О Земле!

Ти,

Колиско націй, мов,

Вселюдська мати,

Всесвіту дружина, –

Яким шляхом

Я з небуття прийшов

В цей дивний край,

Що зветься – Україна?

Мов зіркою з Чумацького шляху,

Моя злетіла незбагненна доля,

І проросла тут –

Проліском в снігу,

Над ставом вербами,

Колоссям в полі.

І вже немає іншої землі,

Що силу дасть, і гордість, і наснагу,

І щастя йти босоніж по ріллі,

І боронити в скрушний час відвагу.

І вже немає в лініях долонь

Доріг непевних – лиш своя, єдина,

Допоки б’ється в жилах коло скронь

Живої крові хоч одна краплина.

О Земле,

Дякую тобі за те,

Що ти зв’язала нас у цьому плині,

Дала це щастя, вічне і просте –

Свій голос

Присвятити Україні.

Проміж зірок, крізь метеорів дощ,

У сонячних жарких протуберанцях –

Почуй мою,

Серед мільйонів прощ,

Молитву в стиснутих до болю пальцях.

Молюсь за тебе, Україно,                    

Нарешті вільна та єдина,

За праці праведних синів,

За ледарів і трударів.

За влади жадібних мужів –

Їм, Боже, совісті б краплину!

Бо дурять, бідну, мов дитину,

Мою нещасную країну,

Та в’яжуть до старого тину,

Немов би дійную козу,

Та з півночі гнилу лозу

В імперських ночвах тягнуть нишком –

Хоч сорому їм, Боже, трішки,

Бо нашого їм, бач, замало...

Якби ж вони той сором мали,

То не тягли б, не розкрадали

Усе, що бачать на землі.

Бо, як в пісочку тім малі

Кирпаті дітки у дворі

Тендітні пасочки складають,

Міцненько грабельки  тримають,

Гребуть до себе і волають,

Мілких цеберок владарі –

Так, ледь не взявшись за ножі,

Держави владнії мужі

Мою Батьківщину деруть,

І ділять,

І на шмаття рвуть,

І продаються тут і там!..

Нехай вкоротить віку вам

Господь…

Хоч те просити гріх –

Забракло б вам земних утіх…

Так от в чім мудрість Мойсея,

Того Господнього спудея,

Що сорок років у пустелі

Не будував ні стін, ні стелі,

Народ виводивши з холопів,

Держави не заклавши доти,

Аж як змінилось покоління…

Зростай,

Зростай,

Живе насіння!

Зростай, країно молода!

Та щоб за вітром не пливла,

Свого триматися учись,

Й сліпій жадобі не корись!

Бо ті лиш України діти,

Що вільними зростуть, зуміти

Могли б ошукану й убогу

Звести на ноги.

Хай плине час –

Я вірю, вірю,

Що, як птахи летять у вирій

І повертаються потому,

Знайшовши вірний шлях додому –

Так на землі моїй святій

Минуть негода й буревій,

Минуть невігластво й жебрацтво,

І храм просвіти та багатства

Зведуть долоні молодії!

Лише тоді,

Лише тоді я

Скажу: не зникли задарма

Оті рядки,

Оті слова,

Що гнівом краяли папір,

А часом віщували мир:

Все недарма.

Той мир прийшов

Слідами наших підошов.

Героям, загиблим за свій народ у січні 2014, присвячується.

Вербицький Юрій

Жизневський Михайло

Нігоян Сергій

Павло Мазуренко

Сеник Роман

Невідомий

Невідомий

Невідомий

Героїв не треба жаліти!

Їх слава блищить на мечах.

Їм далі боротись і жити

В нескорених наших серцях!

Жаліють – малих та убогих.

А той,

Хто загинув в борні,

Не плакати нам заповідав,

А міць гартувать у вогні!

Героям – у вічності слава!

І матері з батьком уклін.

Вітчизна палає в загравах.

Вставай! Піднімайся з колін!

Коли буде мирний світанок,

І схилиться гілка верби -

Зажуримсь тоді наостанок.

А зараз – не час для журби!

Героїв не треба жаліти!

Їх слава блищить на мечах.

Їм далі боротись і жити

В нескорених наших серцях.

24.01.2014.

© Наталія Лавлєнцева

Скажи мені лиш слово!

Лиш одне.

Нехай у нім шепоче тихо вітер,

Скажи мені про те,

Що все мине –

Де попіл був,

Там забуяють квіти.

Ти йшла до мене крізь імлу віків,

На згарищі схололім воскресала,

І піснею в мільйони голосів

Над мороком світанок віщувала.

Тож говори!

За музикою слів

До серця лине довгожданий спокій, -

І вже я бачу, ніби шлях широкий

У сутінках змарнілих заяснів –

Додому шлях!

