Балада про матір
- 11.11.10, 13:46
- Спогади
(продовження )
З горем навпіл, з страхом і бідою, втекли. Якось обжились. Звісно не жирували. Та жили. Тільки думка про старшого гризла по ночах: „Як там мій Юрась? Чи живий? Чи здоровий?”
А тут і тридцять дев’ятий рік наступив. Червона Армія поляків прогнала за Буг. І їхнє містечко звільнили. Якось спромоглася звідатись на свою батьківщину. Ходила по рідні, розпитувала чи не знають чого про сина. Ні. Не знали. Сліди його загубились десь у Польщі, а там зараз німці…
Вернулась назад у свій вугільний край. В край, який дав їй притулок в лиху годину. Хоч серце тужило за Юрасем, та тут залишився другий син, меншенький - Івась. Кажуть: „людина привикає до всього ”. От і вона Настя, звикла. Потроху й горе притупіло. Івась виріс. Хотіла, щоб син на завод пішов працювати, так ні, бачте у військові закортіло. Змирилась. Якось, навіть здалося, життя налагоджується. Та де там, як грім серед ясного неба - війна…
Вона, кровопивця, забрала другого сина. Забрала прямо з військового училища. Фронт. Військова доля молодших командирів на фронті коротка, як спалах міни, як вибух снаряда. У перші дні війни, гинули десятками, сотнями, тисячами. Разом з ними гинули десятками, сотнями тисяч і їхні бійці. Розбиті. Знекровлені. Шоковані. Відступали. Та Бог милував її дитину. Не раз був ранений. Та вижив у цій страшній війні. Дійшов до самого гітлерівського кубла - Берліну. Повернувся майором. Живий. Здоровий. Хіба не радість? Чого більше треба? Та військова людина собою не розпоряджається. Як вихідця, з тих місць, направили на Західну Україну.
Настя не знала, чи радіти, чи плакати. І хоч так хотілося знову побачити батьківську хату, душа була неспокійна. Люди говорили, що там, на її батьківщині, війна не закінчилась. Там і досі по ночах стріляють. Націоналістичні банди вбивають всіх підряд. Та найперше комуністів, комсомольців, військових. Страшно переживала за Івася. Тож поїхала за ним. Ось вони і на місці. Тепер син служить у місцевому гарнізоні. Просила, щоб був обережний. Та де там.
- Щоб я фронтовик, боявся якихось бандерівців, що по лісах ховаються?
- А хто вони сину? Чого хочуть? Навіщо людей стріляють? - питалася.
- Радянську владу хочуть звалити, - відказав. - Хіба Радянський Союз не самий сильніший у світі? Ми Німеччину перемогли. А вони хочуть самостійної України. Для чого? Для кого?
- Колись її твій брат хотів, і ти теж, - задумливо мовила.
- Хіба ж ми не звільнили Україну від поляків?
- А хіба самі?
- Ні. Червона Армія.
- Та чи звільнила сину? Вона ж залишилась.
- Так. Але ж Червона Армія це я. Твій син. України син. Я її теж люблю…
Так і не порозумілись. Замовкли…
Останнім часом Івася бачила рідко. Все десь пропадав. Коли бачила, пояснював, що зараз у них військові маневри. Розуміла - служба. Проте серцем відчувала, ловить бандитів.
Розпитувала рідню, про се, про те. Що тут? Як? Розпитувала й про тих бандитів.
„Жінко, не путай їх з тими бандитами, яких повно під час кожної війни, і після неї. Ніякі то не бандити, то влада бандитська, безбожна. А це наші хлопці. Проте їх хочуть зробити бандитами, бо вони проти совітів. Вони за самостійну Україну”.
Якось випадково підслухала розмову сина з полковником, начальником гарнізону:
„Самий опасний із ніх - Крук! Унічтожів єго, всє остальниє разбегутся!”
Одного дня випадково на вулиці зустрілась з Грицем, давнім товаришем Юрася. Їх тоді, у тридцятих, поляки разом арештували. Одразу й не впізнала. Та й він спочатку до неї приглядався.
