хочу сюди!
Знайомства
 

Анна

50 років, телець, познайомиться з хлопцем у віці 45-55 років

Замітки з міткою «конкурс "україна це ми"»

Сортувати:
нові
популярні
Вид:
короткий
повний

_A-S_

_A-S_

Віктор Бойко ГІРКЕ ПОВЕРНЕННЯ

         «Ми так щасливо усміхались,
    А серце  рвалось на куски,
      коли до дому повертались
      Війною зранені  батьки»    
                                                   Автор
   
                               


Гірке повернення




   Повне  відчуття  закінчення війни прийшло тоді, коли стали повертатись додому фронтовики. Їм приходилось  приносити з собою кому щасливу зустріч, а кому й горе. Тому,  що майже кожний з них повертався покалічений. Якщо не фізично – то з пораненою душею  обов’язково. Для  дітей, чиї  батьки повернулись  з  війни –  було велике щастя, а для тих, у кого загинули –  назавжди  залишились в серцях  вічний смуток і гіркий біль сирітства. Так було й тоді, весною сорок  п’ятого року.   
   Земля, добре відпочивши за зиму, щиро зустріла селян соковитою травою, квітучими вишнями і простою людською радістю. Люди були щасливі тим, що закінчилась війна, що пережили важку і голодну зиму, що по землі вже йде мир і просто від того, що живуть. З великим  задоволенням прибирали двори, садили ранню городину, сікли хворостиння на паливо, косили траву на берегах і сушили її на сіно. Та й взагалі. За війну і зиму заскучавши за мирною працею, селяни віддавались їй на повну силу, і від зорі, і до зорі  відбудовували пошматоване війною господарство.
  Одного дня,  після обіду, Віктор зі своїм братом Миколкою порались в дворі, допомагаючи  діду Миколі. І до них несподівано, із радісним обличчям, прибіг сусідський хлопець Ваня Самійленко. Його обличчя, як сонце, сяяло  якоюсь  радістю: «Хлопці!  Хлопці!  Мій тато  з  війни прийшов!» – прорепетував Ваня і, здіймаючи босими ногами куряву на дорозі, погнав по селу, щоб передати друзям  велику радість.  
   Розтривожені доброю новиною селяни почали сходитись до двору Самійленків, щоб подивитись на першого в селі фронтовика, який живим повернувся з війни. Всі були дуже за них раді і йшли до них, щоб поздоровити. До того ж, можливо, хотіли взнати, чи бува  не приніс він звісточку і про їхніх рідних.  Знаючи, як бідувала  ця родина, люди йшли до них на гостину не з пустими руками, і кожний що-небудь з собою приносив: хто шматок хліба, хто чвертку самогонки, а хто якусь картоплину чи пару цибулин.
  Все було щиро і просто. По-селянському.  І хоч Ваня сказав, що його тато прийшов з війни, та це не зовсім так. Тому що насправді він не прийшов, а пришкандибав на милицях, бо замість другої ноги в нього теліпалась пуста, заткнута за пояс штанина.
   Дядько Петро тепер уже був не той, як колись перед війною, веселий і привітний чоловік.                              
  Бо війна  зістарила його на багато років. Та все ж він був щасливий, що повернувся живим, що зустрівся із  своєю родинною і побачив цілим своє село, і своїх сусідів.                        
   На гостині йому всі раділи, вітали  з  поверненням, пили самогонку, розмовляли про наступний урожай і вперше, за багато днів війни, над селом прозвучала пісня, а дядько Петро розігрівшись після чарки, стрибав на милицях по двору і хвалився, що він ще: О, го, го!
  Коли стало темніти, дід Микола послав Віктора закрити кури. І коли він йшов через двір, то побачив, що, заховавшись за хлівом стоїть дядько Петро і тре свою культю. Мабуть, йому було так боляче, що в нього по щоках градом котились сльози і він, стогнучи, скреготав зубами. Дивлячись на нього у Віктора теж чомусь потекли сльози і, щоб зовсім не розревітись він запитав: «Дядьку Петро! Вам що –  погано?.. –  а той, певно щоб не впасти, опирається на  дитяче плече хлопця і жалісливо просить: «Синку. Я дуже тебе прошу. Не кажи про це, будь ласка, нікому».
     Віктор, ковтаючи сльози жалості, смикає себе за зуба і дає клятву: «Добре дядьку Петро. Ні в зуб не скажу». Потім допомагає сусіду дошкандибати до хати, а сам біжить  у садок, щоб  заховатися в бур’янах у своєму потайному місці. Там він і проплакав невідомо  чого, аж до ночі. Плакав може того, що йому  стало жаль дядька Петра.
…Чи може від заздрощів, що його діти діждались з війни тата? Хто ж його знає, та коли мама вкладала  спати, то спитала: Чого то в тебе, синку, очі червоні, чи, бува не захворів? –  Та ні матусю. Не захворів. То від жалю. Бо так  мені жаль усіх стало.
Сонними очима Віктор дивиться, як мама кінчиком хустки витирає сльози, а потім бере загрубілу від роботи мамину руку, підсуває собі під щоку і, схлипуючи, провалюється в рожеве  марево сну.
   В ту ніч його терзали різні сни: спочатку снився тато, що гейби їхав кудись на бідарці. Та якось не по дорозі, а наче на небі, по хмаринці, а  він бачить, що хмаринка закінчується  і, кричить: «Таточку! Таточку! Зупиніться, бо там яма!» А тато все їде і їде, не зупиняючись, і Віктор ніяк    не може його наздогнати, щоб попередити. Потім  та бідарка, разом з татом заїжджає в якийсь туман і зникає  назавжди.
   Від того сну він  схоплюється і осатаніло вдивляється  в темінь ночі. Та кругом тиша. Всі сплять, і хлопець, так і не проснувшись, знов падає на лежанку досипати. А сон не відпускає. Але на цей раз  приснився вже другий сон. Із нічного марева виплив  червневий  день 1941року, коли тата забирали на війну. У тому сні, як в якомусь кіно, відобразились події того далекого і такого сумного дня.
    Жила  тоді родина малого Віктора в селі  Соболівка  Шполянського району, де тато працював агрономом.
     Селяни Вікторового  тата любили і поважали, тож проводжати на війну прийшли всім селом. Йшли через село попід вербами біля ставка, потім по сільській дорозі до краю села, а в слід за родиною, чогось зовсім мовчки, йшли селяни. Тато на одній руці ніс  маленьку сестричку Ліпу, а за другу вчепились Віктор зі старшим братом Миколою і всі  мовчки йшли, ще не усвідомлюючи великої трагедії цього дійства. По другу сторону тата йшла  мама. Вона не кричала, не голосила, тільки якось утробно схлипувала і лице її було якесь  мармурово-камінне, а з її  красивих  очей  викочувались великі сріблясті сльозини. Вони стікали по її лицю і грудях, і бомбочками падали на шляхову  пилюку, піднімаючи маленькі фонтанчики.        
І кожний раз, коли сльозинки доторкались до землі, в дитячій душі теж щось гупало: гуп-гуп, гуп-гуп! – відлунювало щось невідоме в  свідомості.
  А тато  йшов і усміхався, та ще всіх заспокоював: маму,  малих своїх діток і селян, та очі його були сумні.
   І ось він край села. Тут всі і розпрощались. Відірвавшись від обіймів родини, тато закинув на плече торбу, усміхнувся всім привітно, повернувся і пішов по дорозі, а родина і селяни  дивились йому в слід, як він все меншав, меншав і меншав. Потім його постать злилась з маревом гарячого літнього дня і він зник за горизонтом, щоб ніколи більше  не повернутись.
     Потім цей сюжет розчинився у сні, а на зміну йому виплив другий: ще важчий і ще жорстокіший. –  Господи! І за що ж дитячій душі  така кара? Чому цей важкий сон переслідує його майже щоночі? Напевно у  дитячу свідомість, той жорстокий день червня 1941 року врізався так глибоко, що, здається, не відпустить ніколи. У сні, як в якомусь кіно, відтворився день, коли за родиною приїхав дід Микола, щоб забрати  у своє село. Їхали  тоді якимось старим річищем, бо пам’ять зафіксувала, що чавкало у коня під ногами. Потім їхали якоюсь старою, зарослою травою, дорогою, а  коли вже виїхали в степ, то  трапилось зустрітись із подією, якої не забути довіку.
   Якраз степом в евакуацію гнали стадо худоби. Спека тоді була нестерпна. Над стадом гарячим, сірим стовпом курилась курява. Худоба, роздратована спекою і «гедзами», вела себе неспокійно, пориваючись вирватись із загального стада, та з десяток цивільних погоничів і ще декілька військових з гвинтівками тримали стадо в кільці, направляючи на схід.
   Дідо зупинив коня, щоб перечекати поки переженуть худобу, а її було так багато, що  з півгодини не можна було проїхати. І тут раптом –  як чорт з мішка вискочив. Із-за горизонту, летячи низько над землею, вихлюпнулась зграя чорно-хрестних  літаків, і вони,  ревучи моторами, як на параді, кинулись розстрілювати худобу і людей, що її гнали.
   Що Віктору, тоді п’ятирічному хлопчику, прийшлось пережити – знає один Бог. Кінь, наляканий тріскотнею кулеметів і розривами бомб, так  рвонув ту бідарку, що всі вмить з неї повилітали.   
  Бідарка перевернулась і кінь, хрипучи, так і потягнув її вверх колесами. Та не встиг він відбігти  метрів за триста, як щось страшенно бабахнуло, піднявся чорно-рожевий стовп диму і від  коня, і від того возика-бідарки залишилась тільки назва, а на тому  місці утворилась велика чорна яма, з якої курився смердючий жовтий дим. Всі були так шоковані і заціпенілі від страху до такого стану, що не могли зрушити з місця. Мама міцно пригорнула до грудей  маленьку сестричку Ліпу якій на той час, ще й двох місяців не виповнилось, а дід Микола  пригорнув до себе малого Віктора і старшого його брата Миколку.  Так вся родина й стояла, не в силі зрушити з місця і дивились, як літаки розстрілювали все живе на землі. А потім враз настала тиша. Літаки полетіли, а перед родиною постала страшна картина пекла.
     Не відомо,  що з тим всім сталось.  То був сон, який відтворив в дитячій свідомості один жорстокий день  гіркої правди про війну. Та на ранок, коли  Віктор  проснувся, то усвідомив, що для нього особисто, з тим сном відійшла у вічність та проклята людством,  друга світова  війна, залишивши у спадок  його  поколінню  тяжку пам'ять.                                                              
                                                    
                          


