Прекрасні дами Арди...

А тепер про прекрасних леді прекрасної казки... Пам ятаю, що опісля чергової рольовки, наші героїчні панни, котрі, нарівні з нами, брели плавнями, долали перешкоди, тягали на собі наплечники і зброю, зітхали біля вогнища про відсутність гідних жіночих ролей. Майже всі ельфійські леді, згідно Професора, то зосталися у Валінорі, то жили у потаємних градах... Ми ж не мали можливості поставити якусь широкомасштабну гру, грали в основному битви, чоловічого контингенту не вистачало, і тому подруги рольовиків грали воїнів, а зітхали по довгим сукням і гарним зачіскам.
Дівчата взагалі нас дуже виручали. У нас були справжні руді близнята-Амбаруссар: двоє
п ятнадцятирічних фанаток Толкіна, котрі цитували Сильм як Свідок Єгови Біблію. У нас був дуже цікавий "Маглор" - студентка музучилища по класу флейти, одягнена в чорне "готка", яку ми ледве умовили перед грою змити жахливий макіяж під "вамп". На дівицю подіяла лише загроза перевести її в ряди воїнів Ангбанду - "Маглор" була подругою нашого "Маедроса", котрий і привів до гурту це диво природи. У нас був дуже відважний "Фінгон", дівчина, за допомогою якої ми виграли... Дагор Браголлах (гра йшла без правил, на імпровізації). Щоправда, я через неї отримав нагінку від своєї дівчини - коли наші загони
з єдналися, "Фінгон", красуня зі справжнісінькими товстими косами, кинулась мені на шию і почала обціловувати. А моя дівчина стояла поруч, і мені потім важко було їй пояснити, що це таким чином виявлялася любов сина до батька.
Тому, ще з тих часів, які я нині згадую, як найщасливіші в своєму житті, мене цікавило, чому Професор так мало уваги приділяв жінкам.
Дійсно, варто лише порахувати... Якщо у князя Фінве було шестеро дітей - троє синів і троє доньок, то друге покоління походить лише від синів. Доньки Фінве не увійшли до Сильму, і таким чином відступили на задній план. Фіндіс і Фаніель, опісля загибелі Фінве, переселилися разом з матір ю Індіс до Валмару, Іріме, щоправда рушила в похід разом з братом Нолофінве, однак, про її подальшу долю нічого не відомо. Ні дітей, ні чоловіків ці красуні не мали.
Феанаро мав сімох синів, Нолофінве - трьох синів і доньку (якщо рахувати й Аракано, котрий до Сильму теж не потрапив), Арафінве - чотирьох синів і доньку. Тобто - шістнадцятеро.
З синів Феанора одружився лише Куруфінве, і, можливо - за деякими версіями - Маглор. Діти були у самого лише Куруфінве: один син Келебрімбор. Решта княжичів загинула бездітними.
Другому дому пощастило трохи більше: Фінгон Відважний був одруженим, принаймні він мав сина, а за деякими версіями - і доньку. Хоча Професор вагався, чиїм сином "призначити" Гіл галада - один час Гіл Галад вважався сином Ородрета-Артаресто і небожем, або онуком (залежно від версії) Фінрода. Але я буду притримуватись версії Сильма, а то геть заплутаюсь.
У Тургона була жона Еленве, яка загинула під час Крижаного походу... Знову: є князівство Гондолін, немає княгині. Зосталася донька - Ідріль.
Аракано загинув неодруженим. Арельде, донька Нолофінве, мала досить загадковий шлюб, про який нижче. Один син - Маеглін. Про таких росіяни говорять: "в сємьє нє бєз урода".
Третій дім. Фінрод Фелагунд, красень і мудрець. Наречена зосталася у Валінорі. Ородрет, його брат, одружився з "синде шляхетного роду". Ні імені, ні родоводу, як і у дружини Фінгона. Одна донька - Фіндуїлас.
Ангрод - Ангарато, неодружений. Його брат Айканаро-Аегнор закохався в смертну дівчину, платонічно. Загинув бездітним.
Артаніс-Галадріель. Замужем за доріатським принцом. Одна донька - Келебріан.
Отже простий підрахунок показує - у шістнадцяти осіб - семеро дітей. Це, якщо враховувати і гіпотетичну доньку Фінгона.
Далі - ще ліпше. З усієї цієї сімки дітей мають лише Ідріль і Келебріан. Третє покоління нолдорської знаті можна порахувати на пальцях одної руки: син Ідріль і смертного Туора, Еаренділь і троє дітей Келебріан - Арвен, Елладан, Елрогір.
Четверте покоління... Ну, тут і рахувати нічого - Ельронд і Ельрос, сини Еаренділя. Ельрос "стає людиною", тобто його можна в рахунок не брати, його нащадки вже є людьми. Ельронд одружується з Келебріан, старшою родичкою. Втім, для вічно юних Ельфів вік не грає ролі. Коло замкнулось: опісля того, як Арвен прийняла долю смертної, зостаються двоє: Елладан та Елрогір.