- Грицю це ти? - перепитала здивовано сивого молодика.
- Тітка Настя? - не менш дивуючись почула у відповідь.
- А Юрась де? - одразу ж вирвався зойк з її грудей.
Тут Гриць ухопив її під руку і швидко повів у бік, подалі від людей. Йшла поряд, а ноги підгинались. Мало не впала. Та синів друг не дав.
- Куди ти мене волочиш? - перепитала, приходячи в себе.
- Тітко! Так треба! - пошепки мовив попутник озираючись навколо.
- Так що з Юрасем? Він живий?
- Живий!
- Жи-ви-й! - видихнула з полегшенням. – А де ж він? Чому додому не звідається?
- Він не знав, що ви теж вижили після цієї війни.
- Грицю! Веди мене до нього! - стала квапити синового товариша.
- Тітко не можу!
- Як так не можу? Чому?
- Він переховується?
- Від кого? Поляків тут уже нема?
- Проте є совіти.
- Ну то й що? Адже він свій.
- Для когось свій. Національний герой. А для когось ворог народу. Бандерівець. Бандит.
- Ой що ж це буде? Його ж уб’ють! - вхопилась за серце. – Не вбили поляки, то свої уб’ють! Благаю! Зведи мене з ним! Я його стільки літ не бачила.
- Добре я йому все перекажу, - пообіцяв Гриць. – Чекайте записки.
На тім і розстались…
Надворі стояла глуха ніч… Та Настя не спала…Чекала... Хвилювалась... І ось тихий стукіт у шибку. Запалила каганець. Вийшла у сіни. Відкрила вхідні двері. Глянула у темінь. Ніде, нікого. Вже хотіла йти в середину, аж раптом помітила, щось біліє на порозі. Клапоть паперу. Підняла. Знайомий почерк:
„Завтра, опівночі, під старим дубом ”.
І все. Не могла дочекатись. Як стемніло, полетіла, полинула на зустріч. Але що це. Чиїсь голоси. На околиці міста повно військових. Зачаїлись. Когось дожидають.
„Може це по мого Юрася? Може хтось доніс на нього?” - затривожилась. Заховалась. Думала, як бути. Як попередити сина?
Ось і північ. Серце мало не вискочить з грудей: „Що робити? Що робити?”
Раптом серед військових почався якийсь рух. Стривожено підвела голову. У місячному сяйві, хтось пригинці підкрадався до дуба.
„Юрась!” - тенькнуло у скронях.
Про себе вже не думала:
- Юрасю тікай! - закричала на всю околицю, на все містечко.
Постать зупинилась. Завмерла. Військові вискочили з засідок. Хто кинувся до неї, хто до дуба.
- Крук! Здавайся! Ти оточений! - пролунав такий знайомий голос.
„Івась?” - усе стерпло їй у середині.
І тут роздався постріл. Один, другий… Хтось штурхонув її межи плечі. Настя упала на землю. Не відчувала болю. Зірвалась.
- Не стріляйте! Не стріляйте! Івасю це ніякий не Крук! Це твій брат Юрась! - розпачливий зойк знову сколихнув нічну тишу.
І знову постріли. Один другий. Її хотіли затримати. Зупинити. Настя не знає звідки й сили взялися. Не розбираючи дороги, полетіла у гущу пострілів, до дуба, до синів.
Навкруг дуба блискали вогні пострілів.
- Не стріляйте! Ви ж брати! Не стріляйте! - гукала мати та її ніхто не чув.
Ось вона біля дуба. Постріли ущухли. Лиш двоє тіл переплелися у смертельній сутичці. Хрипіли. Рвали один одного зубами, давили за горло, кололи ножами. В місячному сяйві мигнула зірочка на погонах, тризуб на кашкеті.
Раптом упали додолу. Качались по землі. Хрипіли. Затихли…
- Зупиніться скажені! Ви ж брати! - з останніх сил, заволала у ніч.
