хочу сюда!
 

Lisenok

33 года, козерог, познакомится с парнем в возрасте 32-35 лет

Заметки с меткой «юрій андрухович»

Не кажіть гоп

Стаття Юрія Андруховича: Здається, то було 2002 року – серед літа ми опинилися в Кишиневі разом з моїми польськими друзями. Ми сягали початків і говорили про злам 1980-х та 90-х. Про те, що без неформальної молоді не відбулося б жодної з оксамитових революцій. Без неї ж не відбулося б і подальших змін. Молодь вирішувала все. У мішкуватому одязі, пірсинґовані й татуйовані, завжди розкуті, музичні і рухливі – ці строкаті люди були передвісниками демократичних свобод, ненасильницьких цінностей, нонконформізму, постколоніальної революції свідомостей. Я переважно погоджувався з моїми друзями, бо протягом попереднього десятиліття мав змогу спостерігати за схожими, хоч і значно повільнішими, субкультурними процесами в Україні. Схід дещо відставав від Заходу й Києва, проте Північ не була антиподом Півдня. У певний проміжок часу стало модно читати складні поморочені книжки, займатися йогою, вишукувати по секонд-гендах яскравий одяг, слухати етнічні суміші з усього світу. І навіть моє улюблене кобзарське мистецтво набуло сяких-таких ознак культу. Культовим потроху ставало все українське. Українське було синонімом альтернативної культури, принаймні здавалося досить серйозною її складовою. Коли я зустрічав так званих неформалів на вулицях Києва, Львова, Одеси, Дніпра чи Харкова, то був упевнений, що це і є вони, мої читачі. Я в цьому жодного разу не помилився. Вистачало побачити молодих людей, які легко виділялися з натовпу – і все ставало ясно як Божий день. Як же швидко відбулося зміщення полюсів! Нині в натовпах цієї країни найпомітніші гопники. Минули часи, коли довгокосі чоловіки становили потаємну і справжню еліту українського суспільства. Тепер їх усе частіше перепиняє міліція. Вона в нас особлива – це такі пузаті, педагогічно запущені телепні, яким більше ніде не знайшлося місця. За великим рахунком, це ті ж гопники, але сильно запущені, хоч обмундировані казенним коштом і таким же робом озброєні. Дочекавшися врешті свого президента, гопники прагнуть витиснути з епохи його правління максимум. Щиро кажучи, вони паразитують на його неповторному індивідуальному стилі. Поки ми все ще сперечаємося про книжки і культуру, вони роблять своє: лузають насіння, чухають короткострижені макітри, злазяться на сходняки різних рівнів і, головне, красуються в телевізорі. З’являтися в телевізорі для успішного гопника майже те саме, що й дихати. Після того як увесь притомний народ перекинувся на ютуби і фейсбуки, гопники тріумфально захопили "тєлік". Вони думають, що відтепер у їхніх руках центр управління світом. Тобто що вони вже не гопники, а – як це називається? – метросексуали. Гопники наших днів приміряють на себе східні практики, влазять у подерті джинси, відрощують волосся і вилежуються в соляріях. Вони нарешті навчать нас, як правильно готувати найекзотичніші страви, як добирати і пити вино, яку попсу вважати джазом, під яким кутом розуміти новини, як одягатися, робити ремонт або манікюр, як вийти заміж за мільйонера і, головне, як цим самим мільйонером стати. Гопниківське мистецтво передбачає безконечне калькування і таке ж невміле та безконечне насадження численних матриць і копій. Чисельність і масовість – це красиво і природно. Однаково бездушна музика, однаково фальшиві радянські фільми, однаково несмішні гумористичні шоу, однаково довгоногі студентки на підтанцьовках у ректора. Жодної тобі кривенької качечки, жодної аномалії, жодного світла в кінці тунелю! Хоча ні. Світло є - і це Ганна Герман. Якби цієї пані з її вишуканим діаспорним акцентом та амбіціями кардинала Ришельє не існувало, гопникам довелося б її вигадати. На щастя, нічого вигадувати не треба. "Ми ідемо в Європу!", - каже мама всіх гопників, маючи на увазі конкурс Євробачення. Що ж до її головного підопічного, то він незаперечно прогресує. Дедалі вільніше й розкутіше він ділиться зі своїми підданими наболілим, розповідає про тенісні травми обидвох ніг, спочатку правої, потім лівої, і навіть кнопкодавів-спартанців цілком коректно не називає спартаківцями. Ще трохи – і він сягне досконалості в тєлячьїй мові. Мається на увазі та, що по тєліку. Мавпи не махлюють Моя (на жаль, давно покійна) бабуся Ірена дуже любила музику. Настільки, що починала плакати, коли з репродуктора лунав її улюбленець Дмитро Гнатюк. Коли я був малим, то полюбляв піджартовувати над нею.

