Дзвонять дзвони…

    Хлопчик спав   і –  чи то від нічного холоду, чи то від болю – раз по раз здригався уві  сні.  Дні і ночі він то їхав, чим міг, а то йшов зі сходу на захід. У пошуках хліба  нелегка доля занесла його сюди, на другий кінець України. Там, на його батьківщині, уже напевне всі очі вигляділи за ним і за тим окрайцем хліба, який міг продовжити життя його рідні. Удома на нього чекають голодні сестрички і хвора мама. А він, геть знесилений, замурзаний і обдертий, звалився під якимось кущем і заснув. Заснув, бо не міг далі йти. Та чи стане сил йому підвестися? Івась  зараз спить. Та хто може сказати, що він прокинеться? Ті кілька крихт, що дали йому у далеку дорогу, давно закінчилися, а до першого-ліпшого села він так і не дістався. А чи дістанеться?..

   Світало. На землю випала роса. Та, виснажений від довгого недоїдання, хлопчик  нічого не відчував. Він і досі перебував у якомусь  запаморочливому сні…

    Раптом  крізь сон почали пробиватись якісь звуки. Вони то затихали, то знову з’являлися. Івась прокинувся. Все ще не усвідомлюючи, де він і що з ним, спробував підвестися. Та де там.  Нічого з того не вийшло. Він ледве  ворушив руками й ногами. Сил, щоб встати, не було.

    Хлопчик беззвучно заплакав. Його замурзане личко перекривилося, вкрилося зморшками, як у старої людини.

-         Пробачте, мої рідні, що я так вас підвів! –  шепотіли потріскані уста.  –  Я так старався! Та не зумів!

   Під запалими повіками зблиснула сльоза.

-         Боженьку! Зглянься на нашу біду! Мені би хоч крихточку хліба, і я би встав! Дійшов до села, –   уже й не шепотів, а марив Івась.

Раптом:

-         Ба-а-м-м!!! Ба-а-м-м-м!!! Дзень-дзелень! Ба-а-м-м!!! Дзень-дзелень!!! –   долетіло до його затуманеної свідомості.

«Дзвони!? Дзвонять дзвони! Церковні дзвони! Село! Поблизу село! – від їх звуку, аж трохи  прояснилось у хлопчиковій голові. Одразу  ж  зажевріла іскорка надії. Проте, коли Івась знову спробував піднятись, вона почала вгасати. – Ні! Нічого не вийде! Не можу! Не піднімусь! Не дійду до села…»

   Івась знову заплакав.

   Аж тут знову:

-         Ба-а-м-м!!! Ба-а-м-м-м!!! Дзень-дзелень! Ба-а-м-м!!! Дзень-дзелень!!!  

«Ні! Не можна здаватись! Адже на мене так чекають удома, так чекають… Боженьку, змилуйся! Підніми мене!» –  волало все у його душі.

   Хлопчик  щосили  вхопився руками за горбик,  що його прихистив, й  уперся ногами в землю. Йому здалося  на мить, що все у нього вийде. Та це тільки здалося. Сили знову залишили його. Івась упав,  загрібаючи скорченими пальцями стару суху траву.

  -  Як прикро! Я дістався під самісіньке село. Та дійти не можу! Все пропало! –   від безсилля застогнав хлопчик.

   Раптом під пальцями він відчув щось кругле і  холодне. Стиснувши невідому  річ, Івась подумав:

    «Мабуть камінь!»

    Він розімкнув пальці...

-         Ба-а-м-м!!! Ба-а-м-м-м!!! Дзень-дзелень! Ба-а-м-м!!! Дзень-дзелень!!! – не  вгавав  у селі дзвін.

-         Але що це? –   хлопчик не повірив власним очам. Він швидко  закліпав  очима, намагаючись розгледіти  свою знахідку. – Не може  бути! Пасхальна крашанка!? Звідкіля вона тут узялася?

  Проте далі Івась вже не думав.

-         Їжа! Це ж їжа! – разом зі дзвонами  у нього всередині  все заспівало.

   Хлопчик жадібно накинувся на таку довгоочікувану їжу. Він не мав ні сили, ні часу щоб обтеребити її. Спльовуючи, гриз крашанку разом з шкарлупою. Івась відчував, як з кожним шматочком святочного яйця до нього повертається сила. В очах поволі розвиднялося. І тут він нарешті роздивився місце,  де  заночував. Це було стареньке кладовище. А милий горбик  був нічим іншим, як чиєюсь могилкою, яка так заросла бузковим кущем, що з-поміж гілля ледве виднівся похилений почорнілий хрест. Там, під хрестом, лежало ще кілька крашанок.

-         Я спав на кладовищі, –   зовсім не бентежачись подумав хлопчик.

За останній  час  він стільки набачився страхіть, що зараз, сільський цвинтар  його анітрохи  не лякав.

  Івась простягнув руку  і взяв іще одну крашанку. Тепер їв насолоджуючись, неквапом, і без шкарлупи.

  «Ну все! Досить! Після такого голодування більше не можна, а то знову живіт скрутить. Тепер уже від переїдання», – розсудливо подумав малий подорожній.

   Підкріпившись, хлопчик уже зміг сісти на краєчок могилки. Знову кинув поглядом навкруг. По один бік  на сусідній могилці він побачив кілька крашанок і невеличку пасочку. На цих крашанках щось було написано.  Навіть не читаючи, він здогадався що саме:

  «Христос воскрес!»

-         Воістину воскрес! – відповів хлопчик,  і очі його знову заблищали. – Дякую тобі,  Боже! Тепер я не помру. Зможу дійти до села. Зможу здобути хліба моїм рідним. Який  це справді Великий День!

  Тут до Івасевих вух знову долетіло веселе бамкання церковних дзвонів:

-         Ба-а-м-м!!! Ба-а-м-м-м!!! Дзень-дзелень! Ба-а-м-м!!! Дзень-дзелень!!! 

  Вони  не вгавали, сповіщаючи всьому світові радісну новину:

 «Життя перемогло! Смерть відступила! Прийшло спасіння!»

    Івасеве серце співало разом із дзвонами. Вони наче манили його, наче кликали відвідати їхнє село, їхню церкву. Вони наче промовляли до нього:

  «Христос воскрес!!! Христос воскрес!!! Христос воскрес!!!»

-         Воістину воскрес!!! – вдячно шепотів маленький замурзаний хлопчик, і дві великі сльози, стікаючи по його брудному личку,  лишали чистий зворушливий слід…

   Івасик знав, що тепер буде жити всупереч усім жахіттям, всупереч смерті, не зважаючи  навіть на те, що на дворі стояла голодна весна...  весна 1933-го  року…

         07.09.09.