Великий Князь, або Фінголфін проти Моргота. Приміряти на себе  цей характер я почав тоді, коли мій стаж толкініста перевалив за 10  років. Позаду були власноручно написані квенти, герої яких знаходилися  поруч з персонажами Професора, період, коли я захоплювався Маедросом  Феанорінгом (власне - а хто ним не захоплювався, окрім вже зовсім  еллері-ахнутих осіб), період, коли я охоче брався грати "нечисту силу" -на характерні ролі у нас завжди черга стояла: кожен неначе перевіряв себе, чи можна довго дивитися в безодню, перш, ніж вона погляне на тебе. Читав, що серед певних кіл московських толкінутих особа, котра насмілилась прийняти як аватар будь-кого з нолдорської знаті, мала пройти жорстку перевірку на знання творчості Професора, вміння володіти зброєю і тому подібне. Мене не перевіряв ніхто - наша невелика група рольовиків існувала якось сама по собі, без виходів на великі полігони. Може тому, що часи тоді були важкуваті, можливості кудись виїжджати у багатьох не було, і почувались ми однією великою родиною. Нині мені цього не вистачає - що є, то є. Останній свій толкіністський рік я грав  Нолофінве-Фінголфіна, все більше вживаючись в образ.Останню гру монтував сам - звалась вона "Оборона Гітлуму". Моргота там грав мій кращий друг, котрий нині трохи соромиться свого рольового минулого. Дітвацтво, мовляв... Характер князя Нолофінве, яким я його собі уявляв,  збігався з моїм - спокій, розсудливість, витримка... І десь в глибині жарина, іскорка, котра не дає перетворитись на втілення холодної справедливості, якою славився, скажімо, Суддя Намо. Одна моя  знайома леді-толкіністка сказала якось, що Нолофінве - це автоклав під  тиском. Холодний зверху, а всередину краще не заглядати. І не підходити близько - раптом кришку зірве. Певний час я так і вважав, сприймаючи отой останній поєдинок Ельфа і Вали як "аварію автоклава". Тиск перевищив норму - і кришку зірвало. Зрештою, і у Професора написано, що Нолофінве помчав на північ від розпачу. І в пісні, яка мені подобалась - "он видел, как гибнет его народ... Он сказал, что за все отомстит один" Але зараз сиджу, гортаю Сильм, і думаю - а чи справді від розпачу? Короткий екскурс в історію, панове присяжні... Отже - Нолофінве, другий син Великого Князя Нолдор, Фінве. Старший син у своєї матері, родина доволі велика - адже у Фінве були ще три доньки, про яких у Сильмі не згадується. І має старшого брата по батькові - великого Феанаро. Леді Альвдіс, авторка "Еанаріона" та "Послє Пламєні" нагороджує Нолофінве купою комплексів - заздрість, злоба, трохи не зненависть до талановитого "напівбрата". Закінчується список "комплексом Павліка Морозова" - Нолофінве, виявляється, ще й донощик. Професор, однак, відзначає в Сильмі, що це Феанаро не терпів "синів Індіс". Адже Фінве зробив те, чого ніколи не було між Ельдар - ні до того, ні опісля. Він одружився  вдруге. Це його бажання було таке незвичне, що Валар змушені були  зібрати щось на зразок суду, щоб дозволити або не дозволити Великому  Князю Нолдор це зробити. Дійсно, адже Ельфи є безсмертними.  Міріель, мати Феанаро, з власної волі покинула тіло, і перебувала у Мандосі, але вона могла й повернутися - у віддаленому майбутньому. Двоєженство для Толкіна-католика було смертним гріхом ( у справжньому язичницькому світі це питання не те що не висувалося б на розгляд Богів, а просто не виникло б - чоловік-язичник, а надто кшатрій мав право утримувати стільки жон, скільки міг прогодувати). Професор робить з цього факту драму всевалінорського масштабу - Валар не можуть допустити, щоб Фінве був нещасливим в Благословенній Землі, не можуть також і допустити двоєженства. Зрештою все якось приходить до ладу - Міріель зостається при Валіе Вайре, а Фінве одружується з Індіс. Чи додало це йому щастя? З огляду на поведінку найстаршого сина - мабуть ні.

Про якусь агресію Нолофінве проти старшого брата не згадується жодного разу. Лише, коли Мелькор став активно вести в Тіріоні революційну пропаганду, Професор відзначає, що всі Нолдор стали гордими й пихатими. І почали кувати зброю.

Ясна річ, що Чорний Вала не  обмежився самим Феанаро. Якщо Вогняному Духу він нашіптував, що  Нолофінве намагається зайняти його місце у батьковому серці і захопити  владу в Тіріоні, то Нолофінве, напевне, чув іншу версію, теж викладену в Сильмі - Феанаро, мовляв, бажає позбутись синів Індіс і вижити їх з родинами з Тіріону.