P.S.   Про війну




     Шановний читачу. Щиро прошу вибачення, що забігаю на піввіку наперед, та я не можу викинути з пам’яті  день, коли порушив клятву, що більше не буду згадувати, а тим більше писати про війну. І не жалкую. Тому, що в той день я зрозумів. Людський біль і війну  забувати не можна  взагалі. 
   В підтвердження тому, існує вислів знаменитого поета і пісняра Булата Окуджави: «Если мы войну забудем, вновь придет она». Тож не забуваймо, і давайте житимемо так, щоб не утворювати прецеденти її повторення.                                                                                    
                                                                                Автор
*****
    Десь, напевно, в році 1980-му вже давно дорослий Віктор  їхав у справах від м. Шпола, що на Черкащині, в напрямку до Мокрої  Калигірки. Старенький автобус, поскрипуючи ресорами, повільно пробирався по ямистій дорозі. Була спекотна літня пора і в салоні було надзвичайно душно. Пасажирів було небагато і майже всі вони, заколисані автобусом і спекою, дрімали. Віктор теж, загіпнотизований  загальним станом пасажирів, потроху клював носом, в’яло пережовуючи якісь думки. І тут, крізь марево дрімоти він почув голос водія: «На Киселівку хтось є?»
 – Щось, як електричним струмом, пронизало Вікторове тіло і він  підсвідомо, не розуміючи навіщо це робить,  сказав: «Є. Зупиніться».  Автобус, пихнувши синьосірим  димом, поїхав далі, а Віктор, залишившись один в гарячому, полуденному степу, довго стояв і чогось ніяк не міг второпати, задля чого і чому він залишив той автобус?.. Як в якомусь передчутті враз щось забухкало в голові,  та ще й серце враз засмикалось тривожними ритмами і Віктор мовчки побрів до вказівника на перехресті.
  На давно вже поржавілій блясі, грубим пензлем було написано: «На  Киселівку». І тут враз, десь із глибини Вікторової пам’яті виплив жорстокий сюжет післявоєнного часу 1950-го року. Ноги, підкоряючись комусь невідомому, понесли його по степовій дорозі до того місця, де сталась колись залишена війною трагедія.
     Уже багато, багато літ носив Віктор в собі гірку пам’ять про той далекий день.    –  Боже! Яке жахіття! Навіщо?! За що?! Побачене тоді, протягом цілого життя сидить кліщем у його душі. Дев’ять малих ще хлоп’ят, міліціонер і його кінь, в одну мить зникли з лиця землі. А з тих дітей у майбутньому могли б стати якісь генії чи просто селяни. Чи?..  Чи просто продовжувачі роду людського. Рука йому завжди наливалася свинцем, коли він брався за перо, щоб описати той день.
  Навіть незважаючи на те, що пройшло вже багато часу: коли він пригадував той день, то душу терзали важкі  думки й хтось невідомий шептав  поза спиною: «Пиши. Пиши.» Це потрібно людям. Потрібно для того, щоб людство не забувало і не допускало трагічних повторень.
     Сталось це в кінці літа тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року. Часу в Віктора було обмаль і він майже бігом поспішав степовими дорогами з села Глиняна Балка в Киселівку до лікарні, щоб провідати брата Миколу.  Коли пересікав дорогу  Шпола-Мокра Калигірка, то вирішив іти навпростець поміж молодим лісорозсадником і скошеним полем, через колгоспний сад до Киселівки.
     Десь менше півкілометра попереду, на уже позеленілому скошеному полі, пасла корів зграйка хлопчаків. Хоча до них було ще далекувато, та все ж чітко можна було розгледіти, що вони, примостившись біля придорожньої канави, щось майстрували, а з другої сторони дороги назустріч, верхи на коні, наближався міліціонер  (і звідкіля ж тільки він там взявся в степу?). Коли він наблизився до пастухів, то Віктор побачив, як міліціонер раптом чомусь різко зіскочив з коня і кинувся до хлопчаків, а один з них, певно, злякавшись міліціонера, щось пригорнув до грудей і хотів тікати, та що сталося потім – на папері передати неможливо.
   На якусь мить земля здригнулася  від несамовитого гуркоту. Пролунав страшенний вибух і, з чорним димом і вогнем злетіло в повітря все, що залишилось від дітей і міліціонера. Щось важке прошурхотіло у Віктора над головою і десь метрів з десять поза ним чвакнулось на дорогу, і дикий страх скував його тіло.  Напевно, хвилин зотри хлопець осатаніло дивився на те, що сталося. Потім ним щось тріпонуло і не вибираючи дороги він стрімголов кинувся до села. Уже й не пригадати, як добіг, як покликав людей, як задихаючись, вони бігли до місця трагедії, розтинаючи небо страшними криками. На місці, де це сталося, на мирній українській землі страшним оскалом знов нагадав про себе кривавий звір війни.
  Там, де недавно бавились діти, утворилась величезна  яма, навкруг якої, впереміж із землею валялись шматки розтерзаних дитячих тіл і понівечена  коняка з розпанаханим черевом.
  А з міліціонера цілим залишився пістолет, шматок старої гімнастьорки і чобіт з куском ноги в середині.
   Відтоді  все життя Віктор носить в собі звуки  розтинаючого душу жіночого крику, який в той день довго розносився над гарячим літнім степом, знов нагадуючи людям про війну. А ще чогось запам’ятався Віктору запах вибухової речовини і тепер, як на свята починають бахкати петарди, йому стає сумно, і завжди відлунням пам’яті перед очима постає той день п’ятдесятого року.  Тоді люди говорили, що той вибух було чути аж за п’ятнадцять кілометрів навкруг. А ще фронтовики казали, що то, напевно, була протитанкова міна, чи, ще, якась нечесть, залишена війною?.. Хто тепер розповість про той випадок?  Свідки ж лежать у землі. Хіба що він – допоки живий. Довго ще після війни лунали ті кляті вибухи: то десь трактор підірвався, то загинули в’язальниці снопів, то десь за Кавунівкою підвода з людьми на щось наїхала і від неї нічого не лишилось. Що ж. Була війна…
І ось знову, в далекому 1980 році, на тому місці, де Віктору знов судилось зустрітись з пам’яттю про війну, на краю  зарослої бур’яном, уже на той час невеликої ями, на шматку старої газети, огризком олівця, написав він ось ці слова:                    

                                   «Іду по дорозі, а пам’ять кричить!
                                  Ось тут у степу, на зеленій толоці,
                                  Як грона калини, пропали життя,
                                  Сталась біда в п’ятдесятому році.    
                                                                                                                                 
                                  Жорстоке відлуння страшної війни
                                  Випливає із проміжку часу
                                  І знову видіння приходять у сни,
                                  Льодовим вкриваючись настом.
                                                  
                                  І душу холодить якесь каяття,
                                  І серце кривавить, стуживши:
                                  Навіщо ж  пропали ці юні життя,
                                  На світі іще не поживши?
                                   
                                  І знак запитання: Чому і за що?!  
                                  Ті грона калини зів’яли,
                                  І хто відповість, що у прозі буття
                                  Їх  назавжди  у світі не стало».
                                        (із пам’яті)                              
4

_A-S_

_A-S_

Віктор Бойко ПАША ПЕТРІВНА

                                                                                                                    
                                                    
                

«Ще пахла порохом земля,

Ще матері кричали з болю,
А ми вже йшли у перший клас
І вчились у селянській школі.

І ждали! Ждали! День у день.
 Коли ж прийде додому тато?
Хоч відчували наперед,
Що його Бог війни засватав.

Що він десь там, в сирій землі,
Від смертних ран лежить спочивши,
А ми  ждемо  його, малі
За нього і за себе живши»  


Паша Петрівнa

       
 Ще десь там, далеко, останніми місяцями гриміла війна, ще  трикутники похоронок гірким вдовиним і материнським криком майже щоденно нагадували про війну, а тут,  в  маленькому, замученому  війною українському селі вже готували дітей до школи. І не восени, як завжди, а ранньої весни 1945 року.
   Як тільки тепле весняне сонечко почало прогрівати землю і вже можна було босоніж ходити по землі, рідні почали споряджати малечу на навчання. Шили і прали, що у кого було з одежі, ножицями кромсали хлопчачі вихори, а дівчаткам заплітали коси. Та найголовніше: аж до пізньої ночі Вікторова  мама   шила йому і старшому братові з домотканого полотна торби для книжок, а їхній  дід Микола сидів біля столу і з вербової лози вистругував палички та нитками прив’язував до них пера. Дідо ці пера і дві фарфорові чорнильниці, в Ярошівці на базарі виміняв за стару, іржаву копаницю. Ті пера називались смішним для хлопчаків, не тутешнім словом «рондо».
   Малеча  в той вечір ніяк не хотіла вкладатися спати і, роззявивши роти, спостерігали за всім тим дійством.  Все чекали, коли ж уже все  буде готове, та так не дочекав-шись і позасинали, а на ранок, ще тільки почало сіріти дитяча нетерплячка позганяла дітей з печі і почалося дійство підготовки до школи.    Поодягали штанці з домотканого полотна, що з вечора випрасувані  лежали  на  лаві, а за тим в захваті почали  приміряти торби. Підганяли під ріст шлейки та складали в ту торбу скромні шкільні приладдя, що складалися з ручки, фарфорової чорнильниці і зошита, зшитого із старих газет.
   Господи! Якби на одну тарелю терезів покласти віз золота, а на другу ту торбину, що пахла маминими руками – то діти вибрали  б її, тому, що в тій торбі разом з ними ходило до школи їхнє босоноге дитинство.                       
   І ось вона – школа. Обитель, що для всіх поколінь дає путівку в життя. Та, по правді сказати ту сільську, сорок п’ятого року школу, називати цією назвою було б несерйозно.
 – Це була стара сільська хата на дві половини, у одній з яких мала жити вчителька, а в другій половині був клас, в якому в той рік прийшлось вчитись всій сільській дітворі, від першого до четвертого класу. Бо так вже трапилось, що та проклята війна вкрала в малодого покоління цілий навчальний рік, тож у школу  пішли восьмирічними, а з ними й ті діти, що мали б учитись у п’ятому класі. На порозі школи дітей зустрічала привітна, років двадцяти, красива чорнява дівчина, яка запрошувала всіх до класу.
   Клас зустрів малечу новими довгими столами і стільцями, з гарно виструганих дощок,  і  всіх розсадили рядами на тих стільцях, враховуючи вікову категорію. До дошки підійшла та дівчина, що запрошувала в клас  і представилась: «Добрий день, діти і дорослі. Мене прислали в ваше село вчителювати. Це буде початкова школа і вчитиму я дітей до четвертого класу, а тепер давайте знайомитись. Звуть мене Паша Петрівна, а вас, діти, прошу вставати і називати свої імена і прізвища». Так сільська дітвора познайомилась зі своєю першою вчителькою Пашою Петрівною, щоб назавжди в серцях зберегти її образ.   
   По правді  сказати, що вона ще й сама була такою молодою, що скидалась на дитину, але мусила вчити  дітей грамоти і бути їм берегинею.  Ось так і розпочався перший день  навчання післявоєнного 1945 року.
   Про кожний з тих днів можна написати окрему книгу: про те, що в кожного другого учня в тій школі війна з’їла тата, про те, як вони, погано одягнуті і голодні, хукаючи на посинілі від холоду пальці, на старих газетах вимальовували  перші літери. А ще про те, як в зимові навчальні дні до школи ходили по черзі, тому що чоботи були одні на двох, та й ті дідові.  Щоб було тепліше, в ті чоботи напихали  солом’яні устілки і тоді не було так холодно сидіти в зимному класі.
   Та все ж. Як би не було тоді тяжко –  діти любили свою маленьку сільську школу, на порозі якої їх завжди зустрічало усміхнене обличчя їхньої першої вчительки Паші Петрівни. Не пригадати ні одного такого випадку, щоб вона на когось піднімала голос. Всі  серйозні і несерйозні дитячі проблеми вона уміла вирішувати добрим словом, бо мала добре і щире людське серце.  Та ще  й,  не зважаючи на свій молодий вік, мала великий авторитет серед селян, і завжди була званим гостем в кожній сільській хаті. І  її учням ніколи не забути,  як під час голодовки 46-47 років вона ділилася з ними останнім шматком хліба, спасаючи дітвору від голодних обмороків, за що всі,   кого вона вчила будуть їй вдячні  поки й світу. Бо про людей, які своїми знаннями і працею торують кожному  поколінню дорогу в майбутнє – погано не скажеш.
         *****
    Пройшло півстоліття. Якось, працюючи фоторепортером, Віктор мав завдання зробити фоторепортаж на тему сільського господарства і по плану зйомок  мав виконати роботу про будівництво будинків сільської вулиці в селі Ярославка Шполянського району, що на Черкащині. Там земляки розповіли Віктору, що в цьому  селі проживає його перша вчителька Паша Петрівна. Тож вирішив, щоби там не сталось, розшукати її обійстя.  Щоб провідати і  подякувати за те, що допомогла йому ступити на широку дорогу.
   За допомогою селян Віктор відшукав  її будинок. Підходить і через хвіртку заглядає в двір. На подвір’ї, разом з чоловіком порається по господарству літня сива жінка.
– Чи дозволите зайти?
– Заходьте.
   В долю секунди Віктор   впізнав свою першу вчительку, а вона, ледь усміхнувшись, просто і буденно, наче й не було того  півстоліття часу, каже: «Заходь Вітя. Зайшов провідати?» І йде на зустріч, щоб обійняти учня, якого пів століття тому вчила торувати дорогу в життя.
    Почуття, які тоді обхопили їх обох, словами передати неможливо. Згадували той, тепер уже далекий день сорок п’ятого року, коли вона і діти в перший раз переступили поріг  сільської школи, говорили про той післявоєнний клас, про те, кому і яка доля випала в житті.
   Від почуттів, що нахлинули на  уже сивого Віктора, серце  ладне було вискочити з грудей.  Здавалося, що не було того піввіку, що зараз він сидить на довгій дощатій лаві, біля такого ж довгого, холодного столу і, хукаючи на руки, на старих  газетах, бузиновим чорнилом, виводить свої перші літери.
   Це була хоч і коротка зустріч, та вона музикою життя ввійшла в Вікторове серце, і він слухатиме ту музику до кінця днів своїх. Тому, що це музика про його першу вчительку Корольову Пашу Петрівну і про дитинство. 
  Дорога Пашо Петрівно! –  Це  Ваш перший учень, якого Ви за руку завели у перший клас маленької Глинянської сільської школи, згадує про Вас. Про початок Вашої трудової діяльності, а для нього – початок осмисленого життєвого шляху. Пише про Вас, про себе і про  своє покоління, задля того, щоб  пам’ятали, щоб ніхто не загубився десь в поросі часу.
                                                                          


