На честь проминулого Зимового Сонцестояння і Сонця Непереможного розміщую цю замітку.

Сонце Трисвітле

Ми вибираємо собі цей великий бажаний скарб
Бога Савітара, мудрого Асури,
Що захист дарує тим, хто шанує його
Великий Бог розпростер його над нами крізь ночі

Той, що тримає небо, повелитель всіх істот у світі,
Він вбирає золотавий одяг, цей творець…
З всеохоплюючим зором, простір собою наповнюючи,
Савітар породив благодать, гідну хвали.

Він заполонив простори небесні та земні
Голос його звучить за його законом
Савітар простягнув руки, щоб світ був у русі
Живий світ заспокоюючи вночі і пробуджуючи знову

Не піддаючись неправді, опікуючись всіма істотами,
Бог Савітар оберігає обітницю
Він простягнув руки до всіх істот у світі
Твердо дотримуючись обітниць, він править у величі свого шляху

Хто несе високу благодать, пробуджує і заспокоює знову
Хто повелитель обох: рухомого і нерухомого
Цей Бог Савітар хай дарує захист
Для нас, для наших домівок, потрійний захист від лиха

Прийшов Бог своєчасно: хай захистить він домівки наші
Нехай дасть нам Савітар насолоду у вигляді чудових нащадків
Нехай вселяє в нас життя ночами і днями
Нехай дасть нам багатство і силу у вигляді нащадків
 
Цей гімн з «Ріґведи» до Сонця, яке в арійські часи звалося Савітаром, говорить про прадавність сонячного культу. Сонце в ньому ще називається асурою, тобто належить до старшого покоління ведійських Божеств, є рушійною силою Світу, захисником і опікуном людського роду, а також дає людям життєву силу, необхідну для появи нащадків. Згодом, у індоаріїв культ Сонця занепав, можливо, через жаркий південний клімат, котрий завдавав багато неприємностей білошкірим північанам. Однак індійські сонце¬поклонники є і в наші часи, і поклоняються Сонцю, проголошуючи три тисячі його імен, серед яких найголовнішими є Савітар, Сур’я та Вівасват.
Запорозький історик та науковець Г. Калайда у своїй праці «Ріґведа для спраглих» так описує походження праарійського сонячного культу:
«Оскільки арії вважали себе нащадками Бога Сонця, то їхній життєвий цикл був узгоджений з річним сонячним циклом, чому слугувала система астрономічних спостережень за допомогою святилищ-обсерваторій… Ця система святилищ-обсерваторій розповсюдилася від Аратти до крайнього заходу Європейського континенту і до Індії на сході.
У систему сакральних споруд входили крім святилищ також степові піраміди – кургани, різноманітні мегалітичні споруди: кромлехи, менгіри, дольмени та ін. Сучасним дослідникам поступово стало очевидним, що всі види сакральних споруд створюють складну взаємопов’язану систему. Фактично маємо справу з єдиним археологічним пам’ятником, комплексом, що займав територію цілого Євразійського континенту.
Нещодавно святилища-обсерваторії були відкриті археологами і реконструйовані на о. Хортиця. А в тридцяті роки минулого століття в межах сучасного м. Запоріжжя кілька святилищ було відкрито археологами і незабаром зруйновано будівельниками Дніпрогесу.»
Отже, наші пращури жили «за Сонцем» споконвіку. Ми наведемо ще один ведійський гімн Сонцю, щоб повніше розкрити його прадавні повноваження як того, хто береже наш зелений і прекрасний світ і опікується як людьми, так і Богами:

Ось прийшов до нас Бог Савітар, гідний хвали
До якого цієї години мають звертатися мужі
Який роздає людям скарби, -
Щоб дав він нам тут найкращий скарб

Спершу  Богам, гідним пожертви,
Ти призначаєш безсмертя як вищу долю.
А потім, о Савітар, ти відкриваєш дар
Для людей – послідовні строки життя

Якщо ми, по нерозумінню,
звершили лихе проти Божественного роду
Через безсилля волі своєї,
коли людська сутність взяла гору,
О, Савітар, серед Богів та людей
Очисти нас від зла

Не зменшуйте важливости того
в божественній природі Савітара,
Що він мусить підтримувати всю світобудову
Що цей золоторукий Бог призначає для земного простору,
Для небесних висот – все є істиною

Якщо у наших індоарійських родичів означені вище опікунські функції перейшли до інших Божественних енергій, то в слов’янському світі Сонце під ім’ям Дажбога так і зосталося покровителем людей, котрий має дбати про цілісність світобудови в її космічних проявах.