Однак, революціонером за прикладом Мелькора став таки Феанаро. Тепер уже він оповідав на вулицях Тіріону про те, що Валар тримають Ельдар у рабстві,  та про  золоту клітку, в якій вони змушені жити. Обстановка накалилась до такого ступеня, що Нолофінве вирішив довести це до батькового відома.

Чи можна вважати це доносом, як-то пише леді Альвдіс? Почнемо з того, що Фінве мав чудово знати, що коїться у місті. Інакше - який з  нього Великий Князь? Виступ Нолофінве був лише офіційною заявою до свого зверхника - втрутіться, батьку, бо може статись лихо.

На цю нараду вельмож Нолофінве явився один і без зброї. Феанаро прийшов озброєним і в супроводі дружинників.

Чи сподівався Вогняний Дух на збройне вирішення конфлікту? Можливо, що так - адже Другий Дім теж озброювався (всі Ельфи стали гордими й пихатими і т.п.)

Однак, у холоднокровного Нолофінве вистачило розважливості зоставити вдома меча.

Наступну сценку я обожнюю - цю сутичку вогню і криги. Запальний Феанаро кричить, загрожує, опонент його просто не помічає і повертається до нього спиною. Зрештою Вогняний Дух приставляє меча брату до грудей - ну побач же мене, може хоч смертний страх змусить тебе це зробити... 

Сутичка криги і вогню на тій вищій точці, коли те і інше обпікає. І перемогла крига - Нолофінве відводить рукою лезо і вирушає у своїх справах.

Ризикував він? Дуже... Феанаро тоді просто не володів собою.

Далі у справу втручаються Валар. Не зовсім зрозуміло, чому вони вирішили втрутитись саме на цьому етапі - не раніше. Відбувається суд, і Феанаро висилають на північ. Фінве їде за ним, зоставивши Нолофінве намісником.

Крижаний князь опиняється в дуже двозначному становищі. Тепер кожен воїн з  Першого Дому може вирікти - Феанаро був правий, Нолофінве домагався влади і отримав її. 

Ну, а якщо б він не спробував поговорити з батьком, чим би все закінчилось?

Правильно, смертовбивством. Якщо меча оголено, він мусить рубати. Рано чи пізно сутички на тіріонських вулицях закінчилися б чиєюсь смертю.

На суді Нолофінве заявляє, що пробачив брата. Леді Альвдіс говорить, що це лицемірство.

Не згоден, панове присяжні - подібні холоднокровні особи нездатні на лицемірство. Занадто твердим є стрижень їхнього духу. Нолофінве вважав, що задля примирення Ельдар він мусить поступитись власними кривдами - для них нині не час.

Друга зустріч братів - на святі Врожаю. Феанаро прибув сам - без супроводу і батька, він поводиться зле і говорить Валар нечемності. Нолофінве ладен знову запропонувати мир - він першим простягає руку брату, котрий зневажив його.

"Мій напівкровний брате, за духом я стану тобі рідним. Ти вестимеш, а я ітиму слідом. І нехай жодна біда не роз єднає нас"

І Феанаро потискає йому руку - хай станеться так. Хто з них був щирим, показали подальші події.

Ще одна сутичка поміж братами - опісля загибелі князя Фінве і виголошення Обітниці. Присяга Феанаро була дійсно страшною - вона автоматично робила Вогняного Духа і Сімох ворогами всього явного світу. І в цій жахливій присязі не було жодного слова про найголовніше - про помсту за князя Фінве.

Частина Ельдар вирішила підкорятись лише Нолофінве - а що вони мали робити опісля такої Обітниці. У відповідь Феанаро покидає дві третини війська в Лосгарі - чин, який не можна назвати надто розумним. Нолофінве знову опиняється у кліщах непростого вибору - його молодший брат, Арафінве, повернувся, бо Суддя надав Нолдор цю єдину можливість пробачення - негайно вирушити назад. Решта опинилась під владою прокляття, до того ж син Нолофінве, Фіндекано, приймав участь у сутичці в Альквалонде.

Нолофінве вирішує йти вперед - тепер ним рухає не лише помста за батька, але й можливість відплати брату.

Чи відбулася б сутичка поміж двома рушеннями, якби Феанаро не загинув?

Може й відбулася б, але не з вини Нолофінве - цей крижаний розум напевне знову здолав би себе во ім я спільної справи.

В Середзем ї Нолофінве обирає собі небезпечний і відносно невеликий шмат території. Він та Маедрос є фактично єдиними особами, котрі весь час пам ятають про небезпеку, яка нависає з півночі. Старший син Феанаро віддає йому великокняжий вінець - це не є платою за порятунок Маедроса сином Нолофінве, це є мовчазним визнанням переваги: ви є старшим, ви є досвідченішим - вам і верховна влада.

