Та, що у білій сукні, З бурштину намисто вдягла І з вітром гуляла під руки, У вальсі з теплом відбула; Перлинами краплі ловила, Щоразу до неба молилась, Веселку тримала за край, Збирала вчорашній врожай. І знову вона полетіла Кудись, в невідомі світи, Тримаючи птаха за крила... Ах осінь, бешкетнице біла, Своє загубила намисто, Бурштином гуляла по місту, Години лічила, хмарини, Чіплялася за горобини... Бешкетнице, осіне біла...

Ти диви, як смачно позіхають зірки! Вони солодко заколихують діточок своїх, Наспівують колискові для них Диханням дерев, Заповідають їм тишу як скарб, Вмивають їх перед сном росами босоніж. Так чому ж находить така ностальгія При багряно-сивих хмаринах На їх останньому подиху? Адже завтра народиться вже нове життя.

Синіми нитками На тлі бездушності Вишито холодне життя. То не примара До тебе примружилась. То осінь несе Чуже каяття. Не хочу зітхати, Що знов мені прикро, Втома болюче зника... Та завтра ввімкну Знову світло - До вимикача Потягнулась рука. Синіми нитками? Може то хмарами Тоне прозора імла... Зеркало блиснуло... Може і правда? То осінь-примара прийшла...

Смакую вірші. Ням! Духм*яні, свіжі, Лишень зчитані з блокноту, Які апетитно надихають На спокусу дня. За столиком життя У затишній кав*ярні Меню сьогодення. Зачитаюсь свіжими творами... Час бігти. Проте... Можна мені ще феліжанку Гарячої прози?

Ласкаво прошу на сторінку моїх творів. Може, комусь додасться гарного настрою. http://www.poetryclub.com.ua/author.php?id=7512