надо

76 год хоккей турне ЦСКА по северной америке и канаде видео

Мир, где нет чудес

И никогда не будит.

Где зажонный свет,

За тонкой проволокой

Шумных дней

Все как в мире чудес

За стеной и хвоей

Дочь просила мать:

« Ты убей папашу!»

Он нарушил ночь

Как когда-то страшно

Он любил детей

У кровати ночью

Он из тех гостей

Который никто не спрячет

Я просила день,

Пусть не станет ночи,

Пусть всегда светлей, 

Будет ночь и солнце.

Пусть лучи горят,

Ослепляя оконце.

Сегодня Строгий Антон Сергеевич (не менее лично чем вчера!) опоздал на работу. Он не был огорчён, как впрочем и радости особой в нём не наблюдалось. Зато он был неплохо одет, доволен собой и, весьма и весьма, весел (конечно-же, только внутри - снаружи он был красив, суров и меланхоличен ). Руки его замелькали над клавиатурой, в чашке его задымился утренний кофе и жизнь, всё плотней и плотней обволакивала его. Он и поныне там. Он всё такой же. Чего и вам желаю.

Искренне ваш и Всегда.

Вчера, Строгий Антон Сергеевич, лично(!) - оставил открытый проект на Вэблансер.нэт. В связи с чем, предлагаю вам: господа и дамы - поработать, познакомиться, пошутить, выпить, подумать, погадать, посмеяться, послушать качественный звук, позаниматься чем то, и ещё чем нибудь, порадоваться друг за друга...

Словом, взаимодействовать на все 100 процентов.

П.с - Соблюдайте конспирацию и внутреннее спокойствие.