Нолофінве, прозваний в Ендоре Фінголфіном, будує твердині і виграє битви. Він тут на своєму місці - воїн і будівничий.

Ну, а тепер про той, останній поєдинок.

По перше - цікавий факт: Фінголфін викликав Моргота на двобій не вперше. Перший раз він вдарив мечем у браму Ангбанду, коли його частина рушення здолала Гелькараске. 

Моргот виклику не прийняв. Злякався сонячного світла - якраз тоді Анара вийшла на небо? Чи лиха сила завжди відзначалася алогічною поведінкою?

За книгами леді Альвдіс Моргот є трохи не всемогутнім. Чого ж він, такий всемогутній, відсиджувався в твердині, коли міг розчавити змучених важким переходом воїнів одним ударом?

Дагор Аглареб - Славетна Битва. Нолдор розбивають ороче військо в виду Ангбанду. Чорна Твердиня німує - на допомогу не вийшов ніхто. 

Добре, орки це лише "гарматне м ясо", але ж престиж, престиж... Складається враження, що доки Моргот не вигодував Глаурунга, він взагалі боявся воювати. Так - промацував оборону.

І ось - Дагор Браголлах. Знову - за Моргота тут воюють потоки лави і дракон. Сам Чорний Вала не вийшов за браму жодного разу.

А що ж робить логічний і холодний Фінголфін? Впадає у розпач? Дозвольте не повірити.

Адже Великий Князь Нолдор не одразу помчав на північ. На той час, коли він це зробив, ситуація була такою:

Військо Другого Дому зібралося в Барад Ейтель. Втрати є великими, однак про повний розгром нема і мови.

Дортоніон втрачено, брати Фінрода загинули. Однак сам Фінрод живий, Нарготронд  справно виконує функції тилової бази, Мінас-Тіріт прикриває вхід в  Західний Белеріанд (ця твердиня впала вже опісля загибелі Фінголфіна), Аглонів прохід втрачено, однак його захисники відступили на південь, зберігши частину війська, Таргеліон впав, однак Карністіро вдалося вирватись з вогню і зберегти своїх воїнів, в Східному Белеріанді формуються загони поповнення і, головне - тримається Гімрінг, найголовніша твердиня східного флангу.

Тут питання - що міг знати Фінголфін?

Палантир називався кулею Феанаро, отже - в найголовніших твердинях могли бути палантири. Принаймні - по трикутнику Барад-Ейтель - Гімрінг - Нарготронд. Осанве... У відомому фільмі Ельронд спілкується з Галадріель по осанве на великій відстані, і вона надсилає роганцям підмогу: загін відбірних лучників. Однак - у Професора подібного нема, це фантазія авторів фільму. Про телепатичний зв язок на великій відстані не говориться ніде, про зв язок по палантирам також... Гінці могли пройти до Гітлуму лише побережжям, через землі фалатрім. Тобто - при відсутньости швидкого зв язку новини могли спізнюватись на доволі великий час.

Не міг Фінголфін зробити висновок, що "все скінчено". Ні з швидким зв язком, ні з повільним - не той характер. Навіть висновку, що зостався сам не міг зробити - нехай нема осанве, нема гінців - але ж можна вислати розвідку, дочекатись повернення посланців... А посланці б принесли відповідь від Маедроса: тяжко, але тримаємось. Або з Нарготронду - втрати великі, але ми ще живі.

І тут я звернув увагу на одну невеличку подробицю. З усіх ельфійських князів лише у Фінголфіна був іменний клинок.

Меч Рінгіл - Холодне Лезо. І ще одна зброя, спис Аеглос - Сніжне Вістря, яким був свого часу озброєний онук Фінголфіна - Гіл Галад.

Два "холодних клинки" в одній родині. Випадковість? Чи може Фінголфін готувався до двобою? За яким-то глюком зброю цю він виготував з метеоритного заліза.

Можливо, Фінголфін розрахував можливість поєдинку саме тоді, коли зупинились потоки лави. Коли Моргот вичерпав сили - на всемогутнього в Арді він явно не тягнув: матеріальний світ брав своє. І помчав на північ з холодним розрахунком: не вмерти - перемогти.

Десять років тому мені таке і до голови не приходило. А нині певен - так воно і є.

Шанси у Фінголфіна були - він мав протриматись стільки, щоб супротивник зійшов кров ю. А клинок з небесного металу завдавав Морготу настільки болючих ран, що його виття переполошило весь Ангбанд. 

Великий Князь загинув - йому, як і усім Нолдор, не вистачило, говорячи фігурально, години часу. Спрацювало прокляття Судді.

Цікаво, що двобій цей вважали поразкою обидві сторони - Ельдар не складали про це пісень, а Орки не вихвалялись перемогою Хазяїна.

Моя ж думка - Фінголфін переміг. Хоча б тим, що зайвий раз довів - зло є вразливим.