 
                                          
                                       




        


3

_A-S_

_A-S_

Віктор Бойко ПОЛИНОВІ ЖНИВА

                


   О, Господи! Не дай нам знов повернутися в гірке повоєння. Не дай нам знов колись побачити, як запряжені у кінську шлею жінки, поряд сухоребрими коровами, надриваючи жили, тягали соціалістичного плуга, щоб годувати українським хлібом заражену бацилою комунізму післявоєнну Європу. Забери від нас всіх червоних, білих і синіх, які, як перед загибеллю розграбовують нашу пам’ять і наші багатства, нажиті потом і кров’ю української нації.

                                            «Мамо, хліба! Мамо, хліба!
                                            А серце рветься від жалю –
                                            То сорок шості й сорок сьомі
                                            Мені болять і я не сплю»
                                                                             Автор
                    
                                    ГІРКИЙ  ХЛІБ  ПОВОЄННЯ 

   Земля,  відпочивши за війну, кликала до праці.  Селяни хоч і раділи весні, та в серцях носили  смуток і гіркоту безвиході. Земля просить, щоб її зорали – нема чим; просить щоб засіяли –  теж нема чим, а вона, рідненька, все просить і просить: «Ой людоньки, людоньки, пооріть мене,  засійте мене, а коли хліб виросте, то зберіть урожай та розділіть усім порівно, як Бог велів. Десяту ж частину віддайте нужденним, щоб усім добре було». Тож як прийшла пора йти до поля, на колгоспному дворі зібрали селяни  віче, щоб порадитись, як вижити в ці тяжкі післявоєнні часи.
  І тут, як мухи на мед, на це просте селянське зібрання (не відомо тільки, як вони прознали) понаїхала ціла зграя всіляких районних представників: «Тут тобі і секретар райкому, і всілякі інструктори, і представники якогось «держкомзему», та ще й привезли з собою дебелого кадебешника в блискучій портупеї.  Напевно, щоб налякати селян».  Усі вони старанно били себе в груди, кидали шапками об землю, кричали про щасливе соціалістична майбутнє, про «вождів міжнародного пролетаріату» за яких ніхто й не чув і, звертаючись до селян, примусово-добровільно просили:
–  «Шановні селяни! Радянська влада, комуністична партія і її керівництво, звертаються до вас із проханням про допомогу. Давайте вже якось гуртом засіємо цю землю, а як виросте урожай, то держава розрахується з вами  сповна (як це з повна, селяни взнають трохи пізніше), а зараз ми вас всіх просимо: запрягайте корів, якщо в кого залишились, впрягайтесь самі і будемо відбудовувати наші рідні колгоспи». Наостанок  «взяв» слово кадебешник і відомою всім мовою оголосив останню промову: «Таварищи селяне.  Во избежание всяких эксцесов, предлагаем, у каво есть зерно, сносить всё в калхозный амбар и здавать под расписку председателю. «Мы…» патом… создадим комисию, каторая будет хадить па дварам и всё аписывать. Надеюсь, вы меня поняли правильно?!»
   На этом сабраниє считается закрытым».
 Після цього жорстко телепнув долонею по столу і пішов до своєї машини.
   На ранок наступного дня селяни познайомилися з обіцяною комісією. Ще тільки-но почало розвиднятися, як по селу почулись крики  жінок, плач дітей і прокльони чоловіків, яким пощастило живими повернулись додому з війни.
   Селом, на чолі з інструктором  райкому, моталась зграя міліціонерів, які забирали худобу і зганяли до колгоспного двору, а ще по селу їздили підводи, в які зсипали всяке зерно, що забирали в селян. Ті інструктори, як щурі, нишпорили по всіх шпаринках, винюхуючи, чи ще в кого не залишилась якась жменя зерна. Такого цинічного і жорстокого грабежу навіть німці в війну не дозволяли, а це ж, гей би своя влада?!
   Воістину сказано: «Не бійся ворога, що стоїть перед тобою, а бійся того, що стоїть в тебе поза спиною».
*****              
   Дід Лавро, зі своїм сусідом Василем Антошевським стояли біля хвіртки й чекали приближення тої «червоно-петличної» процесії. Старий Лавро, похнюпившись, дивиться на процесію, що наближається і мовить:
–  Ти дивись, знов колективізація насувається
– Та ні, – каже сусід. – То до нас знов тридцять третій рік їде. І – як в воду дивився, бо в підтвердження тому почулися крики біля двору Самійленків.
   Дядько Петро –  каліка-солдат, який повернувся з війни без ноги, обіпершись на милиці, стояв біля тину і проклинав «червонопетличників», які забирали їхню годувальницю й надію – стару, худющу корову, та все приказував: «То за що ж я воював, за що чотири роки  годував вошей в окопах, за що без ноги залишився?..» І тут до нього підскочив той райкомівський інструктор і розрядився тирадою:
  «Если  ты сволачь… «твою мать», будешь  бударажить население, то я не пасматрю что ты воєвал и вмиг атправлю куда следует». Потім  так штовхнув Петра в груди, що той, разом з милицями, повалився через тин.
   Так «найгуманніша радянська влада» розрахувалась з ним за кров, яку він проливав за неї на війні, а селяни, обурені грубістю того інструктора, кинулись, було, на захист Петра. Та один з міліціонерів бабахнув у небо з револьвера і селяни враз остудилися, бо з їхньої пам’яті ще не встиг вивітритись дух 33-х років і вони добре розуміли, чим все може закін-читись:  «Як не Сибіром – то розстрілом». (До речі той райкомівський  інструктор опікувався селом певно років з чотири. На жаль, стерлось із пам’яті  його прізвище).
   Після того, як «примусово-добровільно» в селян позабирали корів, влада приступила до вилучення зернових припасів. Вигрібали все, до зернинки, а взамін роздавали написані від руки розписки, завірені  колгоспною печаткою, і селян змушували ставити на них свій підпис. Тож виходило, що колгоспники ніби давали ті розписки самі собі, а влада потім восени так і говорила: «Ваш колгосп – самі і «розхльобуйте».   
 І… розхльобували. Та так, що жили тріщали в жінок, коли вони, впряжені в кінську шлею, поряд з коровами тягали колгоспного плуга, обробляючи  соціалістичну землю.              
Та ще й безплатно. Бо в той «найгуманніший колгоспний  час», звісно, грошима не платили, а просто бригадир у своєму записнику малював паличку, якою підтверджувався  робочий день. Та ще й існував «закон про трудодні», який  трактувався по-радянськи: відпрацював норму трудоднів, то ще можливо щось і отримаєш?.. А якщо ні, то чекає тебе три роки зони на будовах комунізму, а можливо, й сім років, бо закон той мав радянську складову. Селяни, як роботи працювали на полях і оглядаючись зі страху  – співали:
      «Слава Сталіну грузину,         Краще буде хай війна,
      Що він взув нас у резину.       Чим «радянська сарана»,
      Пекло Берії-жиду,                    Що зжирає все на світі
      Що наслав на нас біду.            І голодні ходять діти»
                                              
