Здавалось, російська інтервенція 2014 року остаточно розставила крапки над всіма "і", і наш рух від Імперії до Вільного світу вже неповоротний, хай і не такий стрімкий, як ми мріяли на барикадах Майдану. Але вибори 2019 виявили, що навіть 6 років "гібридної" війни не вистачило, щоб достатньо полікувати мізки, забиті радянськими стереотипами, підживлюваними масштабним російським агітпропом та його місцевим малоросійським відділенням у вигляді олігархічних телеканалів. Натомість суспільство розділилось на активну меншість, яка власне і винесла на собі весь тягар війни, і пасивну більшість, яка "втомилась від війни", сидячи на диванах.

       Саме демократія, яку ми на Майдані захистили ціною життя Небесної Сотні, яку всі ці роки зберегли від тоталітарного завойовника ціною життів бійців добробатів та ЗСУ, парадоксальним чином цілком законно привела до влади людей, які ментально чужі Майдану, які глибоко не розуміють за що ми воюємо. Вони дійсно хочуть припинити війну – бо вона заважає бізнесу у Росії та з Росією. І все. Все інше їм не заважає.

       В більшості своїй вони глибоко, щиро не розуміють за що ця війна, вони не розуміють, що вона є інструментом, яким Росія намагається досягнути своїх цілей. Але найстрашніше, що вони не розуміють, а чому б не віддати Росії все те, чого та прагне? В обмін на мир? Тобто чому б не "обнулити" все те, заради чого ми воюємо вже 6 років поспіль – адже тоді припинять стріляти та можна буде знову робити бізнес в Росії. Бо все те, за що ми воюємо не становить для них ніякої цінності. І от з такої вихідної позиції делегація України сьогодні вирушає на перемовини у Парижі.

       На жаль, швидше за все офіційно неоголошена, але від того не менш реальна війна РФ проти нас продовжиться так само неоголошеною, але від того не менш реальною капітуляцією у Парижі. Офіційно сторони підпишуть якісь папірці ні про що, де фігуруватимуть слова "взаєморозуміння, намір припинити кровопролиття, продовження мирного процесу". Зради не станеться, точніше її не оголосять публічно.

       А між тим непублічно станеться саме те, чого ми найбільше боїмось: у Парижі Пуйло та Зе, за повної згоди та підтримки західноєвропейських лідерів, узгодять наше повернення до сфери інтересів Росії та відмову від будь-яких намірів коли-небудь інтегруватися до Західного світу. А далі нас почнуть поступово до цього готувати. Крок за кроком, як вони вже навчились робити – так, щоб кожний крок був з випусками пари у проміжках між цими кроками.

       Загальний зміст "пропозиції" Пу достатньо зрозумілий. У обмін на припинення вогню та поновлення бізнесу ми маємо віддати "сущіє пустячкі":

·         відмовитись від інтеграції з ЄС та НАТО;

·         почати поступову інтеграцію із "Тайожним Союзом";

·         забути про Крим, хай і не де-юре, але де-факто визнати його приналежність РФ;

·         прийняти Донбас таким, яким він наразі є – з легітимацією всієї окупаційної влади як "місцевого самоврядування", із правами де-факто автономії … тобто отримати Донбас на умовах "Кадирівської Чечні";

·         визнати війну РФ проти нас нашим внутрішнім громадянським конфліктом, із всіма наслідками, від правових до фінансових, які з цього витікають;

·         або відкликати, або просто "провалити" через неправильну подачу документів всі позови проти РФ у міжнародних судах;

·         поступово дати "задній хід" всім проявам українізації у культурній та освітній сферах.

       Ну от власне і все, "падумаєшь". Не більше. Але і не менше. Всього лише відмовити собі в тому, щоб бути Україною. Ми без жодного пострілу станемо другою Білоруссю, "Малоросійським федеральним округом".

       Нам не оголосять описані вище домовленості, принаймні не одразу всім пакетом. Ми побачимо, що ж направду "здали" у Парижі, лише коли крок за кроком таємні угоди почнуть імплементуватись – як ми лише постфактум побачили видачу Цемаха, розведення військ та поставки електроенергії із РФ.