На тремтячих ногах, підійшла ближче.
- Ви ж брати! - шепотіла потрісканими губами. – Не діліть її. Не діліть мене. Україна ж у вас одна. Єдина. Як я.
Лежали... Мовчали...
Нахилилась над ними:
- Юрасю!? Івасю!? Це я. Ваша мама! Обізвіться!
Та вони не розмикали смертельних обіймів, які могли бути й братніми… Та не стали. Померли обоє за свою любиму Україну. А вона ж у них була одна, як мати…
Тепер он вона стоїть над їхніми мертвими тілами. Сива. Простоволоса. Згорьована. Уже й не плаче. Сама самісінька. Боляче здавило серце. Схопилась за груди. Застогнала гірко. Та хай там: „Кому я потрібна без вас? Та й навіщо мені жити? Яка мати без дітей?.. От і зустрілись…Сини мої соколята…” Та й не договорила. Упала обабіч них під дубом, та й навіки завмерла…
Не хотіли, та вбили її сини. Загнали у могилу свою любу неньку… Не вберегли. Вони боролись за Україну. Та вбили матір, яка любила їх однаково, зрештою, як і Україна. Правда Україна залишилась. Та без них осиротіла ще на дві душі. Та чи тільки на дві?...
Хтось і зараз вбиває свого брата українця, та не кулею, а словом та ділом. Пустіє, сиротіє Україна й далі. І нема тому зупину і просвітку не має. Як же їй бути, коли брат іде супроти брата, а вона так би хотіла бачити їх пліч-опліч, як колись у дитинстві та безталанна мати, що похоронила своїх дітей під старим дубом…
* * *
Догоряв могутній дуб…
Розгнівався Бог на нього, метнув блискавку і все... Згорів… Його не стало…
Лиш обпалений, обвуглений самотній стовбур, як обеліск серед пшеничного лану. Як гірка пересторога нащадкам…
Та чи дуб так прогнівив Бога? Чи люди - брати, що убивши один одного за Україну, не вберегли ні її, ні рідної неньки ...
З горем навпіл, з страхом і бідою, втекли. Якось обжились. Звісно не жирували. Та жили. Тільки думка про старшого гризла по ночах: „Як там мій Юрась? Чи живий? Чи здоровий?”
А тут і тридцять дев’ятий рік наступив. Червона Армія поляків прогнала за Буг. І їхнє містечко звільнили. Якось спромоглася звідатись на свою батьківщину. Ходила по рідні, розпитувала чи не знають чого про сина. Ні. Не знали. Сліди його загубились десь у Польщі, а там зараз німці…
Вернулась назад у свій вугільний край. В край, який дав їй притулок в лиху годину. Хоч серце тужило за Юрасем, та тут залишився другий син, меншенький - Івась. Кажуть: „людина привикає до всього ”. От і вона Настя, звикла. Потроху й горе притупіло. Івась виріс. Хотіла, щоб син на завод пішов працювати, так ні, бачте у військові закортіло. Змирилась. Якось, навіть здалося, життя налагоджується. Та де там, як грім серед ясного неба - війна…
Вона, кровопивця, забрала другого сина. Забрала прямо з військового училища. Фронт. Військова доля молодших командирів на фронті коротка, як спалах міни, як вибух снаряда. У перші дні війни, гинули десятками, сотнями, тисячами. Разом з ними гинули десятками, сотнями тисяч і їхні бійці. Розбиті. Знекровлені. Шоковані. Відступали. Та Бог милував її дитину. Не раз був ранений. Та вижив у цій страшній війні. Дійшов до самого гітлерівського кубла - Берліну. Повернувся майором. Живий. Здоровий. Хіба не радість? Чого більше треба? Та військова людина собою не розпоряджається. Як вихідця, з тих місць, направили на Західну Україну.
