Такого позора Львов еще не знал

«Я не в первый раз в моем любимом Львове. Но за всю мою жизнь мне не было так неимоверно трудно играть, как сегодня. Беспрестанный стук дверей, звонки мобильных телефонов, разговоры и шум… Мне больно и горько. Артист на сцене очень одинок и беззащитен. В него можно стрелять, когда он на сцене. Его можно убить. Вы убивали нас сегодня тем, что происходило в зале. И очень обидно, что это все – в дорогом мне Львове. Пожалуйста, не поступайте так больше», – показавши долонями знак «Стоп!», такими словами перервала учора, 17 листопада, оплески залу після завершальної сцени вистави «Персидская сирень» народна артистка Росії, актриса московського театру «Современник» Лія Ахеджакова. Вона не взяла квітів й пішла зі сцени. 

Журналіст ЗІКу може засвідчити, що, й справді, такої ганьби театральний Львів ще не допускав.

У просякнутих флюїдами мистецтва стінах – на сцені Львівського національного театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької велика актриса – улюблениця мільйонів ще з радянських фільмів «З легкою парою» й «Службовий роман» Лія Ахеджакова та заслужений артист Росії Міхаїл Жигалов не грали, а проживали життя у «Персидской сирени» в постановці популярного режисера Бориса Мільграма – оголивши нерви, не імітуючи, а по-справжньому переживаючи й страждаючи. 

«Персидская сирень» – лише на перший погляд (для неуважних і зачерствілих) – комедія. За цією комедією така трагедія! За Пушкіним – маленька трагедія. Маленька лише з точки зору вічності. А з погляду людини смертної – найбільша. Кажуть, російський драматург Микола Коляда написав цю п’єсу на дві дійові особи саме для Лії Ахеджакової. Що за цим? Трагедії в її житті було більше, ніж комедії. Чи не трагізм чути у її словах: «Я всю жизнь бегу от этого образа доброй, придурковатой, смешной обезьянки»?

До її ювілею (цього року їй виповнилося сімдесят) про неї писали всяке, але все – обережно, з любов’ю. Усе дитинство й юність – біда, злидні, малюсінька зарплата у батьків…. Та й зараз не жирує. «Їздить на роздолбаній «шістці», живе з чоловіком-фотографом на дачі під Москвою. До слова, це її третій шлюб, заміж вона вийшла у 63 роки». Дітей у неї нема, і ця тема – табу. 

«Персидская сирень» дає рідкісну нагоду «прочитати між рядками» душу Лії Ахеджакової, почути її. Рідкісну, бо велика актриса живе замкнуто й не жалує журналістів.

…Учора важко було почути, вникнути, зосередитися на тому, що відбувалося на сцені. У залі сиділа геть не театральна публіка: тут з нагоди 10-річчя співпраці фабрики «Світоч» та компанії «Нестле» зібрали усіх працівників «Світоча». «Цьому б народу бум-цик-цик", – чулися роздратовані та розстроєні голоси глядачів, які прийшли не на «забаву», а «на Лію Ахеджакову». 

Перед спектаклем півтори години були «розкуті» урочистості у фойє і у Дзеркальній залі театру: святочному люду щедро, тацями подавали шампанське. Воно било в голову, от і завершилося усе на спектаклі ганебною відрижкою. То там, то тут «співали» мобільники. Якийсь дядько, ані грама не комплексуючи, розтлумачував комусь по мобілці, якого біса він робить в Опері. Кобіті у першому ряді теж вперто дзвонили, і вона п’ять хвилин копирсалася у сумці у пошуках телефону. Двері лож безперестанку грюкали: нарід тусувався туди-сюди, як у сільському клубі. Тітоньки у ложах, не прикриваючи писків, реготали з якихось фраз на сцені, сприймаючи усе, як клоунаду (а насправді хотілося плакати). У проходах в партері не припинялося швендяння.

І от результат: ганьба, велика ганьба. 

Тих, кого після вистави розривав сором і хто хотів вибачитися перед акторами, охорона не пустила до Лії Ахеджакової у гримерну: актриса не хотіла, щоб бачили її сльози. Але ми хочемо, щоб вона знала: театральний Львів просить у неї й у Міхаіла Жигалова пробачення й низько вклоняється їм за їхній талант і мистецтво!

Сьогодні у Львівській опері знову «Персидская сирень». Але вже не «на халяву» для тих, кому театр «на фіг» потрібен, а за 400 грн за місце хороше у партері і 150 грн – на другому балконі. Але це ж для «понтовиків»! Бо шанувальники театру знову «пролітають»: вони не мають таких грошей. Єдине вселяє надію: може, той, хто викладе свої кровні 400 грн за квиток, хоч мобілку відключить, щоб щось побачити і почути на ці грубі гроші?