Якось по телевізору показували групу циркових шимпанзе – як вони дебоширять серед музичних інстументів. На тлі цих кадрів звучало щось диксилендове. І я, передчуваючи неминучий подальший ефект, зауважив: "Бач, як мавпи навчилися грати – цілком непогано виходить". На це вона лише покивала головою. А ввечері вже розповідала комусь – здається, моєму батькові: "Показували вдень той відомий мавп’ячий оркестр. Як добре вони грають джаз!".

Звісно, така безмежна довіра бабусі до моїх вигадок мене надзвичайно тішила. Але я думаю, що тут ховалася й дещо глибша, суто естетична причина: диксиленд у її сприйнятті був настільки примітивною музикою, що навчити добре його зіграти можна було навіть мавп. І тільки в їхньому виконанні він мав шанси їй сподобатися.

Згадуючи цю історію тепер, можу собі лиш уявляти, якою була б її реакція на сучасну українську музику – точніше, на те, що нам сьогодні впарюють замість неї. Бабуся часто ставила вголос питання, чому такий співучий народ фактично не дав світові жодного композитора – не наших локальних і таких народних Лисенка, Стеценка чи Леонтовича, а таки ним, світом, визнаних. Останньою її надією довший час лишався Петро Ілліч Чайковський. Але коли пізніше вона дізналася, що він родом із Вятської губернії, то й зовсім засумувала.

Насправді в нас є, скажімо, Максим Березовський, що його ім’я викарбуване золотими літерами на мармуровій дошці Болонської академії наступним після Моцарта. Хоч його твори – то все ще бароко, давня музика, передкласична. А справжньої світової класики, не місцевого масштабу, в нас немає.

Мабуть, не без бабусиного впливу я й сам почав замислюватися над тим, чому українці, попри всю свою співучість, неабияку народнопісенну спадщину, неозору кількість талановитих вокалістів "з народу", виявляються такими немузичними. Яке дивне поєднання – співучий немузичний народ!

Можливо, справа в якихось генетичних особливостях? Коли генетика переходить у ментальність, а та у фатальність? Оволодіння будь-яким інструментом вимагає ж не тільки вроджених здібностей, а ще й мільйонів годин рутинного, одноманітного, настогидливого вправляння, до того ж волі, терпіння, посидючості. Ні, це не для нас.

А ще ж війни, тюрми, репресії, виродження, порожнеча і холод концертних залів та філармоній, безконечний відтік талантів закордон через непотрібність удома. А ще ж поламані, як пальці на допитах, лінії культурної тяглості. Чого вже там з нас вимагати – ми й так даємо більше, ніж можемо.

Зате іноді ми відіграємося "Євробаченням". "Євробачення" - наше все. Саме тому навколо цього шоу у нас і здіймається стільки галасу. Раз на рік у наших співгромадян з’являється така от світла турбота – хто поїде. Зважаючи на музику, яка є серед них справді популярною, жодні перспективні і цікаві виконавці аніскілечки не хвилюють українців протягом цілого року. Але раз на рік серед них виникає дріж і ажіотаж.

Син мого знайомого колись підзаробляв у такій собі "євробаченнєвій бригаді". Кілька десятків студентів з Франика повезли на Кіпр, роздали їм там по десяткові мобілок з кіпрськими номерами й вони звідти своїми начебто кіпрськими есемесами підтримували кого треба.

Залишається тільки уявляти собі справжні масштаби всієї фальсифікації. Бо скільки таких студзагонів повивозили на той момент до Кіпру, в Туреччину чи ще куди де легше з візами – хто може це оцінити? Це ж ті самі виборчі "каруселі" 2004-го – близька і рідна Україні технологія. Це ж ті самі "Великі українці", завдяки яким так ні сіло ні впало вирвався вперед, стрімко обійшовши всіх на фініші, князь Ярослав Мудрий (у реальному житті дещо, кажуть, кульгавий).

Залишається порадіти за наших юних мандрівників – студенти й на Кіпрі побували, й на пляжі погрілися, і в морі покупалися, і грошенят заробили, хоча б на кишенькові видатки. Ну, а потім уже все залежало від виробітку – скільки есемесок устигнеш вислати з отих десяти чи дванадцяти мобільників. Для кращого результату вони ще й розбилися на пари: один шле смс-и, другий тим часом міняє СІМ-картки. А мораль (у нашому випадку - ідеал чесного змагання і справедливого результату) - до чого тут вона? І взагалі навіщо думати про мораль у країні, де є Національна експертна комісія з моралі? Хай вона, комісія, й думає.

Махлювання – ось мистецтво, в якому ми попереду всієї планети. Звідси і культ "Євробачення" - бо є простір для махлювання, є маневр, є навик, є рідна совдепівська – перепрошую за варваризм – смєкалка. А в цьому випадку – навіть смсєкалка.

"Євробачення" - це наша остання культурна територія. Не стане його – то й України не стане. А музика? До чого тут вона? Музикою хай циркові шимпанзе займаються. http://tsn.ua/analitika/mavpi-ne-mahlyuyut.html