       Жабу варитимуть поволі, поступово нагріваючи воду, і не дадуть шансу вистрибнути із крутого окропу…

       Я не знаю, чи спроможемось ми щось протиставити саме цьому, поступово-гібридному сценарію. Сценарію, за яким відбувалось і вже майже завершилось розчинення та поглинання Білорусі. Знаю одне – завтра у Парижі буде пройдено точку біфуркації.

        Ідея цього референдуму - частина кремлівської гібридної війни, але цього разу ідею референдуму про капітуляцію озвучує не аби хто, а новопризначений голова президентської адміністрації. І тому це вже реальна загроза, на яку не можу не реагувати.

        Референдум щодо миру з Росією та щодо "руского міра в Україні" вже відбувся і розпочався він ще на Груші та Інститутській, коли десятки "радників" із ФСБ РФ сиділи на Володимирській та інструктували Януковича, як краще нас зачистити – з бронетехнікою чи без? Він продовжився у Одесі, коли російські бойовики з Придністров’я стріляли по беззбройних українцях, у Слов’янську та Горлівці. Він тривав все бойове літо 14-го, цей референдум проходив під Іловайськом, у тому самому "коридорі", в який російські генерали заманили українських добровольців (по ходу привіт обом генштабістам, і відставленому, і новопризначеному), і де влаштували криваву розправу над "украми".

       На цьому референдумі віддали свої голоси наші полонені – ті, яким кадирівці відрізали руки за татуйований герб нашої країни, ті, кого проганяли строєм у Донецьку перед натовпом розлюченого кацапського бидла, та ті, кого досі катують у застінках "молодих республік" під керівництвом московських "інструкторів". На ньому голосували "кіборги" ДАП, яким першими довелося відчути на собі, чого варті Мінські угоди і як Росія збирається їх виконувати. Далі право голосу перебрали захисники Дебальцевого, чиїми смертями РФ вибивала з України ще більш невигідні нам умови "перемир’я".

       Так що наш референдум триває вже п’ять років, і дався нам дуже недешево. В ньому взяли участь ті, хто був змушений втекти з окупованих теренів під загрозою розправи за "українство", і з нуля починати життя. Ті, хто покинув свій дім, родину, працю та пішли на фронт. Ті, хто під "градами" закопувались в кожний метр української землі, то перегрітої серпневим сонцем, то промерзлої до ломоти у суглобах. Хто з боями виходив з оточень, виносив на руках поранених побратимів, та зціпивши зуби проводжав своїх "двохсотих". Ті, хто кожного ранку змушений довго збиратись, щоб вийти з дому, бо спершу доводиться прилаштувати до тіла протези. Ті, хто з останніх грошей купляв нам все, від чобіт та камуфляжу до згущівки й консервів. Ті, хто чекав нас.

       Результати нашого референдуму переконливі та недвозначні: мир з Росією лише після перемоги, звільнення Криму та Донбасу, та сплати репарацій за все та за всіх.

       Так, весь цей час поруч з нами жили інші люди. Прикро, але цих людей значно більше ніж нас. Вони не пішли воювати ("хай син Порошенка воює"), не витрачали сил на волонтерську працю ("хай то робить Міноборони, ми податки платимо"), не пожертвували фронтові ні копійки ("в країні зубожіння, та й все одно то вкрадуть"). І саме ці люди "втомилися від війни" - втомилися бачити її в телевізорі. Війна в телевізорі псувала їм настрій. І тепер їх планують покликати на "референдум".

       Референдум про капітуляцію, який перекреслить все те, що вдалось здобути та утримати нашою кров’ю. Але так не буде. Наш референдум вже відбувся, і ми готові захистити його результати. Охлократія мусить мати межу, і ми готові цю межу окреслити. Цю червону лінію ми не дамо перейти нікому та ніколи. Принаймні допоки живі.

     В первую дату Одессу освободили от фашистов в далёком 44-м (среди освобождающих был и мой отец), во вторую – не дали сдать агрессору и превратить в ещё одну «народную республику». Это не только моё мнение. Так думают большинство других одесситов. Так думают и эти люди, которых стоит сегодня процитировать.

