*****
Діду. Візьміть у нічну.
Я в полі коней хочу пасти.
Як тоді. Як було по війні
В запізнілу ту осінь на Спаса.

Підсадіть на гнідого коня,
Та подайте торбинку з харчами.
Нехай вітер мене доганяє.
Я помчу, як в дитинстві, степами.

Там у полі багаття розпалю,
Зоряним небом накриюсь.
Та й буду зірки рахувати,
Аж поки росою не вмиюсь.

Нехай хрумають коні травичку,
Нехай перепел пісню співає.
Я дивитимусь в небо бездонне,
Де зоряна музика грає.

Діду. Візьміть у нічну.
Я хочу з дитинством зустрітись,
Щоб у ніч ту далеку пірнуть
І росою ранковою вмитись.
 
 *****
Ой коники, коники
Із лози вербової.
Ганяли ми з дзвоником
По селі з любов’ю:

Кропиву рубали ми
Шаблями дощаними.
Бігали до школи ми
У свитині маминій.

Ми вставали з росами,
Хоч були сонливими,
Бігали покосами
І були щасливими.

Гартувались холодом,
Гартувались бідами.
Бігали на ковзанку
У чоботях дідових.

Заглядали в щілинку,
Як дівки купаються.
Витирали сльози ми,
Коли всі прощаються.

Ми росли безпечними
У ті дні згорьовані,
Та були сердечними
І життям підковані. 

У садочку вишневім
Мати рідна стояла,
Тихо так прислухалась,
Як зозуля кувала.
 
Вона тихо молилась
І зозулю просила:
Накукуй мені долю.
Потім заголосила.
 
Щось Зозуля сказала,
Мама скрикнула з болю:
«Чоловік твій загине
В сорок першім у полі.
 
Твій синочок-первісток
Проживе двадцять рочків,
І загубиться в вирі,
І не буде відстрочки»

А про меншого сина
Не сказала нічого.
Пожаліла  напевно –
Не схотіла тривожить.

І дочці її рідній
Не відміряла строку.
Вже живе вона довго,
Не рахуючи років.
               
Потім ще щось зозуля
Матері мовить хотіла,
Та затихла в півслові
І кудись полетіла.

З відкіля ж вона знала,
Що наврочила долю.
Коли правду сказала
У садку, біля поля?..

Мати плакала тихо,
Сльози капали в роси.
І з тих пір посивіли
Її чорні коси.
 
Уже й саду немає,
Лиш пеньки на тім боці,
Де зозуля кувала
В сорок першому році.
              
     Червень  2001 рік.
(із пам’яті повоєнних років).


    *****
Край села у садочку
Зозуля  долю кувала.
Всім, хто просить – синочка
Чи дочку дарувала.

Дарувала всім роки,
Довго жить обіцяла.
У життя за пороги
В світ людей проводжала.

Та забула сказати,
Що в світі горе буває,
Коли мати синочка
На війну споряджає.

Споряджає та плаче,
Та зозулю все просить:
«Хай страшне лихоліття
Мого сина не скосить.

Нехай вернеться додому,
Та косу поклепає,
Та скажи дорогому –  
Його мати чекає».
                     

Мила дівчинко! Пробач! –
Не туди звернулась.
Твої строчки прочитав,
Серце стрепенулось.

В нас же є другий «святий».
Азаров Микола,
Що зробив із України
Дівку босу й голу.

Він же слово нам давав
Із трибуни в «ЗРАДІ»
Я ж капусту обіцяв?.. –
Будьте й тому раді.

Гречка в нас тепер Китайська –
Бур’ян з «прибамбасом».
Її навіть не їдять
Свині в Гондурасі.

А капуста – від «святого»
Здорожчала втроє.
Як піду я на базар
Болить серце моє.

А Микола цей «святий»
Лексусом керує
І з людей у свій карман
Грошики помпує.

Ой, дитятко моє миле
Що ж тобі порадить?..
Ти звернися до «месії»
«Він справу заладить»

В нього грошей є багато.
Нагріб з «Ахмадиту»,
Що йому понасилали
В SMSках діти.

Або в Янека-царя
Попроси копійку.
Він Україну добре доїть
За чотири дійки.

Може хтось із цих «святих»
Тобі допоможе?..
На півничка тобі дасть
І для бабці «тоже».

