Тамара Бабійчук про творчість Галини Гордасевич

Тамара Бабійчук

УКРАЇНСЬКІ ПИСЬМЕННИКИ: 

БОРЦІ, ЛИЦАРІ, ПАСІОНАРІЇ. СВІТОЧІ

ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ (1935 – 2001)

Поет, прозаїк, публіцист, перекладач, культурний, громадський і політичний діяч.

У 1952-му шістнадцятирічну студентку педагогічного училища Галину Гордасевич арештовують і засуджують на 10 років таборів – «за складання націоналістичних віршів, антирадянську агітацію серед студентів»… 

Так, справді, в одному вірші були «особливо небезпечні» слова: 

«Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі». 

А совєцькі люди повинні знати, що треба йти до комунізму! От за незнання і розплачуйся, дівчино, засланням!

Та коли у дівчат були перші побачення, / Коли їм хлопці почали всміхатися, – / Я заповнювала блоки бетоном, / Я розвантажувала баржі з цементом.

Я бережу свої згадки, як ордени, / Найстрашніша із зрад – це себе зрадити. / І якщо я все це разом з країною / Змогла перетерпіти і подолати,

Значить, стала я мудрою, / Значить, стала я сильною, / Значить в світі ще мушу зробити багато. 

Після трьох років комуністичної каторги Галину звільнили, однак їхати додому на Рівненщину їй було заборонено. І поїхала Галина Гордасевич на Донбас…

На сході України Галина Гордасевич прожила 35 років. 

Багато вчилася, багато працювала. 

Була гордою, незалежною, безкомпромісною. Часто виступала на зустрічах з читачами, де завжди починала свій виступ з пояснення, чому пише українською… Читачі не розуміли її вибір.

Навіть деякі донецькі письменники цькували Гордасевич як «затяту націоналістку і бандерівку». 

Збірки її поезій розсипалися, їх забороняли… 

Галина Гордасевич любила життя.

Люблю життя, яке воно не є. / Люблю життя. Це так прекрасно – жити, / Надіятись, любити і дружити, / І кожним днем прожитим дорожити, / І слухати, як в грудях серце б’є. / Люблю життя, яке воно не є…

Цінуймо ж кожен день, мов самоцвіт, / Що нам дарує бог з своєї волі. / Минає радість – та минають й болі / І зріє плід, хоч облітає цвіт. / Шануймо ж кожен день, мов самоцвіт!

Любила єдиного сина, якого назвала Богданом. За життя мами Богдан Гордасевич Богдан був її вірним другом і соратником. По смерти Галини Гордасевич син ревно опікується пам’яттю незвичайної і сильної українки.

Будь вимогливим і нещадним./ Раз живи за сотню життів. / Не вдовольняйся крихтами щастя, / Не вижебруй огризки почуттів.

Бо сам на якомусь світанку / Зрозумієш: прийшла біда! / Океан, зачерпнутий в склянку,– / Просто солона вода.

Попри складні життєві обставини, Галина Гордасевич залишилася патріоткою. Була оазою українства в зрусифікованому краї.

Згодом поетеса стане співзасновницею Донецького Товариства української мови та Донецького Крайового Руху.

Вірш «Убиймо в собі раба» (1989) народився в Донецьку, коли переслідували організаторів щойно створеного Товариства української мови, навіть погрожували сміливцям-патріотам фізичною розправою. 

Убиймо в собi раба!

Убиймо в собi раба! / Його в нас вiкАми плекали! / Звестись на повний зрiст / Нарештi чи не пора б! / Коли ми мовчали налякано / Чи натхненно рукоплескАли, / В нас / рiс / раб.

 Убиймо в собi раба! / Вже предкiв забутих тiнi / Стукають в нашi душi / Не лише вночi, а й удень. / Здригаються континенти. / І чути в їхнiм двигтiннi / Вiдлуння того майбутнього, / Що нас за порогом жде.

 Убиймо в собi раба! / Бо дивляться нашi дiти / І їхнi очi питають: / – Що скажете нам, батьки? / Що нам лишаєте в спадок? / Чим будемо володiти? / Вже ж не бiлi плями в історiї – / Суцiльнi темнi вiки.

 А що ми їм, справдi, полишим? / Жменьку вкраїнських лiтер? / Землю, солону вiд кровi / І бiлу вiд ДеДеТе? / Убиймо в собi раба! / Інакше історiї вiтер / Нас, мов сухе лушпиння, / Геть на смiтник змете. / Щоб настала нова доба, / Убиймо в собi раба!

У 1990-му Галина Гордасевич нарешті повернулася до омріяного Львова. 

Їй було відведено ще якихось десять років життя.

Крім великої громадської роботи, Галина Гордасевич багато пише. 