*****
   Весна сорок п’ятого року, мов у нагороду за все пережите, нагородила селян доброю погодою, і земля, прогріта теплим весняним сонцем, виплеснулася буйною зеленню, гукаючи селян до поля. Та виникало велике запитання…  Чим обробити те поле? Адже «тягла» на той час в колгоспі  не було ніякого. Хіба що тільки ті корови, яких   радянська влада відібрала в селян. Та й ті колгоспною «годівлею» були доведені до такого жалюгідного стану, що сумно було дивитися. Вони вже не могли стояти на ногах і їх віжками прив’язували до бантини щоб не падали, та ще й  і доїли, а попереду ж на них чекала оранка.
   Тож селяни, чиї корови забрали до колгоспу, жаліючи їх, бігали на ферму і щось із собою приносили, щоб підгодувати: хто оберемочок зеленої травички, хто сніпочок сухої соломи, насмиканої з покрівлі власного дому, а хто й шматочок хлібця, звичайно, якщо на ту пору він міг у когось бути.
   Розуміючи велику необхідність,  та ще й із страху перед владою, селяни всі гуртом приступили до обробітку землі, а як це відбувалося – не доведи, Господи, побачити колись  знов: «У плуг запрягали за допомогою конячої шлеї тих сухоребрих корів, які навіть  і самих себе не могли тримати на ногах, а з обох сторін  корови  в такі ж самі шлеї впрягалися жінки, і під стогін величезної напруги тягнули ті плуги. Позаду ж, за чепігами плугів, плачучи від безсилля, йшли 10-12 літні хлопчаки, або ж діди, які ще були в силі вправлятись з тим  плугом». Але якби там не було,  землю таки обробили і засіяли. Звісно, не колгоспним зерном, а тим, що влада, за допомогою «червоно-петличників»  відібрала в селян, позбавивши їх можливості засіяти власні городи, що  й стало однією із причин голоду сорок шостого року.   Та землі-матінці ніколи думати, що гримлять війни, рясно здобрюючи її тіло людською кров’ю, що в двері вже стукає голод, заглядаючи в людські душі чорними зіницями смерті.
   Вона, землиця, просто виконує свою одвічну материнську роботу,  народжуючи все суще на землі. 
   Ось і в той рік вона порадувала селян добрими сходами ярових і надією на виживання. І надія таки справдилась, бо врожай того літа вродив добрий і люди чекали дня, коли вже можна буде зібрати врожай  та з’їсти шматочок свіжого хліба першого післявоєнного врожаю. А в період поміж посівною і збиранням врожаю, здоров’я селян згоряло на бурякових плантаціях. Особливо діставалось жінкам. Вони від зорі до зорі повзали на колінах по тих полях, ціле літо не випускаючи з рук сапи. Щоранку, ще й не прокинувшись, уже чули голос бригадира: «На проривку, на шарування, на сапку». І так ціле літо, та ще й оплата за ту каторжну працю була не грошима, як у всьому світі, а комуністичними трудоднями, що їх  бригадир записував у своєму блокноті.
    Діставалось і дітям. Вони теж кожного дня,  всього за пів трудодня, гасали по полях з повними відрами води, напуваючи сапальниць. Те треба було відчути і побачити, бо для дитячого віку то була каторжна праця. А на старших людей, на їхні, вже ослаблені віком плечі, лягла найтяжча частина колгоспної роботи, яку, не розгинаючи спини, приходилось виконувати, ще й напівголодними, бо був тоді такий лихий час.
   Так у тяжкій праці й житейських турботах селяни дочекались пори, коли  настав час збирання врожаю, і тоді вже всім селом, від малого до великого приступили до косовиці.  Де косами і  серпами, де косаркою, а де й з Божою допомогою, тижнів за три поля були скошені, все було пов’язане в снопи і складене в копиці. Працювали, як заведені, незважаючи на те, що працюють не на своєму, а на колгоспному полі, тому що для хлібороба збирання врожаю – святе дійство, і ніхто в цей час ні на кого не нарікав, а, не покладаючи рук, працювали на загальну справу, дякуючи Богу за добру погоду і за можливість вчасно зібрати врожай. Для селян це була велика радість і велика надія вижити.
  А якраз, під кінець косовиці, в село стали повертатись фронтовики і це добавило людям великої радості. По-перше, до дому поверталися чиїсь батьки і сини, а по-друге добавлялась робоча сила і зменшувалось навантаження на жінок і дітей.   Та, на превеликий жаль, не всім тоді вдалось пізнати радість повернення рідних з війни, і ще багато років гуляло по світу вдовине і сирітське горе, поливаючи землю гіркими слізьми.
   Десь уже аж перед самою молотьбою (здається, це було в п’ятницю) дід Микола зібрав за столом  всю родину і якимось, наче винуватим голосом промовив: – Сьогодні були колгоспні збори і голова колгоспу повідомив, що з понеділка починається молотьба і всім працездатним треба бути в полі, ще й попередив, що закон про  трудодні, ще не відмінявся.  То ж готуйтесь в понеділок на молотьбу.  І дітям з десятилітнього віку теж треба йти в поле, бо дітям будуть писати по пів трудодня за один робочий день. Після завтра будемо звозити снопи на тік до молотарки.
   До збирання врожаю селяни завжди ставились, як до свята. Завжди перед цим дійством приводили себе в порядок: мились, стриглись, голились, добре розуміючи, що на період збирання врожаю часу на це  не буде. Тож в суботу баба Саша нагріла в печі води і вся родина прийняла обряд купання.
  Звісно, не як в міських умовах, а посеред хати, в великому дерев’яному кориті, яке в  селі називали «балія». Потім всю родину перевдягли в чисту одежу: хлопчаків в домоткані штанці, а дівчачу половину в суконки, перешиті з материнських спідниць; і повкладали спати.
   Так вже в селі було заведено, що спати лягали  тоді, коли вже зовсім темніло на дворі, а вставали, як тільки засіріє небокрай, тому що за день нароблялись до ломоти в  кістках, а по-друге, в хаті світити не дуже було чим.  Гасу (керосину) майже не було, а світити каганцем теж було невигідно, бо для того потрібна була олія, чи ще якийсь  жир. Тож лампу, чи свічку запалювали лише в неділю, чи коли треба було прясти пряжу, та ще на свята.
  Та й взагалі, селянам перед жнивами – не до сну. Заїдала колгоспна робота, та й біля свого господарства роботи вистачало. Що  поробиш, війна,  будь вона проклята, залишила після себе велику розруху. Та й в ті радянські часи такого поняття, як вихідний, не було взагалі.
 Але того недільного дня  якось дали людям  відпочити, а малечі дозволили, досхочу нагулятися.
    У понеділок всією сільською  родиною люди йшли до колгоспного двору, а там всіх розподіляли по роботах.
    Родині Ніковських, та й другим багатьом селянам, в той раз дісталося звозити снопи до молотарки, а що це була за робота – знає один Бог, та ще ті, хто виконував ту роботу. У велику гарбу, запряжену парою здоровенних волів (їх звідкілясь пригнали, певно пар з десять) влазило дві копиці снопів, а це не багато –  не мало, а здається 64 снопи. Хліба в той рік вродили добрі, налиті, і для  10-12 літніх ті снопи були такі тяжкі, як із свинцю. Дід Микола на гарбі вкладав  снопи, а мама і Віктор з братом Миколкою подавали ті снопи на гарбу. З кожним наступним снопом подавати було все вище і вище, й усе важче й важче. Хлопчаки,  мліючи від напруги, наштрикували вдвох ті снопи на вила і, як якісь роботи, подавали на гарбу, стараючись якнайменше  навантажувати маму. Бо бачили, як вона, тендітна жінка, стогнучи тяжкими видихами, із сльозами на очах штовхала ті снопи на гарбу. Солоний піт заливав  очі, а остюки і штани з домотканого полотна до крові розтирали тіло, доводячи до больового шоку.
  Десь, певно,  днів за десять всі снопи  були звезені на тік, до молотарки. І ніхто не нарікав,  що важко.           
Тому що всі –  і дорослі, і діти розуміли важливість цього дійства. Бо хліб для селян – надія на життя. Тож не покладаючи рук, не розгинаючи спини, селяни  працювали на тих полях, щоб встигнути, поки стоїть суха погода, вивезти снопи на тік і поскладати в стіжки. І добре, що встигли, бо днів за два задощило і про роботу не було й мови:  вся колгоспна робота припинилась, за винятком доглядання худоби.
  Черкаський жирний чорнозем зробив свою справу і сільські дороги враз перетворились на ковзанки, вкриті наче  чорною сметаною. Селяни хоч і переживали за врожай, та все ж були трохи раді цьому несподіваному дощу, бо дістали  можливість перепочити, та навести лад у домашньому господарстві.
   Літо є літо. Як тільки хмари спливли з неба і засвітило жарке літнє сонечко,  враз все повисихало, і наступного дня, тільки-но розвиднилось, було вже чути,  як по селі ходив бригадир (а це був Антошевський Іван Григорович –  довголітній колгоспний бригадир), стукав палицею по хвіртці і гукав:
 – Агов. Миколо Костянтиновичу! Чуєте?
 – Та чую, чую. Чого  репетуєш на все село? –  відгукується з двора дід Микола.
 – Та я не репетую, а кажу, щоб ви сьогодні йшли на скирдування. Беріть з собою Василя Макаровича, Івана Гнатовича, та ще когось і йдіть на скирдування, тому що сьогодні вже починаємо хліб молотити. Та скажіть Зіні (це моя мама. –  Автор): нехай бере своїх дівчат та йде до молотарки снопи в барабан подавати. І обов’язково беріть з собою хлопчаків. Нехай ідуть до скирти волів поганяти. Бо, хоч убий, нема кому. Та клята війна всю робочу силу пожерла.  Ага. Мало не забув. Скажіть Олександрі Федосіївні, що обід вона сьогодні готуватиме прямо на току.
  Іван Григорович іде далі по селу і знов стукає палицею по хвіртках, зазиваючи селян на роботу.
*****
  А ось і заключний етап збирання  врожаю. Починається молотьба. Колгоспні умільці  запускають паровика (був тоді в колгоспі такий паровий двигун), і  незабаром починає гудіти молотарка. Поки ще немає соломи,  хлопцям нічого робити, то вони йдуть до молотарки дивитися, як працюють їхні матері, та почути, як, чавкаючи парою торохтить паровик.
   Високо на площадці біля барабана стоять Вікторова  мама з тіткою Ганною і чекають перших снопів. І ось воно. Почалося.
    Дві жінки довгими вилами наштрикують снопа і жбурляють його на гору, на площадку  до барабана. Жінки рвучко хапають ті снопи, одним помахом серпа розсікають перевесло і колоссям вперед подають сніп в барабан. Молотарка натужно заревіла, ковтаючи той перший сніп і хлопчаки, роззявивши роти, дивляться, як молотарка своєю  пащекою з  ревом ковтає ті снопи, як по решетам вже біжить солома, як по лотку річечкою стікає перше зерно урожаю, післявоєнного 1945 року.
   На тік збігаються селяни, щоб подивитись на це священне для хлібороба дійство, потримати на долоні перше зерно післявоєнного врожаю і, радуючись попробувати на зуб.
    Було так приємно дивитись на селян, як  світліють їхні обличчя. Здається, що вони навіть  на зріст стали трохи більшими. Аякже. Діждалися.
   Через годину  все ввійшло в робочий ритм і ось уже біля ручної віялки жінки заспівали пісню. Напевно, першу після війни. І від тієї пісні люди ще більше раділи і, як навіжені, працювали біля  молотарки. Й нікого не треба було підганяти, всі чудово розуміли: буде хліб – буде життя.
   Десь, напевно, днів за десять всі снопи були перемолочені, зерно перевіяне, перечищене трієром і зсипане в бурти. Було таке відчуття, що того літа  сам Бог допомагав, нагородивши селян доброю погодою.
     Якось так збіглося, що закінчили молотьбу під неділю і голова колгоспу дав усім вихідний, що для  селян стало несподіваною радістю, бо, вимучені тяжкою працею, чекали відпочинку. За рішенням правління, той недільний день вирішили зробити святом врожаю і це дійство мало відбутись прямо на току.
   Тож десь під обід у неділю,  одягнуті в чисту одежу, на тік стали сходитись селяни. Прямо на току на землі розстелили в три ряди рядна, утворивши імпровізований селянський стіл.
   Багатим той стіл не був:  позносили що в кого було –  хто огірків, хто цибулю, хто шматок сала, чи ще що небудь.
Та найголовніше, що мав бути хліб, спечений із зерна нового урожаю і пекла його до свята завжди бабця Саша (Олександра Федосіївна Ніковська), бо вона була найкращим майстром у цій справі. І ось, на краю того  «стола» встає дядько Дмитро (голова колгоспу), просить слова і каже: «Дорогі мої земляки. За дорученням правління і від себе особисто щиро Вам дякую за вашу працю, за те, що ви вистояли, що, незважаючи на всякі тяготи післявоєнного року, зуміли зібрати наш урожай». Потім на пів слові відвертається, і усім видно що витирає сльози. Довго дивиться заволоженими очима в степ і, махнувши рукою, промовляє:
–  Та що там казати. Несіть, Федосіївна, наш хліб.
    Баба Саша подає йому величезний, запашний коровай, і дядько Дмитро обходить всіх присутніх і  кожному відламує по шматочку. І до кожного промовляє щире слово  вдячності –  не зважаючи, чи то дорослий, чи малий: «Куштуйте цей святий хліб, та набирайтеся сили і дякуймо Богові, що дав нам сили вистояти в боротьбі за наш урожай».    Той день не можливо забути ніколи. Величезний океан радості, усмішок і пісень плескався до півночі в Українському степу. Тільки живи поки світа і сонця.
   Та, на жаль, те свято врожаю, ту велику радість і надію мечем смутку, сліз і великої людської образи розрубав навпіл чорний понеділок. Селяни ще не встигли відіспатися після свята, як по селу почулися крики.  Не змовляючись, селяни  схвильовані бігли на тік, а там перед ними постала сумна картина. На току, з кляпом в роті, з побитим писком лежав зв’язаний сторож, а там, де був кагат із зерном було голе місце.  Вночі на машинах приїхали військові, зв’язали сторожа і все зерно вивезли невідомо куди, а колгоспникам потім на зборах сказали, що зерно забрали в рахунок «держпостачі». Той чорний понеділок, дякуючи «гуманній» радянській владі, для  села  став передвісником голодовки 1946-47 років.     
                                                  