Що про півничка казати
Миленька дитино,
Коли гріш нема де взяти
Бідній сиротині.

*****
Слышишь время?.. Ради бога
Меня строго не суди.
Нам идти одной дорогой,
Нам с тобою по пути.

Если Слава – то поделим,
Мы с тобою пополам.
Если вьюга и метели –
Нас рассудят по делам.

Если вдруг хандрить я стану,
Ты меня не торопи.
Я исправлюсь непременно,
Пожалей и не грусти.

Если сердце вдруг забьётся
И нагрянет вдруг беда,
Сделай так, пусть улыбнётся
Тот, кто рядом был всегда.

Сделай так, чтоб друг был другом,
А не просто лишь слова,
Что б желанную подругу
Не осквернила вдруг молва.

Чтоб любви горячий пламень,
Когда вдруг придёт беда,
Испепелил раздора камень,
Что бы счастье – навсегда.

Нам бы, как где-то: «Белая Стрела,
Вдруг появилась из какой-то Эры,
И подняла горячего ствола,
И отстояла славу офицеров»
                              (Белая Стрела – из кино)

           ЧЕСТЬ МЕНТІВСЬКОГО МУНДИРА
Та в Україні «стріл таких» - нема.
Де була честь, там «щось повиростало».
Усі продались «хунті» задарма –
Хто за «ізбушку» – хто за кусень сала.

І служать хунті тільки за «бабло»
Поправши честь і совість офіцера.
Злились з «братками» у одне кубло,
Ну що тут скажеш? – це ж новітня «ера».

Міліція влилася в «синдикат».
Гребе з усіх своє нахабно мито
І слово: «Дай!» – помножене стократ
Звучить відлунням старих пережитків:

«Ти самогонщик? – то ніщак. Трави.
Я в кінці тижня знов прийду за «митом»
А не даси – не зносиш голови,
Бо я є «мент» і також хочу «жити».

Ти наркоман? – ти теж мені плати,
А сам травися скільки тобі влізе,
А я у кінці місяця прийду…
Ти вкинеш мито у мою валізу.

Ти є повія і розносиш спід
І у притонах бавишся любов’ю? –
Та то нічого, я прийду в обід.
Ти заплати і… «трахайсь» на здоров’я».

А передчасні їхні КПЗ,
Перетворились в сталінські катівні,
Де безневинних дика біль гризе,
А по лісах знов плодяться «Биківні».

Все на заказ. Лиш тільки прикажіть
Гонгадзе Пукач голову відріже:
«В секретнім місці гроші положіть –
То буде плата за криваве «збіжжя»

Мішає Кравченко – для того є Берета.
«Ви» прикажіть. Я суїцид устрою»
Два постріли тихесенько дуплетом»
И спи «браток» там под землёй спокойно.

Як дикі звірі – б’ють уже й своїх.
Перевертні з пагонами в мундирі.
Ось Україно такі твої сини –
Колись славетні, чесні командири.

     21 ВІК

 В який же вік сьогодні ми живем:
«Чи варварства, жорстокості, чи смути,
Куди ж ми люди з вами так дійдем?» –
Ну хоч убийсь не можу я збагнути.

Щоби в угоду дикого царя
Цим Божим тварям голови стинали,
Чи заганяли в тіло «дев’ять грам»,
Чи для розваги трунком годували.

І де той Бог, чого Він споглядає?
На дикий сказ царевої чуми,
На те, як теплокровних убивають –
Усі оті, що звуть себе людьми.

Та ще й цинічно, людям напоказ,
Щоб «цар» побачив, як йому вгодили,
Щоб пам’ятав, який для нього клас,
Слуги диявола для нього сотворили.
Ще й поскладали: наче на показ
Трупи тих псів, що вчора ще там жили.

З яким скарбом в Європу ми ідем,
Коли в нас кров дикунська в серці грає
І в домі нашім все чогось «бордель»
Чи нас там приймуть? – я того не знаю,
Бо що посієм  - те і позбираєм.

  
  МОЇЙ  УКРАЇНІ

Вставай! Прокидайся!
Народе Вкраїнський.
Вставай і шикуйся в ряди.
Під марш бойовий,
Під козацькую пісню
У бій за свободу іди!