«Се бо Дажбог створив нам яйце,
Що є світ-зоря, яка нам сяє.
І в тій безодні Дажбог повісив землю нашу
Аби тая удержана була…»

На цій Землі люди мають жити згідно законів Прави – законів світу Богів у світі явному від Нави до Нави, від народження до смерти:

«Права бо є невідомо
Уложена Дажбогом
А по ній,  як пряжа,
Тече Ява
І та соутворює життя наше
І та коли одійде, смерть є.
Ява текуща,
А творена в Праві.
Нава бо є по тій:
До тої є Нава,
І по тій є Нава,
А в Праві ж є Ява».

Ці слова Велес Книги перегукуються з ведійським гімном, де Сонце прославляється як творець законів буття для Богів і для людей. В ній також згадується і ведійське ім’я Сонця – Сур’я. Використовується ця давня назва для молитви-заклинання проти лихої сили.

«Явитися Богові сильному
І бити пітьму мечем-блискавкою
Нехай вона згине,
Хай Сурія світить на нас
І до нас, і видно всім.
Перша слава Сурію-Світлодіду,
Що тінь проганяє злу»

«Культ Бога Сур’ї був розповсюджений на землях нинішньої України і до, і після міграції частини аріїв. Про це свідчить багато археологічних знахідок – кургани, які зображують Сонце з сімома променями; захоронені в курганах семиколесні колісниці тощо. Сім променів, як і сім коліс зображують, скоріш за все, сім відомих аріям на той час планет.  
Сур’я перетинає всі простори, створює світло, він обернений до Богів, до людей, до всіх, щоб бачили світло.  Арії вважали, що Сонце є денне і нічне. “Зірка дня” – це денне Сонце, шлях якого на небі видимий. Коли ж Сонце ховається за обрій, коли його не видно, то ніхто не знає, який його шлях вночі.
Сур’я уособлює Сонце, що світить для Богів і людей, проганяє зло і всякі погані сили, лікує людей. Боги, оком яких є Сур’я, ним оглядають Всесвіт, спостерігають за живими істотами, відзначають їх добрі і лихі вчинки. Що Сонце як Око Боже вшановували на українських землях, відомо з дискусії між священиками різних релігійних напрямків, викладеній у “Посланні оріїв хозарам”, віднайденім у бібліотеці Ватикану наприкінці минулого століття.» (Г. Калайда «Рігведа для спраглих»)
В арійській традиції Сонце-Сур’я є батьком першої людини нашого світу. «Велесова книга» доповнює: Сонце-Дажбог є праотцем слов’янського роду.

«У давні часи був муж, який був і благ і доблесний
І той мав жону і дві дочки
І не було чоловіків для їхніх дочок
Так молив Богів, щоб згасання роду пресікли
І Дажбог почув молитву ту
І по мольбі дав йому прошене
Як було провіщано теє…»