Настя не знала, чи радіти, чи плакати. І хоч так хотілося знову побачити батьківську хату, душа була неспокійна. Люди говорили, що там, на її батьківщині, війна не закінчилась. Там і досі по ночах стріляють. Націоналістичні банди вбивають всіх підряд. Та найперше комуністів, комсомольців, військових. Страшно переживала за Івася. Тож поїхала за ним. Ось вони і на місці. Тепер син служить у місцевому гарнізоні. Просила, щоб був обережний. Та де там.
- Щоб я фронтовик, боявся якихось бандерівців, що по лісах ховаються?
- А хто вони сину? Чого хочуть? Навіщо людей стріляють? - питалася.
- Радянську владу хочуть звалити, - відказав. - Хіба Радянський Союз не самий сильніший у світі? Ми Німеччину перемогли. А вони хочуть самостійної України. Для чого? Для кого?
- Колись її твій брат хотів, і ти теж, - задумливо мовила.
- Хіба ж ми не звільнили Україну від поляків?
- А хіба самі?
- Ні. Червона Армія.
- Та чи звільнила сину? Вона ж залишилась.
- Так. Але ж Червона Армія це я. Твій син. України син. Я її теж люблю…
Так і не порозумілись. Замовкли…
Останнім часом Івася бачила рідко. Все десь пропадав. Коли бачила, пояснював, що зараз у них військові маневри. Розуміла - служба. Проте серцем відчувала, ловить бандитів.
Розпитувала рідню, про се, про те. Що тут? Як? Розпитувала й про тих бандитів.
„Жінко, не путай їх з тими бандитами, яких повно під час кожної війни, і після неї. Ніякі то не бандити, то влада бандитська, безбожна. А це наші хлопці. Проте їх хочуть зробити бандитами, бо вони проти совітів. Вони за самостійну Україну”.
Якось випадково підслухала розмову сина з полковником, начальником гарнізону:
„Самий опасний із ніх - Крук! Унічтожів єго, всє остальниє разбегутся!”
Одного дня випадково на вулиці зустрілась з Грицем, давнім товаришем Юрася. Їх тоді, у тридцятих, поляки разом арештували. Одразу й не впізнала. Та й він спочатку до неї приглядався.
- Грицю це ти? - перепитала здивовано сивого молодика.
- Тітка Настя? - не менш дивуючись почула у відповідь.
- А Юрась де? - одразу ж вирвався зойк з її грудей.
Тут Гриць ухопив її під руку і швидко повів у бік, подалі від людей. Йшла поряд, а ноги підгинались. Мало не впала. Та синів друг не дав.
- Куди ти мене волочиш? - перепитала, приходячи в себе.
- Тітко! Так треба! - пошепки мовив попутник озираючись навколо.
- Так що з Юрасем? Він живий?
- Живий!
- Жи-ви-й! - видихнула з полегшенням. – А де ж він? Чому додому не звідається?
- Він не знав, що ви теж вижили після цієї війни.
- Грицю! Веди мене до нього! - стала квапити синового товариша.
- Тітко не можу!
- Як так не можу? Чому?
- Він переховується?
- Від кого? Поляків тут уже нема?
- Проте є совіти.
- Ну то й що? Адже він свій.
- Для когось свій. Національний герой. А для когось ворог народу. Бандерівець. Бандит.
- Ой що ж це буде? Його ж уб’ють! - вхопилась за серце. – Не вбили поляки, то свої уб’ють! Благаю! Зведи мене з ним! Я його стільки літ не бачила.
- Добре я йому все перекажу, - пообіцяв Гриць. – Чекайте записки.
На тім і розстались…
Надворі стояла глуха ніч… Та Настя не спала…Чекала... Хвилювалась... І ось тихий стукіт у шибку. Запалила каганець. Вийшла у сіни. Відкрила вхідні двері. Глянула у темінь. Ніде, нікого. Вже хотіла йти в середину, аж раптом помітила, щось біліє на порозі. Клапоть паперу. Підняла. Знайомий почерк:
„Завтра, опівночі, під старим дубом ”.
І все. Не могла дочекатись. Як стемніло, полетіла, полинула на зустріч. Але що це. Чиїсь голоси. На околиці міста повно військових. Зачаїлись. Когось дожидають.