Якось, опісля подібних підрахунків, наші дівчата висунули версію, що це є часткою Прокляття Намо. Дійсно, для язичника, наприклад, немає гіршої долі, аніж згинути бездітним. Це вважалося немилістю Богів. І тут явна немилість: від Першого Дому не зосталося нічого, з Другого нащадки є лише у слухняного Тургона, котрий майже всю війну просидів з волі Ульмо у Гондоліні, з Третього Дому... Ну, Артаніс є Артаніс, до того ж у неї донька, і сама вона леді, а за арійським звичаєм (легенди Професор брав арійських народів) рід числиться по батькові.
Щоправда, Фінрод воскрес у щасливому Валінорі. Маю цілу колекцію оповідок про його родинне життя з Амаріе. Майже всі сходяться на одному: у князя "афганський синдром", а дружина його не розуміє. Не може зрозуміти - вона не була "там". Діти від цього шлюбу? Про цю гіпотезу навіть фанфіки мовчать, принаймні мені такий не траплявся.
Взагалі, більшість жіночих характерів у Професора ледве промальовано пунктиром.
Міріель, перша жона князя Фінве, попеляста блондинка... Славетна вишивальниця... Настільки ефірна істота, що не витримала пологів і по власній волі покинула тіло. Наші дівчата якось довго сперечалися, як же народжують Ельфійки: з болем, без болю. Зійшлися на тому, що без болю, чому вони зробили такий висновок, я тоді не вловив. Коли князь Фінве опинився у Мандосі - вирішила повернутись, а бідолашний Фінве вирішив зостатись у Намо назавжди, щоб не стати двоєженцем.
Індіс, друга жона Фінве, золотоволоса блондинка... З ваніар, любила співати, складати вірші. Зовсім протилежна натура. Втім, нема чого дивуватись - Ваніар це народ брахманів, вони співають і танцюють перед ликом Богів.
Нерданель, жона  Феанаро. Про цю пані відомо трохи більше. Рудоволоса - троє синів успадкували її прикметну зовнішність. Талановитий скульптор. Виробляла ще якісь загадкові дрібнички з металу і скла. Була знайома з ковальською справою.Любила блукати самотою, як всі творчі особистості.
Не дивно, що Феанаро конфліктував зі своєю гідною парою: двоє талантів в одній садибі. Характер Нерданель, на мій погляд, проявився у Маедросі: спокійна лагідність (старший брат шістьох одірвиголів просто мусить бути лагідним) і страшнувата незламність. До того ж він на маму і схожий.
Не приєдналася до рушення через заборону батька і конфлікт з Феанаро. Моє ІМХО - якби Феанаро вистачило розуму натякнути дружині на мирне вирішення конфлікту, вона б вирушила з ним, незважаючи на заборону батька. І може б - утримала від деяких нерозважних дій.
Анайре, жона Нолофінве. Відомостей майже ніяких.Не пішла з усіма, тому що не пішла її подруга Еарвен... Ну це якесь не таке пояснення. А жона Фінголфіна мала бути особою неординарною, у князя був доволі важкий характер.
Еарвен, жона Арафінве... Ну тут зрозуміло, чому не пішла - вплив батька, князя Ольве, напевне. Срібноволоса леді, ніжна вродливиця, як більшість жінок-Телеро. В її дітях цікаво розподілилась кров трьох народів: Фінрод більше нагадує мудрого Ваніа, однак має чисто нолдорську силу духу, Ородрет - класичний Телеро, лагідний і нерішучий, Ангарато та Айканаро - войовники-Нолдор, а Артаніс опісля бурхливої нолдорської юності обрітає брахманський спокій Ваніар. Цей спокій зникає тільки раз - коли леді Галадріель побачила певне колечко.
Дружина Куруфінве, сина Феанаро... Не знаю, з якого глюку виникло, що її звали Лехте. Це ім я я зустрічав тільки у фанфіках. Теж самі загадки - чому залишилась, чому дозволила забрати у невідомість сина... Незрозуміло.
Еленве, жона Тургона, - приклад жіночої розважливої жертовності. Пішла за коханим сама, з донькою на руках. Її загибель зламала Тургона, мені здається, що він заховався у потайному граді, з якого зробив копію Тіріону, перш за все від власного горя.
Арельде-Аредель, донька Нолофінве. Отут дійсно загадка на загадці.
Ельдар укладають шлюби один раз на все життя. Інакше неможливо - безсмертя виключає можливість вічної розлуки. Прагнення Фінве мати другу дружину викликало просто таки замішання серед Валар. А отже - ельфійська пара має бути вірною одне одному довіку.
Ельфи не знають такого поняття як насильство чоловіка над жінкою. Принаймні, так я це зрозумів з "Законів та звичаїв Ельдар". Злюб укладається по згоді.
Тоді що ж там сталося поміж Арельде та Еолом?
Дівчину заманили до зачарованого лісу обманом. Еол обходився з нею лише трохи краще, ніж з полонянкою. Згодом з ясувалось, що він взагалі ненавидить Нолдор, принаймні це доводять його промови перед князем Тургоном.