Оскільки Дажбог був родоначальником слов’ян, то до Сонця у наших Предків було особливе ставлення. Свята сонячного кола та їхня обрядовість дожили до наших днів, в той час, як обряди, присвячені іншим, не менш важливим Божествам, дослідники змушені відновлювати буквально з уламків.
Різдвяна ніч була для наших предків ніччю народження Сонця. Гуцули цієї ночі танцювали обрядовий танок «Кругляк» - подобу «Аркану». Обрядові пісні-колядки, окрім створених у 18 столітті, майже всі присвячені Сонцю.
Ю. Федькович, поет і дослідник народних звичаїв, писав у своїй книзі «Коляди старосвіцькі»:
«Божеством наших праотців було світле Сонечко… і святкували йому кожного року три великі празники. Перший празник святкували тогди, коли сонечко зачинало змагатися в силу і день рости, то єсть при кінці місяця Декемврія (грудня)… За кожним віршом… коляд повтаряєт ся слово «Ой, Дайбоже!», бо Сонечко звалося также Дайбог, Дажбог, Світ…і т.д.»
Ще на початку 20-го століття гуцули чудово знали, яку саме подію вони святкують в ніч на Зимове Сонцестояння. Один з гуцульських просвітянських діячів Шекерик-Доників в праці «Як відбуваються коляди у гуцулів» описав конфлікт між селянами та церковною владою котрий стався 1907 року. Суть його була в тому, що гуцули ходили колядувати за давнім звичаєм: з трембітою, музиками, маючи на чолі гурту знавця обрядовості, так званого «пережу» (можливо – чоловіка, оперезаного якимось ритуальним поясом, або шнуром), котрий заміняв людності жерця-обрядодія. «Кожен пережа, - згадує Шекерик, - муси учіти си усіх звичаїв давніх, старосвіцьких, тих, що люди до них звикли, і їх лиш одних хоте. Бо аби єкі то не були нові коляди файні (маються на увазі християнизовані колядки), то їх люде не любе, лиш любе таки свої давні старосвіцькі колєди».
Станіславський владика того року виступив проти гуцульського колядування, сказавши дослівно: «То поганський звичай колєди. А ще такі, як у вас на Гуцулах коляди, то вже цілком не християнські, а ті ваші звичаї безбожні, які ви виробляєте в колядниках». Владика наказав сільським священикам заборонити «гуцульські колєди», нехай, мовляв, колядують «як на долах». Заборона вилилася в правдивий бунт, при чому «зачєли всі люди говорити, що то вже попи хотє віру скасувати нашу давну, бо в нас говорє так, що доки писанки пишут і доки колєдники ходе, то доти і наша віра руська буде на світі».
Як бачимо, тут «віра руська» конкретно відмежовується від віри християнської. А перемогли гуцули «попів» просто – перестали давати на церкву, і священики дали спокій бунтівливим горянам.

Наступним святом було славлення Сонця в Його весняній Сутьности. Християнський Великдень-Паска увібрав у себе цілий період давнього святкування  Весняного Ярила. Якщо дослідити Великодню символіку, то саме до зустрічі Ярила - Весняного Сонця, на Весняне Рівнодення, мали б фарбувати крашанки у червоний колір, які символізували зародження життя, а також пекти присвячені Сонцю хліби-баби, які під впливом християнства почали називати пасками. Етнограф В. Скуратівський в книзі «Дідух» наводить таку молитву при випіканні «баб», трохи змінену за часів двовір’я:
«Свята пасочко, будь велична і красна як Сонце, бо Сонцю тебе печемо. Хай усі рідні коли живі, будуть здорові. Щоб діти так швидко і красно росли, як ти ростеш. Світи нам, паско, як світить Сонце ясне, щоб хліб на ниві був такий багатий і величний, як ти велична».
Перед сходом Сонця люди відчиняли віконниці, завіси, щоб «впустити Сонце в дім». При появі перших променів  дівчата читали молитву-славень:

«Добрий день тобі, Сонечко яснеє
Ти святе, ти ясне, прекраснеє
Ти чисте, величне, поважнеє
Ти освіщаєш гори й долини, і високі могили
Освіти мене (ім’я) перед усім миром
Добротою й красотою, любощами й милощами
Як ти ясне, величне й прекрасне,
Щоб і я така була ясна, велична, прекрасна…»

Через місяць після весняного рівнодення, коли на Землю вже остаточно приходила Весна, і Ярило - весняне Сонце вже пробудив Землю-Матінку, освятив і засіяв зерно, люди прославляли Його й Лелю-Весну танцями і піснями на природніх підвищеннях - місцях сили, які вже були прикрашені першоцвітом. Збереглася назва для цих обрядодійств - Красна (Красива) Гора.  В цей час вже належало писати писанки – розмальовані яйця з різноманітною символікою, в якій на відміну від крашанок, котрі уособлювали зародок життя,  відображалося саме життя в ріжних його проявах. Вшановували Ярила до Свята Великого Дня – середини весни.

