Краю мій, краю! Безмежні степи твої, і луки твої зелені безкраї. Глибокі хмари нависають над землею, вдивляються в сині очі озер, виблискують, мерехтять на сивій гладі річок. А та земля всмоктує у себе сльози Всевишнього, вбирає їх, жадібно напувається бідою. А над степами летить крилатий жах... Летить, дрижчить тяжкими крилами остарху і приглушує усю красу того дикого і такого рідного степу. І мчать по небесній блакиті оті сірі, гранітні, свинцеві, сріблясто-білосніжні хмари, топчуть небо...
Читати далі...