Добридень, моє перехрестя.
Життя мого звірений простір.
З тебе колись, я кинувся вплав
У море  житейське підростком.

З тебе розбіглися нитки доріг
Сіткою старих морщин –
Скільки ж ти дав мені різних тривог
І скільки добавив причин?..

Ось цією дорогою в школу ходив,   
А з цієї я в юність ступнув.
На цій ось – любов свою, першу зустрів.
До сих пір я її не забув.

Вона мені компасом вічним була,           
Вела  мене скрізь по житті
І руку завжди подавала мені
Коли я збивався з путі.

Мені перехрестя мірилом було
Того, що пройшло і що буде…
Я впаду на коліна і прикладу чоло
На ці перехрещені груди.   

           Роздоріжжя   моє!
Все  життя, аж  до сивого схилу,
Я щасливий, що Ти в мене є,
Що сліди мої тут залишились.    

І що пил незабутніх віків,
Оросив мої стомлені ноги
І що доля мене привела
До цієї сільської дороги.

У дитинство моє чарівне,
У години гіркого пришестя.
Я прошу! Ти пригадуй мене.
Найрідніше моє перехрестя.

Коли я відійду в небуття,
Перетворюсь у щось кристалічне.
Розкажи всім потомкам моїм –
Я проходив тут теж історично.
                           Вересень 1984 р.                      

МОЯ ЛЮБОВ

Моя спокусниця Любов.
Ти все життя кудись манила:
То зустрічала мене знов,
То в світ несла мене на крилах.

Коли вертався в рідний дім,
Теплом батьківським пригощала,
А коли йшов на смертний бій
Мене сльозою проводжала.

Зеленим світлом маяка,
В моє життя завжди світила,
А як вертався з далека
Знов дула вітром у вітрила.

Серед штормів життєвих згуб,
Все рвусь – лишень би не спізнитись,
Щоб до Твоїх солоних губ
Сльозою вмитих притулитись.

Моя Любов, то хто ж Ти є:
Чи нива скошена косою,
Чи ніжний паросток трави
Умитий ранньою росою?..

Чому до тебе завжди йду?
Між бурі вроджені у драмі,
Щоб знов, прорвавшись крізь біду
Сказати тепле слово мамі. 

Пам'ятник загиблим після бомбардування Херосіми

Це не відноситься до
Єврейського народу.
                   Автор

         ГОЛГОФА

Напевно Бог колись проспав,
Чи може десь там забарився,
Та світ жорстоким тоді став,
Коли в гниле нутро «жида»
На завш диявол поселився.

І світ пішов на «шкереберть» –
Навіть і вимовить боюся.
«Жиди» вели  Хреста на смерть.
Живого, справжнього Ісуса.

Весь світ поник, як на Голгофі
Людське життя пішло у «прах»,
Коли палач жидівський «профі»
У живу плоть забив свій цвях.

З тих пір у світі все змінилось,
Диявол душу гриз жида,
З Голгофи кров річками лилась
Палали села і міста.

З тих пір «жидам» – усе не так,
У них у мізках хтось щось крутить.
Диявол певно, просто так
У «діжці» воду каламутить.

Троцький «гулаги» все творив,
Гаркавий Ленін – революції,
А разом із церков гребли
Сріблом і златом «контрибуцію».

Та «їм» завжди усе щось мало,
Шизофренічний жид Енштейн,
Щоб світ зіпхнути з п’єдесталу
Придумав «атом» на людей.

Як наслідок у Херосімі
Зповзала шкіра із людей,
Кипіла біль невиносима
І текли сльози із очей.
 
Диявол знов, і знов маскує,
У чужі прізвища жида,
Щоб той крутив всім людством всує
Без честі, совісті й «стыда».

О, Боже! Світ створи з початку,
Під свій елейний, чистий спів.
Придумай нове людству в спадок
Тільки будь ласка! Без «жидів».




 

     *****
Діду. Візьміть у нічну.
Я в полі коней хочу пасти.
Як тоді. Як було по війні
В запізнілу ту осінь на Спаса.

Підсадіть на гнідого коня,
Та подайте торбинку з харчами.
Нехай вітер мене доганяє.
Я помчу, як в дитинстві, степами.

Там у полі багаття розпалю,
Зоряним небом накриюсь.
Та й буду зірки рахувати,
Аж поки росою не вмиюсь.

Нехай хрумають коні травичку,
Нехай перепел пісню співає.
Я дивитимусь в небо бездонне,
Де зоряна музика грає.

Діду. Візьміть у нічну.
Я хочу з дитинством зустрітись,
Щоб у ніч ту далеку пірнуть
І росою ранковою вмитись.
 
 *****
Ой коники, коники
Із лози вербової.
Ганяли ми з дзвоником
По селі з любов’ю:

Кропиву рубали ми
Шаблями дощаними.
Бігали до школи ми
У свитині маминій.

Ми вставали з росами,
Хоч були сонливими,
Бігали покосами
І були щасливими.

Гартувались холодом,
Гартувались бідами.
Бігали на ковзанку
У чоботях дідових.

Заглядали в щілинку,
Як дівки купаються.
Витирали сльози ми,
Коли всі прощаються.

Ми росли безпечними
У ті дні згорьовані,
Та були сердечними
І життям підковані. 

У садочку вишневім
Мати рідна стояла,
Тихо так прислухалась,
Як зозуля кувала.
 
Вона тихо молилась
І зозулю просила:
Накукуй мені долю.
Потім заголосила.
 
