Слава Богу, розібралися, випровадили дівчат... Дивимося одна на одну, дивуємось безвідповідальній провідниці, як так взагалі можна усіх підряд пускати...

Аж глядь: нагорі їхній рюкзак лишився. Я бігом за ними, мотнулася по перону, не знайшла. Сказала цій дивачці у залізничній формі, що рюкзак треба би повернути, вона щось там типу "передам по рації, ляля..." Я пригадала, що у квиточку бачила ім'я-прізвище забуваки, починаю шукати в фб. Шкодую, що раніше не помітила наплічника. Коли підходить хлопчина, без речей, з водичкою в руці, такий трохи здивований, на нас глип: "добрий вєчєр", ми ж йому "добрий", а він чомусь втік прожогом. А тоді повернувся й якось дивно поглянув, спитав, чи можна на нижнє поряд присісти. Посидів хвилину, уважно нам в обличчя заглядав, пішов десь... Але я зайнята, вся в пошуках методу людині повернути наплічник, бо як жеж їй важко прийдеться в подорожі з дитиною без потрібних речей! І тут мою доню осяяла думка: "Хлопець - наш сусід, рюкзак - його, а дивний він, бо лишав речі з іншими людьми, а повернувся до нас, ото й бігає".  

Так воно все й виявилося, ми зізналися своєму супутнику, що ледь не віддали іншим людям його речі, він дотепер дякує, що таки не віддали, бо, виявляється, в тому наплічнику купа квитків на фестиваль на цілу компанію друзів.

Тут ще дещо по ходу відбувається по дорозі, але поки що бажаю всім солодких снів і гарного дня на завтра.