Вона здійснила мрію свого життя, уклавши документальну розвідку «Степан Бандера: людина і міф», яка фактично є першою об’єктивною біографією нашого великого провідника у визвольних змаганнях ХХ століття. Над книгою працювала довго, проаналізувала біля сотні джерел, авторами яких були люди різних політичних поглядів з різних країн, ретельно відбирала факти із документів, перепровіряла інформацію… Аналітичне мислення Галини Гордасевич допомогло їй створити таку книгу про Степана Бандеру, якій і віриш і яку хочеться читати… 

Книга «Нескорена берегиня. Жертви московсько-комуністичного терору ХХ ст.»  є унікальною. 

Вона містить величезний документальний матеріал. 

Це розповідь про 115 жінок, з-поміж них – сестри Володимира, Марта та Оксана Бандери, сестри Марина і Феодосія Петлюри, жінка і донька Нестора Махна, Марія Капніст, Зінаїда Тулуб, обидві Наталії – сестра і дружина Головнокомандувача УПА Романа Шухевича, Алла Горська, Надія Світлична, Ірина Калинець – найкращий цвіт українського народу. 

Пам’яті Алли Горської

Ходила по землі – твердо. / Дивилася на світ – ясно. / І раптом це серце – вмерло. / І раптом це світло – згасло.

Тиснула руку – тепло. / Носила голову – гордо. / І раптом – душа затерпла – / Обірвано акорди...

Дарувала їй доля вроду, / Дарувала вогненну вдачу, / І любов до свого народу, / І хист мистецький впридачу.

Галина Гордасевич разом із тернопільським композитором і фольклористом Василем Подуфалим зібрали і повністю підготували до друку сто двадцять тюремних пісень, що їх співали в’язні есесер… 

..Поховано Галину Гордасевич у м. Кременці поряд з пам'ятником Січовим стрільцям. На могильній плиті вибито рядки з її вірша: 

«Жила. Любила. Плакала. Сміялась»… 

Галина Гордасевич прожила своє життя чесно. 

Хай судять нас нашi дiти, / Хай судять нас нашi внуки, / Та правнуки зрозумiють, / Як воно справдi було.

Ми долю собi вибирали / По совiстi, не з принуки, / Ми вiрили в те, що правда / Колись переможе зло.

У своїх поезіях, літературно-критичних статтях Галина Гордасевич плекала в українців національну свідомість, гідність, гордість, честь, натомість знищувала навіть найменші крихти меншовартости, упосліджености, пристосуванства, угодовства, а особливо – запобігання перед москалями як нашими і братами, і хазяями, і вчителями, і суддями, і катами…

Галина Гордасевич воскрешає в нас потребу мати історичну пам'ять, свій погляд на свою історію, культуру, на свої переконання і мету. 

Починаємо історію!

Це ганьбити себе чи славити: / – Що ж, мовляв, ми за етнос такий? / Та не зможуть діагноз поставити / Найкращі що є діагностики.

Ходили предки до бою, / Досвідченими і оружними. / Забрали у нас зброю: / – Не смієте бути мужніми!

Скорилися, хоч не відразу. / Що ж, будем людьми цивільними! / А нам – кріпацькі укази: / – Не смієте бути вільними!

Що ще може трапитись злого? / Ніби світ відрізали мурами. / А нам відбирають слово: / – Не смієте бути мудрими!

І як нам серця боліли, / Та й цю ганьбу перенесли ми – / Зрікатись батьків веліли: / – Не смієте бути чесними!

Була переповнена чаша, / Що з кришталевими вінцями. / Гірка була доля наша: / – Не смієте бути вкраїнцями!

Галина Гордасевич розуміє, наскільки важливо сьогодні працювати над гартуванням характеру сильного українця: досить бути покірними жертвами, час ставати переможцями; за Україну треба не тільки по-геройськи гинути, але й гідно творити і безжально знищувати ворога.

Ми віками звикли покладати голову / За Україну, за її волю / І, як відчуття вічного голоду, / Цю звичку носили з собою.

Ми так звикли ходити в мучениках, / В трагічних героях, в страждальцях, / Яких Україна – мати засмучена – / Не могла з Сибіру діждаться,

Ми кров лили, ми пісні складали, / Ми так вросли в свою ролю, / Ми так натхненно голови покладали / За Україну, за її волю.

І от вже ластівкою звістка шугає: / Є держава! Вже можна жити! / А ми все ходимо і шукаєм: / Де б голову нам зложити?

Вірш «Горить Шевченкова хатина», згадує поетеса, «просто вихлюпнувся відразу після повідомлення по радіо про пожежу в селі Шевченковому».

Галина Гордасевич добре розуміла, що це не звичайна пожежа, а спеціально спланований шабаш українофобів в нібито незалежній державі, що так і не спромоглася на вироблення політики, яка б захищала все українське , політики, яка б суворо карала ворогів наших. 

Горить Шевченкова хатина, / Де вiн малесенький зростав, / Де гiрко плакав сиротина / І звiдки генiєм восстав.

Було тут хлопцю на горiхи! / Нелегка доленька була! / Повзе ядучий дим з-пiд стрiхи – / Всю Україну застила.

І що було в тiй хатi красти? / Старе рядно чи черепка? / Вiдкiль на нас такi напастi? / Чия злодiйська та рука?