 



     








2

_A-S_

_A-S_

Віктор Бойко "ЛЕЛИК"

   
               


                                          «Летять лелеки навесні,
                                           Летять у небі, над полями.   
                                           Здається лист несуть мені,
                                           Несуть від тата, і від мами.
 
                                            Летіть  «лелечики»,  летіть,                                                                                      
                                            Я кожну весну вас чекаю,
                                            Бо з  вами образи батьків
                                            У моїм  серці  воскресають»
                                                                         (Автор)
                                        
                                      ЛЕЛИК
 Спитаєте: хто це такий? Якщо хочете взнати, то поїдьте в Вікторове рідне село Глиняна Балка, що на Черкащині, і спитайте у його тітки Єлі Альошківської. Це вона приклеїла йому це прізвисько: «Лелик». Тож і пішло воно гуляти по всьому селі: «Лелик пішов, Лелик пішов». Спочатку, коли Віктор ще був малий, то сердився трохи за те прізвисько, а як став зовсім уже дорослим і не жив у своєму селі, то ще й сумував за тим словом. Та старався час від часу приїжджати у своє село, щоб через те слово повернутись у дитинство. І як ото приїжджав, то спершу кого провідував, так це тітку Єлю, щоб почути, як вона вимовить це слово.
– Доброго здоров’я, тітко Єлю. Як поживаєте? Що тут новенького трапилось за мою відсутність?, – а вона бере в руки кінчик своєї білої хустинки, витирає куточки очей і якимось здавленим голосом каже: «О! Лелик приїхав!  – Надовго?.. То пішли до хати. Я якраз корову подоїла, то молочка свіженького вип’єш  з дороги».
  Від тих  її слів у Вікторовому серці стає гаряче і він, стримуючи сльози, йде за тіткою до хати, сідає на довгий, застелений рядном стілець і, чекаючи, поки тітка Єля процідить молоко, довго дивиться в вікно.
   А там, як на екрані кіно, видніються пейзажі з його дитинства і йому здається, що він і не від’їжджав звідціля ніколи, що він досі десятирічний, що ось зараз з-поза  хати вийде його мама і скаже: «Ну що, вітрогон, набігався?
  Віктору від спогадів стає добре на серці і він  радіє, що повернувся у дитинство.  Поговоривши з тіткою Єлькою, він вибачається, бере блокнота і йде на своє улюблене ще з дитинства місце, що на високому шпилі. Сідає на пахнущу чебрецем землю, довго, з висоти гори, дивиться на село і в нього виникає  ідея розповісти про того «Лелика», що все життя живе в його серці, ще з самого дитинства. Може колись хтось і прочитає. Нехай і йому стане так добре, як  зараз Віктору.

