвони в церквах

до добра закликають,

Чийсь голос віщує з небес,

До людства вітання

   палке  промовляє:

  Христос Воскрес!

  Христос Воскрес!

 

Боже! Яке відчуття...

В серці моїм верховодить?

Ось і наступна весна

Знову до мене приходить.

 

 

 

Заведу я, аж два блоги

Собі в Інтернеті:

Один буде трохи строгий,

Другий для «поетів».

 

У Парнасі, всім, хто любить

Про любов напишу,

А в Світанку розповім я

Чим Україна «дише».

 

У Парнасі славить буду

Кохання гаряче,

А в Світанку може скажу

Про життя «собаче».

 

У Парнасі я напишу:

Про весну, про море,

А в Світанку я спитаю,

Чи прийдем ми в «норму»?

 

У Парнасі розповім я,

Як цвіте латаття,

А в Світанку гордо крикну:

«Піднімаймось! Браття!

 

– Як Україні повезе

Вийти на пряму дорогу,

Ось тоді я об’єднаю

У один два блоги.

 

             20 квітня 2011 р.

 

 

 

«Дружба в нас – міцніша сталі,

Щастя радість зустріча».

Нас привів усіх «месія»

До тернового куща.

 

Тепер цар новітній править –

Виходець із ПРеків.

Цей вже точно нас «доставить»

В нижній світ далекий.

 

Цей «розумник» такий мудрий –

Нехай його вирве.

Цей вже точно заведе нас

До Росії, в прірву.

 

Він, на «крапленій колоді»

Нам життя тасує.

Ми ж все нижче гнемо спину,

Та все стогнем в сує.

 

Та все заздримо народу,

Що зветься Лівійським,

Що відстоює свободу

І бореться стійко.

 

А ми все жуємо слину,

Все ждем манни з неба,

Все клянемо брата в спину –

Треба, чи нетреба.

 

Люди добрі. Прокидайтесь.

Від роду до роду.

За свободу самі дбайте

Для свого народу.

 

     

Мамо, хліба! Мамо, хліба!

Відлунням стогін у імлі.

То той проклятий

Тридцять третій

Знов виринає з-під ріллі.

 

Там поле, зоране в рядочки,

В тумані, ось на цьому тлі...

Я бачу: Сплять сини і дочки

Моєї рідної землі.

 

Коли смеркає за порогом,

Із пам’яті, із забуття,

Встають рядами перед Богом

Загублені людські життя.

 

І в тиші голос: Хліба! Хліба!

І в роті сохне від жалю.

Це знов проклятий

Тридцять третій

Болить мені і я не сплю.

 

І знов, і знов видіння бачу,

Як умирає чиясь мати,

І як  малесенька дитина

Смокче холодні, мертві груди,

Чи в кинутій, пустій хатині

Зневірені конають люди.

    

Щось дике, щось страшне творилось,

І  вже  насичені, з нудьги

В людей, що  в’яло ворушились,                                              

Клювали  очі  чорні  круки.

 

Червонопикі комісари,

Сатрапа здійснюючи волю,

Кривавий урожай збирають,

Людські знищуючи долі.

 

Ті жниварі содому того

Шпіцують землю шомполами,

Поправши всі закони Божі,

Прикладом грюкають у брами.

 

 

Три колоски законом стали,

Кривава крутиться машина,

Щоб Українці не повстали –

Їх треба знищить геноцидом.

 

І нищили, і смерть косила.

Кругом границі і кордони

І стогін: ,,Хліба! Хліба!”

У цім страшнім армагедоні.