     Андрей Лозовый, народный депутат Украины:     Ворога витравили силою - Одеса, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Харків, тут перемогла Україна, тут не пропустили зраду тих, хто мріяв про "Одеську народну республіку". Щоб ви розуміли, наскільки Москва біситься з перемоги українського світу над русскім міром в Одесі, що навіть проплачує за кордоном акції "памяті жертв трагєдії второго мая". Заклики до "чєловєчності" щодо сепаратистів до болю нагадують риторику новин російських каналів - спеціально подивився. А там, де тоді силу поміняли на переговори з мавпами - Донецьк, Луганськ, Крим - нині мордор. Є різниця?..

     Так, будь-яка загибель людей - завжди трагедія. Навіть якщо більшість загиблих - зрадники своєї країни та маріонетки Пуйла, як це було тоді. Зрештою, вони далеко не найголовніші з ворогів України, а всього лише "корисні ідіоти", використані ворожою державою як одноразові вироби. Таких "одноразових героїв", використаних "втемну", і за великим рахунком винних переважно у відсутності мізків та інтелекту, завжди трохи шкода... Але коли ми говоримо про оцінки тодішніх подій, та про необхідність прозорого розслідування тощо - в першу чергу варто згадати загальний контекст подій. Отже, нагадаю деякі прості речі.

     По-перше, станом на 2 травня 2014 в Україні вже шла війна. Притому війна не громадянська, як би це комусь не хотілось - Україна вже біля двох місяців була жертвою прямої збройної агресії РФ. Вже відбувся тріумфальний кримський "референдум" та РФ офіційно анексувала півострів, і вже стало очевидним що агресія поширюється на материкову Україну. В цій ситуації будь-які оцінки будь-чиїх дій мають спершу виходити саме з цього.

     02.05.2014 стались НЕ "сутички громадян різних політичних поглядів" чи тим більше не "спроба частини громадян задекларувати свою політичну позицію, яка закінчилась трагічно". Нi.

     02.05.2014 у Одесі група громадян України у змові з групою громадян РФ спробувала насильницьким шляхом захопити контроль над містом з метою передання міста під контроль збройних формувань іноземної держави - агресора. В цій спробі іноземної окупації міста брали пряму участь озброєні професійні бійці з так званої "Придністровської Республіки", яка є повним сателітом РФ, та також добре озброєні корумповані правоохоронці з міської міліції

     Таким чином, кваліфікація дій цих осіб є доволі простою та однозначною - вони вчинили кримінальний злочин, передбачений статтею "Державна зрада" Кримінального кодексу України. Вони - не "опозиція", не "сепаратисти". Вони зрадники та колаборанти іноземних окупаційних сил, і це суто правова оцінка. В цій ситуації інша, на щастя, набагато більш чисельна, хоч і майже неозброєна, частина населення Одеси виступила на захист незалежності та територіальної цілосності України. Одеса другого травня визначилась як вільне українське європейське місто. Київ не встигав надати організовану допомогу і Одеса сама, силами міської громади відбила напад агресорів.

     Кваліфікація всіх дій "наших" одеситів в тодішній ситуації також однозначна - це дії, вчинені у стані крайньої необхідності з метою припинення тяжкого кримінального злочину, та з метою виконання свого конституційного обовязку по захисту незалежності та цілісності держави. А щодо зрадників та колаборантів, які загинули під час спроби допомогти РФ окупувати українське місто Одесу - що ж, їх по людськи трохи теж шкода, бо і корумповані менти, і професійні бійці з Придністров`я вдало втікли, залишивши місцевих "корисних ідіотів" самих розхльобувати наслідки невдалої інтервенції. Така доля всіх зрадників - вони потрібні лише на короткий час.

     Тож юридично "жертви Куликового поля", чию пам'ять сьогодні вшановує "вата" Одеси, загинули в момент скоєння ними тяжкого кримінального злочину. І саме це - єдина можлива вихідна точка для будь-яких оцінок тодішніх подій.