*****
   Навпроти Баронівського городу, поза річечкою Глинянкою, поза  луговину був великий і старий, зарослий бур’янами, сад. Він, може, був і ні чий, та всі чомусь називали  його «Баронівський».
   Біля саду збоку, аж під самою горою росла велика стара осика, на якій, казали, вже може років із десять тому поселилися лелеки. Гніздо, що вони спорудили на тій осиці, щороку збільшувалось, бо кожну весну ті самі, а, може, і друга пара лелек, його  добудовували.
  Воно, якщо дивитись згори, було подібне на величезного коржа, що ніби хтось ненароком наштрикнув його на осику, а якщо його розглядати зблизька, то воно виглядало як величезна гарба, навантажена сіном.  В ту далеку весну 1946 року, як і кожний рік, в гнізді знову поселилося двоє лелек. Вони підправили своє велике гніздо і заходилися старанно бродити по березі, вишукуючи жаб і вужів, кожного ранку дзвінко стрекотали свої любовні лелечі пісні, щоранку будячи селян до роботи. А вже, як починалася весняна оранка, то вони перебирались на поля. Не боячись, бродили поважно на своїх довгих, червоних ногах за орачами, старанно видзьобуючи із свіжої ріллі черв’яків і всяку земляну живність.
   Так і біг той людський і лелечий час, не звертаючи уваги; ні на війни, ні на голодовки, ні на важке колгоспне життя. За тими клопотами селяни і не вгледіли, як в лелечиному гнізді з’явилося двійко маленьких  лелечат.  Якось одного ранку дід Микола вивів малого Віктора на ганок.
  Ткнувши своїм товстелезним пальцем в сторону осики,  усміхаючись, сказав: «Дивись внучку, а їх уже четверо». 
   З тих пір кожного ранку і кожного вечора Віктор бігав до тої осики, щоб дивитися, як ростуть лелечата. Забереться  на гору, біля якої росла та осика, і зверху те сімейство розглядає. Лелеки з часом до нього так звикли, що зовсім не звертали на нього уваги і йому  здавалося, що як його біля них немає, то вони неначе сумують і ведуть себе якось по-іншому. Напевно, вони вважали його своїм сусідом чи, може родичем?..
    Рік той, як ніколи, був «жаб’ячий», живності тої було –  не порахувати, і лелечі батьки швидко вигодовували своє потомство. І Віктору було цікаво спостерігати, як старі лелеки приносили жаб, як смішно і невміло підростки хапають тих істот і смішно, задерши голову до неба стараються проковтнути. Сміхота та й годі. Здавалося, можна годинами сидіти і все дивитись, і дивитись на цей дивовижний світ.
   Якось так вийшло, що хлопець  не вгледів, як ті лелечата повиростали. Одного разу, перед вечором було видно, як лелечата чогось стали підстрибувати на гнізді і розмахувати своїми, ще не зовсім опереними крилами.
–   Діду, діду, а чого то вони скачуть? – питає малий Віктор діда Миколу, а той лагідно усміхається, повільно підкручує вуса і каже: – то  вже, внучку, скоро літо кінчається і лелеки у вирій полетять. – І внук   знов морочить дідові голову: «Діду, а де ж той вирій?» – То, внучку дуже далеко,  за морями, там, –  де теплі краї, – каже дідусь. Тоді Віктор мовчки йде до хати, лягає на лежанку і заклавши руки за голову ще довго, довго думає:  «І де то – воно за морями?.. А вже засипаючи, сам до себе шепоче: «Добре дідові, що він був колись моряком і все знає». Десь опівночі в небі щось загуркотіло, заблискало, і пішов сильний дощ, а за ним посипався  град. Та такий густий, що здавалось, зима на дворі. Земля враз побіліла і від світла блискавок було видно, як градини, підскакуючи, вдарялись об землю. Відчувши якусь тривогу, Віктор зіскочив з лежанки і прилип до шибки.
  Хлопчині здавалося, що хтось сердитий –  той, що сидить десь там на небі, зі злості сипле на землю з решета білу квасолю; а потім, наганяючи на людей страх, піднявся страшенний вітер.
  Та такий сильний, що, як пушинку, підняв копицю сіна і розметав її по подвір’ю. Надивившись на те природне страховисько, до ранку вже ніхто не спав, а малий Віктор  в гарячці метався на  лежанці в передчутті якоїсь біди.
   На ранок, так як і почалося –  все раптово стихло. Буря полетіла далі, несучи людям біду, а після цього, десь за годину, над пораненою землею зійшло сонце якогось дивно-червоного кольору, і перед очима селян постала сумна картина: стара груша, що росла біля тину, лежала,  переломлена навпіл, на землі, а на клуні, що була до того вкрита соломою –   маячили білі мокрі бруси, до яких перед тим кріпились снопи покрівлі.  Картина того природного содому була занадто сумна. Ранком, повиходивши з хат надвір, селяни з якимсь острахом спостерігали за видовищем, що залишила після себе буря.
     Раптом дід Микола чогось пригорнув внука до себе і мовчки показав рукою туди, де росла та стара осика. Та на жаль, її там вже не було, бо вона, вирвана з корінням,  лежала на землі під горою. Віктор вирвався із дідових  рук і з криком «Там же мої Лелеки!» – погнався на берег, а за ним, чвакаючи по болоті своїми здоровенними чобітьми, певно боячись, щоб із малим щось не трапилось,  біг  дід Микола.
     Картина, що з’явилась  перед їхніми  очима, до глибини вразила дитяче серце і, якби не дідо, то хто знає, що тоді з Віктором могло статися, бо від побаченого йому неділь на дві  відібрало мову і мама потім казали, що він не міг навіть слова вимовити. Тільки довго лепетав два слова: Мої лелики, мої лелики. Тож напевно після того до нього і приклеїлось тоді  прізвисько. «Лелик».
    Лелече гніздо, навпіл розірване, валялось на землі і було придавлене стовбуром осики, а метрів за чотири від нього лежало двійко лелечат.
  Великим сумом віяло від того видовища і над всім тим, високо в небі, кружляли двоє старих лелек, оплакуючи своїх дітей.                                           
    Одне лелечатко, уже мертве і холодне, лежало поміж листям, з простягнутою вперед голівкою і розпластаними крилами. Здавалося, що воно хотіло, та не встигло злетіти в небо. Друге ж лелечатко, лежало трошки в стороні. Живе!!! Воно сумними, зволоженими очима дивилось на діда з внуком, а його довга червона ніжка, склавшись літерою Г, була придавлена  важкою, мокрою гілякою.
   Забравши лелечат, внук із дідом пішли додому. Кожний несучи в своєму серці біль трагедії, а коли прийшли, то мертве лелечатко похоронили в садку під яблунею. Після чого та яблуня назавжди стала називатись лелечиною.  Домашні потім так і казали: «Збігайте, діти, та нарвіть лелечиних яблук на пиріг».
    Друге ж лелечатко, притуливши до грудей, Віктор поніс до хати. Сівши з ним біля столу на лавку, пригорнув його до грудей, та так і просидів з ним в безпам’ятстві  аж до самого вечора. Запам’яталось йому тільки  з того, що біля нього сиділа мама, чомусь плакала і гладила йому голову своїми шершавими, добрими руками.
   Дочекавшись ранку, дід Микола вистругав два патички і мама, як лещата, прибинтувала їх до ніжки лелеки, та, обгорнувши його рушником, занесла до світлиці і поклала біля вікна на тапчані.
На другий день Віктор зі старшим братом Миколкою наловили в копанці жабенят, щоб нагодувати  те нещасне лелечатко, та воно, бідненьке, й не доторкнулось до їжі, тільки лежало і сумними очима дивилося на вікно. Вся  родина була шокована цією лелечою трагедією. Та й не тільки. Бо селяни завжди любили цього білобокого птаха – вічного супутника селянського життя, і все село проводжало і зустрічало всі літні дні з тими лелеками. Тому  цілий день до двору Ніковських  прибігали сусідські хлоп’ята, заглядали у вікна і звертаючись до баби Саші, канючили: «Бабо Сашо, а можна подивитися на вашого лелеку?»
   Бабця впускала їх до хати і діти зграйкою збившись біля дверей, сумуючи, подовгу дивились на  лелечатко, що залишилось  сиротою.  До того ж, ще й з поламаною ніжкою. 
  До обіду вже все село знало про цю лелечу біду. Навіть дід Василь, що жив аж на краю села, шкандибаючи,  певно, в магазин за махоркою, зупинився біля  двору. Опершись на свій сукуватий посох, довгенько стояв, про щось думаючи.  До двору якраз вийшла баба Саша і дід Василь голосно покликав її з дороги: Агов! Олександро Федосіївно! – То як там ваш лелека?
– І Ви вже знаєте? – здивовано відповідає бабця. –  Та ще, слава Богу живеньке.
   А баба Льончиха, коментуючи цю лелечу трагедію, сказала, що це поганий знак для села,  коли гинуть одвічні супутники сільських жителів  лелеки. І була права. Тому, що  потім  цілих два роки (1946-47-й роки), одіта в білі шати смерті, гуляла по селах голодовка,  збираючи свою жорстоку данину.                 
   На третій день дід Микола пішов рано до комори, взяв там своє улюблене велике решето, обтягнуте шкірою, на якому решетили зерно від полови і яке ще довго могло б прислужитись у господарстві, а за тим покликав внуків: «Беріть, діти, свого лелеку і пішли зі мною, бо для вас є робота. Діти, знаючи дідів твердий характер,  не сперечались, а мовчки взяли своє лелеча і слідом за дідом пішли до берега, де понад річкою Глинянкою росли величезні старі верби.
     Дідо довгенько ходив по березі, мугикаючи собі щось під ніс (була в нього така вада), потім підійшов до старої крислатої верби, що росла біля кладки, дав Миколці довгу мотузку і наказав закріпити її аж на самій вершині верби. Тут вже Віктор з братом зрозуміли, що дідо пожертвував решетом, ще зовсім добрим для роботи, заради лелеки.    Миколка за мотузку витягнув те решето на вершину верби і міцно його там  закріпив, а потім брати натягали туди гілляччя, сухої трави і спорудили гарне гніздо. Потім  обережно затягнули туди й лелеку в торбинці. 
  Не маючи надії, що буде їсти, все ж наловили для нього маленьких жабенят і поклали перед ним у гніздо і щоб не повистрибували – прив’зали за ніжки. –  Може поїсть?..
   Та, на жаль, в той день лелека так нічого й не їв, і вся  родина переживала, що він помре, а дід Микола весь цей час ходив насуплений, подовгу стояв на подвір’ї  і все щось шептав собі під ніс, а на наступний ранок дід Микола, звертаючись до Віктора, сказав: «Іди зніми його і якщо воно померло, то треба похоронити. Жива ж істота».
  До берега Віктор йшов, придавлений жалем, не в силі повірити, що лелеки більше не буде, але, на всяк випадок, наловив у копанці  маленьких жабок   і поліз на вербу, з сумом чекаючи присуду. Та, на його велику радість, лелека був живий. Поклавши перед ним тих жабенят, ні на що вже більше не надіючись, вмостився на гілці біля гнізда і став подумки  просити: «Лелику мій ріднесенький, ну з’їж хоч однісіньку жабку. Ти ж голодний. Ну, будь ласка». Хоча важко сказати хто в 46-му році був голодніший: лелека, чи сам Віктор?
   Можливо, поступившись благанню свого спасителя, чи може з великого голоду, лелека підняв голівку і так, якось знехотя клюнув жабку, що ворушилася перед ним в листі. Довго, як би не наважуючись, потримав її в дзьобі і потім, смішно покивавши головою,  проковтнув. Ще не вірячи в чудо, малий Віктор вітром злетів з верби і погнав додому, щоб поділитися своєю радістю з рідними.
  З тих пір  лелека пішов на поправку. Днів з десять після цього брат зняв йому з ноги пов’язку і він вперше сп’явся  на ноги. Тільки, на жаль, одна ніжка залишилась в нього кривою. Недостатку в їжі в нього не було, то ж десь тижнів через три він перетворився на гарного, великого лелеку. Радості дітей не було меж.  Тепер уже всі сільські дітлахи наввипередки  стали ловити всяку водяну живність і носити для лелеки, а дід Микола вже й став бурчати на малечу: «От шибеники, скоро всю траву витоптчують, а сам радісно усміхався в вуса».             
  Незабаром, якраз перед спасом, на берегах стали осідати перші осінні тумани – передвісники близької осені.
  Дід Микола вставши раненько поратись по господарству, глянув на беріг і побачив, що гніздо на вербі  пусте.
   Він бігом побіг до хати будити хлоп’ят: Вставайте! Вставайте! вашого лелеки на гнізді немає.
   Із криком: «Убили?!» Віктор вискочив на двір і щодуху погнав до берега.  (До речі, з тих пір він знов почав нормально говорити). Та тривога  була даремною.  По березі, як господар на своєму дворі, поважно, прикульгуючи на одну ногу, ходив його Лелик і щось старанно видзьобував у траві. З того часу лелека уже сам злітав на вербу, голосно скрекотав свої лелечі пісні, смішно задираючи до неба голову. Чогось підскакував, немов виважуючи сили, або ставши на одну свою здорову ногу надовго завмирав у такій позі, думаючи про щось своє: Може він згадував своїх батьків, чи, може, свого мертвого братика, або ту страшну бурю, що лишила його материнської ласки?  Хто ж його знає, бо говорити по людському він не вмів.
   Та все-таки, коли малий Віктор приходив його провідати, то вони  вдвох подовгу розмовляли: він  своєю лелечою мовою, а хлопець  своєю, людською, але вони розумілись. 
  Через деякий час, мабуть вже аж на спаса, по березі стали ходити ще з десяток лелек, а разом з ними, прикульгуючи на одну ногу, ходив і Лелик.
Незабаром  беріг опустів. Лелеки, покружлявши востаннє над селом, ніби фіксуючи в пам’яті  місце свого народження, полетіли у вирій. В далекі і теплі краї, підвладні вічному поклику природи.                                       
   Зима 1946-47 років була надзвичайно холодною і голодною. Голод поставив людей перед запитанням: «Бути, чи не бути?» Хто вижив в ту зиму –  вважали себе народженими заново. Думки змучених голодом людей зводились до однієї мети – наїстися. Селяни молили Бога дожити до весни, чекаючи коли зазеленіє кропива, чи лобода, щоб хоч трохи підкормитися.
 Тож коли прийшла весна, селяни стали потроху веселішати, бо разом з весною прийшла і надія на життя, а для Віктора і його брата Миколки, весна сорок сьомого року була особливою. По-перше, вони вижили, переживши голодну зиму, а по друге їм та весна дорога і запам’яталась  ще й тому, що принесла  радість.                
   Сон у Віктора в той ранок був на диво міцний і глибокий. Хоч танком по ньому їдь – не проснеться. І будити його могла тільки мама. Вона завжди чогось біля його лівого вуха прикладала свою теплу долоню і він вже знав, що то мама. Навпомацки, не розплющуючи очей, брав мамину руку, клав собі під щоку і досипав ранковий сон. Та в цей раз мама була, як ніколи настійливою: «Вставай, ледащо. Он твоє щастя прилетіло».
   Віктор звішує з лежанки ноги, тре кулаками очі і сонно розмірковує: «Дивно. Як це щастя може літати?»
 Мама  все-таки стягує сина з лежанки, за руку підводить до вікна і мовчки показує рукою на беріг. А там!.. Боже ж  милий! На вершині верби, що була якби відрізана ранковим туманом від стовбура, на старому дідовому решеті стояв його Лелик. Він про щось стрекотав  своєю мовою і кивав на всі сторони головою. Здавалося, що то він кланяється і дякує людям за спасенне життя. То був найщасливіший день у  житті сільського хлопчика Віктора і  він завжди носить пам'ять про той  день  в своєму серці, і  напевно носитиме до кінця днів своїх, бо то пам'ять про його дитинство.  
   Трохи пізніше, як сонце піднялось над левадами,  на беріг зійшлось напевно, півсела. Дивились на Вікторового кривого лелеку, щиро радіючи, що він тоді вижив і тепер повернувся додому. Радувались, що пережили важку голодну зиму, ділились новинами і просто раділи, що живуть, а дід Олекса сусід, промовляє: «Кажуть лелеки щастя приносять».  Потім до Віктора підходить тітка Єля, звіхрює йому чуба  і привітно усміхаючись промовляє: «Ну що «Лелик» Полегшало?»
   Десь днів за п’ять по тому, на вербі з’явився ще один лелека, а незабаром, десь може через місяць в них і лелечата появились. Вони, як і «тоді»,  смішно задирали голови, ковтаючи жабенят, а над ними, про щось стрекочучи своїми червоними дзьобами, освітлені ранковим сонцем, стояли двоє дорослих лелек.     