Третім великим сонячним святом, згаданим у Федьковича, було Літнє Сонцестояння, або Купальська Ніч. Літнє Сонце - Семиярило, або  Купалбог, згадані у «Велес Книзі», славилося з особливою пишністю. Сама ж Купальська ніч вважалася чародійною – сила Сонця наповнювала цілющі трави, цілющою вважалася ранкова роса і набрана удосвіта купальська вода. Народне гуляння включало в себе обрядове очищення вогнем та водою, а в давнину – укладання шлюбів. Свято символізувало шлюб Сонця та Води і проводилося на берегах річок. Одним з прадавніх обрядів, присвячених божественому шлюбу, було скочування з крутого берега до ріки палаючого колеса. Ще одним містичним дійством було утворення вогняного кола за допомогою обертання подвійного смолоскипа. Цей обряд зберігся і в кельтському звичаї святкування Сонцестояння. Окрім того, в деяких місцях обрядово укладався шлюб зроблених з соломи та гілля образів «Купала та Марени», або «Купайла та Купайлиці», після чого «пошлюблену пару» доручали вогняній та водяній стихії.

У Велес Книзі згадується ще один сонячний прояв – Сивояр, сутність осіннього Сонця. Відомостей про його вшанування майже не збереглося. Можливо, воно входило в культ Світовида, якого, наприклад, на Гуцульщині, вшановували, як Сонце в його чотирьох проявах – зимове, весняне, літнє, осіннє. Звісно, Світовид був Божеством вищого порядку, аніж охоронці нашого світу. Однак, ще у Ведах сказано було: «хочеш зрозуміти сутність Бога – подивись на Сонце».
Дажбог є Божеством найближчим слов’янській людині і «по крові тіла», як-то говориться у Велес Книзі, і по духовним якостям. Вшанування Сонця доступне і необхідне всім рідновірам, незалежно від їхніх нахилів. Дажбог в різних своїх проявах одним дає юнацьку завзятість, другим – мудрість і здатність до самозаглиблення, третім – вояцьку силу, бо Велес Книга свідчить, що Дажбог в своєму прояві Гнівного Сонця нарівні з Перуном стояв на чолі слов’янських воїнів.
Саме з Дажбогом-Ярилом зв’язане й те, про що в нашому зіпсутому світі говорять або в дуже грубій, або в лицемірній формі – чоловіча привабливість та здатність до запліднення. Сам акт кохання в давнину прирівнювався до славлення Богів. Лад у стосунках з протилежною статтю є необхідний у житті рідновіра – адже всі наші дії у явному Світі так чи інакше відгукуються в інших Світах.
Славити Дажбога найкраще на світанку та опівдні, або коли Сонце з’являється з-за хмар опісля довгої відсутности. Захід Сонця є найкращим для медитативної задуми.

(З дозволу автора)
 

Матір-Слава б’є крилами…

Окремо варто відзначити неодноразово згадану у Велесовій Книзі подругу Перуна – Матір-Славу. Судячи з описів, її уявляли у вигляді жінки-птиці, котра з’являється над полем битви і надихає воїнів на ратні подвиги.
Та бо Магура
Співає пісню свою,
Кличе до січі
А та птиця від Індри…
Образи жінок, які оточують Бога Битви і надихають воїнів на бій, а потім опікуються їхніми душами, є властиві для вірувань багатьох народів. У скандинавів душі загиблих воїнів супроводжують до Вальгалли доньки Одіна – валькірії, войовничі діви на крилатих конях. Однак, Мати-Слава не є подругою, або супутницею воїна. В слов’янському звичаї це, швидше енергія, або, як зараз вже звично говорити, егрегор роду.

