Позвони
мені першого квітня,
Пожартуй, що ти любиш мене.
І нехай хоч обманом розквітне
Мого щастя віконце сумне.
Хай до серця пригорнеться слово,
Як ранковий промінчик до трав.
Подзвони мені ввечері знову
І признайся, що ти жартував.
Я заплачу, стерплю, зрозумію,
Кину докір на перше число
І ніколи спитать не посмію,
Чи то гірко, чи смішно було.
Ганна Чубач
Летаргія - суперниця смерті -
мою душу хоронить живцем.
Я не зможу ніколи померти.
Та боюся казати про це.
***
Вода у річці - стигне, стигне.
Листок на дереві - засох.
я думала, що я єдина.
А я - одна із багатьох.
***
У серці сад - не зацвіте,
Не буде полум'ям горіти.
Скажи хоч слово золоте,
Щоб срібний іній впав на віти.
***
Спішить дорога, що за нами.
Пилюка - сірістю паде.
Приходить віра тільки снами,
Що краще житьи нам буде.
Ганна Чубач
* * *
Идёшь ты мимо дома моего,
Такой холодный и чужой такой,
А я ищу тебя лишь одного
В чужом дому с надеждой и тоской.
Кому попало на своём пути
Меня готов ты выдать каждый миг…
Трепещет имя на устах моих,
Но вслух его боюсь произнести.
Твоя душа – гостиница, мой друг,
Легко войдёт и выйдет человек.
Как в крепости, в душе моей навек
Закрылся ты, в неё ворвавшись вдруг.
Порой тебе завидую до слёз,
Собой недовольства не тая,
Что в жизни встретить довелось
Любовь тебе такую, как моя.
Сильва Капутикян
Медленно,тяжко и верно
В черную ночь уходя,
Полный надежды безмерной,
Слово молитвы твердя,
Знаю - молитва поможет
Ясной надежде всегда,
Тяжкая верность заложит
Медленный камень труда.
Медленно, тяжко и верно
Мерю ночные пути:
Полному веры безмерной
К утру возможно дойти.
Александр Блок
Есть времена, есть дни,когда
Ворвется в сердце ветер снежный,
И не спасет ни голос нежный,
Ни безмятежный час труда...
Испуганной и дикой птицей
Летишь ты, но заря - в крови..
Тоскою. страстью, огневицей
Идет безумие любви...
Пол-сердца - туча грозовая,
Под ней -все глушь, все немота,
И эта - прежняя, простая -
Уже другая, уж не та...
Темно, и весело, и душно,
И, задыхаясь, не дыша,
Уже во всем другой послушна
Доселе гордая душа!
Александр Блок
Цілунок жоден серця не дістав-
Була свавільна, вільна і щаслива.
Даремно прагли втримати мене -
Я злива.
Жарини слів - торкали зимний слух.
Сліди багать - завії подих витер.
Даремно оком пестили мене -
Я вітер.
Що ж нині? Той, кого кохаю я, -
Один на світ, один в людськім огромі,
Даремно сподівається втекти -
Я промінь.
І от - торка мене його рука
Не поглузую вже, не злегковажу...
Так незнайомо серце плач стиска:
Я - Ваша.
Світлана Йовенко
Я не просила ще нічого в тебе.
Тож, коли місто зморене засне, -
спини у грудях своє хмарне небо.
Згадай мене.
Від гіркоти, мабуть, така весела,
зухваліша з відчаю з кожним днем.
І не любити, і любить - несила.
Не гудь мене.
Моє життя - лише моє, не більше.
Як сніг весняний, промайне - й мине.
А ти в мені - не спомин і не біль вже.
Звільни мене!
Врятуй мене від мене і від себе,
від муки, що нізащо розіпне.
О, не минай і не мовчи - не гребуй
Спини мене.
Скажи, що чуєш! Що таке буває.
Скажи: нічого. Врешті схаменусь.
Скажи. що жаль... Та час...
І все спливає..._
І я тобі в обличчя розсміюсь.
Світлана Йовенко.
Як добре, що написаний цей вірш,
який тепер я вже не написала б,
в якому мить я зупинить здолала,
що проминула - навіть не щемить.
А що ж тоді озвалося в мені?
Веселий подив? Холодна цікавість
враз ворухнулась в серця глибині?..
Ні покривить душею, ні злукавить.
Бо що ж це промовля, як не печаль?
Здригнувся й він, чи так лише здавалось?..
Як добре, що було це, і як жаль,
що мало бути більше, та не сталось.
Світлана Йовенко
Я помню длительные муки:
Ночь догорала за окном;
Ее заломленные руки
Чуть брезжили в луче дневном.
Вся жизнь, ненужно изжитая,
Пытала, унижала, жгла.;
А там, как призрак возрастая,
День обозначил купола;
И под окошком участились
Прохожих быстрые шаги;
И в серых лужах расходились
Под каплями дождя круги;
И утро длилось, длилось, длилось...
И праздный тяготил вопрос;
И ничего не разрешилось
Весенним ливнем бурных слез.
А. Блок