„Може це по мого Юрася? Може хтось доніс на нього?” - затривожилась. Заховалась. Думала, як бути. Як попередити сина?
Ось і північ. Серце мало не вискочить з грудей: „Що робити? Що робити?”
Раптом серед військових почався якийсь рух. Стривожено підвела голову. У місячному сяйві, хтось пригинці підкрадався до дуба.
„Юрась!” - тенькнуло у скронях.
Про себе вже не думала:
- Юрасю тікай! - закричала на всю околицю, на все містечко.
Постать зупинилась. Завмерла. Військові вискочили з засідок. Хто кинувся до неї, хто до дуба.
- Крук! Здавайся! Ти оточений! - пролунав такий знайомий голос.
„Івась?” - усе стерпло їй у середині.
І тут роздався постріл. Один, другий… Хтось штурхонув її межи плечі. Настя упала на землю. Не відчувала болю. Зірвалась.
- Не стріляйте! Не стріляйте! Івасю це ніякий не Крук! Це твій брат Юрась! - розпачливий зойк знову сколихнув нічну тишу.
І знову постріли. Один другий. Її хотіли затримати. Зупинити. Настя не знає звідки й сили взялися. Не розбираючи дороги, полетіла у гущу пострілів, до дуба, до синів.
Навкруг дуба блискали вогні пострілів.
- Не стріляйте! Ви ж брати! Не стріляйте! - гукала мати та її ніхто не чув.
Ось вона біля дуба. Постріли ущухли. Лиш двоє тіл переплелися у смертельній сутичці. Хрипіли. Рвали один одного зубами, давили за горло, кололи ножами. В місячному сяйві мигнула зірочка на погонах, тризуб на кашкеті.
Раптом упали додолу. Качались по землі. Хрипіли. Затихли…
- Зупиніться скажені! Ви ж брати! - з останніх сил, заволала у ніч.
На тремтячих ногах, підійшла ближче.
- Ви ж брати! - шепотіла потрісканими губами. – Не діліть її. Не діліть мене. Україна ж у вас одна. Єдина. Як я.
Лежали... Мовчали...
Нахилилась над ними:
- Юрасю!? Івасю!? Це я. Ваша мама! Обізвіться!
Та вони не розмикали смертельних обіймів, які могли бути й братніми… Та не стали. Померли обоє за свою любиму Україну. А вона ж у них була одна, як мати…
Тепер он вона стоїть над їхніми мертвими тілами. Сива. Простоволоса. Згорьована. Уже й не плаче. Сама самісінька. Боляче здавило серце. Схопилась за груди. Застогнала гірко. Та хай там: „Кому я потрібна без вас? Та й навіщо мені жити? Яка мати без дітей?.. От і зустрілись…Сини мої соколята…” Та й не договорила. Упала обабіч них під дубом, та й навіки завмерла…
Не хотіли, та вбили її сини. Загнали у могилу свою любу неньку… Не вберегли. Вони боролись за Україну. Та вбили матір, яка любила їх однаково, зрештою, як і Україна. Правда Україна залишилась. Та без них осиротіла ще на дві душі. Та чи тільки на дві?...
Хтось і зараз вбиває свого брата українця, та не кулею, а словом та ділом. Пустіє, сиротіє Україна й далі. І нема тому зупину і просвітку не має. Як же їй бути, коли брат іде супроти брата, а вона так би хотіла бачити їх пліч-опліч, як колись у дитинстві та безталанна мати, що похоронила своїх дітей під старим дубом…
* * *
Догоряв могутній дуб…
Розгнівався Бог на нього, метнув блискавку і все... Згорів… Його не стало…
Лиш обпалений, обвуглений самотній стовбур, як обеліск серед пшеничного лану. Як гірка пересторога нащадкам…
Та чи дуб так прогнівив Бога? Чи люди - брати, що убивши один одного за Україну, не вберегли ні її, ні рідної неньки ...
2
Коментарі