Мати-Слава співає про труди наші ратні
І маємо послухати
І прагнути до битви лютої
За Русь нашу
І святих праотців наших
Мати-Слава сяє до хмар
Як сонце, і віщує нам перемоги і загибель
А того не повинні боятися,
Бо то є життя земне, а вище є життя вічне
І мусимо дбати про вічне..
Так слава наша перетече до Матері-Слави
І пребуде в ній до кінця кінців
Земних і інших життів
То чи нам боятися смерти
Коли ми – нащадки славних…

В цій промові перед битвою волхва-воїна якраз говориться про те, що всі подвиги во ім’я роду будуть збережені в пам’яті Матері-Слави, над якою не владні смерть і забуття. Цей образ, на нашу думку, є дуже давнім, і, можливо, зберігся навіть ще з часів матріархату, коли рід уособлювала жінка, яка оберігала домашнє вогнище:

І Мати співала
Тая красная птиця
Яка несла Пращурам
Нашим вогонь
До домівок їхніх

Збереження роду вимагало від його захисників бути готовими до самопожертви. Осоромитися перед Матір’ю-Славою, б’ючись навіть з чисельнішим та сильнішим ворогом  було страшніше, аніж померти.
 
Тисячу п’ятсот літ
Як ми ведемо многі війни і битви
І таки живі завдяки жертовності
Юнацькій і дівочій…
Бо мовить Птиця Мати-Слава наша
Про нас, і славу рече нам
І брали ми за тим мечі наші
І йшли удосвіта в поле
Відбили ворогів північних,
І відкидали ворогів південних
І пішли на ворогів східних
Аби повели русів Громовиці
Як синів отця нашого Перуна
І Дажбога внуків…

У слов’янськім вояцькім звичаю був навіть військовий стрій-птиця. Про нього у Велес Книзі говорилось: «По своєму також як птицю, кінноту ставили… і та ворогів крилами накрила, а головою била…щастя було тій кінноті…». Це класичний варіянт наступу – оточення з флангів та сильний удар з центру. Подібний військовий стрій описується ще в «Магабгараті», де на вістря удару ставили воїнів-ратгінів на бойових колісницях.
У «Велесовій Книзі» зберігся навіть зразок «поховальної служби», присвяченої конкретній людині. Воїн, на ім’я Гординя, загинув з честю у переможній битві…

«А як умре – до Луки Сварожої іде
А там Перуниця рече:
«То є ні хто інший як русич Гординя
Ані грек, ані варяг
Бо це славин роду славного
І той іде по стопах материних
А Мати скликає до Лук твоїх.»
І рече йому Сварог:
«Іди, сине мій,
До тієї краси вічної.
А там побачиш
Що діди твої і баби
В радощах та веселощах
Хоч досі гірко плакали
А зараз возрадуються
З життя твого вічного…»

Тобто благополуччя роду у світі Прави напряму залежить від благополуччя роду у явному світі. Пращури тому так дбали про збереження роду, що хотіли дати можливість душам померлих знову втілитися у своїх нащадках. Тому «діди і баби» звитяжного Гордині спершу «гірко плакали», спостерігаючи ворожу навалу, а нині втішились і возрадувались з життя вічного, яке очікує і їх самих, і відважного воїна, який зберіг їхній рід у Яві.
Віра в перевтілення душ в межах свого роду існує з прадавніх часів. Задля цього перевтілення бездітні родини обрядово всиновлювали дітей, щоби вони продовжили їхній рід. Бо відпочинок на Сварожих луках, або навіть служба у Перуновім Полку була до часу повернення в наш «світ зелений і прекрасний».

 А тому, хто впав на полі бою,
Перуниця дає напитись
Води живої
І. попивши її,
Він їде до Сварога
На коні білому
І там Перун його зустрічає
І веде до божих своїх чертогів
А там він перебуде до часу
І отримає тіло нове…

Оскільки Мати-Слава завжди знаходилася біля Перуна-Громовика, її природнім образом була веселка.

Мати-Слава
Б’є крильми об боки свої
Навколо неї сяє світло до нас
І всяке перо іншої барви –
Червоне, синє, блакитне
Жовте і срібне, золоте і біле
І та сяє як Сонце Свароже
І колами іде посолонь…
А Перун, уздрівши її,
Гримить у небі яснім…
 