Яка у ворога личина? / Хтось засмiявся. Чи не вiн? / Яка була тому причина, / Що не лунав тривожний дзвiн?

А нашi славнi українцi – / Невже в них серце не болить? / Вони все дiлять: то червiнцi, / То славу кинулись дiлить.

І що їм ворог за спиною! / В братах шукають ворогiв. / Сич озивається луною, / Днiпро тiкає з берегiв, 

І Гонта плаче: – Де ви, дiти? / Де гайдамаки? Їх нема. / Вже є держава. Час радiти, / А серце острахом пройма.

Галині Гордасевич боліли наші дорогі втрати. Бачила, як планомірно провладні бандити фізично знищують українських поводирів. А ще більше ятрила душу наша роз’єднаність, чвари в середовищі національної еліти. 

Над труною Славка* говорили не ті, / Що зустрілись йому в молодому бутті, / Довгі роки з ним поруч були у житті, / З ним долали провалля й урвища круті.

Розгубились вони... А в життя суєті / Приліпились до нього не ті, ой, не ті! / І були їх слова і фальшиві й пусті.

* В’ячеслав Чорновіл

Галина Гордасевич завжди оперативно відгукувалася на всі виклики сучасности.

Такого не просто скандального – такого махрово-шовіністично-українофобського вірша, як вірш «На Независимость Украины» (1992) Нобелівського лавреата Йосифа Бродського, очевидно, немає у світі.

Цей московський апазіціанєр закінчує такими словами свій гидкий опус (бажано всім москворотим його прочитати):

С Богом, орлы, казаки, гетманы, вертухаи! / Только когда придет и вам помирать, бугаи, / Будете вы хрипеть, царапая край матраса, / Строчки из Александра, а не брехню Тараса.

Галина Гордасевич дає гідну відповідь авторові брутального вірша, сповненого лютої ненависти до незалежної України.

Блюзнірче, ти смів осквернити ім’я високе Тараса, / На мою стражденну Вітчизну збирав брудний компромат? / Так будеш здихати ти, вчепившись у ріг матраца, / І хрипіти не слово «мама», а «истинно русский» мат!

Галина Гордасевич ненавиділа всіма фібрами своєї душі перевертнів, яничарів. 

Яничарська балада

Встала курява стовпами. / Багрянiли хмари. / Приазовськими степами / Гнались яничари.

I летiла перед ними / Звiстка невесела, / Що пускають вони з димом / Українськi села,

Що старих людей вбивають, / Тих, хто уже сивий, / Малих дiток забирають / В неволю-ясир.

Забiгає яничарин / У бiленьку хату. / Стала жiнка у вiдчаї – / Нiкуди тiкати!

Тiльки в очi подивиться – / В нього ж очi синi! / Раптом зойкнула вдовиця: / – Сину ти мiй! Сину!..–

Простягає вона руки, / Обiйняти хоче, / А вiн стоїть, клятий турчин, / Стоїть та регоче.

Звiдки йому пам’ятати / Українську мову, / Як малим украли з хати, / З батькiвського дому,

Вiд матерi вiдiрвали, / Вiд рiдної сутi / Та молоком напували / Скаженої суки.

Постаралися немало / Вчителi незлецькі, / Щоб не знав вiн слова «мамо» / Навiть по-турецьки.

То ж була наука люта – / Як зброю тримати. / От i блиснула шаблюка! / От i впала мати…

3 того часу проминули / Не лiта – столiття. / Дай Бог, щоб вас обминули / Такi лихолiття!

А щоб ми це, люди милi, / Могли пам’ятати, / Не спочили у могилi / Анi син, нi мати.

Бога мудрiсть незвичайна / I велика сила: / Вiн з матерi зробив чайку, / Зробив вовком сина.

I чаєчка все кигиче / На ковилу сиву, / А прислухаєшся – кличе: / – Сину ти мiй! Сину!..

А вiн виє, турчин клятий, / Темними лiсами, / Нiби вчиться вимовляти: / – Мамо моя! Мамо!

До останку вірила Галина Гордасевич в Україну, в її божественне призначення у світі.

Ера України

Надходить ера України./ О земле, рiдна i свята! / І озираються країни, / Що над Європою свiта.

Свiта, свiта, бо сонце сходить, / Погожий обiцяє вiк, / І зеленiють в полi сходи, / І йде межею чоловiк.

Вiн по-хазяйськи оком гляне, / Чи все як слiд цвiте й росте. / Колись поляни i древляни / Зорали поле це святе.

Його кропили рясно кров’ю, / Гноїли трупом. Та дарма! / Воно вiдроджене любов’ю! / Вiд нього кращого нема!

І коли вiзьмуть в руки дiти / Пахучий, нiби сонце, хлiб, / Я знаю: буде вiн радiти, / Наш предок – ант а чи дуліб.

І успокояться по всьому, / Кого на страшну смерть прирiк / Чи той кривавий тридцять сьомий, / Голодний тридцять третiй рiк.

Пiсля великої руїни / Ставати до роботи час. / Європа дивиться на нас. / Надходить ера України.