 

!!! 1947 рік. Весна. Голод. Мені  оди-   

надцять. Сиджу  діда мого Миколи  в

садку під яблунею. Пахне первоцвітом 

і медом, а я, ковтаючи сльози, слухаю 

дідову розповідь про 33-й  рік:

                                 

Слухай, внучку. Запам’ятовуй. Може, дасть Бог, прийде пора, коли можна буде розповісти про все людям. А за раз поки мовчи, та жди  кращих часів»

І я слухаю, плачу і, як губка всмоктую в себе дідову розповідь про той, проклятий Богом і людьми 1933  рік. І знов плачу, і даю собі клятву, як  виросту, про цю трагедію  розповісти  все, що  знаю людям. А сьогодні на календарі   вже  1970 «рік. Виринає з пам’яті  дідова розповідь. І так майже щороку дописую по рядочку із свідчень очевидців,  про ту цинічну, жорстоку трагедію, що сот- ворила  радянська  влада  проти Українського Народу. Тож читайте, слухайте і пам’ятайте!!!    

                                                         Автор

                       А колеса вагонні

                      Сум по світу розносять,

                      Хліб тече за границю.

                      А «коса»?!.. – Косить! Косить!

  Все кругом зубожіє,

                       Все вкривається мором.

                       Старший брат скаженіє,

                       Крутить чортові жорна.

  Перемелені душі,

                       Горе стало. По вінця.

                       Умирають десятки,

                       Тисячі Українців.

   І робили зачистки.

                        Все як хтіли, по плану,

                        І заводили людство

                        У брехню і оману.

 

                        Щоб не вилізла правда,

                        Щоб брехня не розкрилась,

                        Вони ідолу своєму

                        На колінах молились.

   Ще й тепер, вже по часі.

                        Ставлять свічки в покуту,

                        А самі на задвірках

                        Ллють на душі отруту.

   Навіть вождь їх гаркавий

                        Слова мовить не сміє,

                        Стоячи на граніті

                        Від страху ціпеніє.

  Та червоне те «братство»

                       Ці одвічні іуди.

                       За свої злодіяння

                       Будуть прокляті людом.

  Бо різниці немає,

                       Геноцид, чи гулаги.

                       Має це один корінь,

                       Від  кривавої  браги.

                       «Сьогодні почув про вивід військ з Афганістану. Яка    співставність. 

                     Згадав дідову  розповідь про 33  рік. Уже й час    пройшов, а пам’ять 

                     до сих пір зберігає ту далеку гірку дідову  розповідь»

                     Як поскриптум до цього,

                        Коли хліб беру в руки

                        Прошу прощення в Бога

                        І дивлюсь на всі боки.

                        Чи бува хтось не прийде? –

                        Я боюсь того шоку.

   І я спати не можу

                        До тих пір, що аж поки

                        В часі зникне відлуння

                        Тридцять третього року.

                     ******************************

                                     33-й

                 Земляни! Свічку запаліть

                 За тих, що зникли в 33-м,

                 І з чистим серцем помовчіть,

                 І будьте завжди на планеті.

                    І бережіть своє життя.

                  Не допускайте тих повторень,

                  Що світ штовхають в небуття,

                  В холодну ніч і чорне горе.

                  Живіть! Лише не забувайте

                  За тих, що світ наш будували,

                  За тих, що і за нас страждали,

                  Плече в плече на бій вставайте.

 

                     І пам’ятайте! День за днем

                  Про заповіт свого Пророка,

                  Про тих, що спалені вогнем.

                  Нехай це буде нам уроком.

                             15 квітня 2011 р.

 

                         

                     Розповів-би я вам сон,

                     Та часу замало.

                      Як письменницьке журі

                       Рукопис приймало.

 

                     За столом з десяток членів.

                     Ще оті, «совєтські»

                     Все пригладжують з долоні

                     Чуби половецькі.

 

                      Всі такі поважні, ситі.

                      Наче на параді.

                      Із одежі все парижське

                      С переді й по заду.

 

Перед ними опонент,

                      Що з села приїхав.

                      Суддям рукопис привіз

                       Для них на потіху.

 Ну нема на що дивитись:

                      Мамо моя ненько.

                      До крісельця прихилилось

                      В піджачку старенькім.

