Олег Володарський: Ніжин — місто, яке зачаровує, закохує в себе
- 20.02.22, 20:56
Місто було в лещатах найлютішої епідемії злочинності у своїй історії. Але потім сталося незрозуміле. Досягнувши піку до 1990-го року, злочинність різко пішла на спад. За найближчі роки кількість вбивств знизилося на 2/3, а число тяжких злочинів — наполовину. До кінця десятиліття в метро відбувалося вже на 75% менше злочинів, ніж на початку. З якоїсь причини десятки тисяч психів і гопників перестали порушувати закон. Що сталося? Хто натиснув чарівний стоп-кран і що це за кран? Його назва — «Теорія розбитих вікон». Канадський соціолог Малкольм Гладуелл в книзі «Переломний момент» розповідає: «Розбиті вікна» — це дітище криміналістів Уїлсона і Келлінг. Вони стверджували, що злочинність — це неминучий результат відсутності порядку. Якщо вікно розбите і не засклено, то люди, що проходять повз, вирішують, що всім наплювати і ніхто ні за що не відповідає. Незабаром будуть розбиті й інші вікна, і почуття безкарності розповсюдиться на всю вулицю, посилаючи сигнал всій окрузі. Сигнал закликав до більш серйозних злочинів».
Гладуелл займається соціальними епідеміями. Він вважає, що людина порушує закон не тільки (і навіть не стільки) через погану спадковість або неправильне виховання. Величезне значення на неї робить те, що вона бачить навколо. Контекст. Нідерландські соціологи підтверджують цю думку. Вони провели серію цікавих експериментів. Наприклад, такий. З велосипедної стоянки біля магазину прибрали урни і на рулі велосипедів повісили рекламні листівки. Стали спостерігати — скільки народу кине флаєри на асфальт, а скільки посоромиться. Стіна магазину, біля якого припарковані велосипеди, була ідеально чистою. Листівки кинули на землю 33% велосипедистів. Потім експеримент повторили, попередньо розмальовану стіну беззмістовними малюнками. Насмітили вже 69% велосипедистів.Джерело: http://urbanua.org/dosvid/zakordonni-pryklady/128
Парубець Анна Сергіївна, директорка музейного комплексу Ніжинського національного університету ім. Миколи Гоголя
Художня галерея Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя — унікальне явище сучасного українського мистецького простору. Унікальність полягає в гармонійному поєднанні давніх мистецьких традицій та сучасного арт — простору, де художники мають можливість організовувати власні виставки, де університетська та місцева громада проводять соціокультурні та освітні акції.
Основою та культурним ядром галереї є колекція картин, яку було подаровано почесним попечителем графом О. Г. Кушельовим-Безбородьком 4 вересня 1845 року з нагоди ювілею навчального закладу. «Повідомляючи про цей акт міністра народної освіти, він (О. Г. Кушельов-Безбородько — авт.), зокрема, вказував: « Я дарую ліцею картинну галерею, яку я придбав у різних містах Італії та Європи і яка складається із 10 картин італійських шкіл до XVI ст., флорентійської — 9 картин, римської — 12, ломбардської — 13, венеціанської — 12, неаполітанської — 5, генуезької — 16, іспанської — 5, французької — 20, німецької — 20, фламандської — 46, ново-руської — 7.
Усього 175 картин у позолочених рамах з умовою, щоб ці картини були розміщені у вільних залах будинку ліцею та служили розвиткові хорошого смаку, і залишалися завжди власністю цього навчального закладу». Разом із колекцією попечитель подарував каталог художньої галереї в шкіряній палітурці, де міститься інформація щодо атрибуції полотен: автор, назва, дата написання, в деяких випадках сума коштів, за яку було придбано ту чи іншу картину (загальна сума вартості картин становила на той час 12614 руб.). У коридорах та авдиторіях полотна знаходилися до початку XX ст.
Джерело: http://nizhyn-travel.com.ua/uk/pages/171-kartynna_galereya
Анна Сергіївна розповідала нам, що Художня галерея Ніжинського державного університету ім. Миколи Гоголя розпочалася з подарованих картин, котрі меценат, граф Кушельов-Безбородько, презентував тоді ще ліцею з вимогою розмістити твори мистецтва у місцях загального користування, де вони будуть завжди на очах у ліцеїстів та викладачів.
Можливо, саме це стало одним із тих факторів, котрі допомогли цьому місту стати таким особливим та неповторним, яким воно є сьогодні. Якщо правда те, що «розбиті вікна», безлад, потворні зображення стимулюють в нас найгірші наші риси, то можна не сумніватися й у тому, що краса самим своїм існуванням змінює нас на краще.
Вчені доводили цю теорію експериментально, а я у дивовижному місті Ніжин відчув це душею. І Анна Сергіївна під час нашої розмови підтвердила мені, що я не помилився у своїх відчуттях. Вона розповідала про те, які небайдужі та привітні містяни у буденному спілкуванні, які щирі та відкриті вони світові та одне одному.
Це місто інше, особливе. Воно зачаровує, закохує у себе. Героїня цієї «Сповіді» відчула це на собі, коли потрапила сюди. І залишилася тут назавжди. Я не просто припускаю, я більш ніж впевнений у тому, що Художня галерея, ця мистецька скарбничка міста, Берегинею якої є пані Анна, — це одна з надважливих складових, котра формує світогляд містян і тим створює неперевершену атмосферу самого міста.
Моя співрозмовниця відчула цей вплив на собі і вже котрий рік поспіль власною душею, енергією та силами допомагає іншим поглинутися цією дивовижею. Мудра, освічена, ерудована людина, вона з якимсь навіть по-дитячому щирим та всеохоплюючим завзяттям ставиться до свого дітища, художньої галереї, сяє та черпає натхнення нею.
Я був зачарований тим, з якою сонячною, теплою посмішкою вона розповідає про студентів та випускників, котрі привозять на екскурсії свої родини, чи про емоції та враження зовсім маленьких екскурсантів, щирість яких так її надихає. Краса — це Дар Божий, дарований нам мудрим та люблячим Отцем Небесним. І в цій «Сповіді» я чув, бачив та відчував, як мистецтво може змінювати людей, суспільство та навіть ціле місто.
Пабло Пікассо казав: «Коли мистецтвознавці збираються разом, вони говорять про форму, структуру і сенс. Коли художники збираються разом, вони говорять про те, де можна купити дешевий розчинник». Та я не мистецтвознавець і не художник. Навіть більше, я цілковитий дилетант в питаннях мистецтва та не можу достеменно визначити ані художню, ані фінансову цінність твору. Для мене найбільшою цінністю була, є та буде людська душа.
Неймовірна Ліна Костенко писала:
«І в житті, як на полі мінному,
я просила в цьому сторіччі
хоч би той магазинний мінімум:
– Люди, будьте взаємно ввічливі! –
і якби на те моя воля,
написала б я скрізь курсивами:
– Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!»
У цій бесіді я відчув красиву душу моєї співрозмовниці, котра допомагає іншим ставати взаємно красивими.
Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Героїня програми — Парубець Анна Сергіївна, директорка музейного комплексу Ніжинського національного університету ім. Миколи Гоголя