Навіщо про щось судити,

Якщо тями у тому немає?

Непотрібно вогонь ворушити,

Дуже боляче він обпікає.

Храм душі лиш для Бога відкритий,

Тільки Він усі таїнства знає.

Що довЕлося серцю прожити

Й що насправді воно відчуває.

ЗаводИло життя в лабіринти

Й не давало ніяких підказок.

Лиш новІ і складні розвилки

Без єдиного дороговказу.

За помИлки жорстоко било,

Гартувало стражданнями душу.

У оману не раз вводило

І завждИ говорило“Я мушу”.

Та за всі ці капризи й незгоди

Йому серце безмежно вдячне.

Бо за будь-якої погоди

Воно сонце у небі бачить.

Хтось і далі наклЕпи наводить,

Та пуста то й безглузда справа.

Бо лиш дурість своЮ цим доводить,

Та нікому вона не цікава.

Діамант свого блиску не втратить,

Не затьмарить ніщо його світла.

Його можна лише споглядати,

Та не треба всерЕдину лізти.

Бо там сонце гаряче й яскраве.

Може ніжно воно обігріти,

Та нахаб і занадто цікавих

Воно здатне до тла обпалити.