Щось Зозуля сказала,
Мама скрикнула з болю:
«Чоловік твій загине
В сорок першім у полі.
 
Твій синочок-первісток
Проживе двадцять рочків,
І загубиться в вирі,
І не буде відстрочки»

А про меншого сина
Не сказала нічого.
Пожаліла  напевно –
Не схотіла тривожить.

І дочці її рідній
Не відміряла строку.
Вже живе вона довго,
Не рахуючи років.
               
Потім ще щось зозуля
Матері мовить хотіла,
Та затихла в півслові
І кудись полетіла.

З відкіля ж вона знала,
Що наврочила долю.
Коли правду сказала
У садку, біля поля?..

Мати плакала тихо,
Сльози капали в роси.
І з тих пір посивіли
Її чорні коси.
 
Уже й саду немає,
Лиш пеньки на тім боці,
Де зозуля кувала
В сорок першому році.
              
     Червень  2001 рік.
(із пам’яті повоєнних років).


    *****
Край села у садочку
Зозуля  долю кувала.
Всім, хто просить – синочка
Чи дочку дарувала.

Дарувала всім роки,
Довго жить обіцяла.
У життя за пороги
В світ людей проводжала.

Та забула сказати,
Що в світі горе буває,
Коли мати синочка
На війну споряджає.

Споряджає та плаче,
Та зозулю все просить:
«Хай страшне лихоліття
Мого сина не скосить.

Нехай вернеться додому,
Та косу поклепає,
Та скажи дорогому –  
Його мати чекає».
                     

Мила дівчинко! Пробач! –
Не туди звернулась.
Твої строчки прочитав,
Серце стрепенулось.

В нас же є другий «святий».
Азаров Микола,
Що зробив із України
Дівку босу й голу.

Він же слово нам давав
Із трибуни в «ЗРАДІ»
Я ж капусту обіцяв?.. –
Будьте й тому раді.

Гречка в нас тепер Китайська –
Бур’ян з «прибамбасом».
Її навіть не їдять
Свині в Гондурасі.

А капуста – від «святого»
Здорожчала втроє.
Як піду я на базар
Болить серце моє.

А Микола цей «святий»
Лексусом керує
І з людей у свій карман
Грошики помпує.

Ой, дитятко моє миле
Що ж тобі порадить?..
Ти звернися до «месії»
«Він справу заладить»

В нього грошей є багато.
Нагріб з «Ахмадиту»,
Що йому понасилали
В SMSках діти.

Або в Янека-царя
Попроси копійку.
Він Україну добре доїть
За чотири дійки.

Може хтось із цих «святих»
Тобі допоможе?..
На півничка тобі дасть
І для бабці «тоже».

Що про півничка казати
Миленька дитино,
Коли гріш нема де взяти
Бідній сиротині.

*****
Слышишь время?.. Ради бога
Меня строго не суди.
Нам идти одной дорогой,
Нам с тобою по пути.

Если Слава – то поделим,
Мы с тобою пополам.
Если вьюга и метели –
Нас рассудят по делам.

Если вдруг хандрить я стану,
Ты меня не торопи.
Я исправлюсь непременно,
Пожалей и не грусти.

Если сердце вдруг забьётся
И нагрянет вдруг беда,
Сделай так, пусть улыбнётся
Тот, кто рядом был всегда.

Сделай так, чтоб друг был другом,
А не просто лишь слова,
Что б желанную подругу
Не осквернила вдруг молва.

Чтоб любви горячий пламень,
Когда вдруг придёт беда,
Испепелил раздора камень,
Что бы счастье – навсегда.

Нам бы, как где-то: «Белая Стрела,
Вдруг появилась из какой-то Эры,
И подняла горячего ствола,
И отстояла славу офицеров»
                              (Белая Стрела – из кино)

           ЧЕСТЬ МЕНТІВСЬКОГО МУНДИРА
Та в Україні «стріл таких» - нема.
Де була честь, там «щось повиростало».
Усі продались «хунті» задарма –
Хто за «ізбушку» – хто за кусень сала.

І служать хунті тільки за «бабло»
Поправши честь і совість офіцера.
Злились з «братками» у одне кубло,
Ну що тут скажеш? – це ж новітня «ера».

Міліція влилася в «синдикат».
Гребе з усіх своє нахабно мито
І слово: «Дай!» – помножене стократ
Звучить відлунням старих пережитків:

«Ти самогонщик? – то ніщак. Трави.
Я в кінці тижня знов прийду за «митом»
А не даси – не зносиш голови,
Бо я є «мент» і також хочу «жити».

Ти наркоман? – ти теж мені плати,
А сам травися скільки тобі влізе,
А я у кінці місяця прийду…
Ти вкинеш мито у мою валізу.

Ти є повія і розносиш спід
І у притонах бавишся любов’ю? –
Та то нічого, я прийду в обід.
Ти заплати і… «трахайсь» на здоров’я».

А передчасні їхні КПЗ,
Перетворились в сталінські катівні,
Де безневинних дика біль гризе,
А по лісах знов плодяться «Биківні».

Все на заказ. Лиш тільки прикажіть
Гонгадзе Пукач голову відріже:
«В секретнім місці гроші положіть –
То буде плата за криваве «збіжжя»

Мішає Кравченко – для того є Берета.
«Ви» прикажіть. Я суїцид устрою»
Два постріли тихесенько дуплетом»
И спи «браток» там под землёй спокойно.

Як дикі звірі – б’ють уже й своїх.
Перевертні з пагонами в мундирі.
Ось Україно такі твої сини –
Колись славетні, чесні командири.