 В руках рукопис тримає,

                      Трясеться від страху,

                      Як поважне це журі

                      Сприйме бідолаху?

 Секретар в графин  дзеленькнув.

                      Всі серйозні стали.

                      І письменник найстаріший

                      Прошамкав: «Почали».

 Розкажіть нам щирий пане

                      Про що написали.

                      Чи не вводите в оману,

                      Чи всіх нас згадали?»

 Та я пишу про село,

                      Про людей, про справи

                      І про те, як нам живеться

                      У своїй державі:

 Про усе пишу привітне,

                      Про арктичний лід

                      І про те, як всім хто добрий

                      Світить сонце в слід.

                    

                       І спинився на пів слові,

                      Жде собі присуду.

                      Що ж за слово гонорове

                       Скажуть оці люди?..

 Ох! І що тут почалося:

                     Немає ефекту,

                      А на третій, на сторінці,

                      Нема інтелекту.

 Мало сексу, модних слів,

                      Не філологічно,

                      Ще й граматика не та,

                      Все якось побічно.

 І… Зарізали роман.

                     Як скосили в полі,

                     Бо в Грицька  пустий карман,

                     Ще й немає долі.

 

Летять лелеки навесні,

Летять у небі над полями.

Неначе лист із небуття

Несуть від тата і від мами.

 

Летіть лелеки! Жду! Летіть!

Я кожну весну вас чекаю,

Бо з вами образи батьків

У моїм серці воскресають.

 

І то вже наче й не лелеки,

А наче тато й рідна мати.

Летять додому із далека

В своє село, де рідна хата.

 

Ось зараз сядуть на подвір’я,

Двором пройдуться споришами,

І хоч на мить, та я повірю –

Це ж мої тато й рідна мама.

 

Знов щось у серці защемить,

Дитинство з пам’яті вернеться

І знову хочеться ще жить,

І вірить: Доля  усміхнеться .

 

Летіть, Лелеки! Жду! Летіть!

Я все життя на вас чекаю,

Бо з вами образи батьків

У моїм серці воскресають.

На леваду піду за село,

А там світу... Не обіймеш.

Все моє. Все до серця лягло.

Тут моя назавжди Україна.

 

Із туману село постає.

Все рожеве від раннього сонця,

І душа все побачене п’є,

Й заглядає дитинство в віконце.

 

А село?..  Як вітрильник пливе.

Все в садах, посеред океану.

Таке рідне й назавжди живе,

Випливає в рожевім тумані.

 

Це ж Вкраїни моєї вся суть.

Від Трипілля, учора і нині.

Тут потомки народів живуть,

Що родили нам всім Україну.

 

Тож шануймо, Українці, село.

Нашу Матір прадавнього роду,

Щоб воно для нас завжди було,

Щоб давало джерельну нам воду.

 

Щоб хліба колосились в степах

І пахла земля чебрецями,

Щоб любов лиш була на устах,

Щоб любили Вкраїну, як Маму! 

 

 

 

 

 

 

Ріка життя. Два береги,

А поміж ними наше тіло.

Любов велика і борги,

Що ділять нас водо розділом.

 

Життя – дорога, що веде

Нас всіх кудись до горизонту.

Туди, де тиха пристань жде,

У час. Що ділить на два фронти.

 

Життя – любов. Свята і чиста.

Народжена у муках, в каятті,

Яка веде нас в тиху пристань,

Веде за руку по житті.

 

Життя – ціна. За все дорожче.

Не відкупитись, не продати.

Воно суддя, що судить строго

Того, хто хоче зверху стати.

 

Життя: Берізка серед поля,

Калини грона на снігу

І наша вистраждана доля,

Що все щось губить на бігу

 

Тож бережемо дні, й хвилини.

Не спішимо в той час де тьма.

Я прошу голосом дитини,

Бо вороття з відтіль – нема.

 

О, Боже! Дай свою пораду.

Як береги ті об’єднати,

Щоб в свій останній, судний день

Перед Тобою чистим стати.