І лиш дощ, що змивав силуети з вікна
Відносив думки невідомо куди.
Хтось стояв і дивився як зникала земля
Під шаленим потоком води…

Дощ зривався з небес і летів у долоні,
І холод пронизував аж до кісток.
Кров без упину била у скроні,
А душа вже летіла до самих зірок.

Вода, набираючись сил, вимивала
І відносила землю прямо з-під ніг.
Вона часом плакала, часом сміялась,
Вода лоскотала і нищила їх.

А краплі усе розбивались об тіло,
Кололи, як сотні розлючених бджіл.
Та залишитись тут, на одинці з грозою хотілось
І зникнути серед холодних весняних дощів…

 

Мне очень нравится этот стих

 

В моих глазах.

 

Как стонет ветер

в сизых тополях,

Как дышит небо

 в облаке атласном,

Так плачу я,

и я в слезах прекрасна

 

Я белый палец

приложу к губам –

И станет тихо,

мир умрёт мгновенно.

Прижмётся холод

к бархатным плечам

И поцелует тёплое колено.

 

И в этот миг я есть,

какая ест

С тяжелым взглядом,

гаснущим порою.

В моих глазах вы

сможете прочесть

То, что до смерти вам не даст покоя!

 

Все слёзы мира –

все в моих глазах!

Как дышит небо

 в облаке атласном,

Так плачу я,

и я чиста в слезах,

И мне не стыдно –

это так прекрасно!