"Ми відповідаєм за тих кого приручили"

А. Сент-Екзюпері

Не знаю чого але повнолуння на мене дуже сильно впливає - починаю ще більше ніж звичайно полуночнічати, і кудись пропадає звичне везіння...в ще на фоні цього всяка дурня в голову лізе...

Два роки тому я в цей час була найщасливішою людиною - грандіозні плани на майбутнє, кохана людина поруч...і здавалося так буде завжди...

Ну не склалось, не смертельно, рішення було моє, я про нього не жалкую, проте чого я почуваю себе винною? Чому я боюся зустрітись з потрібною мені людиною через те що вона може запитати "Чому ти це зробила?" І при всьому цьому якби була можливість все повернути. я б не погодилась...бо мені зараз - краще, бо я маю набагато більше ніж тоді справді близьких і справді дуже цінних мені друзів, з якими мені добре, бо тоді я розчинялась в чужому житті, а зара живу своїм...Але чому я підсвідомо чекаю дзвінка? Я навіть трубку не візьму, просто щоб знати що живий...Звичка? Як вона мені набридла...Так само як звичка не говорити нічого важливого по телефону, оцінювати сусідів по кав"ярні, моментально вираховувати камери...

І розумію що тре щось з цим робити, бо це вже зара мені заважає, а як з цим боротись - не знаю...

Отак-от...

Ми всі страшенно обурюємя кількістю спаму у наших е-мейлах... А хтось колись задумувався скільки друкованого спаму ми отримуєм щодня?
Щотижня вигрібаю з поштової скриньки товсту пачку газет-реклам, які не доходячи до квартири відправляються у сміттєпровід...На офіс двійчи-трийчи на тиждень (відносно рідко доречі, мабуть завдяки тому що ми добре заховались) кур"єри! приносять всілякі рекламні видання...знов таки після отримання вони переправляються прямо в смітник...
У податковій для того щоб у тебе прийняли звіт треба передплатити їхній журнал, який зрозуміло ніхто не читає і він знов таки попадає на смітник...
Зараз пишу статтю в науковий журнал, для того щоб її у мене прийняли, мені тре надати квітанцію що я купила чотири екземпляри журналу...які мені абсолютно не потрібні, якщо мені треба буде інформація, я піду в бібліотеку....
І так всюди, а потім ми пищим що вирубуються ліси і забруднюється навколишнє середовище... Але якщо цей потік паперового спаму існує, то він мабуть комусь потрібен? Чи може все-таки можна його якось зупинити?

У мене все життя був тільки один дідусь...другого не було...спочатку це мене не дуже цікавило, бо бабуся також була далеко і приїжджала раз на пару років...потім я дізналась що батько більшу частину життя жив сам, без батька...

Мені то було дивно, бо я "татова дочка", мені простіше уявити життя без матері...а ще дивнішою була погорда з якою бабуся розказувала що вона "забрала сина і ні цьому придурку, ні його клятій рідні більше ні разу не показала"...

А нещодавно розвівся бабусін племінник, я про те дізналась однією з перших, бо ми досить близькі, як брат з сестрою. Для мене то була не новина, адже відчувалося що в сім"ї не все гаразд, то навіщо мучити і себе і дітей. А тепер про це дізналося старше покоління і зразу почалися розмови що "та сучка сина від нього ховає, треба щось робити", пропозиції забрати дитину у матері до бабусі, "бо він же наш"... А коли я не втрималась і зауважила, що свого часу бабуся чинила так само, мені сказали що "він же наш племінник, а то були придурки"... А як на мене нема ніякої різниці - і в тому і в тому випадку є батько, дідусь і бабуся яких позбавляють спілкування з сином і онуком...і діти які не знатимуть частини своїх коренів...

Чесно мені цікаво було б зустріти прадідуся і прабабцю (якщо вони ще живі) чи братів-сестер мого діда якого я ніколи не знала, дізнатися про рід, фамілію якого я ношу. А що, може бути я насправді родичка відомої співачки з якою у мене однакова фамілія, тіки я про те навряд чи дізнаюсь...

