хочу сюда!
 

Алла

38 лет, лев, познакомится с парнем в возрасте 35-48 лет

Заметки с меткой «коростень»

Мандрівка на Батьківщину Гетьмана Івана Виговського

Ідея про поїздку до літописного Коростеня і батьківщину Івана Виговського виникла раптово. На її реалізацію залишалося чотири дні. Давши повідомлення в інтернет, і телефоном повідомивши своїх знайомих, я чекала шквалу прохань щодо бронювання місць в „бусику”. Але на мій великий подив ажіотажу не сталося. Ні, „бусик” був повний, але половина складу делегації була більш ніж „бальзаківського” віку. Молодь,  яка хотіла поїхати, елементарно злякалася дощу, а – даремно, погода в Коростені була чудова! Щось сталося з молоддю, комфорт все вище і вище підіймається в шкалі життєвих цінностей. Чоловіки стають зніжені, дівчата  - байдужими/

28 червня ми рушили через Фастів на Полісся. В автобусі зібралися представники „Молодої Просвіти” і рухівці в пропорції 50:50. Стара гвардія своїх позицій не здає. Їм негода байдужа. Через три години і 230 кілометрів ми прибули в Вигов. Саме тут народився гетьман України Іван Остапович Виговський. Нас гостинно зустріли місцевий краєзнавець Леонід Мельниченко і голова Виговської сільради Микола Мошковський. Утворивши коло біля пам’ятника славетному гетьману ми слухали оповідь Мельниченка про історію спорудження погруддя, про поневіряння організаційного комітету і зрештою церемонію відкриття. Також Леонід Антонович розказав про місцевість, яка зветься  Виговщина (туди входять села Вигов, Березівка, Вілень, Відень. Купище), про її далеке і недавнє минуле.

Ще на початку ХХ століття край був густозаселений. В Вигові стояла гарна церква, спроектована в Петербурзі, працювала школа, при якій був гуртожиток. Приход Виговської церкви був близько 3-х тисяч чоловік. Кілька сотень учнів навчалося в школі, що разюче різниться з теперішньою цифрою в 90 чоловік. Варто зазначити, що перший вчитель Виговської школи на початку 30-х років минулого століття був репресований разом з сім’єю. Нам було дуже цікаво, чи прослідковується рід Виговських до нинішніх часів, особливо прямі нащадки. На це була дана відповідь, що чимало дослідників займаються цим питанням. Зараз знаходяться нащадки в Німеччині, Польщі, а також в Україні. Деякі представники роду Виговських приїздили у Вигов.

Донедавна в районному центрі, Коростені, одна з центральних вулиць була названа на честь Виговського, але рішенням міськради вона була перейменована ім’ям колишнього комуністичного мера. З Виговського стала Сосновського. Загалом комуністи рулять Коростенем і дотепер, разом з регіоналами. Було в Коростені чотири вулиці названі на честь видатних українців: Хмельницького, Українки, Виговського, Грушевського. Залишилося три. Натомість є вулиці Красіна, Лібкнехта, Рози Люксембург, Лукіяна Табукашвілі і т.п. Далі ми завітали до сільської ради, де частуючи нас кавою і тістечками, Микола Мошковський розповів про сучасне Вигова. Незважаючи на зручне розташування і непогане транспортне сполучення, село потихеньку занепадає. Не розвивається сільське господарство, земля пустує. Комусь з мешканців села пощастило влаштуватися на роботу в райцентрі, хтось виготовляє деревне вугілля. Відсутність роботи зумовлює відтік молоді. Незважаючи на невеселі перспективи, біля сільського магазину пияків помічено не було, чим грішать багато українських сіл. Розпрощавшись з гостинними господарями і давши зобов’язання завітати до Вигова ще не раз, рушаємо до районного центру – Коростеня.

Коростень невелике стародавнє місто. Відоме в історії тим, що саме тут наклав головою, точніше, був роздертий за ноги київський князь Ігор. Всім відома легенда про помсту, яку вчинила вдова Ігоря Ольга деревлянам. Не знаю, чи варто вірити літописним подробицям про прив’язані до птахів запалені гноти, але факт залишається фактом – місто було знищене. До сих пір в коростенцях живуть протиріччя – вони дуже почали шанувати князя Мала і, разом з тим ,в місті існує культ Ольги. Приклад: на гранітній скелі височить поривчастий князь Мал, а під горою стоїть скульптура, яка зображує Ольгу. Там же є символічна купальня княгині, а на протилежному боці побудована церква. Як ви вже здогадалися, рівноапостольної княгині Ольги.