Увечері я зателефонувала його батькам. Він не став зі мною розмовляти, мені було нічого сказати його матері і я поклала слухавку. Ніч минала приблизно тиждень. Одна страшена ніч. За ці три роки я жодного раз не відчула, що можу залишитися сама, але я не боялася бути сама, я більше за все не хотіла бути без нього. Олег не телефонував мені близько двох тижнів, я схудла, стала схожою на мумію і теж не наважувалася зателефонувати йому, бо щиро бажала щастя хлопцеві, ненавиділа, і водночас бажала щастя. Це, мабуть, і зветься справжнім коханням. Сашко сумував разом зі мною, він скучив за Олегом. Минув місяць, на мене було сумно і страшно дивитися, так погано я не виглядала ще ніколи. Я більше не возила дитину до матері, тепер він став зовсім самостійним дорослим хлопцем. Я поверталася додому, Сашко йшов на англійську, забирала його звідти і ми разом ішли у нашу порожню і непривітну квартиру. Я жодного разу не бачила Олега, і не хотіла його бачити, щоб не роздирати рану, що продовжувала кровоточити.
Мене не цікавили чоловіки. Мене взагалі мало що цікавило тепер, я повністю занурилася у життя мого сина і мені це подобалося. Одного разу я таки не втрималася і зателефонувала його матері. Олега вдома не було. Не знаю, чому я зробила цей дзвінок. Жінка не хотіла зі мною розмовляти і я не тільки чула це, але й вічувала дуже сильно. Я спитала у неї, як в Олега справи і вона закричала не своїм голосом.Я нічого не могла вдіяти, щоб заспокоїти її і нічого не змогла зрозуміти. У суботу я приїхала до неї додому. Олега не було, але його кросівки стояли. Я була щаслива, отже, він і досі живе у батьків. Матір Олега не зраділа, побачивши мене, а от батько посміхнувся так, неначе я дійсно зробила їх щасливими своєю присутністю. Галина Василівна була сувора і називала мене на "Ви".
-Іра, навіщо Ви прийшли?
-Я давно у вас не було, купила торт, думала попити чай разом з вами, адже ми з вашим сином три роки прожили разом, а це, погодьтеся немало.
Вона заплакала і я не могла і не наважувалася її зупинити.
- Отже, ти нічого не знаєш, - вона перейшла на ти, -дерез два тижні Олег одружується з Машею.
Хто така Маша я й гадки не мала, але мабуть це й була та дівчина, яку я бачила з ним. Не дивно, Олег дуже дорослий хлопець незважаючи на свій вік. Я не ображалася на ньго, я любила його, дуже.
Галина Василівна знову плакала, не знаю, чи то Маша їй не довподоби, чи просто справа в іншому.
- Іро, - ледь чутно промовила вона,- Маша вагітна і тому Олег одружується з нею, розумієш, мій хлопчик змушений жити з цією дівчиною лише тому що дурень.
Сльози залили моє обличчя. Я все розуміла. Тепер як ніколи я розуміла Олега. Дівчинка Маша мабуть радіє – розумний, вродливий, добре заробляє і такий молодий.
Два тижні я прожила неначе перед власним похороном. Тієї суботи коли вони повинні були одружитися я поїхала до своєї матері. Я плакала, розповідала мамі, і знову плакала. Вона була жорстокою як ніколи, вона була відчайдушно жорстокою і мабуть тому продовжувала нагадувати мені про попередження.
- Я попереджала тебе, - вкотре наголосила матір, - рано чи пізно він тебе кине. Це сталося. Іра, ти доросла жінка, у тебе є дитина і робота. Працюй і виховуй Сашка. Більше, ніж йому, ти не потрібна жодному чоловікові на цій планеті.
Була неділя. Я прокинулася. У домі пахло печеними млинцями,мама балувала нас із Сашком. Незважаючи ні на що вона теж хотіла хоч щось зробити для мене, хоч щось, що могло б вивести мене з цієї постійної і дуже тривалої депресії. Я пішла на кухню, тепло, сонячно і , здавалося б, осінь завжди буде теплою. Я привіталася з мамою, випила чаю і пішла у ванну.
Я чистила зуби, а думки мої були там, де ще вчора мій Олег у весільному костюмі стояв поряд з нею, з дівчинкою, що народить йому дитину. Я заздрила їм і не тримала зла на Олега. Виходячи з ванної мені знову здалося, що я чую його голос. Мені не здалося – це дійсно був він. Вони з моєю матір,ю сиділи на кухні і розмовляли. Перед Олегом стояла тарілка з млинцями, сметана та чашка, у яку моя матір наливала чай. Я направилася до кухні, Олег повернув голову, подивився на мене, потім підвівся і я кинулася в його обійми. Я не просто плакала, - я вила, неначе міліцейська сирена. Олег обіймав мене своїми дужими великими руками.Я крізь шмигання носом сказала йому, що він прийшов для того,щоб знущатися з мене. Олег говорив, що окрім мене йому ніхто не потрібен, що він кохає тільки мене і за ці два з половиною місяці розлуки він зрозумів все те, чого не зрозумів за три роки спільного життя. Ми сіли їсти втрьох- я, моя мама і Олег. Мама нічого не говорила. Вона наливала чай, пригощала нас млинцями, а потім пішла у кімнату, нібито дивитися телевізор. Те, що говорив мені Олег мріє почути кожна жінка. Він сказав, що більше ніколи від мене не піде. Я не наважувалася спитати його про весілля, але він сам розповів мені, що за декілька днів до "щасливої дати" прийшов справжній батько дитини. Маша, як я зрозуміла просто вирішила ощасливити свою дитину таким хорошим батьком,як Олег. "Я був щасливий коли цей хлопець назвав мене подонком і сказав, що це він батько дитини, що це саме йому Машка вирішила помститися. Я був готовий обіймати і цілувати його. Сама розумієш, я б не кинув жінку, яка від мене завагітніла, але коли виявилося, що все не так, я готовий був летіти на крилах. Я нічого не сказав, мовчки вийшов і більше я цих опудал не бачив. Машку я не любив, але я у неї закохався, маю визнати. Іро, я не приходив до тебе, бо розумів, що ти можеш мені не пробачити. Іро, вибач мені, якщо можеш, будь ласка".
Я була щасливою. Я знову була найщасливішою жінкою планети. Коли прокинувся Сашко ми втрьох поїхали додому, а через рік я народила Олегові дитину.