Найбільше відомостей про Матір-Славу збереглося у Велес Книзі, але поміж сучасних російських рідновірів існує якесь тихе, і вперте невизнання цього яскравого образу. Цікаво, що окрім А.Асова, який намагається приписати створення славнозвісних дощечок міфічному «новгородському волхву Ягайло Гану», аби вони були написані не на території України, і до самої Велес Книги дуже багато російських рідновірів ставиться майже однаково – робить вигляд, що її не існує (за винятком Союзу Славянських Общин, та деяких інших напрямків). Можливо це тому, що Велес Книга є уламком літопису з життя наших предків, а не пращурів наших північних сусідів. І дух нашого родового егрегору є їм чужим, хоча в російській, а власне – словенсько-новгородській звичаєвості і збереглися образи жінок-птиць, чудово відтворених художником Васнецовим. Це Сірін, Алконост та Гамаюн, пророчі птахи, котрі можуть провіщати майбутнє, як зле, так і добре, тобто «віщувати перемоги і загибель». До речі, російський дослідник язичництва Д. Дудко вважає, що Матір-Славу «вигадали українські неоязичники». Тобто причину нелюбові до Матері-Птиці вказано вірно – вона є чужою ненькою. До речі, бойовий клич «Слава!» дожив до наших днів, його використовували воїни УНР («Як упав же він з коня та й на білий сніг… Слава! Слава! – докотилося, та й лягло до ніг»), використовували воїни УПА (Слава Україні – Героям слава). І хоча ці воїни, ясна річ, не сповідували предківську віру, подібні речі виникають наче самі собою і проростають на рівні підсвідомості крізь віки та тисячоліття, так само, як монгольський бойовий клич «Ура!» зостався «на пам’ять» російському народу.
Вшанування Матері-Слави необхідне в екстремальних обставинах, які вимагають напруження сил не тільки окремої людини, але й всього роду. Ця грізна подруга Перунова має звичай летіти перед переможним військом, і освячує навіть програну битву, бо геройська борня ніколи не минає марно – вона дає приклад як треба жити і вмирати.
Якщо йде ворог на нас,
То опережемось мечами!
І, одержимі віщими
Матері-Слави словами,
Що майбутнє наше славне
Пішли на смерть, як на свято…
 
( Зі згоди автора)