А ще на одному з форумів обговорювалася тема розлучення - жінка лишилася з двома дітьми і радилась як краще зробити. І що цікаво, дівчата які виросли в більш-менш нормальних сім"ях радили спокійно все пояснити і дати можливість дітям продовжувати спілкування з батьком, відносини батьків не повинні зачіпати відносини батьки-діти. А ті які виросли без батька,говорили що треба дослівно "рассказать детям какой их отец кобель и козел чтобы они видеть его не захотели". Тіки вони не розуміють що потім ці діти зроблять так само....можливо з сином когось з них...і тоді вони виявляться вже "придурками і сучками"...

Може варто все-таки ставати цивілізованими людьми і припиняти ділити на "наших" і "придурків" ? Адже завжди є ймовірність стати для когось тим самим "придурком".

"Як гукнеться, так і відгукнеться"....

 

Рік Свині для мене мусив бути най вдалішим, щонайменше я так думала... А вийшов - найпереломнішим - стільки насправді доленосних рішень як цього року я за такий короткий час ще не приймала... Я дуже багато втратила цього року - кохання, мрії, перспективи, декого з друзів...Проте як виявилось цим самим - здобула ще більше...І я зараз хочу подякувати минулому року за те, що він був саме таким - важким, несподіваним, неоднозначним, але таким щедрим...

У школі мистецтв при якій існує наш ансамбль чомусь на всіх проспектах досі використовують стару-стару нашу фотографію, зроблену років 12 тому...Цікаво так на неї дивитись...Оля - єдина хто справді серйозно продовжила займатись дитячим захопленням, не побоялася повірити у своє покликання, перетворила його на професію і знайшла у цьому себе... Валя - племінниця відомої співачки, яка злякалася конкуренції і зробила все можливе, щоб зник не тільки природній дар, а і будь-яке бажання його розвивати...Альона...вона завжди звикла йти напролом...життя її зовсім не балувало, мабуть ніхто з нас не отримував від долі стільки підніжок...проте вона завжди мала і думаю досі має сили підніматись...Таня - для мене яскравий приклад того як тре добиватись свого щастя, для неї воно - в сім"ї і материнстві... Андрій - людина з якою я провела поруч 15 років життя...людина яка знає всі мої больові точки і в силу свого характеру завжди не проти по них вдарити, проте не від злості, а просто так, такий вже він вродився... Кирило - дивна і незрозуміла людина, яка так само незрозуміло власноруч пішла з цього життя...Я - крім Олі єдина хто продовжує, не як основне заняття, а як поклик душі, один з способів реалізувати ту частинку душі яка не любить фізику і залізяки...

Тепер ансамбль зовсім інший - прийшли нові люди, ми по-іншому ставимось до цього, проте жаль трохи що не виникає і не виникне тепер тої дитячої єдності...надто ми вже стали дорослі...

Вдячність буває різна, показна і мовчазна, вчасна і не дуже... А буває, що розумієш, що насправді вдячний людині за те що вона робила, хоч колись ці вчинки викликали обурення і образи...

І я зараз вдячна людині яка навчила мене розуміти що причини людських вчинків часто абсолютно інші, аніж ми їх собі уявляєм...що деколи варто переступити через таку свою викохану гордість і робити перший крок на примирення...що бувають в житті моменти, коли тебе посилають чи ображають не тому що не люблять чи не цінують, а просто "попався під гарячу руку"...що не варто тріпати собі нерви раніше часу, "відсутність новин - гарна новина"...що іноді краще дати людині можливість самій розібратись у собі і зі своїми проблемами, проте при цьому зробити так, щоб людина завжди знала що ти їй допоможеш..

 А ще навчив що ніколи не можна "хилити гриву" (с), хай навіть здається що ти лупишся у скелю, і що допомагаючи людям не треба очікувати від них вдячності, вона буде проте не обов"язково від тих, кому ти допомагав, і не обов"язково у тому вигляді у якому очікуєш...така собі несподівана вдячність...