Головні туристичні принади Коростеня знаходяться в міському парку. Він відносно невеликий, названий ім’ям Миколи Островського, хоча сам „сліпий пророк храму Аполлона”(с) ніякого відношення до Коростеня не має. Ще 10 років тому, це був звичайнісінький парк з мальовничим камінням, де вихідними днями грав духовий оркестр. Люди віку від середнього ще згадували ресторан „Блакитні дошки” де подавалося чудо кулінарії картоплю тушковану з грибами в горщику. Прямо зі входу нас зустрічають Лава закоханих і фонтан. Він задумувався з підсвіткою і музикою, але в такому режимі працював недовго. Та і в сучасному вигляді він чудовий. Далі наш шлях пролягає повз пам’ятники воїнам-афганцям, Островському, невизначеного віку оленю і Малуші з малим Володимиром. Останні виглядають дуже злими і дещо схожі на персонажів фільму „Аватар”. Можемо звинуватити Камерона в плагіаті.

Переходимо річку Уж гарненьким пішохідним містком і потрапляємо до входу в об’єкт „Скеля”.Це запасний командний пункт Коростенського укріп району. Його будували на основі древлянських печер під керівництвом відомого фортифікатора Карбишева. Споруда видовбана в граніті, має кількасот метрів переходів і  декілька поверхів з робочими кабінетами. Була система вентиляції, каналізація, водопостачання. Підземними ходами „Скеля” сполучена з міськими лікарнею, поліклінікою і ще чорт зна з чим. Пофарбовані в синю фарбу стіни справляють гнітюче враження, на голову тисне 15 метрів граніту. В кімнатах виставлені зброя, спорядження, фотографії і макети радянських ДОТів. І вся ця потуга ніколи на практиці не використовувалася. Після 1939 року лінію оборони було перенесено західніше, а в 1941 році німці захопили її дуже легко. Загалом вермахт вмів долати такі фортифікаційні лінії, охоплюючи їх з флангів, залишаючи глибоко в тилу і методично викурюючи гарнізони. Цим німецьке командування відрізнялося від радянського, яке клало сотні тисяч бійців на „Лінії Маннергейма”, при штурмі Кенігсбергу та „Одерського валу”.

З полегшенням виходимо на сонце. Спочатку спускаємося до річки і милуємося краєвидами. Річка проклала собі шлях через граніт. Скелясті береги впорядковані ходами і галереями, а посеред річки б’є фонтан. Природа вражає своєю красою. Розчищені від заростей  береги дають змогу спускатися до води. Можна сказати, що це той рідкісний випадок коли втручання людини лише розкрило природню привабливість Ужа. Сходами підіймаємося на самий вершечок гори. Тут побудовано фортецю з сторожовими вежами, які місцеві мешканці використовують замість туалету.

А над містом височіє князь Мал. Він в латах і озброєний чомусь позолоченим мечем. Я думаю, що цей суворий воїн ніколи не мав позолоченого меча. Пощерблений в багатьох сутичках клинок  більш пасував би Малу, а так князь виглядає хоч і велично, але трохи „гламурно”. На табличці написано: ”Князь Мал., син Нискинії, нескорений патріот землі древлянської. Боровся за незалежність древлян в Х столітті. Пам’ятник споруджено на честь 1300 річчя м. Коростень від вдячних нащадків”. Зараз Мала можна було б назвати сепаратистом. На мою думку то були династичні війни. Деякі сучасні історики відносять Мала до Кийовичів.

Повз виставку мілітарної техніки повертаємося в місто. Бачимо горщик з стилізованим Деруном і згадуємо, що в Коростені проходить фестиваль дерунів. Треба було б завітати сюди під час фесту. Поїдати деруни на швидкість я б не стала, а кинути його на влучність в миску з сметаною можна було б спробувати.

Далі прямуємо до пішохідного мосту підвішеного на сталевих канатах. Панорама вражає своєю красою, яку споглядаєш з 20-ти метрової висоти. Переходимо річку і опиняємося в парку Перемоги. Власне, це частина лісу, який тягнеться вздовж берегу Ужа. Тут на гранітних валунах обідаємо і фотографуємося. Сосни, скелі, річка налаштовують на романтичний настрій. Але все псують гори сміття, якого, до речі, вистачає і в парку Островського.  Не знати кого лаяти: чи жителів Коростеня, що не соромлячись кидають сміття де бачать, чи місцеву владу, яка не хоче облаштувати парки урнами. У нас, в Білій Церкві, теж була така проблема, та з впорядкуванням парку і вулиць міста урнами гадити стали набагато менше.

Робимо останню зупинку в Коростені – на залізничному вокзалі. Він сам по собі вражає своєю сучасною архітектурою, а ще там встановлено пам’ятний знак тризубу. Саме у Коростені в лютому 1918 року Центральна Рада затвердила тризуб Гербом Української Народної Республіки. Це стало фіналом нашої поїздки. Багато побачено, багато місць залишилися неоглянутими. Що ж, приїдемо в ці місця ще. Полісся, чекай на нас.