Бог битв і боротьби…

Слава Богу Перуну 

Як охоронцю нашому І здоров’я подателю Блага земні дає він тому Хто палить вогонь вічний В граді Нові на Волхові І на Горі, і в лісах І в діброві Божій серед дубів… Прийдемо в домівки свої і дамо сушняку хай святиться ім’я його Індра Бо то є Бог серед богів, Так кажуть Веди, так оспівували його… Дійсно, у Ріґведі більшість славнів присвячено Індрі-Громовержцю. І не дивно – арійським переселенцям доводилося утверджуватися на нових землях збройно. Відважний Індра, переможець чудовиськ і воєвода небесного війська був тоді найкращим покровителем для аріїв. Піди, спитай-но у відаючого Про Індру палкого, непереможного, Що є тобі найкращим другом Нехай говорять злоязикі, Що ми щось інше втратили. Шануючи лише Індру І чужоземці, і наші люди, о Дивний, Нехай назвуть нас щасливими Лише у Індри ми бажаємо бути під захистом Наші славлення додають тобі сили Ми співаємо тобі славні, Стосильний Щоб хвали наші зробили сильнішим тебе Віддаючи Богові Битви свою душевну силу під час славлення, воїни отримували навзамін бойове піднесення. «Підніми, могутній Боже зброю! Піднеси душі наших воїнів! Хай переможний крик пролунає над полем битви! Будь з нами, Індро!» Такий славень виголошувався перед боєм. Вважалося, що Індра є покровителем найхоробріших, тому арії намагалися переважити один одного відвагою. Бог-воїн давав їм і перемогу, і здобич, і можливість вкоренитися в новому для них світі. У ведійські часи існувало ще одне Божество, споріднене з Індрою, але без войовничих нахилів Князя Богів. Це був Парджанья, Бог дощу та громовиці, котрий вшановувався як Божество родючости і був сином Неба та Землі. Парджанья був родичем, а, можливо, і попередником Індри в арійському світі. У Ведах його ім’я майже не згадується, та цей Бог однозначно визнається праарійським, тобто тим, який вшановувався ще до початку розселення арійських племен. Очевидно, що культ Парджаньї серед нащадків аріїв існував і надалі – у слов’ян під іменем Перуна, у литвинів – під іменем Перкунаса. Зі зміною поколінь Парджанья з Індрою стали сприйматися як один Бог, або як два прояви одного Божества, принаймні у Велес Книзі є такі слова: «Індра був і пребуде до віку… Індра віддав Перуну всю зброю, аби той верг її, щоб настав яровень(дощ) і йшов на луки.» На нашу думку, обидва  споріднені культи злилися воєдино, при чому більш притамане слов’янській мові ім’я Перунове (від «пря» - битва, бій), на яке видозмінилося ім’я  Парджаньї, стало явним іменем Бога, а ім’я Індра стало таємним іменем грізного Громовержця. Практика надавання і використання таємних імен, відомих лише посвяченим, була широко розповсюджена серед наших предків. Тим більше це могло стосуватися Бога, чи Богів, чия допомога була життєво необхідна. Коли для тих аріїв, котрі вимандрували на південь, настали відносно мирні часи, культ Бога-воїна Індри відійшов на задній план, поступившись першістю Богам Індії-Бгаратаварші. Наші ж прямі предки шанували Громовержця - Перуна постійно, бо війни на землях теперішньої Руси-України були досить частим явищем. «І була Руськолань сильна і міцна Бо те від Перуна одержали ми Скільки разів виймали мечі І виходили проти ворогів І відкидали їх від своїх требищ… Станьте як леви, один за одного І тримайтеся князів своїх І Перун буде коло вас І перемогу дасть вам… І так буде, бо ті слова маємо від Богів» Перун, як «Бог серед Богів», або «князь Богів» був також володарем явного світу, як-то і належить князю. Він приймав активну участь у його творінні: Створюючи світло там, де немає світла, Форму, о люди, де немає форми, Народився ти разом з зорями… Так говориться в Рігведі про князя Богів. А в слов’янському світі збереглася пам’ять про Перуна, як про Божество, яке опікується створеним ним світом і має військо для його оборони. І Богові Перуну-громовержцю, Богові прі і боріння скажемо Живих явищ кола Не переставати крутити в Яві. Це він веде нас стезею правою до брані І до тризни великої за всіх полеглих, Що ідуть у життя вічне До Полку Перунового На відміну від сусідів-скандинавів, яким, щоб потрапити до лав небесних воїнів-ейнгеріїв достатньо було загинути з мечем у руках, неважливо в якій битві, для русича «перепусткою» до Перунова Полку була жменя рідної землі, якою вмираючий воїн мав затулити смертельну рану. Побачивши це грізна Смерть-Мара мала відступитися – воїн-русич був підвладним лише Перунові: «Не можу винити того, що наповнений землею, І не можу відділити її від неї…» І Боги, що там є, речуть тоді: Се русич і пребудеш ним» Звичай брати з собою у військовий похід жменю рідної землі перетривав на наших теренах до козацьких часів. Він є таким же давнім, як і ратні звичаї. Деякі українські народознавці, однак, чомусь бажають приписати нашим пращурам якусь виняткову «миролюбність» і повну