1

_A-S_

_A-S_

Віктор Бойко ЗНАК ПОТВОРИ

                        
                                                                          ЗНАК  ПОТВОРИ
     Якось після чергового колгоспного зібрання по  селу пішло гуляти невідоме сільським хлопчакам слово: «потвора». Навіть не знаючи  значення цього слова, сільські хлопчаки все одно всмоктали його, як губка. Це міфічне, нестандартне для сільського вжитку слово в очах селян являло собою щось таке страшне, бридке і огидне на дотик. Та, як потім вияснилось,  та потвора мала свій живий синонім. Вона, як привид, шастала на двох ногах по українській землі і грабувала змучене війною селянство.
   Вперше це слово (потвора) появилося в селі після жнив 1945 року. Цим прізвиськом один  селянин нарік інструктора райкому, який майже щодня на бідарці приїздив у  село (як він виражався, по «гасударственным делам»), а насправді ж, щоб урвати щось останнє із тої жебрацької колгоспної комори. І як тільки на степовій дорозі появлялась його бідарка, то обов’язково хто не будь із селян говорив: «О! Знов потвора повзе». А що він більше повзав, чим ходив – то було істинна правда, бо його рідко хто бачив тверезим.
   Ще не встигла стертись із пам’яті селян трагедія 32-33 років, ще не встигли висохнуть кров і сльози війни, як в українські двері вже стукала нова біда – голод  1946-47 років.
   В двері  невеличкого українського села біда  вперше постукала тоді, коли після жнив 45 року та «червона потвора» вповзла в село і забрала  весь урожай, здобутий такою тяжкою працею, чим лишила селян права на виживання.
   Голова колгоспу зібрав колгоспні  збори і, приклякнувши перед людьми на коліна, просив прощення за державні гріхи: «Люди добрі. Вибачте мені, що не зумів зберегти вашу надію на хліб. Бачить Бог – не моя в тому провина. І якби там не було, давайте гуртом щось робити, тому, що перед нами зима і якось треба виживати».
    До слова тягне руку дядько Микола Камінський (по вуличному Берко) –  любитель вставити гостре слівце в розмову і каже:  «Це як виживати?! Як в тридцять третьому?..»
  Із-за столу головуючого підхоплюється інструктор райкому (в ті часи обов’язкова присутність на колгоспних зборах). –  Ты что эта людей бударажишь. В Сибирь захател? Мы не пасмотрим, что ты фронтовик. – Хто такі ті «ми» в комуністичні часи – люди добре розуміли і, похнюпив-шись, замовкають, а дядько Микола знов за своє: «Та воно то так, та на війні я до всього звик і, як на мене, то ліпше вже в Сибір, ніж у 33-й рік».
 –  Миколо! Помовч! – Сердито втручається в розмову голова колгоспу. І знов до людей: – Ми ось тут на правлінні обговорили наше становище і маю вам сказати, що справи наші такі: – Окремо від того, що держава залишила на посівну, на трудодень нам  кожному випадає по 500  грам зерна, а тому, хто виробив понад 120 трудоднів – буде виділено по кілограму.
   За тим заключне слово взяв той райкомівський інструктор і, закриваючи збори добавив: «А кто не сагласен – в Сибире места всем хватит». Після цих слів у селян наче мову відняло.
                                                
  Вони мовчки встали і зі смутком стали розходитись по своїх дворах, а із задніх рядів хтось тихо проговорив: «Потвора»…
   Десь уже в кінці вересня почали видавати зерно на трудодні. На всю  чималу родину Ніковських за ті прокляті, зароблені тяжкою працею трудодні, припало трохи більше двох центнерів зерна. Та й то його і зерном справжнім не можна було назвати. Так, якийсь суржик, впереміш з остюками та зернятками дикої віки. Бо якісне зерно забрала держава, а людям віддали рештки, що назгрібали на токах, а по переду ж очікувалась довга  і холодна зима. Добре, що дід Микола посіяв в своєму городі жито на околот (треба було перекривати хату на зиму), тож з обмолоченого жита добавилось ще десь із центнер зерна. З тим хлібним «достатком» і ввійшла  родина в зиму 46 року.
     Майже кожного вечора дід Микола діставав із запічка шмат пожовтілого паперу, сідав до столу, слюнявив олівця і все підраховував, на скільки ж вистачить того хліба?..
  Та й що його було рахувати, якщо зима довга, а хліба так мало.
  Бабця Саша кладе дідові руку на плече, заглядає йому в очі і питає: – То що ж воно Костянтиновичу виходить? Дід Микола довго-довго дивиться в вікно і з сумом відповідає: –  Та, якщо чесно, то практично нічого не виходить. Хоча б дав Бог до кінця лютого дотягти. Потім відстороненим поглядом дивиться в кут хати і, гей би сам до себе, запитує: –  А що ж тій Льончисі робити, якщо в неї в хаті більше десятка ротів, а зерна вони отримали трохи більше півтора центнера? Потім, з  хвилину помовчавши додає: – За що тим бідним людям стільки горя завжди дістається?.. –  Бабця відвертається і по її щоках скочуються, завбільшки з горошину, сріблясті сльозинки.
   На превеликий жаль того хліба  родині, вистачило лишень до половини лютого, а потім пішло в хід картопляне лушпиння. В нього додавали перетерту на муку гречану полову і ще трошки дубової кори, щоб діти потім не проносили, і пекли з того, такі собі млинці (в  селі їх називали «маторженики». Та й то їх ніколи не вистачало вдосталь і люди раділи лиш тому, що є. Вечорами мовчки вклякали на коліна, і  просили  Бога, щоб допоміг дожити до весни. Соромно про те говорити, та ото було як понаїдаються діти тих «маторжеників» і припре до туалету, то їм здавалося, що по їхніх кишках живого їжака на мотузці тягнуть. Не доведи Господи знов колись відчути те «задоволення».
    Ох і погуляла ж та  кістлява дівка-голодовка по українських селах і містах. Тоді, в ті 46-47 роки, синонімом всього сущого на тій нашій землі було слово «Хліб».
   Якби з того горя, що пережили українські люди, скласти якусь будівлю, то вона, певно, сягнула б до самого неба. Та залізти на дах тієї будівлі, щоб було видно Бога і,  заглянувши йому в очі, запитати:  «Скажи нам, Боже! За які такі гріхи Ти дозволяєш людству терзати себе тими війнами, тими голодовками? Коли вже Ти наділиш людство правом на мирну працю і щасливе життя?
   Коли наступить час, що не будуть плакати матері за своїми, померлими від голоду дітьми? Коли?!»
  На той час зими 46-47 року в душах селян жевріла тільки одна іскра: Надія.
Та ще важкі думи, як дотягнути до весни, та коли вже почне рости лобода і щириця, щоб хоч чогось наїстися. Та ось вона і весна. Та сумна і голодна весна сорок сьомого року. Як тільки пригріло сонечко, з хат стали виходити, а точніше виповзати, змарнілі від довгої, голодної зими люди. Звісно, вона, та весна, була тоді настільки тяжкою, що згадувати її –  це все рівно, якби рвати на куски своє власне серце. Та все ж. З її приходом з’явилася надія на виживання. 
   Від гарної, сонячної погоди, бурхливо почала рости всіляка  зелень, і люди стали потроху оживати. Появилась кропива і лобода, калачики. Із того люди варили всяке зелене вариво. Яке воно було, про те  навіть говорити немає бажання, та все ж то була їжа і люди посвіжішали. Та не надовго. Бо  незабаром селян стали ганяти на колгоспні роботи. Не дай Боже, знов колись побачити те видовище: як люди, підпухлі від недоїдання, хилитаючись від безсилля, працювали на тих колгоспних полях і все чекали й чекали, коли ж появиться хліб нового врожаю.
 (Як свідок, як очевидець і учасник того часу засвідчую декількома розповідями про те виживання. Автор)
   
*****
   Поза  селом, за горою, були поля  буряко-насіннєвого радгоспу, де вирощували бурякові висадки на насіння. Тож селяни із навколишніх сіл потайки, не зважаючи на щільну охорону, ходили полювати ті висадки і варити з них їжу, хоча їжею те вариво можна було назвати з великою натяжкою. Так, щось нудотно-солодке на смак, від якого боліли животи і крутилася голова. Та все-таки то була їжа, але якби ж хто тільки знав, якою ціною ті висадки діставались людям.
    Якось одного дня, в спекотну пору, до того бурякового поля  почали збігатися люди із навколишніх сіл: З Ярославки, з радгоспу, навіть з Веселого Кута і, звісно, з Глиняни. Там,  на тому полі, сталася жорстока трагедія. Замордували дітей, що хотіли насмикати тих висадків. Їх там на полі зловила охорона. Ті охоронці, як примари, гасали по полях із нагайками та шомполами ревно  захищаючи  «соціалістичне добро».  Людей на те поле збіглось, напевно, сотні з півтори. Вони, збившись у коло, стояли і з жахом дивились, де всередині того людського кола лежало троє діток, замордованих тими об’їждчиками.
    Дитяча цікавість взяла верх і хлопчаки, вужами прослизнувши поміж людьми, опинилися в середині кола. А там!.. В центрі людського кола, затоптана кіньми обїждчиків, лежала мертва білявенька дівчинка, напевно років десяти від роду.  Господи! Щось пекуче залізними кліщами стисло Вікторові груди.  В дівчинці, що лежала з понівеченим кінськими копитами личком, він взнав свою вчорашню напарницю по пасовиську. Ще вчора вони разом на Ярославському полі пасли корів. Поруч дівчинки, стогнучи і корчачись від болю, лежало двійко хлопчиків. Їх до того вишмагали нагаями, що страшно було дивитися. Та вони, на щастя, були живі.   Люди ж навкруг стояли, як закаменілі, і тільки  мовчки, витираючи сльози, спостерігали, що буде далі і, боялись навіть слово вимовити, бо ще добре пам’ятали тридцять сьомі роки і розуміли, що справа підсудна. Тож боялись підходити ближче.
  Тільки чути було роздирающі душу крики батьків тих дітей.
   Незабаром,  як чорт із мішка, з’явились міліція і якесь, певно велике «цабе» в чорному, шкіряному пальто. Напевно боячись бунту, міліція лякаючи  зброєю розігнала селян і на тому все й скінчилось. І навіть  суду не було. Тільки десь років через п’ять Ярославські хлопці розповіли Віктору, що в ставку знайшли потопельника з каменем на шиї і ніхто не знає як він втопився. Єдине було відомо, що то був один з тих об’їждчиків, що потоптали тоді тих діток.
Отакий смак мали ті висадки.
                                                  