До кришталю джерел,

Куди летить із вирію лелека,

Куди з-під хмар спускається орел,

Та сивий мандрівник іде здалека.

Звучи,

Моя тривого і печаль,

Моя найбільша на цім світі гордість,

Моя ти мово!

Лийся, вигравай,

Почуйте всі – моя земля говорить!

Говорить

З глибини своїх століть,

І лине з давнини за словом слово –

Хай шлях ясний під кроками бринить,

Хай б’є живильний ключ моєї мови!

Ось тут лежить…

На ні,

Не ти –

Лиш тіло, що ту душу грішну

На плечах праведних носило,

Невтішну,

По всьому світу…

Й чужину

Ногами збитими сходило,

Не знавши спокою.

Й спочило,

Землі віддавши міць свою.

Земля ж плекала душу вільну,

Знесилену,

Але –

Всесильну…

Та чи душа ця тут витає,

Буремна,

Над Дніпровим плесом?

Ледь чутно рипнули колеса,

Долаючи Чумацький шлях,

І по розсипаних зірках

Вже вкотре

Віз важких сторіч

До сходу стомлено вертає.

А може –

Хто те диво знає –

То кволим голосом старечим,

Туманом обгорнувши плечі,

У соснах розмовляє ніч...

Чи спить душа твоя до ранку,

Щоб в перші промені світанку

Пірнути легко й безтурботно?

Здається, ні.

Вже день спекотний

Відгомонівши, притихає:

Чи вітер сумно так зітхає –

Хто знає?

Коли ж вона свій сум загубить?

Хто безтілесну приголубить?

Хто знає –

Спокій, буревій

Чи забуття

Потрібно їй?                               

Як біль втамує,

Жар остудить?

Того не просить.

Будить,

Будить

Серця неспокоєм своїм,

Серця живі!

І битись їм,

Гнітючий розірвавши сон,

Мотивом вічним

В унісон

Пісням прадавньої країни,

Країни незбагнених рим,

Яка колись, в лиху годину,

Взяла тебе за свого сина,

І словом чистим і простим

Її ти кликав –

Україна.

Останній літній день.

Полинули до півдня

Сполохані Дніпрові баранці.

Змінило небо на хоругви сині

Блакить прозору, ткану навесні.

Хіба не вчора лиш берези віти

Брунькам раділи після хуртовин?

А скоро жовтому вогню рясніти,

Й, свічу спаливши золотавих днин,

У вранішніх туманах розчинитись…

Привівши череду сльотавих снів,

Не владне літо довше залишитись

У поклику пташиних голосів.

Лише в ажурнім плетиві рядків

Йому не гріх на хвильку забаритись…

Лети, лебедонько, лети

Над тим зачумленим болотом,

Де рід лілеї ясноокий

Вже не згадає як цвісти.

Де кволі жаби і вужі,

Не роблячи нікому шкоди,

Свої плекаючи колоди,

Ряску садовлять на межі.

Хай біле золото пір’їн

З крила спаде листом осіннім –

Та перше ніж в багнюці згинуть

Від недосяжності хмарин, –

Мов привида зачахла тінь,

Чиєсь розбудить мляве око,

Й згадати змусить:

Десь високо

Блакитна сяє далечінь…

То не біда – в низині жить.

Біда – не бачити й не знати,

Що є ота пора – літати,

Біда –

За небом не тужить.

Злітати не втомись!

Лети

Над тим зачумленим болотом.

Крила оспіваним розльотом

Від снів важких його буди.

Залізний «брат» з розпеченим мечем,                                 

Із ласкою усміхненого ката

Вже відмика позиченим ключем

За вік наш – вкотре! – безтурботну хату.

Відлунням Переяславських угод –

Мов мед липкий, солодкі привітання…

На пагорбі забутому осот

Понад кістками зацвіте востаннє,

І вже  –

Рівнина, поле, коровай,

Пісні журливі, щедрий урожай,

Іудами розпроданий зарання.

Та цур тобі, Батуринська маро!

Що ж Умань тужить?

Не за коліями?

Заплющиш очі – наче й не було

Торованого шляху аж до ями.

І хтось так звично клацає ключами...

Далека північ хмари підганя…

А іншого тій півночі й не треба –

Лиш вкотре владно та примхливо

Неба

Склепіння променисте зачинять.

І стане тьма…

Чи викреше вогню

Душа сумна бодай єдиний спалах,

Чи сили та жаги до того стане –

До сонця руку випростать свою?

До сонця,

Що пече отак нещадно

В далекій недосяжній глибині…

Не згас би сірий погляд безпорадно

На обрію розірваній струні.

Із бранців піднебесної сльоти

Не кожному те світло віднайти.