відсутність військових навичок. Оскільки грізний образ Перуна з такою миролюбністю не гармоніює, то його оголошують «дружинним», специфічно князівським Божеством, запозиченим зі Скандинавії. (В. Скуратівський «Русалії»). Однак, слов’янські роди, котрі змушені були захищати право жити на землі предків від ворогів «з чотирьох боків світу» не лише вшановували Бога битви, але й спілкувалися з ним «напряму», очевидно через посередництво волхвів-воїнів: «І з’явився Перун, І те повідав нам: Скільки праху на землі – Стільки й воїв Небесних Вони вам стануть у поміч Раті йдуть од хмар до землі І се дід наш Дажбог На чолі їх. І коли їх (ворогів) не поборете Тими силами, що ми несемо, То і зовсім не зможете бути». В давні часи відчуття і порухи душі людини були більш свіжими і безпосередніми. Уявіть собі воїна, котрий відчув, що поруч з ним стоять у лаві душі його родовичів, які полягли в численних битвах. Те, чого скандинавські берсерки досягали за допомогою наркотичних засобів, слов’янський воїн домагався лише силою духу. Він отримував надлюдську силу, не помічав ран, не відчував болю, і бився, доки не гинув не від ран – від виснаження. Бажання потрапити до Перунового Полку було сильнішим за страх загибелі – візантійський історик 10-го століття свідчить, що «русини ніколи не віддаються в неволю, скорше забивають себе самі». В особливо важливих для роду битвах брали участь всі, хто міг тримати зброю, або хоч чимось допомогти війську. З воїнами йшли відаючі жони, котрі не тільки гоїли рани, але й творили замовляння на перемогу. А, якщо Боги визначали битву як праву, то й самі допомагали своїм нащадкам. «І швидко скачемо на конях Ворогам поразку творячи І те бачимо, як Боги Оволодівають ворогами І се бачимо Що мертві (вороги) є й убиті Богами, А ми за ними продовжили І бачимо мертві тіла многі, Бо велика рать Перунова На них (ворогів) вже поверглася І розтрощила тих І це Сварожичі Супроти ворога ідуть І Дажбог принесе побіду нашу В руках своїх роду славному Славу отців держащому І донині на полі перемагати Ворогів своїх здатному» Перун вважався також оборонцем від «навських» Чорнобожих проявів. Народні  вірування забороняли гасити пожежу, що зайнялася від блискавиці, бо саме в тому місці могла ховатися якась лиха сила. Як Бог-Громовник праарійських часів, Перун-Парджанья опікувався і селянською роботою. В народі говорили, що перший грім навесні пробуджує зі сну Матір-Землю. А оскільки вчасний дощ та гарна погода були необхідними під час жнив, то Перунове свято відзначалося влітку. На Гуцульщині зберігся обряд, котрий мав виконувати заклинач погоди. На Святвечір, або на водосвяття  мольфар-чародій мав постити цілий день і ні з ким не говорити. Коли ж на небі з’являлася перша зірка, чародій виходив перед хату і припрошував Громовержця: «На святвечір я виходжу і зву до вечері: будь ласкав і загости, у мене си розгости. Поклоняюся всій твоїй силі: громам і громовенятам, тучам і тученятам, твоїм громовим стрілам і всім твоїм родичам. Нові миски, нові ложки у мене на столі, ласкавий пане-князю, не погордіте і загостіте.» Ці запросини мольфар мав повторити дев’ять разів. На вечері перша ложка кожної страви пропонувалася Громовикові. Перун, на відміну від інших Богів, не мав потреби в рукотворних храмах. Притулком Бога Грому були дубові гаї, природні, або насаджені штучно. Дуб є священним деревом Перуна, в давнину за пошкодження присвяченого Богу дерева карали як за вбивство людини. На требищі в гаю горів «вічний вогонь» - вогнище, котре постійно оберігалося жерцями. Цікаво, що в наші часи виник звичай підтримувати «вічний вогонь» на вояцьких могилах, що є відголоском саме тієї прадавньої обрядовости. Твариною, присвяченою Перунові, був вовк. Сіроманця шанували за відвагу і незалежність. На відміну від собаки, вовка людині не вдавалося приручити. Однак, це було під силу Перуновим жерцям, які часто з’являлися поміж людом у супроводі вовка. Вихованець волхвів, князь Всеслав Полоцький за вміння спілкуватися з цими звірами мав славу вовкулаки-перевертня. Зберігся опис образу Перуна, що стояв на  київському требищі. Громовержця русичі уявляли собі у вигляді воїна з чубом та вусами, а сам дерев’яний образ прикрашали дорогоцінними металами. Перун зостається й понині найпопулярнішим Божеством у рідновірів. Бо його сила надихає людину на відважні вчинки, а то і просто дає можливість жити за законами Прави у явному світі. Перун не терпить брехні і лицемірства, але опікується людьми, здатними заради «діла правого» пожертвувати спокоєм і вигодами. Особливо вшановують Перуна ті особи, котрі мають вояцьку душу, або бажають стати сильнішими. «Слава Богу Перуну огнекудрому Що стріли на ворогів верже І вірно стезею вперед веде Воїнам сам Він є суд і честь І, яко златорун, Милостив і всеправеден єсть»

(з дозволу автора)