*****
      Як тільки почали дозрівати хліби, люди, ризикуючи попасти в буцегарню, ночами пробирались на поля, щоб потай від влади настригти трохи колосків, нам’яти зерна, рятуючи своїх дітей від голодної смерті. І ніяка сила не могла втримати людей від тих колосків, бо встояти перед жалібними голодними очима дітей і кволими їхніми голосочками: «Мамо. Я хочу хліба», – було не можливо.
    Стараючись якнайглибше впровадити свій ізувірський план по знищенню Українців, радянська влада до того всього зробила додаток: «нагородила» селянство   законом про п’ять колосків, а насправді  вже за три колоски давали мінімум півроку «допру» – (так в селі називали тюрму). Тисячі людей відчули на собі дію того закону.
   Як до прикладу, то тоді в  селі жила велика родина Шугайлів. Це напевно на той час була найбідніша родина в селі. Дядько Шугайло (на жаль, в пам’яті стерлося його ім’я), рятуючи своїх діток від голоду, вночі пішов настригти трошки тих колосків. І йому не повезло. Попався. Не зважаючи на те, що він мав велику купу дітей, йому «впаяли» по півроку тюрми за кожний колосок.  Він довго поневірявся десь в тому Сибіру, а його діти ледве не померли з голоду. Добре що селяни гуртом їх врятували.
    А одного разу, вже після збирання врожаю, Віктор з мамою і старшим братом Миколкою пішли збирати колоски, на скошене, але ще не пооране поле. Окрім того, що  вони назбирали по пучку  колосків, то їм ще й повезло, бо вони натрапили на хом’якову нору, де знайшли напевно кілограм  зо-три зерна, впереміж з колосками і землею. Звісно, спочатку зраділи, тому що зерно тоді цінувалося цінніше золота, та радість  виявилась занадто гіркою, тому, що налетіли об'їждчики і родина дорого заплатила за той скарб: братам дісталося добре нагайкою, а їхню маму  охоронець декілька раз так полоснув шомполом по спині, що вона, певно, з місяць заживляла рани, а потім ще довго носила рубці на спині, як пам'ять про ту голодовку.
*****
 Зима сорок сьомого року була не менш трагічною, ніж у сорок шостому, і люди виживали, хто як міг.  Кому повезло – то вижив, а кому не повезло –  пішов у небуття.
  З дозволу читача, забігаючи наперед варто привести ще один приклад.
  Навесні з Казахстану (бо там була посуха) пригнали, чи привезли велику, голів з чотириста, отару овець на випас, і братам Миколі і Віктору, колгосп доручив пасти тих овець. Що то була за робота –  запам’яталось назавжди: скривавлені від колючої стерні босі ноги, голод, недосипання і постійні думки про їжу, виснажували тіла і душі, та на жаль в ті часи, нікому і, ні до кого, окрім родини,  не було діла.
   Одного разу, чи то під впливом спеки, чи то від голоду,  до  голови хлопчаків заповзла химерна думка: а що, як попробувати доїти овечок? Ідея сподобалась і вони зараз же перетворили її в життя. У них з собою був якраз німецький армійський казанок, тож було в що доїти. Старший Миколка тримав  овечку, а Віктору дісталось доїти, хоча для нього то було занадто складно. Та як би не було, а незабаром малі мали повний казанок смачного парного молока, і їхній радості не було меж, а ця їхня  ідея, для всієї їхньої родини стала допомогою до виживання. Для Віктора ж: ще й великою моральною нагородою на все життя.
    Якось  перед вечором Віктор біг з пасовиська додому, щоб занести молоко і, як проходив біля дому Лопатецьких, то зустрівся з видовищем, яке незабутньо сидить в його пам’яті все життя. На призьбі, обіпершись спиною на стіну, сиділа тітка  Дуня «Сергійка» (її так прозивали, бо в неї був чоловік Сергій). Вона роздирала руками  горобця  і їла його прямо живцем, і на стільки була знесилена від голоду, що рухи її були кволі і повільні. Було таке відчуття, що в неї навіть не було сили й жувати. Вона якимись пустими очима дивилась поперед себе та, як корова жуйку, ремигала того горобця, розмазуючи кров по лицю. Та найбільше хлопця вразили її ноги.                                     
   Вони були до того опухлі від голоду, що були схожі на два стовпи, пофарбовані в синій колір. Від побаченого малого знудило і він бігом погнав додому, щоб розповісти своїй бабці Саші про те видовище.
  Розповідав і слізно просив, щоб вона занесла тітці Дуні хоч трошечки того овечого молочка: «Бабцю, ну бабцю. Ну занесіть їй хоч трошечки. Це ж хрещена нашого Миколки».  
–  Внучку. Та їй зараз не можна, бо молоко сильно жирне і вона може від того померти. Ти не переживай. Я обов’язково щось придумаю. 
   Бабця Саша дотримала свого слова. Вона зварила якесь вариво, розбавила його тим молоком і понесла тітці Дуні.
   Після того брати щоденно носили те молоко і  бабця Саша носила його тітці Сергійці, аж до тих пір, поки вона, підкормившись, відійшла від того напівсмертельного стану.
   З тих пір Миколка з Віктором щоденно носили додому те молоко, а бабця Саша роздавала його тим, у кого були малі діти і хто був занадто кволий від недоїдання. Це дало можливість вижити багатьом нашим селянам. Продовжувалось так до тих пір, аж поки хтось не доніс про це голові колгоспу, і  хлопчаче аматорство прикрили, а овець стали доїти офіційно і молоко стали додавати до страв, що готувались на колгоспній кухні. Та під осінь приїхали машини і тих овець забрали знов до Казахстану.  
    Багато часу минуло з тої пори, уже багатьох тих, кому Віктор (будучи ще малим хлопцем) колись носив те молоко, немає на цьому світі, та  селяни ще й до сих пір його не забули.
І коли він приїжджає провідати своє село, то жіночки сільські, поміж собою говорять: «Чули кума? До Альошків Вітя Зінин приїхав погостити. Як будете біля них іти,  то вступіть і перекажіть нехай він і до нас зайде. Ми будемо чекати».
   Від тих сільських розмов вже давно посивілому Віктору  стає добре на серці і йому від того радісно. Пам’ятають!

*****
     Літо сорок сьомого року народило непоганий урожай і селянам в цей рік видали трохи більше зерна на трудодні. Голод помалу став відступати, та «час потвори» продовжувався  ще багато років і хоч селянам вдалось вижити, все ж вони багатьох  не дорахувались: хто помер від голоду, хто завербувався в Сталіно (нині Донбас) на шахти, або в Хабаровськ, хто переїхав в Західну Україну (бо там легше вижити), а багатьох влада запроторила до Сибіру, чи десь на Соловки. Щоб вони там своїми тілами здобрювали великодержавну російську землю.
  Хоча назвати Сибір російською землею, язик не повертається, бо то є земля: Хантів, Чукчів, Нанайців і других корінних жителів Сибіру, так же, як і Україна загарбаних ненажерливою російською  імперією.
   Вже порохом часу  покрились ті 46 і 47 роки, а пам’ять до сих пір виринає знаком тої «потвори», як би застерігаючи людей від подібних повторень, а щоб не забувався той час, слід повідати  одну, тепер вже давно забуту веселу історію про ту «потвору»
    Трапилася ця весела історія літом сорок восьмого року.  Сільська хлопчача братія пасла корів у Калигірському яру. Коротаючи час і бажаючи виглядати на дорослих, хлопці по-накручували цигарок із соняшникового листя і, вмостившись біля степової дороги на траві хизувались своєю дорослістю. Пихкотіли тими цигарками і грали в ножика, та по черзі розглядали в бінокля околиці (вже й не пригадати, чий  був той бінокль, але дивитись в нього було цікаво і трохи смішно, бо робочою він мав тільки одну половину, а друга була зовсім розбита і зяяла пустотою. Тож одне око бачило далеко, а друге близько і це завжди чогось викликало сміх)
  Якраз в той час випала черга роздивлятися  Миколі Литвину, і він, щось довго роздивляючись на дорозі,  промовив: «Хлопці, здається до нас махорка їде. Сьогодні Вітька просить». По дорозі до пастухів наближалася добре всім відома бідарка, запряжена рябою кобилою.
  В тій бідарці, помахуючи здоровенним батогом сидів інструктор райкому. Той, котрого в Вікторовому селі прозвали «потворою». Він дійсно мав якийсь відштовхуючий вигляд: надсічена невеликим шрамом губа була трохи схожа на заячу, якісь здоровенні зуби, що вишкірювались через ту губу і маленькі безколірні оченята доповнювали образ прізвиська, яким нарекли його  селяни.
   Порівнявшись з дітьми, він мовчки зупинив коня і так же мовчки став розглядати пастухів.
   Віктор підходить  до нього і, чемно звертаючись, просить: «Дядьку, дайте трошки махорки на самокрутку», а  він мовчки, довгим поглядом дивиться на хлопця і потім, ні з цього-ні з того, з усієї сили переперезує його своєю важкою нагайкою. Гострий біль, а ще більше велика людська образа захлеснула  дитяче серце:   за що?!
  Не зважаючи на   біль Віктор смикає собі зуба і перед своїми друзями дає клятву: «Ну, тварюко. Стережись! Щоб не трапилось, я все одно тобі відплачу». І так вже сталось, що хтось, напевно, той що на небі, його почув, бо в скорості трапилась нагода виконати ту клятву.
   Якось одного дня, перед вечором Віктор ніс мамі в поле вечерю і за селом біля дороги побачив, що стоїть «інструкторська» бідарка, а в ній спить до без тями п’яний райкомівський інструктор. Спочатку хлопець аж злякався, бо подумав, що той помер. Пересилюючи страх  підходить ближче і смикає його за ногу.
– Тепла. Значить, живий, тільки пре з нього, як із самогонного апарату і хропе на весь степ.
–  Ага, голубочок. Попався ти мені, як миша в молоці.
– Блискавкою визріває план. Віктор витягує з кишені складного ножика, що колись  поцупив у німця під час війни  і в мить зрізує всі гудзики на його штанях, зарані уявляючи веселу  картину і, як вітер летить на поле, щоб встигнути до тої пори, коли почнеться вечірня колгоспна нарада.
   Селяни розсідаються на стовпи, що лежать біля контори, виходить голова і починається нарада.
   Йде жвава розмова про колгоспні справи, а Віктор, сховавшись за широку спину бригадира (дядька Івана Антошевського), смакує майбутню перемогу.
  Вечоріє. Рожеве сонечко повертає на колгоспний двір і в цей час до контори під’їжджає бідарка того райкомівського інструктора. Він спиняє коня, кволо повертає ноги і злазить на землю: –  Матінко рідна. Над селом громом розноситься густий чоловічий регіт,  бо  як тільки той інструктор ступив з бідарки, то в нього враз  до долу сповзли штани й кальсони і він постав у всій своїй голій чоловічій красі, як Адам перед Євою. В мить протверезівши, він смикнув на себе штани, заліз на бідарку і так врізав нагайкою свого коня, що той, аж захрипів від несподіванки і  рвонув ту бідарку, що вона мало не перевернулася.
   Витираючи сльози сміху, встає голова колгоспу і каже:  «Я не знаю хто влаштував цю виставу, та я б йому п’ятдесят трудоднів приписав, бо ця «потвора» мені вже в печінках сидить». Віктор виглядає з поза спини бригадира і звертаючись до голови каже: «Дядьку Голова. То допишіть трудодні моїй мамі». Знов над селом прогримів густий чоловічий регіт і хлопцеві  від того була велика насолода на душі, за те, що він виконав свою клятву перед друзями, та ще й тому, що добре провчив ту «потвору». Після того інциденту той інструктор більше ніколи не з'являвся в селі, а голова колгоспу дотримав свого слова і в кінці року Вікторовій   мамі дописали п’ять трудоднів, яких не вистачало до обов’язкових. А ще на правлінні колгоспу,  як вдові фронтовика, постановили виділити на дітей десять кілограмів муки, що на той час було  багатством.                   
  Махнувши на економію рукою, мама з тої муки  напекла млинців, і вся родина досхочу наїлась. Неначе на якомусь святі.
   В той вечір, дякуючи  помсті  «потворі» у Вікторовім домі  було весело. Тільки чомусь його мама майже весь вечір проплакала, а Віктор, жаліючи, дивився на неї, та  думав:
«І чого вона плаче, коли  понаїдалися і зараз всім так добре? Отака була історія.                
 
*****     
 Ось і прийшов час, в якому відбилась розповідь про дитинство Вікторового покоління, яке проходило під час війни і під час голодовки. 
   Хай гірке, замішане на крові і сирітських сльозах, на війнах і голодовках, на страшних криках жінок, коли вони отримували похоронки. Та воно було. І були в ньому свої великі і малі радощі, мамина любов, і жорстка дідова долоня, що вперше вела  до школи, і засохлий   сухарик, яким пригощала малого Віктора бабця Саша, дістаючи його десь з-під фартуха. І його  милі, і добрі сільські друзі, які все життя йдуть з ним  поряд у його пам’яті. Часто, прокидаючись посеред ночі, він вдивляється в ніч і сам до себе пошепки каже: «Дякую тобі, моя пам'ять, за все моє далеке, рідне дитинство. Дякую за те, що воно було і що вивело  мене на дорогу життя і допомогло переступити в   юність, а ще дякую тобі, пам'ять, за те, що ти зберегла для мене образи тих  людей, які жили поряд зі мною в післявоєнні роки.

                                                                       



   






1
Радіо онлайн Слухай улюблені радіостанції в одному місці
 
I.UA, 2006—2024.
Ok Для зручності користування сайтом використовуються Cookies. Детальніше у політиці конфіденційності
This website uses cookies to ensure you get the best experience on our website. Learn more