Балада про матір
- 11.11.10, 13:32
- Спогади
Вогонь усе ще борсався змагаючись з темрявою, що наступала на нього зусібіч. Він з останніх сил викидав то довгі язики полум’я, то жбурляв у нічне небо снопи іскор. Та все було намарне. Сухе дерево догоряло. Правда, на якусь мить тьма розсіювалась, та після того ще дружніше, ще ближче підступала до непокірного вогню. Дрібні іскри, що відірвавшись від материнського вогнища, злітали у височінь, за долі секунди догоряли, розчинялись у темряві, а потім безсило і тихо спадали назад, на землю, сивим попелом. Дерево теж не хотіло здаватись, проте не темряві, вогню. Воно тріщало, пручалось, корчилось у муках, та полум’я, п’ять за п’ядь безжалісно пожирало його руки-віти. Ті що були слабкіші , спочатку в’яло пробували опиратись, та незабаром здавались на волю переможця. Під його шаленим натиском, опускались додолу, а згодом і зовсім відвалювались від стовбура. Ті ж, котрі були міцнішими, догоряли разом з ним. Ось, на кінець від них залишились, тільки ледь помітні цурпалки. Стовбур залишився сам. Один проти вогняної стихії. Він стояв обвуглений, весь обвитий полум’ям, як обеліск. Нещасне дерево пережило не одне воєнне лихоліття, та стало жертвою блискавки, яка раптом упала з розгніваного неба…
Колись зелений, красивий, кремезний дуб, з роками перетворився на сухе виснажене дерево. Здавалось таким він буде незворушно, вічно стояти собі під блакитним небом серед безмежного поля, і ніяка сила не порушить його спокою. Так ні. Роки зробили свою чорну справу. Хоча може й не роки? Може й люди? Тепер вже не дуб - сухе виснажене дерево. Проте навіть таким, він здавався вічним. Аж тут блискавка. Вогонь з неба. І дуб, ось уже догоряє. Гине. Гине, як колись, як ті два юнаки під ним. Як їхня стара мати…
Випадковий подорожній напевне здивувався би тому, що серед поля стирчить поодиноке обгоріле дерево. Здивувався би тому, як у роки пресловутої колективізації, його тут залишили? Не зрубали, не викорчували з пнем? Як? Чому навіть тепер, колгоспний парторг, з місцевих жителів, і той не торкається тієї теми? Чому? Та тому, що він знає, яка трагедія розігралася під його могутнього кроною. Знають її і жителі невеличкого містечка на Західній Україні. Знає бо це було не так уже й давно. Знають і мовчать. Ні вірніше мовчали до цього часу. Тепер уже можна й розповісти…
Бідна Настя не знала кого й слухати. Важко бути вдовою. Та ще важче самій приймати рішення. Був би чоловік, а так нема. Загинув у двадцятих ні за цапову душу. Залишилась вона з двома синами на руках. Звісно важко. Та хіба вона така одна на білім світі? Декому ще важче. Отож і змирилась з долею. Плекала синів. Колись би вони таки підросли і було б усе так, як у людей. Так ні. Не судилось. У інших діти, як діти. У неї - патріоти. І від кого вони того набрались?
Останнім часом Настя почала помічати, як старший, Юрась, почав пропадати десь по вечорах.
„Діло молоде. На вечорницях проводить час. Може скоро уже й невістка з’явиться у хаті?” - тішила себе думкою.
Коби ж знала, що то за вечорниці?
Одного разу, Юрась так і не повернувся. Виглядала до ранку. Нарешті дочекалась. Та не сина. Жандармів. Мов скажені увірвалися до хати. Перерили все догори дригом. Та й пішли лаючись. Ні тобі Слава Богу, ні тобі бувайте здорові?
Крім їхнього „псякрев”, не могла втямити чого від неї хочуть. Згодом дійшло - шукали заборонену літературу.
- А син? Де син? - хапала за поли жовнірів.
- Той лайдак у нас? У гміні, - зрозуміла нарешті сердитого пана офіцера.
Так лаючись і пішли. Вона чайкою полинула за ними, до Юрася. Не пустили кляті ляхи. Не допомогли ні вмовляння, ні сльози. Ото тільки й дізналась, що її син бидло. Холоп, який бунтує проти Речі Посполитої. Що за ним в’язниця плаче. А що плаче його ненька, то їх не обходило. Мов жебрачку виставили за двері. Та й усе…
За сльозами, не знає, як і до дому втрапила.
„Сини мої соколята - не вберегла вас рідна мати!” - затужила, заголосила переступивши поріг домівки...
Юрася таки посадили. Надовго. Після тої звістки зчорніла уся. Світ став не милим. Пригорнула сердешна якось меншенького сина, Івася, та й знову у сльози. А він, так по чоловічому, візьми та й бовкни: „Не плачте мамо. Ото трохи підросту, зберу хлопців, та й покажемо тим ляхам де раки зимують!”
Від тих слів так і застигла. Сльози текти перестали.
- Ой доленько моя не щаслива! - зойкнула з переляку. – Я тобі помщуся! Я тобі покажу вояка задрипаний! - та й не стямилась, як хльоснула малого по обличчі.
- Мамо! - крикнув Івась, аж спалахнувши з образи.
Глянула. А у нього, з-під чорних брів, блискавки так і стріляють. А у карих очах сльози бринять. Проте стерпів. Мама все таки. Насупився. Цілий вечір мовчав….
