хочу сюди!
 

Людмила

56 років, водолій, познайомиться з хлопцем у віці 44-57 років

Замітки з міткою «художній твір»

Богдана Світлик-Литвинко – “Марія Дмитренко”.

З циклу "Підслухане і підглянене"

– Чоботи мусять бути хороші, “англіки”, як ваші пани носили. Або такі, як ваші бандерівці грабують, – засміявся високий, кремезний боєць до блідого, зігнутого шевця, що вернувся якраз з артілі і сідав при блимаючій свічці за роботу для себе.

На лавці оподалік чекав ще другий клієнт, також червоноармієць. На слова “бандерівці” він стрепенувся.

– Чи ти лише справді певний, що “грабують”? – з застановою кинув він.

– Як же ж ні? – здивувався перший. – Що ти, газет не читаєш, доповідей не чув? Партія ж давно викрила їх.

– Ой, бреше нам ця “партія”, бреше! – вибухнув другий. – Гляди, – додав він, добуваючи з кишені зімнятий, добре “вичитаний” шматок.

Дві голови приблизилися до світла і нахилилися над витертим папером.

І поплили слова прості, рідні, немов давно забута пісня, немов якась правда, загублена у душі, а тепер знову віднайдена; про криваві сльози народні, про потоптану, зганьблену дорогу Україну, про борців сміливих невгнутих, що піднялися мститися за народне горе. Голови схилялися над жовтим платочком [шматочок — О.С.] все нижче, цікавіше, і серця билися все згідніше. Спадали з душі якісь окови, визволявся гордий, прадідний, вільний дух. Ішли звільна якісь торжественні народини.

– Віддай це, ви арештовані! – вдерся нараз чужий звук.

Два бійці побачили спрямоване на них дуло автомата енкаведиста, що станув на порозі сусідньої кімнати, невиданий дотепер. 

Та скорше, як блиск ока, пала на дуло чиясь рука. Боєць “з летючкою” борикався з енкаведистом. Боєць “з чоботами” хвилинку вагався. Він швидким рухом сягнув до пістолі і сухим пострілом закінчив опір.

Обидва бійці переступили тіло, схопили шапки і відійшли в ніч, залишаючи двері відкритими. В їх душах щось п’янко співало; вони переступили все минуле, вродилися до нового життя і хрестилися ворожою кров’ю.

На смерть переляканий швець стояв над скорченим тілом, що лежало, як повний мішок, і зажурено хитав головою:

– Чи це мусіло статися якраз у [мене]?

Він автоматичним рухом закрив двері; вітер гасив свічку.