Сама Арельде - горда, свавільна, холоднокровна, як батько Нолофінве. Товаришувала з Келегормом та Куруфіном, незважаючи на сутички поміж родами. Обожнювала полювати.
Чому вона таки вирішила довіритись загадковому Ельфу з пущі (деякі джерела приписують йому навіть... орочу кров)? Вплив чародійства? А потім жінці вдалося розірвати чари і втекти?
Однак, коли Еол поранив її, Арельде прохає для нього помилування. Загадковість жіночої душі.
Артаніс-Галадріель. Мій улюблений жіночий персонаж - діва-войовниця.
Красуня, котра жадала влади і битви. Не боялась суперечити "самому Феанаро" - великий митець так і не отримав від неї пасмо волосся. В Альквалонде суперечила вже зі зброєю в руках (варіант - навіть у відкритому бою, захищаючи родичів матері).
В Ендоре красуня Артаніс виходить заміж за доріатського княжича і на довгий час зникає з обрію.
Я чомусь впевнений, що відчайдушна князівна брала участь в усіх великих битвах, при чому їй весь час щастило. Зрештою - остання гавань: Лот-Лоріен. І тихе життя, сповнене мудрості та величі.
Чи була Нервен щасливою? Хто-зна. В останню епоху вона почала тужити за Валінором, однак, на Захід відбула одною з останніх.
Ще один цікавий сюжет для фанфіків: Артаніс - Майтімо. Маедрос розгромив Доріат, де в цей час була Артаніс? Чи вступила в бій з синами Феанора? Мені здається, що цю тему ніхто не піднімав.
Ітарільде-Ідріль, донька Тургона. Доволі сильна духом діва - пережити падіння Гондоліну, це не абищо. Ідея будівництва потайного ходу належала саме їй.
Про характер діви доволі яскраве уявлення дає балада "Восьмая стена" (чому я ніколи не запам ятовую авторів...). Ну, як ворог пробив сім оборонних поясів Гондоліну, поміж ворогів Маеглін, він біжить по палаючим вулицям до тієї, задля якої зрадив, і наштовхується на восьму стіну: в очах коханої. Цієї стіни не проломити.
Фіндуїлас, донька Ородрета... Одна моя посестра-рольовичка якось сказала: "Не можу навіть чути про цю "блондинку".
Дійсно, якщо вибирати між Туріном і Гвіндором... Професор, щоправда, кілька разів підкреслює, що Гвіндор "зломився" в полоні.
Дозвольте не повірити навіть Професору - особа, котра здатна була втекти з Ангбанду, дібратись до Нарготронду, давати своєму князю розумні поради і загинути в останній битві нарготрондців, не є зломленою.
Якось дивно для Ельфійки віддати перевагу грубій силі і хвастощам - а саме це зробила Фіндуїлас.
Келебріан, донька Артаніс... Теж ледь намічений характер. Вийшла заміж за Ельронда, молодшого родича, про щось це таки говорить: родова гордість, напевне. Чоловік мусить бути з роду Фінве.
Потрапила в полон до орків. Опісля визволення відбула на Захід. Зуміла вижити, не зуміла пережити.
Про Арвен тут говорити не буду, це вже персонаж "Володаря перснів".
Ну, а окрім нолдорських князівен, в усьому Сильмі найбільше сказано про Лутіень. Її, однак, можна охарактеризувати одним словом - жертовне кохання. Віддати все задля коханого, в тому числі і безсмертя...
До речі, про гондолінську пару Туор-Ідріль такого сказано не було. Принаймні, я не зустрічав згадок про те, що Ідріль мусила прийняти смертну долю. Чи може це мусить бути само собою зрозуміле?
Мені ж, якщо чесно, подобаються Берен та Лутіень з відомого фанфіку "По ту сторону рассвєта". Скільки не читав на цю книгу критики: і Фінрод там не такий, і люди лаються матом, і Берен занадто патріотичний, і Лутіень занадто неельфійська - а подобаються, і все.
Маедрос мені там не подобається - без почуття гумору він у Брильової. І всі Феанорінги такого ж штибу.
А Берен там безподобний, як говорила одна пані - просто партизан УПА. Це такий цікавий варіант, коли образ фанфіку є кращим за образ оригіналу.
Ну, а про своє ставлення до оригіналу я вже писав, тому не буду повторюватись.
Так що, дівчатам нашим дійсно було тяжко вибирати. Це пітерцям добре, коли вони ставили "Вихід Нолдор" з великою масовкою. А нас в найкращі часи було три десятки чоловік, плюс випадково завербовані особи для кожної гри.
Дівчата, однак, не губились і вигадували собі власні квенти, щоб не грати чоловічі ролі. Однак, всі наші ельфійки були нервен - войовниці. Тобто гарнесенькі сукні з являлися з наплечників лише в останній вечір.
А мене рольове минуле навчило в кожній жінці бачити ельфійку. І відповідно поводитись