Настя вже й жалкувала, що не стрималась. Прикусивши губу, поглядала скоса на сина. Проте не вибачалась.
„Навіщо? - міркувала. - Не треба. Ще подумає, що я погодилась з ним. Проте з тим потрібно щось робити. Знаю їхню породу. Упертий, як брат, зрештою, як і батько ”.
Питала поради у знайомих, у рідні: „Як бути? Адже підросте Івась і закінчить, як його брат?”
От хтось і порадив:
- Поки не пізно, втікайте за Збруч.
Колись зелений, красивий, кремезний дуб, з роками перетворився на сухе виснажене дерево. Здавалось таким він буде незворушно, вічно стояти собі під блакитним небом серед безмежного поля, і ніяка сила не порушить його спокою. Так ні. Роки зробили свою чорну справу. Хоча може й не роки? Може й люди? Тепер вже не дуб - сухе виснажене дерево. Проте навіть таким, він здавався вічним. Аж тут блискавка. Вогонь з неба. І дуб, ось уже догоряє. Гине. Гине, як колись, як ті два юнаки під ним. Як їхня стара мати…
Випадковий подорожній напевне здивувався би тому, що серед поля стирчить поодиноке обгоріле дерево. Здивувався би тому, як у роки пресловутої колективізації, його тут залишили? Не зрубали, не викорчували з пнем? Як? Чому навіть тепер, колгоспний парторг, з місцевих жителів, і той не торкається тієї теми? Чому? Та тому, що він знає, яка трагедія розігралася під його могутнього кроною. Знають її і жителі невеличкого містечка на Західній Україні. Знає бо це було не так уже й давно. Знають і мовчать. Ні вірніше мовчали до цього часу. Тепер уже можна й розповісти…
Бідна Настя не знала кого й слухати. Важко бути вдовою. Та ще важче самій приймати рішення. Був би чоловік, а так нема. Загинув у двадцятих ні за цапову душу. Залишилась вона з двома синами на руках. Звісно важко. Та хіба вона така одна на білім світі? Декому ще важче. Отож і змирилась з долею. Плекала синів. Колись би вони таки підросли і було б усе так, як у людей. Так ні. Не судилось. У інших діти, як діти. У неї - патріоти. І від кого вони того набрались?
Останнім часом Настя почала помічати, як старший, Юрась, почав пропадати десь по вечорах.
„Діло молоде. На вечорницях проводить час. Може скоро уже й невістка з’явиться у хаті?” - тішила себе думкою.
Коби ж знала, що то за вечорниці?
Одного разу, Юрась так і не повернувся. Виглядала до ранку. Нарешті дочекалась. Та не сина. Жандармів. Мов скажені увірвалися до хати. Перерили все догори дригом. Та й пішли лаючись. Ні тобі Слава Богу, ні тобі бувайте здорові?
Крім їхнього „псякрев”, не могла втямити чого від неї хочуть. Згодом дійшло - шукали заборонену літературу.
- А син? Де син? - хапала за поли жовнірів.
- Той лайдак у нас? У гміні, - зрозуміла нарешті сердитого пана офіцера.
Так лаючись і пішли. Вона чайкою полинула за ними, до Юрася. Не пустили кляті ляхи. Не допомогли ні вмовляння, ні сльози. Ото тільки й дізналась, що її син бидло. Холоп, який бунтує проти Речі Посполитої. Що за ним в’язниця плаче. А що плаче його ненька, то їх не обходило. Мов жебрачку виставили за двері. Та й усе…
За сльозами, не знає, як і до дому втрапила.
„Сини мої соколята - не вберегла вас рідна мати!” - затужила, заголосила переступивши поріг домівки...
Юрася таки посадили. Надовго. Після тої звістки зчорніла уся. Світ став не милим. Пригорнула сердешна якось меншенького сина, Івася, та й знову у сльози. А він, так по чоловічому, візьми та й бовкни: „Не плачте мамо. Ото трохи підросту, зберу хлопців, та й покажемо тим ляхам де раки зимують!”
Від тих слів так і застигла. Сльози текти перестали.
- Ой доленько моя не щаслива! - зойкнула з переляку. – Я тобі помщуся! Я тобі покажу вояка задрипаний! - та й не стямилась, як хльоснула малого по обличчі.
- Мамо! - крикнув Івась, аж спалахнувши з образи.
Глянула. А у нього, з-під чорних брів, блискавки так і стріляють. А у карих очах сльози бринять. Проте стерпів. Мама все таки. Насупився. Цілий вечір мовчав….
Настя вже й жалкувала, що не стрималась. Прикусивши губу, поглядала скоса на сина. Проте не вибачалась.
„Навіщо? - міркувала. - Не треба. Ще подумає, що я погодилась з ним. Проте з тим потрібно щось робити. Знаю їхню породу. Упертий, як брат, зрештою, як і батько ”.
Питала поради у знайомих, у рідні: „Як бути? Адже підросте Івась і закінчить, як його брат?”
От хтось і порадив:
- Поки не пізно, втікайте за Збруч.
1
Коментарі
Гість: Полынь горька
111.11.10, 13:47
Мати...хто її не розуміє
Хіба люди родяться, для того, щоб вмирати передчасно?
Ларус
211.11.10, 14:00Відповідь на 1 від Гість: Полынь горька
Звісно - так. матерів, та й взагалі батьків ми починаємо розуміти тільки тоді коли самі становимось батьками, або ще гірше після їх смерті...
