Герої буднів і казок,

Щемких легенд про кращу долю!

Нас розділяє тільки крок –

Реальності суворе поле.

  Герої збурених подій,

  Дороговкази покоління!

  О, скільки зболених надій

  На них поклала Україна.

І вже ніхто їх не уб’є.

Безсмертність віри – їхня зброя.

Народ загинуть не дає

Своїм улюбленим героям.

Данило Кулиняк.

Дмитро Білоус, з книги «Диво калинове».

Що не назва – наче казка, мрія –

Дивишся і чуєш на довкіл:

Гуляйполе, Самбір, Балаклія,

Біла Церква і Старий Оскіл…

А річки: Сула, Ромен, Роменка!

А ромену цвіт у далині!

І так рідно згадано в Шевченка –

Не в Ромнах побув він, а в Ромні…

Рідні назви. Золота сторінка –

Знає на Полтавщині й школяр:

Хуторець, де народивсь Гребінка,

У народі звуть Гребінчин Яр.

А пани Убежищем назвали,

Бо від них колись ховались там

Втікачі у зарості, обвали, -

Так цю назву й нав’язали нам.

А бува: цвітінь, трава духмяна;

І з-під гілля назва виплива:

Деревообробна, Котлованна,

Залізобетонна, Цехова…

Хочу, щоб сам Бог той час прискорив,

Щоб заграли в назвах барви слів:

Вулиця Високих Осокорів,

Вулиця Зелених Яворів,

Поля Житнього, Майдан Тарасів,

Щоб у барвінковій стороні

Кожен кутик нам життя прикрасив,

Щоб звучали назви, як пісні.

Полянські вогнища погасли

На берегах слов’янських рік.

На луки ті, де коней пасли,

Спустився часу пил навік.

  Вдивляюсь в бронзове люстерко

  І бачу предків тіні в нім.

  Їх не змогли сторіччя стерти,

  Не заглушив баталій грім.

Я чую смак гіркого диму,

Я чую бойові пісні.

З полянами іду незримо

На свято зустрічі весни.

  Дзвенить із глечиків урочо

  Вино у кубки золоті. Ми – вої.

  Під наметом ночі

  П’ємо за щирість у житті.

Ми поклоняємось Перуну

І дзвону мужньому мечів.

Загиблих палим. На плечі

Ніколи не носили труни.

  Над Україною галопом

  Промчали орди і бої…

  Через музейний сірий попіл

  Говорять пращури мої.

Данило Кулиняк.

Мовчать в степу насуплені кургани,

Їх мудрий зміст лежить у глибині.

Повзуть билинно сіверські тумани,

І нам струна Боянова бринить.

Я уявляю пращурів печери,

Бреду в думок і парадоксів ліс.

Вже місяць, ніби жовтий скіфський череп,

Над світом розтривожений повис.

А світ пливе в майбутнє (крізь минуле?),

Ми пізнаємо всесвіт (чи себе?),

Старовина нам душі не замулить

І не затьмарить небо голубе.

Та як в неволі пізнають свободу,

Оцінюються часом всі діла.

В польоті вічнім кожного народу

Минуле і майбутнє – два крила.

Данило Кулиняк.

На розкопках курганів, могил,

У степу українськім широкім

Крізь буденних миттєвостей пил

Подивися примруженим оком

  І побачиш: німі кістяки

  Оживуть, плином часу нескорені.

  Як сторінки у книзі, віки

  Вітер думки назад перегорне.

Подивився на погнутий меч –

Пролуна грізний заклик Олегів,

Печенігів негаданий смерч

І дніпровський згорьований легіт.

  Перед страхом рішучого кроку

  Подивись на минуле, на світ

  Ледь холодним примруженим оком…

Данило Кулиняк.

Ти був могутнім Скіфії царем.

Перед тобою в трепеті схилялись

Чужі народи, воїни, гарем, -

Покора твій життєвий шлях встеляла.

Але ніхто не вічний. Сива смерть

Підстерегла тебе в зеніті слави.

Бо в ночі таємничу круговерть

Чиясь рука свою зробила справу.

Принизливо як вмерти не в боях,

А у шатрі, недугою закутим…

А може, найкоханіша твоя

Тобі до меду додала отрути?

А може, щонайближчий із вождів

Прискорив твій кінець на цьому світі

І вогнище твоїх останніх днів

Байдуже загасив осінній вітер?

Повзе, повзе печальний караван,

Вся Скіфія огорнута журбою,

В осінній день насипали курган

В краю понуро-дикім над Сулою.

Ти був царем, а зараз ти кістяк,

Ти сам давно перетворився в порох…

Але чому замислено закляк,

Зіпершись на лопату, археолог?

 Там, де до себе Ромен

Через віків безбережжя

Кличе Дніпро-Борисфен,

Древнє містечко Ведмеже.

  Це воно зараз село,

  Але ж була тут фортеця.

  Безліч подій відгуло,

  Що доторкнулися серця.

Відгомоніли віки,

Дні переплавились в міфи,

З древніх могил з-над ріки

В душу нам дивляться скіфи.

  Тисячолітній туман

  Села серпанком вкриває

  Пращурів давніх – полян,

  Жителів дивного краю.

            В того, хто звідси рушав

            В світ загадково-безмежний,

            Тут залишилась душа –

            Не забувають Ведмеже.

            Стрічка ріки на чолі,

В центрі ж – ялинові вежі…

Де б не були на землі –

Думкою линуть в Ведмеже.

Жили тут довгі віки

Діви сліпучої вроди,

І молодці-козаки,

Воїни і хлібороби.

  Хлопці могутні були,

  Як їх сусіди – ведмеді.

  Саме вони зберегли

  Волю козацьку для себе.

Ревно вони берегли

Честь і козацькі святині,

Землю, мечі і плуги,

Та понад усе – Україну.

Данило Кулиняк.

Де ялинки, як фортечні вежі,

Вперезались крайкою ріки,

Десять сотень літ живе Ведмеже,

Подолавши збурені віки.

Тут почуєш те, що всіх бентежить –

Мову й пісню: в них душа жива,

Древній град, тепер село Ведмеже,

Перед світом серце розкрива.

В давні дні, оточена лісами,

Ця фортеця островом була,

Що на бій ставала з ворогами,

Спокій цього краю берегла.

Дихається тут на повні груди,

Тут – води цілющої струмки.

Та найбільший скарб містечка – люди,

Славні хлібороби й козаки.

Наша мати – вільна Україна

І вона всіх з Вічністю єдна –

Нинішні й майбутні покоління,

Рідна Україна в нас одна.

Данило Кулиняк.