Ми ж люди з Тобою,
Геройської вдачі,
Прадавнього роду сини.
Вставаймо до бою
Із серцем гарячим,
Щоб Україну звільнить!

Нам східного брата,
Ніколи не треба –
Від нього ми вмились слізьми.
Ми хочемо жити
Під сонячним небом
Вільними завжди людьми.

Бо скільки вже можна,
Щоб кров з нас червону
Зайди чужії пили.
Щоб знов у кайданах,
В пилу придорожнім
Нас знов у «гулаги» вели.

Ми ж можемо браття
Віддати свій голос,
За достойних, щоб в бій повели.
Щоб наше багаття,
І хлібний наш колос,
Найкращими в світі були.
 
Вставай! Піднімайся!
З колін Україна –
Нова уже Ера гряде.
Щоб Ти була вільна,
Щоб Ти жила вічно,
За тебе у бій ми підем.

           25 травня 2011 р.

 

Так сколько уж веков прошло? –
Не суждено нам знать,
И время, что тогда было  
Не повернуть назад.

Во глубине веков дремучих,
Далёким временем озвучен,
Великий Рим судьбой блистал
Вознесши Мир на пьедестал:

«Дворцы, что строились на крови
И разных статей мудрецы,
Разврат и пошлости любови
И рядом алчные жрецы.

Сплелось там всё в комок единый:
Артист великий – раб Эзоп,
И Цицерон, и старший Плиний,
Сулла-диктатор – вещий «жлоб».

И войн разгнузданный разбой,
И боль – сокрыта маской грима,
И рок – начертанный судьбой
И пляски диких пилигримов.

И гладиаторов бои,
И рёв толпы, просящей зрелищ,
И меч вонзался у «своих» –
Арены павшими пестрели».

А сотни и тысячи рабов
Тот мир блестящий создавали –
Оплата тысячи гробов,
И знак беды, и знак печали.
А Колизей – исчадье ада,
Всё кровью камни поливал
И алчущей толпе в награду
Младые жизни отдавал.

А в это время на скамьях,
Цари и «шлюхи» веселились,
Витал ареной дикий страх
И смерть косою жизнь косила.

Прогнившей праздности пороки,
И крики черни: «Зрелищ, хлеба»,
И руки вздёрнутые к Небу –
Да вот в мольбе той мало проку.

А, недалече, за рекою,
Селяне горький хлеб косили.
В судьбе согнувшись роковой
Дикой толпе вино носили.

А Капуя, и Рим блестящий,
На боль людскую созерцали.
До дня, как кто-то Настоящий
Поднял свой меч из крепкой стали.

И всё бы было, как всегда,
И всё б во времени истлело –
Да сколько ж можно?! Господа.
Кто-то вдруг вскрикнул ошалело.

Горячих слов тревожный клич,
Вдруг вымолвил слова: Свобода!
И вдарил громом хлёсткий «бич»
По праздным головам «уродов».

От ярости вскипела кровь,
Спартак поднялся над толпою,
И цепи лопнули оков,
И крик товарищам: «За мною!»

И то, что тлело много лет,
Вдруг вспыхнуло огнём Свободы
И воли яркий, дивный свет
Стал маяком вдруг для народа.

А горстка гордых смельчаков,
Пошла на смерть для всех примером
И звенья лопнули оков:
«За Честь, Свободу и за Веру».

Гудят в степи «колокола»,
Гудят, как волчий вой –
Идёт кровавая война,
Идёт жестокий бой.

Из тел – кровавый водопад,
И душ пропащих стон,
И чья-то жизнь идёт на спад –
Мечей холодный звон.

За что ж тот страшный,
                   смертный бой,
По прихоти, иль так? –
То, охмелевший, за собой
Ведёт рабов Спартак.

И в бой идут уж не рабы,
А славы дикий взлёт
И повелители судьбы
Ведут себя вперёд.
И во поле гуляет смерть,
И даже Бог не в силах внять,
А сможет ли земная твердь
В себя тела принять?..

Уже перейден «рубикон»,
Свободы брызжет свет
И горькой Славы слышен стон –
Назад дороги нет.

Так шли рабы, во все века,
И жили временем зовущим,
И вёл их образ Спартака –
У Мир свободный, в Мир грядущий.
                  15 января 2011 г.