Это блог одного из свободных людей - Строгого Антона Сергеевича. Он приветствует вас и наблюдает за вами.

Она стояла и смотрела из окна. С девятого этажа здание заводоуправления уже не казалось таким большим и значимым. Маленькая девочка с хорошо развитым воображением неоднократно представляла этот день – день ее триумфа.  Но она даже не подозревала насколько далека была ее фантазия от реального результата.

            «По факту – будь что будет»,- подумала она, закрывая синюю папку с вложенными в нее листами белой бумаги, где мелким шрифтом был набран текст ее речи. «Все или ничего!»- мелькнуло у нее в голове, тогда она еще даже не догадывалась о том, как страшно это «ничего». Она захлопнула дверь кабинета, в который уже завтра утром планировала войти снова – веселая, бодрая, жизнерадостная, инициативная…и чужая. Чужая всем, даже ему. Она не хочет думать об этом сегодня, прекрасно зная, что и завтра желание вспоминать вряд ли ее посетит. Грустно или просто не весело. Чужая сказка приближается, а потом отдаляется, едва успев стать реальностью.

Мужчина с немыслимо сильным характером и целеустремленным взглядом быстрыми и уверенными шагами поднялся вверх по ступенькам, держа в руках синюю папку, которой так и не суждено было открыться вплоть до начала заседания.

«Даже речь не повторил»-очень вовремя вспомнил он, становясь за трибуну, уже прекрасно зная из опыта, что чем меньше он готов, тем более уверенно будет вести себя перед аудиторией. Вызов брошен! Громкие, уверенные слова взрослого мужчины, прекрасно знающего себе цену.

«Мы стоим ровно столько, сколько за нас готовы заплатить». Она понятия не имела какую цену платит каждый человек, тративший на нее деньги. Цену своей жизни! Пустые разговоры,  ничего не значащие слова, вчерашние знакомые. Кто, кому, зачем? Если уже сегодня все будет иначе.

            Маленькая девочка, способная на решительный шаг уже сейчас. Время неумолимо именно потому, что оно не знает молитв, не учит и не читает их, не понимает просьб и не обращает внимание на вопросы, прекрасно зная ответы на них.

-«Я завтра позвоню», - и не позвонила. Не потому что не хотела, а просто нет никакого смысла звонить человеку, которому ты не нужна.

            Маленькая девочка с претензиями на право обладания счастьем. Выйдя из зала, она прекрасно понимала, что ее дальнейшая судьба решена. Она выиграла дело и теперь там, в темно-зеленом здании суда сидят вчерашние владельцы завода. Эту ночь они тоже не спали. Эта ночь, в пустоту выброшенная окурком из форточки ее окна, уже была готова преподнести городу утро, ставшее для кого-то самым счастливым.

            Молодой мужчина, получив все, о чем еще каких-то десять лет назад не мог даже мечтать, молча сидел в пустом конференц-зале огромного завода. Промышленный гигант поглотил его, забрав ощущение счастья, а взамен предложил лишь отголоски былого ожидания. И в течение полутора лет туманных надежд и беспрепятственных ожиданий счастье было так близко, а сейчас он держит его в руках и готов выбросить, отдать, только бы избавиться от того, что еще вчера могло называться счастьем. А сегодня - это трагедия.

            Жестокая правда глобальных отношений. Разгуливая по верхнему этажу инженерного здания огромного завода, он все сильнее начинал осознавать свое одиночество. Оно билось в двери необъятного помещения, наталкиваясь на отчаянье и откровение. Ужасная правда жестокого одиночества острыми ножами заводских станков ложилась на яркие огоньки крыш гудящих цехов.

            И завтра он должен был встать у руля этого предприятия, способного перемолоть в своих жерновах боль и обиды, страх и слезы, горечь и скуку, дни и годы, раскаянье и смысл, события и жизни. Его судьба попала в жернова завода, но он не смог сломать наточенный и годами отлаженный механизм.